Індія після війни. Завоювання індією політичної незалежності після другої світової війни
 Скачать 32.01 Kb.
|
|
ТЕМА: ЗАВОЮВАННЯ ІНДІЄЮ ПОЛІТИЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Економічне і політичне становище Індії під час Другої світової війни Піднесення антиімперіалістичного руху в Індії в 1945-1947 рр. Політика англійського уряду в роки післявоєнного піднесення національно-визвольного руху. Політична боротьба в Індії щодо майбутнього країни. Державний розвиток Індії: від домініону до республіки. Прийняття конституції. 1. Економічне і політичне становище Індії під час Другої світової війни Під час Другої світової війни ІНК дотримувався двоїстої політики. Одразу після того, як 3 вересня 1939 р. було оголошено надзвичайний закон про оборону Індії, М. Ганді заявив про підтримку британців та закликав своїх прихильників не чинити перешкод колоніальній адміністрації в проведенні військових заходів. У відповідь на заяву М. Ганді британський уряд пообіцяв надати незалежність країні одразу ж після перемоги. 14 вересня 1939 р. ІНК запропонував британцям програму партнерства, але після того як віце-король відмовився вести переговори, міністри провінційних урядів, які були членами Національного конгресу, пішли у відставку. Стривожений можливістю дестабілізації внутрішньополітичної ситуації напередодні військового зіткнення з Японією, 10 січня 1940 р. віце-король офіційно пообіцяв Індії статус домініону після завершення війни. На це негайно відреагувала Мусульманська ліга, що в березні 1940 р. чітко визначила свою позицію, вимагаючи розділити колонію на індуїстську та мусульманську частини. А.М. Джинна оголосив, що ліга добиватиметься створення окремої мусульманської держави під назвою Пакистан. Успіхи японців у війні змусили Конгрес переглянути свої попередні рішення. Спочатку ІНК оголосив про початок кампанії "обмеженої особистої сатьяграхи за свободу слова". Британці відповіли арештами, ув'язнивши на кінець травня 1941 р. 20 ТИС. ОСІб, Серед яких опинилися 31 колишній міністр і 398 парламентарів. Наступний підйом патріотичного руху був пов'язаний з оголошенням в серпні 1941 р. Атлантичної хартії. Прем'єр-міністр Великобританії У. Черчілль навіть мусив виступити з роз'ясненням про те, що на Індію, Бірму, Малаю та інші частини британської колоніальної імперії не поширюються задекларовані в хартії гарантії прав на повоєнний суверенний устрій усіх поневолених народів. На початку 1942 р. М. Ганді виступив з вимогою негайного надання країні незалежності. Вважаючи, що визнання індійської незалежності спричинить безлад та міжетнічні конфлікти, які були небажані під час війни, британці спробували переконати Конгрес зняти свої вимоги. У березні 1942 р. до Індії направлено британського дипломата Стаффорда Кріпса, який особисто був знайомий й підтримував дружні стосунки з М. Ганді та М. Неру. За підтримку британців у війні С. Кріпс запропонував ІНК надання Індії статусу домініона з потенційним правом на відділення, а також створення органу з розробки нової конституції, але все це — лише після закінчення війни. 11 квітня 1942 р. ІНК відкинув передані С. Кріпсом пропозиції порозуміння. 8 серпня 1942 р. ІНК прийняв резолюцію з вимогою негайно надати країні незалежність і створити національний тимчасовий уряд з представників місцевого населення. Уже вранці наступного дня британці блискавично заарештували всіх лідерів Конгресу, а саму організацію розпустили. М. Ганді, якого також було схоплено, перебував під домашнім арештом в одному із делійських палаців до травня 1944 р. Відсторонившись від політики, він займався вивченням філософії та релігійних проблем. На знак протесту проти арештів відбулися виступи прихильників ІНК. По цілій країні прокотилася хвиля насильства та саботажу. Застосувавши зброю, британці придушили ці виступи силою. До кінця 1942 р. було заарештовано понад 60 тис. осіб, а 940 — вбито в сутичках із поліцією. Бажаючи використати антибританські настрої частини колишніх солдатів англо-індійської армії, в кінці 1942 р. японці створили в Сінгапурі Індійську національну армію. її бійцями стали 10 тис. військовополонених, а командувачем — Моган Сігхі, а згодом — С.