історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
Скачать 4.05 Mb.
|
38. Конституція Пилипа Орлика – перша конституція України Після поразки під Полтавою разом з Мазепою емігрувало понад 50 провідних представників старшини, понад 500 козаків з Гетьманщини та понад 4 тисячі запорозьких козаків. Це була перша політична еміграція України. Пилип Орлик походив з давнього чеського роду. Народився він 11 жовтня 1672 р. в селі Косуті Ошмянського повіту біля м. Вільно (Вільнюс) у Литві. Закінчив Києво-Могилянську академію, де під керівництвом відомого професора Степана Яворського Пилип глибоко вивчав філософію, ораторське мистецтво, латину, вправно поводився зі словом — і усним, і письмовим. В академії навчали мовній вправності, складанню листів, договорів, лаконічно і логічно викладати свої думки. Спочатку (з 1692 р.) він працював консисторським писарем у Київській митрополії, пізніше — у гетьманській канцелярії. 1698 р. він одружився з Ганною Гер-цик, донькою полтавського полковника Павла Герцика. Це зблизило його з козацькою старшиною. Серед гетьманських довірених керівників він займав особливе місце. Після Полтавської битви він разом з Мазепою покинув Україну. У липні 1709 р. в Бендерах, де зупинився Мазепа зі своїм військом, Пилип Орлик творить свою знамениту Конституцію. Це була, як доводять історики, взагалі перша конституція у світі. З погляду розвитку української державної ідеї це унікальний документ. Він дає глибоке розуміння правового регулювання питань справедливості, захисту особи, облаштування державного ладу і спокою в Україні та міждержавних стосунків. Пилип Орлик був політиком, який розумів справжні колоніальні цілі царизму і який визначив роль України у збереженні спокою і рівноваги в Європі. Конституція Пилипа Орлика — політичний і правовий документ загальнолюдської цінності. Він був першим із українських державних діячів, які шукали підтримки у держав Західної Європи. У "Виводі прав України" аргументовано стверджував, що Україна є вільною державою. Як вільна і незалежна вона уклала договір вічного миру з Туреччиною, з Кримським ханством, а також ввійшла в договір, укладеним Б. Хмельницьким з Швецією І королем Кар лом XII. Доказом незалежності української держави, як стверджував Пилип Орлик, є й договір Хмельницького з царем 1654 р. Але царський уряд, не дотримуючись угоди, крок за кроком позбавляв українську державу і її людей прав і вольностей. Царські війська встановили у козацькій державі деспотичний царський режим. Договір 1654 р. став для них прикриттям. "Головний принцип, — продовжує П. Орлик, — народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний момент". Таким моментом він вважає допомогу шведського короля Карла XII Іванові Мазепі. 15 квітня 1710 р. при обранні Орлика гетьманом укладено "Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького війська". Ця конституція містить кілька статей. Перша присвячена питанням віросповідання, тут затверджуються права православної церкви, друга — питанням національного суверенітету і кордонів (кордон має бути установлений, як був за Хмельницького, по річці Случ). Запорозькому війську треба повернути його володіння Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна та землі над Ворсклою, московські укріплення треба знести. Окрема стаття присвячена організації влади, самоврядуванню. Влада гетьмана регламентується: він не абсолютний володар, державні справи вирішує спільно з генеральною старшиною. До Генеральної ради входили старшина, городові полковники та по одному козакові від кожного полку. Старшині й Раді надавалось право виступати проти гетьмана, коли він перевищував свої повноваження чи брав на себе права інших. Створювався Генеральний суд. Він мав розглядати спірні справи, конфлікти. Державний скарб складається окремо від гетьманського, вводилась посада генерального підскарбія. Місцева влада (полковники, сотники та інші) вибирається громадянами і затверджується гетьманом. У конституції чітко зафіксовано соціальні права козаків і посполитих людей, щоб на них не наклали непосильних податків, не примушували до надмірних робіт. Козацькі вдови і сироти оточувались піклуванням, гетьман мав стежити за їх забезпеченням. Мала бути створена спеціальна комісія для ревізії державних земель, якими користується старшина, для перевірки справи купців і орендарів, які позбавлялись від податків, та регулювання обов'язків і права оренди, виділення підвід на громадські роботи, ярмаркові справи. Усе це мало стати правовою основою регулювання внутрішнього життя та дипломатичних стосунків. Вчитавшись у статті конституції, спостерігаємо прогресивні для тих часів підходи: демократична організація влади, її виборність на всіх рівнях, поділ на законодавчу (Генеральна рада), виконавчу (адміністративну) та судову. Особлива турбота у цьому проекті була про простих людей (козаків і посполитих), вдів, сиріт. Гетьман мав піклуватись про них, зменшувалась їх соціальна експлуатація. "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська" — документ колективної політичної думки запорожців, П. Орлика, представників старшини. Генеральним обозним у Орлика був Іван Ломиковський, Генеральним суддею — Клим Довгополий, Генеральним писарем — Іван Максимович, Генеральними осавулами — Григорій Герцик і Федір Миронович. На чолі Запорозького війська тоді стояв Кость Гордієнко. Конституція вступала в дію за умови перемоги і визволення з-під московського гніту. Орлику вдалося організувати допомогу Туреччини, татар, донських козаків, шведського короля у виступах проти царського війська. Він навіть здобув перемогу, а Петро І ледве не був взятий в полон. Але згодом Туреччина уклала договір з царем і визвольна місія провалилася. Лівобережна Україна залишилася за Росією, на Правобережній залишилися поляки. Розладналися взаємини з Січчю. Пилип Орлик організував широку європейську акцію для організації визволення України. Він звернувся до країн Європи з "Маніфестом до європейських урядів". Завоювання Росією України він розцінював як похід проти європейської культури. Завойовницька політика російського царизму становила загрозу для всієї Європи. Збереження рівноваги було можливим тільки за наявності сильної, єдиної незалежної Української держави. П. Орлик вів величезну дипломатичну роботу і сам, і через старшину, і з допомогою сина Григорія. Але політична ситуація була не на користь України. Пилипа Орлика чекало тривале життя на чужині. Помер він у 1742 р. Про Конституцію Пилипа Орлика. 5 квітня 1710 року під Бендерами на загальній Раді в присутності всієї старшини, запорожців, реєстрового козацтва Пилипа Орлика одноголосно було обрано Гетьманом. Тоді ж між Гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду “Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького”, яка регламентувала державне життя гетьманщини. Згодом цей документ дістав назви: “Конституція Пилипа Орлика”, “Бендерська Конституція”, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”. В її написанні брали участь: П.Орлик, Г.Герцик, А.Войнаровський, К.Гордієнко. Цей документ складається зі вступу та 16 пунктів, або параграфів. Текст був складений латинською і тогочасною книжною українською мовами. У преамбулі Конституції була схематично викладена історія українського народу та Війська Запорізького. Тут стверджувалось, “народ козацький” був засновником Київської держави. Однак, згодом, у боротьбі з Польським Королівством, Україна втратила свою незалежність, яку відновлено було лише за гетьмана Б.Хмельницького. Далі йшлося про те, що Московське царство, порушивши взяті на себе зобов’язання щодо України, намагалося ліквідувати права і привілеї Війська Запорізького, перетворити козаків на регулярне військо і відібрати у них владу та “накласти рабське ярмо на вільний народ, який нікому не дозволяв себе завоювати силою зброї”. За цих умов Військо Запорізьке змушене було відстоювати права українського народу збройним шляхом. У преамбулі вказувалося на визначну роль гетьмана І.Мазепи у захисті інтересів України і Війська Запорізького. Перед новообраним гетьманом П.Орликом ставилося завдання вибороти незалежність України за підтримки Швеції. Шведський король Карл ХІІ як “покровитель і протектор” України, затвердивши умови й акти обрання гетьмана, став гарантом незалежної України та недоторканості її кордонів. В основному тексті Конституції проголошено принципи побудови Української держави – Гетьманщини. У 16 статтях Конституції визначено державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами. “Пакти й Конституція” П.Орлика визначили національно-державний суверенітет України. У статтях зазначалося: – Україна з обох частин Дніпра має були звільнена від чужоземного панування; – Україна має бути повністю незалежною від Московщини та Польщі; – Українські кордони вічні і недоторкані; – Україна перебуває під протекторатом Швеції; – Україна підтримуватиме союзницькі відносини з Кримським ханством. У першому параграфі розглядалося питання про віру. Православ’я було проголошено державною релігією. Документ передбачав незалежність української церкви при формальному її підпорядкуванні константинопольському патріархові. Стаття вимагала від гетьмана, щоб він, звільнивши від шведів Україну, викорінив у ній всяке іновірство, крім “віри святої православного східного сповідання”, тобто заборонялися католицька, греко-католицька, протестантська, іслам, іудаїзм. З сучасної точки зору тут немає релігійної толерантності і віротерпимості. Але тоді були інші часи, коли православна віра і українська церква перебували у важкому становищі і потребували державного захисту і підтримки. Другий параграф затверджував незмінність кордонів Української держави, які встановлювалися відповідно до умов Зборівського Мирного договору, підписаного в 1649 році між Б.Хмельницьким та урядом Речі Посполитої. Таким чином, Гетьманщина складалася з трьох воєводств (Київського, Брацлавського та Чернігівського), а її кордон мав проходити по річці Случ, тобто Західна Україна залишалася в складі Польщі. Стаття друга також визнавала протекторат Швеції над Україною та зобов’язувала гетьмана просити шведського короля, щоб він після закінчення війни з Росією добився від останньої повернення полонених українців і компенсації збитків. Параграф третій передбачає укладання військового та політичного союзу з Кримським ханством, з яким у момент складання Конституції були пов’язані дуже важливі для України сподівання. Гетьман повинен дбати про відновлення давнього братерства з Кримським ханством для збройного об’єднання і скріплення вічної дружби, щоб сусідні землі не зважувалися нападати на Україну, а самі побоювалися нападу. Четвертий і п’ятий параграфи затверджували автономні права запорожців. Перш за все, Дніпро і землі Війська Запорізького мали бути звільнені від московських укріплень, фортець і повернуті війську. Після визволення України гетьман зобов’язувався повернути Війську Запорізькому міста Терехомирів, Переволочну, Кемберду, прилеглі землі, Козацьку фортецю. Не дозволялося “нікому з влади духовної й світської займатися там промислами, полюванням і рибальством”. У шостому параграфі докладно розписуються права гетьмана, генеральної старшини і нижчої козацької адміністрації. Тут говориться про те, що вища влада в Україні має належати виключно гетьманові й козацькій Генеральній Раді у складі генеральної старшини. Генеральна рада має право давати поради гетьману, а також його наступникам “про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи”. Далі в документі застерігається, що без попереднього рішення і згоди ради “на власний розсуд гетьмана нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися”. Всі члени за наказом гетьмана мусять збиратися тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову в резиденції гетьмана для слухання і обговорення справ. Нікому не дозволялося ухилятися від активної участі в раді, від призначеного часу. Поточні питання державного управління гетьман міг вирішувати особисто, періодично радячись із генеральною старшиною. Старшини у своїх полках зобов’язані стежити за громадським порядком і рішуче виступати проти спроб скривдити чи утискувати простий люд. Старшина зобов’язується дотримуватися відповідного права і виявляти шанобливість до особи гетьмана і вірно йому служити. Гетьману ж належить повертати старшин і мати їх за бойових соратників. У сьомому і восьмому параграфах йдеться про відповідальність старшин і рядових козаків при вчиненні правопорушень. Всі важливі судові справи, серед них і про образу гідності гетьмана, повинні передаватися на розгляд до Генерального військового суду. Суд повинен винести рішення не “поблажливе” чи лицемірне, а таке, якого вимагає закон. Таким чином, за Конституцією в Україні утворилися три гілки влади: законодавча – Генеральна Рада, виконавча – гетьман і Генеральна старшина і судова – Генеральний суд. Згідно з дев’ятим параграфом був повністю відсторонений від розпорядження військовим скарбом. Зазначалося, що Скарбницю повинен очолювати Генеральний скарбник, який би розпоряджався прибутками, узгоджуючи свої дії з гетьманом. У кожному полку мають бути обрані по два присяжних скарбники. Полкові скарбники мусили “знати і прибутки від приватних осіб, і публічні податки, слідкувати за видатками, щорічно складаючи звіти”. Полкові скарбники підпорядковувались Генеральному скарбникові. Полковники були відсторонені від розпорядження полковим скарбом. Далі говориться, що майно та скарби державні повинні бути відокремлені від власного майна гетьмана. Згідно з дев’ятим пунктом на утримання гетьмана виділялися маєтки в Шептаківському повіті й частина земель Війська Запорізького. За десятим та одинадцятим параграфами гетьман повинен: – здійснювати загальний нагляд за діяльністю адміністративних органів; – затверджувати вибір найвищих урядовців і полковників; – не допускати зловживань козацької старшини, боронити від кривд козаків і посполитих; – звільняти від податків і повинностей козацьких вдів, сиріт і деякі інші категорії населення. У дванадцятому параграфі говорилося про необхідність ревізії земельної власності й укладання справи з повинностями, які несли посполиті: “нехай буде призначена і через спеціально встановлених комісарів здійснена ревізія усіх видів публічних і приватних володінь і за високим рішенням Генеральної ради у присутності Гетьмана нехай буде ухвалено урочисто й непорушно: кому належить згідно з законом, а кому не належить користуватися правом володіння, і які саме належить виконувати повинності підданим”. Згідно з цим параграфом захоплені старшиною земельні володіння міст мали бути повернені їм. Це збільшило б прибутки міст та полегшило б становище міського люду. В окремому тринадцятому параграфі вимагається, щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали недоторканими всі свої справедливо отримані закони та привілеї. Мова йде про Магдебурзьке право. В чотирнадцятому параграфі забезпечувалися права українських міщан, купців, селян. Враховуючи нарікання посполитого люду на зловживання гетьманських урядовців під час переїздів і їх вимагання від містечок і сіл надавати їм подарунки, харчі, підводи, супровід і т. інше, гетьман має встановити такий порядок, щоб у кожному місті був присяжний скарбник, який би відповідав за всі громадські прибутки і видатки і контролювати розрахункові книги. Гетьман має подбати про стягнення публічної підводної повинності на користь офіційних осіб, але встановлювати її такою, щоб вона не була обтяжливою для народу, враховуючи досвід зарубіжних країн. За прикладом зарубіжних країн буде заведена пошта – в полках будуть заведені державні гінці за казенний кошт. У п’ятнадцятому параграфі скасовувалися податки на річну платню найманому війську, так як посполитий люд ніс великі збитки на утримання різних військових формувань. В останньому шістнадцятому параграфі йдеться про організацію торгівлі та унормування податкової системи. Тут містяться законодавчі заходи щодо врегулювання торговельних, зокрема, ярмаркових справ. Мова йшла про те, щоб повинність брати з тих, з кого належить, а не з убогих людей. Встановлюється єдине правило: митники повинні стягати на користь державної скарбниці платню за введення і виведення в обсязі, вказаному в універсалах, не стягуючи нічого зайвого. Ринкові комісари повинні збирати податок лише від тих, хто тому підлягає, тобто з торгових людей. Про це має дбати гетьман, до обов’язків якого, як зазначається в Конституції, – належить “великодушно направляти і поліпшувати усі права в країні стосовно надійного дотримування непорушних громадських вольностей”. Отже, проект Конституції П.Орлика – вікопомний документ, який свідчить про досить ранні демократичні засади суспільного устрою в Україні часів Гетьманщини. Укладання і прийняття цього документа на початку ХVІІІ століття засвідчили високий рівень політичної культури українців, адже окремі його положення на багато десятиліть випередили правову думку європейських народів. 39. Культура України у 18 ст. 8.10. Розвиток української культури в XVIII ст. Освіта та наука 1. Умови, в яких розвивалась українська культура. 2. Розвиток освіти та науки. 3. Козацькі літописи. 4. Українське барокко. Розвиток української культури в другій половині XVII-XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі. Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст. заохочувалися і залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін. Хоча в результаті русифікації українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у XVIII ст. спостерігалось піднесення української культури. Про це свідчить, зокрема, розвиток вищої освіти, основним осередком якої була Києво-Могилянська академія. Тяжкі часи настали для академії після 1709 p.; розправа над покровителем Мазепою одразу ж відбилася і на ставленні до його дітища. В академії заборонили навчатися іноземцям, кількість учнів зменшилась більш, ніж у 10 разів. У часи Данила Апостола, Кирила Розумовського почалось часткове відновлення минулої слави, але досягти рівня, на якому була академія на початку XVIII ст., вже не вдалося. Європейський освітній рівень з середини XVIII ст. був для неї недосяжний. У той час, як на Заході в освіті посилився науковий раціоналізм, в академії продовжували надавати перевагу схоластиці та богослов'ю. Тому-то гетьман Розумовський хотів заснувати в Батурині університет, який відповідав би тогочасним вимогам. У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні верстви суспільства. Серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було у XVIII ст. велінням часу. Ф.Прокопович у своїй промові "Про заслуги і користь фізики", яку він виголосив перед студентами й професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала могутня математична школа, яку репрезентували вчені Ф.Прокопович, С.Яворський, С.Кулябка, Я.Маркович. Ф.Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника і Галілея. Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Вивчивши 5 мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зіткнувся з нерозумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період мандрування. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання і праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Сковорода став одним з найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі. В Україні кінця XVII-XVIII ст. поглибилась увага до історії. У цей час з'являються козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця. Основна їхня тема - події визвольної війни українського народу. Автори літописів вперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до їх осмислення, використовували різноманітні документи. Вони були написані в модному на той час романтизмі, що перетворювало їх у справжні літературні твори. Перший систематизований підручник з історії під назвою "Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу" вийшов 1674( р. з друкарні Києво-Печерської лаври. Розвиткові науки і освіти сприяли книговидавничі центри в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С Полоцького, М.Смотрицького та ін. Однак Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою. В українському мистецтві XVIII ст. відбувався відхід від старих, середньовічних канонів. У монументально-декоративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються народні мотиви, яскраво проступають побутові деталі. В архітектурі кінця XVII — початку XVIII ст. поширився стиль українського бароко. У період гетьманування І.Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Переяславі та ін. У середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена такими чудовими пам'ятками, як Андріївська церква у Києві (архітектори Растреллі, Мічурін), собор Святого Юра у Львові (архітектор Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А.Квасов, І.Григорович-Барський) та низкою інших. В Україні зароджується театр, осередком якого стала Києво-Могилянська академія. Вистави найчастіше ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф.Прокоповича. М.Довгалевського, Г.Кониського. Велика увага в академії приділялась музичній освіті. Була організована музично-хорова школа. Значним музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовеський. Отже, українська культура в XVIII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалась ідеями гуманізму й просвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях. Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст.: 1720 p. — Петро І заборонив книгодрукування українською мовою. 1729 р. --- Петро III звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. 1763 р. — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1775 р. — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XVIII СТОЛІТТІ В кінці XVII ст. в Україні співали: "Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Вкраїні: нема панів, нема ляхів, не буде й і змін..." Та ці слова зайвий раз підкреслюють, що всяка пісня є всього лиш поетичною формою мрії. Насправді ж як соціальна, так і політична нерівність в Україні ніколи не переводились. Прикладом того є відношення до українського народу кожного нового політичного режиму. Дійсно, як Польща в 1569 р., так тепер Росія в 1783 р. не тільки повністю закріпачила селян, а й був ліквідований Юріїв день. Одночасно відбувався наступ самодержавства і на українські міста. Якщо за Польщі багато українських міст користувались магдебурзьким правом, то вже в 1775 р. міське самоврядування в Україні було скасоване, а за декілька років перед тим першим було арештовано весь магістрат і забрано грамоти Києва. Церковний характер освіти в Україні. Київо-Могилянська академія і колегії. Київ мав провідне місце в духовному житті українського народу ще з першої половини XVII ст. і утримував його до кінця XVIII ст. Церква протягом цього століття ще зберігає одне з головних своїх призначень—бути вогнищем освіти. Під егідою церкви продовжує розвиватись Києво-Могилянська колегія, яка в 1700-1701 pp. була перетворена на академію. За її зразком були створені інші православні колегії: на Лівобережжі — Чернігівська колегія з 1700 p.; Харківська колегія з 1734 р. і колегія в Переяславі з 1738 p., яка називалася то семінарією, то колегією. Виникли також перші професійні школи: госпітальні, артилерійські і штурманські. Викладання в них велось латинською мовою. За структурою всі колегії були подібні до Києво-Могилянської академії. Навчання в колегіях дуло доступним для всіх шарів населення України і відіграло визначну роль в поширенні освіти й науки. Колегія складалась з 7-8 класів, в них вивчались вісім визволених мистецтв. З другої половини XVIII ст., після того, як за наказом Катерини II у монастирів відібрали землі, що були основним джерелом існування колегій на Лівобережжі, ці осередки освіти поступово зникли. В Києво-Могилянській академії щороку вчилось понад 1000 спуоеїв (студентів). Найталановитіших з них посилали для завершення освіти до західно-європейських університетів. Хоч академія і не була школою національною в повному розумінні цього слова — зміст і форма (мова та інше) науки були досить далекими від народних потреб, все ж таки це був освітній заклад найвищого гатунку. З роками низка визначних вихованців академії стала носієм освіти на Московщині. Серед багатьох можна згадати М.В. Ломоносова, який вчився тут в 1733 р. Не менш яскравою особистістю був і вихованець академії знаменитий письменник і філософ Григорій Савич Сковорода. Проте самодержавство, вбачаючи в цьому освітньому закладі осередок духовної опозиції проти своїх зазіхань, докладало всіх зусиль, щоб перетворити академію в звичайну богословську школу, і майже досягло свого. На старих засадах академія існувала до кінця XVIII ст. При академії існувала бурса для утримання менш заможної частини учнів. Бурса (від латинського слова — гаманець, сумка) — була гуртожитком для бідних студентів, а в Україні — це духовна школа взагалі. За Катерини II вже були залізними старання козацької старшини перетворити академію в університет. Російський уряд почав активну ліквідацію українських шкіл, доступних народові. Треба сказати, що в Києво-Могилянській академії поруч сиділи діти простих козаків і гетьманів, духовні і світські. Натомісць засновуються школи московські. Вони не були поганими, але вони були однаковими і в Росії, і на Кавказі, і в Україні. До того ж вони були доступні лише для станів привілейованих. Початкові школи. Як вважає Н.Полонська-Василенко, у XVIII ст. майже кожне село мало свою початкову (партикулярну) школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В І половині століття в сімох з десяти полків було 866 шкіл на 1099 поселень, тобто одна школа припадала на 1000 душ. З часом, в 1768 р. на території пізніших повітів Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 746 душ насленння. Цікаво, що майже через сто років на цій території залишилось тільки 52 школи і на кожну припадало 6 750 душ населення. Найважливішим було те, що ці школи засновувало само населення, яке розуміло необхідність навчання. Вчителями були мандрівні дяки, яких називали дидаскалами. Коштом громади утримували дяка і наймали помешкання під школу. Правда, не завжди така школа відповідала найпростішим вимогам. Історія. Духовенство України, в руках якого був такий могутній засіб культурного впливу, як Києво-Могилянська академія, через свою аполітичність втратило провідне становище. Так само замкнулись у вузьких рамках літературного любительства українські письменники і перестали бути зброєю мас. Проте духовне життя в Україні не завмерло. Цьому все таки сприяла перш за все художня література, історичні праці. XVIII ст. залишило нам в спадщину козацькі літописи. Козаки писали в боях зброєю і кров'ю, а з часом переписували на папір і зберігали нащадкам як приклад. Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з'являються козацькі літописи. "Літопис Самовидця" був написаний, мабуть, Романом Ракушкою, який брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським. Ще один літопис залишив нам полковник Гадяцький Григорій Граб'янка "Действія презельнои... небывалой брани Богдана Хмельницкого..." та канцелярист Генеральної Канцелярії Самійло Величко — "Сказаніе о войне казацкой зъ поляками чрезъ Зеновія Богдана Хмельницкого". Особливо цінним є твір С. Величка, який використав багато джерел епохи визвольної війни і часів "Руїни". Ці літописи є літературним продуктом світських кіл українського суспільства. Такою ж є "Історія Русів". Через весь цей твір проходить ідея боротьби народу за свої давні права і привілеї з часу, відколи слов'яни осіли над Дніпром. "Історія Русів" формувала, розходячись в Україні в сотнях рукописів (В Антонович згадує про це), світогляд передових кіл українського суспільства. Вплив цього твору відчув на собі і Т.Шевченко. Багато які з історичних творів українських авторів того часу пов'язували добу Гетьманщини з Київською Руссю. Таким було "Краткое описаніе Малороссии", або Г. Показа "Описаніе о Малой Россіи", так само як і "Краткое описаніе о козацком малороссійском народе" П.Симоновського чи "Собраніе историческое" С. Лу комського. Значення цих творів полягало в тому, що вони показували безперервність історії України і єдність українського народу від Київської Русі й до XVIII ст. Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти XVIII ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших днів, важливим є "Діяріуш" Пилипа Орлика (1720-1732 pp.), обсягом у 800 сторінок, написаний автором протягом 13 років, трьома мовами: латинською, французькою і польською. Дуже великі за розміром щоденники залишили по собі Петро Апостол, син гетьмана, а також генеральний підскарбій Яків Маркович. Його щоденник є особливо цінним історичним джерелом. Двадцять три роки мандрував по світу випускник Києво-Могилянської академії Василь Григорович-Барський. Після нього залишилось багато (на три томи) записів, які викликали величезну цікавість в читачів того часу. Досить сказати, що за час з 1778 по 1885 pp. ці записи були видані друком десять разів. Вперше вони були опубліковані українським вченим В.Г. Рубаном коштом князя Г. Потьомкіна під назвою "Пешеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Альбова...", а в перевиданнях просто — "Путешествие по святым местам". Описуючи в основному монастирі, автор також звертає увагу на пам'ятники мистецтва, невідомі йому явища природи, рослинний світ, наприклад Сирії і Єгипту. В Олександрії з "голки Клеопатри" (обеліску, спорудженого в XV ст. до н.е.) