шпори зарубежка. 1. Гомер Іліада історична основа, проблематика, система образів, художні особливості. Гомерівське питання

• Название: 1. Гомер Іліада історична основа, проблематика, система образів, художні особливості. Гомерівське питання
• Анкор: шпори зарубежка.docx
• Дата: 05.02.2018
• Размер: 150.48 Kb.
• Имя файла: шпори зарубежка.docx
• Тип: Документы; #15244
• страница: 2 из 5

Тематична основа. Філософська повість «Простак» написана в 1761 р. Серед інших філософських повістей Вольтера «Простак» посідає особливе місце. Саме в цій повісті критика соціальних і моральних вад французького суспільства на-ш брала найбільшої сили, гостроти та безкомпромісності.

Вольтер послідовно розвиває головну ідею Просвітительства — ідею «природної людини, доводячи, що такій людині немає місця в суспільстві, до краю спотвореному «законом умовним».

Ідейний зміст повісті Вольтера — згубний вплив суспільства на «природну людину», що і зумовило складність, багатогранність образу Простака, який протистоїть цивілізації, а не захоплюється нею. Душа героя проста і щира, не позначена тавром лицемірства, прагне гармонії з собою та людьми.

Погляди Вольтера близькі до філософських позицій одного з найвидатніших українських мислителів — Григорія Сковороди, творчість якого 50-80 рр. XVIII ст. («Сад божественних пісень», «Байки права») має певні елементи «природного права». Він утверджує вирішальне значення свободи для формування особистості, його гуманістичні ідеали базуються на моральних цінностях християнства, але так само як і Вольтер, український філософ протестує проти зловживань церковників і зовнішніх обрядових нашарувань. Ідеї Вольтера мають загальнолюдське значення. Вони не зникли разом із XVIII ст., а продовжують залишатися актуальними в наші дні.

12. Творча історія, проблематика та система образів філософської трагедії Гете «Фауст».

1.Творча історія

Гете працював над «Фаустом» 60 років. Уперше думка про написання трагедії з’явилася наприкінці 60-х років XVIII ст., коли авторові було 23-24 роки, а закінчив він цей твір на початку 30-х років XIX ст. Протягом усього життя поет уперто збирав для «Фауста» кожен «пророчий натяк історії». Майже всі «бурхливі генії», як називали письменників «Бурі й натиску», написали свого «Фауста», та неперевершеним лишився «Фауст» Гете.
«Фауст» — найвизначніше творіння Гете, найвеличніше явище світової поезії, бо в ньому з великою художньою майстерністю змальовано не якийсь певний життєвий конфлікт, а послідовний ланцюг глибоких конфліктів, що сталися упродовж одного життя. Трагедія, яка суперечила традиційним канонам драматургії, стала новим словом в історії драматичного мистецтва.

Тема «Фауста» — роздуми над історією людського суспільства, метою соціального буття людства і окремої людини, над загальним ходом історії. Такий грандіозний задум вплинув і на жанрові особливості твору. За формою «Фауст» написаний для сцени, за обсягом — ні.
Жанр «Фауста» визначити важко, бо в ньому співіснують ознаки різних жанрів: «Пролог на небі» має риси середньовічної містерії; сцену появи Фауста в кімнаті Маргарити написано як ліричний етюд; стосунки Мефістофеля і Марти змальовано в стилі німецького шванка (жанр міської середньовічної літератури сатирично-дидактичного характеру); Авербахів склеп, де розважається веселе товариство, і відьмина кухня — відверто комічні й реально-побутові сцени; останні хвилини життя Маргарити в сцені у в’язниці зображено засобами трагедії. Трагедією назвав свій твір і автор, літературознавці ж визначають «Фауста» як драматичну поему або як філософсько-ліричну трагедію.

Проблематика: життя і смерть, добро і зло, сутність буття, призначення людини у світі, людина і природа, людина і Всесвіт, пізнання світу, кохання, мистецтво і його роль у суспільстві.

У центрі твору - проблема добра і зла та їх протиборства в людині. Людина, тобто сам Фауст, знаходиться між цими силами. Помисли доктора Фауста благородні і високі, він прагне допомогти людям. Але він весь час стикається зі злом, силою руйнування, силою заперечення. Фауст опиняється в ситуаціях вибору між добром і злом, вірою і цинізмом. Часто він сам заподіює іншим зло, не бажаючи цього. Так він губить життя Маргарити, штовхає її на гріх. Все ж Фауст так і не втрачає чистоти своєї душі.