Ч. Бос. 21 жовтня 1942 р. в Аргад-Хінді створено маріонетковий індійський уряд, який також очолив С.Ч. Бос. Цей уряд, що згодом перебрався до Рангуна, оголосив війну СІЛА та Великобританії, проте так і не зміг організувати ефективної допомоги японцям. Після початку наступальних операцій союзників у Бірмі 30-тисячна індійська армія частково дезертирувала, а частково склала зброю. Деякі із її підрозділів перейшли на бік західних союзників і взяли участь в боях із японцями. На час закінчення Другої світової війни в Індії викристалізувався потужний національно-патріотичний рух. Незважаючи на постійні репресії з боку колоніальної влади, серед місцевого населення дедалі більше поширювалися незалеж-ницькі настрої. Специфічно індійський спосіб антиколоніальної боротьби, що полягав в ненасильницькому спротиві британському пануванню, в кінцевому підсумку виявився ефективним шляхом до створення самостійної держави. 2. Піднесення антиімперіалістичного руху в Індії в 1945-1947 рр. В боротьбі проти англійського колоніального панування об'єднались основні верстви населення Індії. Після Другої світової війни індійський національно-визвольний рух рішуче поставив питання про незалежність. Керівну роль відіграла індійська національна буржуазія та її партія Індійський національний конгрес на чолі з Махатмою Ганді. Антианглійські виступи охопили різні провінції Індії. Після завершення Другої світової війни британці змушені були повернутися до питання про надання незалежності Британській Індії. У червні 1945 р. віце-король Індії Арчібальд Персівал Уейвелл скликав у Сімлі нараду всіх політичних партій країни. На цій нараді досягнуто принципової домовленості про поступову передачу влади в колонії представникам місцевого населення. У результаті проведених на початку 1946 р. загальних виборів до Центрального законодавчого зібрання Індії та провінційних зібрань, перемогли Індійський національний конгрес (ІНК) та Мусульманська ліга. Політичні зміни відбувалися на тлі економічного спаду, який розпочався в Індії після Другої світової війни. Криза була спричинена закриттям військових підприємств і скасуванням військових замовлень, а також демобілізацією понад 2 млн. військовослужбовців, що в основній масі поповнили ряди міських безробітних. Через погані врожаї влітку 1945 р. голод охопив частину Бомбейської та Мадраської провінцій, Бенгалію, князівства Хайдарабад і Майсур. До незадоволення важким економічним становищем додалися в листопаді 1945 р. заворушення на політичній основі в Калькутті та Бомбеї, де населення протестувало проти висилки індійських військ до Індонезії та Індокитаю. Великий резонанс викликав судовий процес над солдатами й офіцерами створеної японцями 1942 р. Індійської національної армії. Більшість індійців не вважало звинувачених у державній зраді злочинцями й піддавало сумніву правомочність британського суду. Вищою точкою національних антиколоніальних виступів у Індії стало повстання військових моряків Бомбея в лютому 1946 р. Заворушення почалися на кораблі "Тальвар" ("Меч"). Після того, як матросам видали рис, перемішаний з піском, обурені моряки відмовилися виконувати накази офіцерів і висунули до командування свої вимоги: ліквідувати національну дискримінацію, покращити харчування й не затримувати демобілізацію. До 19 лютого 1946 р. вимоги "Тальвара" підтримали всі кораблі на рейді Бомбея та 12 берегових об'єктів військово-морської бази — загалом 20 кораблів і майже 20 тис. військових моряків. На кораблях спущено британські прапори й піднято прапори ІНК та Мусульманської ліги. На підтримку вимог військових у Бомбеї відбулося кілька маніфестацій солідарності цивільного населення. Про солідарність з моряками Бомбея оголосив крейсер "Хіндустан" у Карачі та кораблі на рейді Мадрасу. Послані проти повсталих солдати-індуси відмовилися стріляти в моряків і перейшли на їх бік. У Бомбеї розпочався загальний страйк. Разом з економічними з'явилися й політичні вимоги: виведення індійських військ з Індонезії та звільнення політичних в'язнів. На придушення виступів у Бомбеї британці послали сформовані з англійців Ессекський та Лестерський полки. Командував операцією адміра'л Годфрі. У результаті боїв із повстанцями в Бомбеї загинуло понад 250 осіб. Підкорившись заклику ІНК та Мусульманської ліги, які з самого початку подій займали вичікувальну позицію, 23 лютого 1946 р. військові моряки здалися. Військова база капітулювала з гаслом "Ми здаємося Індії, а не Британії". 