шпори зарубежка. 1. Гомер Іліада історична основа, проблематика, система образів, художні особливості. Гомерівське питання

• Название: 1. Гомер Іліада історична основа, проблематика, система образів, художні особливості. Гомерівське питання
• Анкор: шпори зарубежка.docx
• Дата: 05.02.2018
• Размер: 150.48 Kb.
• Имя файла: шпори зарубежка.docx
• Тип: Документы; #15244
• страница: 5 из 5

тема - існування людини в центрі абсурдного буття; критика дійсності, що придушувала людську особистість;- ідея - звільнення розуму і душі людини від абсурдної дійсності;- проблема вибору людини у надзвичайній ситуації;- герой - самотній індивідуаліст і песиміст, бунтар проти абсурдності світу;- етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства;- створення "прикордонних ситуацій" (людина перед обличчям смерті);- проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, символікою, ілюзіями, подвійним змістом). Найвідомішими письменниками-екзистенціалістами у французькій літературі стали Ж. П. Сартр - теоретик напрямку та А. Камю.

Жан Поль Сартр (1905-1980) - французький письменник, філософ-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії (1964 року), прихильник сексуальної свободи особистості. Він став лише уособленням інтелектуального образу людини XX ст.Сартр завжди перебував у центрі уваги європейської критики. Про нього сперечалися, його творчість відкидали або нею захоплювалися.

До 1942 року французькі читачі, в основному творча інтелігенція, знали письменника по збірці оповідань "Стіна" і роману "Нудота". Зміна відбулася з появою філософських робіт і драматичних творів автора. Заслуга філософа-екзистенціаніста полягала у тому, що він популярно розкрив питання нової філософії про абсолютну свободу, яка стала актуальним питанням нього часу. Також письменник увів головні ідеї екзистенціалізму у свої романи і п'єси, надавши тим самим напрямку більшої значимості. Головною домінантою творчості французького письменника стала проблема індивідуальної свідомості. Тривога і страх - домінують категорії, які прозаїк вивів у своїх творах. Характери героїв показані не в діях, а міркуваннях, внутрішніх монологах. Герої Сартра - одноманітні, це люди "самотньої свідомості", слабкі перед жахливим обличчям абсурдного світу, песимісти, багато розмірковують про себе, переживають.

Альбер Камю (1913-1960) Письменник-філософ, драматург, суспільний діяч, Лауреат Нобелівської премії (1957). Невелика за обсягом творча спадщина була створена в основному, під час другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на її теми, що їх порушив письменник. А. Камю був одночасно письменником і філософом. Розмежувати ці два поняття, як дві сторони його таланту, просто неможливо. В обох своїх виявах він справив великий вплив на розвиток європейської та світової культури.

У 1947 році вийшов у світ роман "Чума", роботу над яким письменник розпочав ще у 1941 році, коли вчителював в Орані. Перший варіант твору вийшов 1943 року, але автора не задовольнив. Автор ще доопрацював твір і видав остаточний його варіант. Роман "Чума" став своєрідним продовженням і розвитком ідей та роздумів письменника, що охопили його від початку творчості. Автор торкнувся проблеми вибору людини і розвінчив тему боротьби людства проти зла, невіддільного від буття. Назва твору символічна, оскільки чума - це абсурд, який осмислювався як форма існування зла, це трагічна людська доля, бо зло побороти і викоріняти неможливо.

У своїх ранніх працях письменник зображав абсурд не лише як характеристику людського буття, а й ту рису, яку неможливо перемогти. Тому у творах звучали дві найголовніші теми: абсурду, пов'язаного з негативними засадами ("Сторонній"), та бунту, пов'язаного з позитивними засадами ("Чума"). Пізніше, у 40-50 рр., Камю відмовився від абсурдного світосприйняття. Отож, прозаїк у зрілі роки -бунтівник, а наприкінці життя - людина, яка зізналася: "У глибині мого бунту дрімала покірливість".

29. Символіка змісту та образів філософської повісті-притчі Е. Хемінгуея «Старий і море».

Літературні дослідники називають повість видатного американського письменника Е. Хемінгуея (1898-1961) «Старий і море» «притчею», ймовірно, це дійсно так. Так як цей, з одного боку, дуже реалістичний твір – не просто опис цікавої пригоди, не просто розповідь про поєдинок відважного старого рибалки з морем і рибою. Ця повість має значно більш широкий і узагальнений зміст, який не зводиться лише до авторської ідеї про необхідність збереження людиною мужності та гідності за будь-яких обставин. Але саме з приводу повісті «Старий і море» письменник сказав: «Здається, що, нарешті, я домігся того, над чим працював все моє життя». Що мав на увазі Хемінгуей? Напевно, однозначно відповісти на це питання неможливо. Але зрозуміло одне: він досяг у своїй творчості вищої сходинки і на рівні ідей, і на рівні художнього зображення дійсності.

Ззовні сюжет повісті досить нескладний. Старий Сантьяго, герой твору, стомлений невдачами, які переслідували його вже тривалий час, відпливає далеко в море, у пошуках здобичі. Йому пощастило: попалася «величезна риба». Та риба була велика і сильна, що старому довелося додати чимало зусиль, щоб перемогти її. Але на зворотному шляху акули пожирають рибу, і старому залишається її кістяк.

Однак справа в тому, що сама по собі боротьба старого з рибою, з акулами – це лише видима частина сюжетного «айсберга». Захована ж у підтексті частина говорить про більш важливе і значне: письменник розмірковує над взаєминами людини з суспільством, людини і природи, людини і навіть Всесвіту. Реалістичні образи старого, моря, риби, хлопчика, левів, акул навівають символістичного значення і знаходяться в протистоянні і єдності одночасно.

Стверджується думка про взаємозв’язок всіх жителів Землі: людей, тварин, птахів, і в той же час один з парадоксів людського існування: людина змушена вбивати тих, кого любить, хто «дорожчий від брата». Людина – частина природи, частина Всесвіту. Вона відчуває це і прагне до гармонії з ними. Саме такою повинна бути світобудова: людина в гармонійному співіснуванні з природою, Всесвітом – до такої важливої думки приходить Хемінгуей. Розглянемо взаємозв’язок образів і старого і хлопчика:

• старість – юність

• кінець – початок

Хлопчик Мандоліно – продовження старого, його майбутнє, він забезпечить йому безсмертя, отримавши разом з досвідом і частина душі старого. «Був би зі мною хлопчик», – рефреном звучать у повісті слова старого, якими автор утверджує думку, що сила людства в його єдності.

Образа акул – хижаків, ворогів можна ще сприймати, як перешкоди на шляху досягнення мети. Людина сміливо вступає з ними в боротьбу. Але «переможець нічого не набуває», – цю філософську думку Хемінгуей виніс навіть у заголовок одного зі своїх творів. Сутність людського життя в боротьбі і перемозі в ній, можливо, це перемога над собою.

У житті (море) у кожного є своя Риба (мета, мета), яку потрібно купувати, є свої Акули (вороги, перешкоди), і, слава Богу, є свій Хлопчик (надія на майбутнє, на своє продовження), свої Леви ( «найкраще в моєму житті», символ юності, дитинства того, що допомагає жити).

А ще людина – частинка неосяжному Всесвіті. Вона відчуває себе добре лише в гармонії з усім, що оточує її: небом, сонцем, морем, птахами, рибами. Вона – не цар, не піщинка – вона рівна серед рівних.

Стають зрозумілими слова Хемінгуея з приводу закінчення ним повісті: «Здається, що я, нарешті, добився того, над, чим працював все моє життя». Письменник у своїх творах завжди зображував якісь актуальні соціальні конфлікти, проблеми сучасного йому життя, що оточує її суспільства. Тобто, там були зафіксовані лише миттєвості, а тут – вічна картина світу і людського існування.


30. Латиноамериканський роман. Генеза та особливості поетики. Творчість Г.Гарсіа Маркеса.

Провідним жанром латиноамериканської літератури став роман. І це не випадково, адже саме велика епічна форма надавала митцям можливість на тлі широкої картини сучасної дійсності відтворити самобутність світосприйняття свого народу. Визначальною рисою картини світу, створеної письменниками Латинської Америки, було вельми своєрідне поєднання сучасних філософських ідей (насамперед - екзистенціалістських), гострої соціальної критики (спрямованої на викриття тамтешніх диктаторських режимів) та елементів міфологічної свідомості, яка для латиноамериканської культури, на противагу культурі Європи й США, була не фактом далекої минувшини, а складовою сучасного світосприйняття. Така картина світу до певної міри була продуктом історії розвитку культури Латиноамериканського континенту.На відміну від Північної Америки, де у процесі європейської експансії корінне населення було здебільшого знищене, а решта витіснена на задвірки життя, у Південній Америці індіанці століттями співіснували із нащадками конкістадорів. Прижилися тут і африканські негри, завезені європейцями для освоєння неосяжних обширів Латинської Америки. Кожен з названих етносів привносив у культуру континенту щось своє. Відтак латиноамериканська культура формувалася у полі потужної взаємодії трьох традицій - індіанської, негритянської та європейської. Неабияке значення мало й те, що традицію західної цивілізації тут утвердили вихідці з європейського півдня - іспанці та португальці, люди з гарячою кров'ю, серед яких було чимало авантюристів і мрійників. На такому культурному підґрунті зводилася споруда нового латиноамериканського роману.Художня манера, що утвердилася у новій латиноамериканській прозі, отримала свою назву - «магічний реалізм» (термін був введений у вжиток письменником А. Карпентьєром). Головною ж ланкою концепції «магічного реалізму» є «нерозривний зв'язок із народним буттям, що є початком і кінцем усіх пошуків». Отже, характерними ознаками «магічного реалізму» є строката суміш різних національних культурних традицій, примхливе переплетення міфів та реалій сучасного життя з притаманними йому моральними конфліктами та політичними проблемами.

Габріель Гарсіа Маркес (нар. 1928 р.) — видатний колумбійський письменник, автор романів, повістей, новел. У його творчості виявилися найхарактерніші риси латиноамериканськоїлітературиХХст., яка сама стала важливою складовою загальнолюдської культури. У січні 1965 р. Маркес розпочав роботу над романом, до якого йшов 20 років. На 18 місяців письменник із власної волі став в'язнем свого твору. «Ув'язнення» це закінчилося появою роману «Сто років самотності», що вийшов друком 1967 р. у Буенос-Айресі і мав визначний успіх. Тільки за перші три з половиною роки тираж склав півмільйона екземплярів, що було неймовірно для Латинської Америки, а за її межами заговорили про нову епоху в історії роману й реалізму.

Особливості художнього світобачення Маркеса виявилися в оповіданні «Стариган із крилами», яке увійшло до збірки «Незвичайна й сумна історія про довірливу Ерендиру та їїжорстоку бабку». Органічне поєднання, навіть зрощення фантастичних елементів із побутовими деталями — одна з характерних ознак цього твору. Оповідання починається описом побутових подій. Але поступово з цих побутових деталей у читача виникає якийсь інший образ — чи то всесвітнього потопу, чи то початку буття, коли «небо і море були однаково попелястого кольору», а «вранці світло зробилося ще тьмянішим». Саме у цьому непевному освітленні й побачив Пелайо «у далекому кутку подвір'я» старого діда, що упав обличчям у грязюку і не міг підвестися, «бо йому заважали великі крила». Так Маркес творить власний, досить сумний, міф про пришестя на грішну землю янгола, про людей і земне життя. Викачаний у багні янгол стає у цьому міфі символом абсурдності людського буття. Люди забули або ніколи й не знали високих поривань, сенс їхнього існування — користь і задоволення найпростіших потреб. Тому-то янгол і заважає господарям дому, що нагадує про можливість якогось іншого, вищого сенсу існування. Символічний зміст мають назва оповідання та його фінал: люди не хочуть вірити у високі істини, можливість милосердя, любові, не бажають піднестися над «багном» свого існування. І янгол перетворюється на «старигана з крилами», а спостерігаючи його злет, люди помічають тільки, що він витоптав усю городину і перетворився на «маленьку чорну цятку». Проте такий фінал не викликає відчуття приреченості людей. Янгол усе ж таки одужав і знайшов сили для нового польоту.

 В оповіданні «Стариган із крилами» Г. Маркес символічно зобразив людство, яке втрачає духовність, вищий сенс існування. Ставлення людей до янгола перетворюється на символ абсурдності такого життя.