Саме в боротьбі зла і добра проходить життєвий шлях героя, розвивається і міцніє невидимий духовний світ його особистості. У фіналі трагедії в душі героя перемагає розум, світло, добро.

Система образів, які структурують ідейну тканину всього твору, лише два — це Фауст і Мефістофель; інші образи тільки доповнюють головні та символізують спокуси на шляху Фауста до пізнання абсолютної істини.
Образ Фауста є центральним у трагедії. Він відображає як суперечливість процесу пізнання, так і неоднозначність поглядів самого Гете. В образі доктора Фауста автор зображує людину, котра прагне усвідомлення глобальних проблем буття.
Фауст — символічна фігура, що втілює риси всього людства, але значно підноситься над рівнем звичайної людини. Фауст — титанічна особистість, яскрава і значна індивідуальність, завжди невдоволена собою та навколишнім світом. Людина надзвичайної духовної сили.

Образ Фауста позбавлений цілісності: молодий Фауст — людина почуття, Фауст похилого віку — людина розуму.
Фауст — справжній учений, бо його допитливий розум прагне усвідомити себе у світі, осягнути загальну й абсолютну істину. Доля Фауста трагічна, адже відповіді, які він знаходить, здаються йому неповними, а істина — частковою. Трагедія героя починається у сфері свідомості: це трагедія духа, що зважився на осмислення абсолютного і розуміє марність своїх поривань.

Образ Мефістофеля надзвичайно складний. Він аж ніяк не схожий на чорта з легенд. Мефістофель — це втілення нещадної критичної думки. Він добре знає всі вади людей і дотепно глузує з них, бо не визнає жодної високої цінності в людському житті.
Мефістофель — чорт-цинік, чорт-практик, якому все відомо. Він — дух-матеріаліст, дух-аналітик, котрий зважає тільки на те, що дійсно існує.
Бог називає Мефістофеля «духом заперечення»; вони не ворогують між собою, а складають одне неподільне ціле.

Отже, вони — два протилежні джерела одного начала, які різняться лише знаком: одному з них відповідає знак плюс, другому — мінус, один символізує світло, другий — тьму.
Водночас сам Мефістофель є часткою людини, складаючи з нею одне ціле. Мефістофель — це інша сторона безодні, яка називається людиною: та, що все піддає сумніву.
Мефістофель — духовний двійник Фауста. Це Фауст у Фаусті, чорт у людині, за висловом Достоєвського. Чорт втілює в собі плоть і дух людини, ниці помисли Фауста та його високий скепсис.
Вони однаково думають і говорять. Інколи їх навіть важко розрізнити. Розмова Фауста з Мефістофелем за змістом і характером нагадує розмову з Богом.

Чарівна, чиста, юна, Маргарита (Гретхен) є символом молодості і краси. Проте вона дитя свого часу, свого міста, парафіянка місцевої церкви, втілення філістерського середовища. Її легко обдурює піп, який привласнює скриньку з коштовностями, дарунок Фауста. Та навіть обман не може похитнути віри Маргарити, вихованої за суворими релігійними законами. Бог для неї — недосяжний моральний ідеал: він завжди вгорі, він карає й милує. Бог Маргарити, милосердний і добрий, існує для всіх, хто сповідує правду й совість.

Проблеми, яких торкнувся Гете в своєму «Фаусті», належать до вічних проблем людства, бо вічно триватиме боротьба «неба» і «землі», «духу» і «потреби». Суперечка між дияволом і людиною в душі самої людини є складною морально-філософською проблемою, що здавна хвилювала людей.

 

13. Особливості творчості Е.Т.А. Гофмана (на матеріалі конкретних творів)

Творчість Гофмана належить до третього етапу німецького романтизму, що збігається з періодом Реставрації, і є її найповнішим та найхарактернішим виявом.

Він був єдиним німецьким письменником-романтиком, хто завоював велику популярність в усій Європі і чия творчість чинила значний вплив на інші літератури, стала важливим фактором європейського літературного процесу.

Характерна особливість Гофмана, що він і близькі йому герої живуть у двох світах, реально-побутовому й уявно-фантастичному.

Тема існування в двох світах, двійництва загалом притаманна романтизмові, знаходить в його творчості нову й оригінальну розробку. Порівняно з попередниками, трактування цієї теми зміщується у Гофмана із сфери метафізичної в реально-життєву.

З цим поділом світу на два світи тісно пов'язаний у Гофмана поділ всіх персонажів на дві нерівні половини — філістерів і ентузіастів. Філістери — це ті, які живуть у наявній дійсності і цілком задоволені всім, які не мають ніякого уявлення про "вищі світи" і не відчувають ніякої потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складається суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди "корисних професій", які приносять вигоду й достаток, люди з твердо встановленими поняттями й цінностями, що базуються на утилітарному підході до всього сущого.

Філістерам протиставлені у Гофмана ентузіасти, які живуть в іншій системі координат. Над ними не мають сили ті поняття й цінності, за якими ведеться життя в світі філістерів. Наявна дійсність викликає у них відразу, до її благ вони байдужі, живуть же духовними інтересами й мистецтвом. В цілому притаманний романтизмові захист духовності, її абсолютної цінності складає суть і пафос образів гофманівських ентузіастів: вони- її захисники й поборники в світі, де торжествує буржуазна проза й меркантильність.

Ентузіасти у Гофмана — це майже всі без винятку митці: поети, художники, актори і особливо музиканти.
Найвживанішим і найефективнішим художнім засобом стає у Гофмана гротеск, який він розуміє глибше й органічніше, ніж, наприклад, Віктор Гюго ("краса, підкреслена потворністю"). За своєю суттю і первісною природою гротеск — це вільне й примхливе поєднання різних образів і мотивів, вільна гра з ними, викличне ігнорування раціоналістичної розсудливості й зовнішньої правдоподібності. У Гофмана він зберігає зв'язок з своєю первісною природою і водночас успішно виконує сатирично-викривальні функції. У цьому плані дуже характерним твором Гофмана є повість-казка«Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер», яка поспіль складається з образів-гротесків, гротескних ситуацій і вся є узагальненим гротескним образом німецької дійсності.

Основний конфлікт гофманівської повісті, який полягає у зіткненні ентузіаста митця з користолюбним філістером, найбільш яскраво втілений в образах центральних героїв твору – студента поета Бальтазара і лицемірного кар’єриста Цахеса на прізвисько Цинобер.

Світ Гофмана — це особливий художній світ, створений могутньою фантазією автора. Майже завжди у центрі його уваги знаходилося протистояння двох світів — романтичного і буденного, ілюзорного і реального. За визначенням письменника, «Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер» — це «казка про реальне», у якій він подав власне філософське бачення сенсу життя людини. У повісті — казці дія розгорнулася у казковій країні — князівстві Керпес. Серед героїв були маги, феї, які впливали на життя звичайних людей (фея Розабельерде подарувала Цахесу три магічні волосини, щоб захистити малу потвору). Гофман вдався також до чарівних речей і чарівних перетворень при змальовані головних подій у творі. Автор використав прийом двоплановості дії з метою висвітлити проблеми реального життя Німеччини («мікрокнязівства», німецькі імена більшості героїв, типова німецька їжа тощо).

14. Загальна характеристика творчості Дж. Байрона (на матеріалі творів «Паломництво Чайльд-Гарольда» або «Мазепа»).

Дж. Г. Байрон — видатний англійський поет-романтик, фундатор епохи нової поезії, зачинатель так званої байронічної течії в європейській літературі XIX ст.

Байрон був не лише визначним поетом-романтиком, а й став для своїх сучасників і наступних поколінь втіленням романтичного героя.

Прізвище Байрона стало поняттям. Від нього утворився абстрактний іменник - "байронізм", котрий включив широкий літературний зміст і певний тип поведінки, відчуттів, ставлення до світу, навіть одягу. Як поета і особистість, його наслідували, з ним порівнювали. 

Перші тринадцять років творчості були багатим і плідним періодом у житті Байрона. На цей час припадає його рання лірика, передусім дві перші пісні "Паломництва Чайльд Гарольда", парламентські виступи на захист луддитів та ірландських католиків і політичні вірші, зокрема цілий цикл, присвячений Наполеону Бонапарту, а також його уславлені східні, або романтичні поеми, перша з яких "Гяур" (1813), задавала тон наступним і містила в собі основні принципи, характерні риси цих найбільш "байронічних" творів.

По-справжньому романтичним твором були не ранні ліричні вірші поета, а вже перші пісні "Паломництва Чайльд Гарольда". Над поемою Байрон працював кілька років. Він розпочав її ще під час подорожі під враженням побаченого в Іспанії та Греції. Завершивши перші дві пісні в Англії і видавши їх у 1812 p., автор не полишав, працюючи і над іншими творами, виконання свого вели задуму. У Швейцарії в 1816 р. він написав третю пісн Італії в 1817 р. — четверту.

Чайльд Гарольд не міг знайти собі місця у тій духовній і політичній атмосфері, що склалася у 20-роках XIX ст. Йому не мила рідна земля, але й ті країни, які він відвідав, так само надто далекі від ідеального ладу. Португалія та Іспанія постали перед його очима поневоленими наполеонівськими військами. Греція - пригноблена Османською імперією. З протесту цих народів проти неволі постала політична лінія поеми.

Політична тема перших двох пісень розкрила думки й почуття, позицію самого Байрона в історичній та суспільно-політичній ситуації кінця наполеонівського володарювання. Це позиція заперечення. Байрон кипів гнівом, був обурений занепадом, недвозначно закликав народи до боротьби. 

Центральна тема поеми - національно-визвольна боротьба європейських народів.

 

"Паломництво Чайльд Гарольда" було новаторським твором завдяки своєрідному сполученню епічного і ліричного елементів, за переваги останніх.

Написані в Швейцарії та Італії дві останні пісні поеми особливо повно передають думки і почуття Байрона, який насправді відмовившися від посередництва вигаданого героя, говорить від власного імені. Зображення країн, про які йшлося у перших піснях, доповнюється розповіддю про Бельгію і особливо Італію, чиє жалюгідне існування під владою загарбників викликає в поета глибокі роздуми про славну історію і велику культуру країни і знову приводить його до закликів боротися за свободу батьківщини Цезаря і Брута.

15. Історичний роман як жанр літератури романтизму (на матеріалі роману В.Скотта «Айвенго» або В.Гюго «Собор Паризької Богоматері»).

Істори́чний рома́н  — роман, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з художньою правдою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.

ВАЛЬТЕР СКОТТ (1771-1832) - один із англійських письменників-романістів, який справив величезний вплив на розвиток світової літератури, зокрема на розвиток жанру історичного роману.

Новаторство В. Скотта полягало в тому, що він створив жанр історичного роману. В основу світогляду і творчості прозаїка ліг величезний політичний, соціальний і моральний досвід народу Шотландії, який протягом 4 століть боровся за свою національну незалежність проти економічно розвиненої Англії.

Роман "Айвенго" - один з кращих творів Вальтера Скотта.

У творі зображено кінець довготривалої боротьби між саксами та норманами, яскраво змальовано бурхливу картину минулого Англії за перших часів феодалізму. В основу роману покладено традиційне для В. Скотта переплетіння любовної та політичної інтриг. У центрі розповіді перебуває закохана пара - лицар Айвенго та леді Ровена, доля і благополуччя яких повністю залежать від розвитку історичних подій.

Конфлікт розгортається між двома ворогуючими таборами: норманами, які завоювали Англію в кінці XI століття, таанглосаксами, які володіли нею вже впродовж кількох століть, витіснивши, у свою чергу, племена бриттів. Герой діє на тлі мальовничих історичних подій, він відданий кодексу честі, у будь-якій ситуації поводиться відповідно до почуття обов'язку й зберігає вірність прекрасній коханій. Айвенго - справжній лицар, оскільки здійснює всі вчинки, що відповідають лицарському кодексу честі.

Побудований на захоплюючому відгадуванні загадок, що послідовно виникають (таємниця сина Седріка Сакса, таємниця пілігрима, таємниця Лицаря, Позбавленого Спадку, таємниця Чорного Лицаря), роман поєднує в собі інтригу, мальовниче видовище й філософське осмислення подій.

Справжній лицар Айвенго, якого не існувало в дійсності, та справжній лицар Річард Левове Серце, чий історичний образ, м'яко кажучи, не зовсім відповідає романтичному образу необхідні Вальтеру Скотту для втілення в романі власних ідей, причому він прекрасно усвідомлює те, що реальний Річард І не був романтичним лицарем без страху й догани.

Після довгих пошуків Скотт створив універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального й вигаданого так, щоб показати, що не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника. Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провіденціалістським (від лат. Providence - Божа воля). Тут Скотт іде слідом за Шекспіром. Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію, але на рівні "історії королів". Скотт перевів історичних особистостей у площину тла, а на авансцену подій вивів вигаданих персонажів, на долю яких впливає зміна епох. Таким чином, Скотт показав, що рушійною силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об'єктом художнього дослідження Скотта. Його давнина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною; Скотт є абсолютно точним у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він розробив явище Історичного колориту, тобто майстерно показав своєрідність певної епохи. Попередники Скотта зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У Скотта не так: він знає історичну епоху детально, але завжди пов'язує її з сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходили своє вирішення в минулому. Отже, Скотт -- творець жанру історичного роману;