3. Політика англійського уряду в роки післявоєнного піднесення національно-визвольного руху. Політична боротьба в Індії щодо майбутнього країни. У зв'язку із загостренням антибританських настроїв у Індії та розгортанням національно-патріотичного руху, 19 лютого 1947 р. прем'єр-міністр Великобританії Клемент Етлі виступив із заявою про те, що влада в Індії буде передана представникам місцевого населення не пізніше, ніж у червні 1948 р. Запропонований британцями проект передбачав збереження територіальної єдності колонії, що мала перетворитися на конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств з широкою автономією. Заява британського прем'єра розпалила обстановку, оскільки й ІНК, й Мусульманська ліга зрозуміли, що вихідні умови поділу колонії залежатимуть, значною мірою, від того, хто які території реально контролюватиме. Індійський національний конгрес в загальних рисах погодився із запропонованим К. Етлі проектом збереження територіальної єдності Індії, але проти виступила Мусульманська ліга, лідер якої А.М. Джинна, остерігаючись "розчинення" мусульман серед чисельно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів майбутньої мусульманської держави. Віце-король запропонував створити тимчасовий уряд Індії, в якому місця були б розподілені між ІНК і Мусульманською лігою в пропорції 40% до 40% при збереженні 20% місць за представниками інших політичних сил. Ліга відмовилася прийняти цей проект. 24 серпня 1946 р. без участі представників Мусульманської ліги створено тимчасовий уряд Індії на чолі з Джавахарлалом Неру. До складу уряду ввійшло п'ятеро індусів, троє мусульман (не з Мусульманської ліги) і четверо представників інших релігій. Створення уряду без участі найвпливовішої мусульманської партії викликало численні сутички між індусами та мусульманами, оскільки останні відчули себе ошуканими. Недовіра в стосунках між мусульманами й індусами вихлюпнулася ще 16 серпня 1946 р. погромами індуїстських кварталів Калькутти, під час яких загинуло понад 1000 осіб. У відповідь індуси вчинили погроми мусульман у Біхарі. Під час погромів у Бенгалії загинуло понад 6000 індусів. Прибувши в березні 1947 р. до Індії, новий віце-король лорд Луїс Маунтбеттен, у червні того ж року опублікував план передачі влади місцевим представникам у розмежованій на Пакистан та Індійський Союз колонії. Передбачалося, що князівства, над якими також припинявся сюзеренітет Великобританії, окремо мали вирішувати, куди їм вступати, а обидві новостворені країни початково стануть британськими домініонами. Після оголошення конкретних термінів створення незалежних індуїстської та мусульманської держав розпочалися збройні сутички в районах спільного проживання мусульман та індусів. Особливо жорстокі погроми відбулися в Пенджабі та Бенгалії. На тлі релігійної ворожнечі в країні почалися економічні негаразди, їх спричинили розділ транспортних та іригаційних систем, а також розрив відпрацьованих економічних зв'язків. Про припинення британського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором з повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз і були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став А.М. Джинна. Дж. Неру залишився головою індійського уряду. Індія та Пакистан залишилися в Британській співдружності. 4. Державний розвиток Індії: від домініону до республіки. Прийняття конституції. Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз. На його частку припало майже 90% розвіданих корисних копалин, 90% текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів з виробництва будматеріалів. Разом з тим, після від'єднання Пакистану, в Індії почав відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, у першу чергу хліба. Значні суперечки виникли при розділі авуарів індійських банків та переданого британцями майна. Початково Пакистан отримав лише 200 з 750 млн. рупій, що мали належати йому згідно з поділом фінансової системи колонії. Лише через особисте втручання М. Ганді, який постійно наголошував на необхідності зберегти добрі стосунки з мусульманами, в січні 1948 р. Резервний банк Індії виплатив решту грошей. Індія саботувала передачу Пакистану військового спорядження та зброї, залишених британцями для поділу між домініонами. Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман. Правителі 555 князівств на власний розсуд мали вирішити, чи вступати їм у Індійський Союз, чи ввійти до складу Пакистану. Особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки. У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), населення якого складалося на 80% з індусів, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення мешканців, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Не бажаючи розгортання конфлікту, британці порадили Пакистану відмовитися від Джунагаду. Днем пізніше індійські війська зайняли населене переважно індусами князівство Хайдарабад, нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану або ж отримати статус домініону нарівні з Індією та Пакистаном. Інакше складалася ситуація в князівствіДжамму і Кашмір. Хоча мусульмани становили 78% його населення, а в Кашмірській долині навіть 94%, махараджа-індус вирішив приєднати князівство до Індії. Ситуація ускладнювалася й тим, що один з чільних керівників Національного конгресу Дж. Неру був вихідцем з Джамму і Кашміра, й питання приналежності цієї території, певною мірою, було питанням особистого престижу. 22 жовтня 1947 р. з території Пакистану до князівства ввійшли 5000 озброєних пуштунів і дарі, які після недовгого опору індуського ополчення зайняли столицю князівства Срінагар. До пакистанських племен приєдналися місцеві поліцейські та військові-мусульмани. Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня 1947 р. угоду про добровільне приєднання князівства до Індійського Союзу, після чого до Джамму і Кашміру вступили індійські війська, а до Срінагару літаками перекинуто індійський десант. Навколо столиці розпочалися бої, а тим часом у північній частині Джамму і Кашміру проголошено провінцію Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. У грудні 1947 р. Рада безпеки ООН запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Індія та Пакистан відмовилися від цієї пропозиції. Зайнявши Срінагар, індійські війська спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі, однак там ще кілька місяців тривали бої. Угоду про остаточне припинення вогню в Кашмірі підписано 1 січня 1949 р. У кінцевому результаті за пакистанцями залишилися північно-західні, а за Індією — південно-східні райони Кашміру. 17 листопада 1956 р. скликані індійцями Установчі збори Кашміру прийняли провінційну конституцію, яка оголосила про приєднання штату Джамму і Кашмір до Республіки Індія. Пакистан не визнав цього акту, наполягаючи на проведенні референдуму. Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному ґрунті, за різними оцінками, загинуло від 500 до 700 тис. осіб, 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів змушені були залишити місця свого проживання. Особливо постраждав Пенджаб, де зупинилася промисловість і не були засіяні поля. Криваві події навколо державного розмежування спричинили зростання соціальної напруги всередині Індії. Частина ультранаціоналістів звинувачувала керівництво ІНК у пасивності й неефективній політиці, що в результаті призвело до втрати спірних територій. 30 січня 1948 р. член "Хінду Махасабха" Натурам Годсе вбив М. Ганді, на якого націоналісти покладали відповідальність за "неготовність" Індії до збройного протистояння з мусульманами. Після смерті М. Ганді лідером Індії став Дж. Неру (1889—1964), який з 1947 р. обіймав пост прем'єр-міністра країни й уважався спадкоємцем керівника Індійського національного конгресу. Під його керівництвом розпочалося державне будівництво. Протягом 1948-1949 рр. здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що набрала чинності 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Республіки Індія. Конституція запровадила демократичні свободи, скасувала кастовий поділ, заборонила будь-які форми дискримінації. На проведених у кінці 1951 — на початку 1952 рр. перших всезагальних виборах переконливу перемогу отримав Індійський національний конгрес. Дж. Неру залишився на посаді прем'єр-міністра, а президентом країни обрано Раджендра Прасада (1884—1963). Запропонований Дж. Неру економічний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки. Зберігаючи приватне підприємництво та вільний ринок, Індія, разом з тим, провела націоналізацію окремих галузей промисловості, запровадила п'ятирічні терміни планування, здійснила земельну реформу. З 1953 р. розпочалася реалізація програми створення на селі кооперативів та товариств колективного обробітку землі. Для індійської "соціалістично орієнтованої" економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. Прийнята 30 квітня 1956 р. постанова про промислову політику відкрила широкі перспективи для створення підприємств зі змішаним капіталом. Щоправда, уряд визначив 17 галузей промисловості, де допускалося існування тільки державних підприємств. У 1951—1955 рр. Індія виконала першу п'ятирічку. П'ятирічка була орієнтована на розвиток сільського господарства, оскільки в перші роки незалежності країна відчувала серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами харчування. Було значно розширено посівні площі та збудовано низку іригаційних споруд. Наступний п'ятирічний план (1956—1961) був орієнтований на розвиток промисловості. Хоча через інвестиційні проблеми протягом другої п'ятирічки Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни усе ж збільшився на 20%. Розвиток національної промисловості супроводжувався витісненням з ринку зарубіжних фірм. Лише протягом 1947— 1954 рр. у Індії припинили свою діяльність 98 великих західних компаній. До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру слід віднести покращення ситуації з правами жінок, а також прийняття законів про захист "недоторканих". Розроблено спеціальну програму ліквідації неписьменності. У 1956 р. проведено другий етап адміністративної реформи. За мовною ознакою створено 14 штатів, що, втім, викликало розчарування та протести багатьох етнічних громад. Унаслідок масових заворушень 1960 р. у штаті Бомбей, його довелося розділити на два нові штати: Гуджарат і Махараштру, 1963 р. створено штат Нагаленд, а чотирма роками пізніше — Мегхалаю. У 1965 р. після тривалої боротьби сикхи добилися поділу Пенджабу на власне сикхський Пенджаб і населену переважно індусами Хар'яну. У зовнішній політиці Дж. Неру намагався дотримуватися проголошеного свого часу принципу нейтралітету та неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила" (санскр. "п'ять заповідей"), що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені. До цих принципів належали: поважання територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках і дотримання мирного співіснування. З часом Індія стала навіть лідером Руху країн неприєднання, який було започатковано в квітні 1955 р. на Бандунзькій конференції в Індонезії. Менш успішно складалися стосунки Індії з її найближчими сусідами — Пакистаном та Китаєм. Підписуючи в 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тибет. Незважаючи на це, китайці згодом висловили претензії на індійську високогірну рівнину Аксай Чін, що лежала на схід від Ладакху в Кашмірі. Ця територія була потрібна КНР для того, щоб збудувати там стратегічну дорогу із Синьцзяну до Тибету. Посилаючись на те, що спірний район є зовсім безлюдним і непридатним до життя, китайці запропонували обміняти Аксай Чін на більші території в інших ділянках кордону, але Дж. Неру на такий обмін не погодився. Ситуація на китайсько-індійському кордоні особливо ускладнилася після поразки антикитайського повстання 1959 р. у Тибеті, коли далай-лама та майже 20 тис. тибетців емігрували до Індії. Не зважаючи на протести індійців, КНР захопив Аксай Чін і почав там будівництво дороги до Тибету. У політичному житті Індії до кінця 50-х рр. найвпливовішою силою залишався Індійський національний конгрес. Послаблення його позицій почало спостерігатися лише з початку 60-х рр. Унаслідок економічних труднощів та провалів у зовнішній політиці посилилася права опозиція, яку представляла створена 1959 р. партія "Сватантра". |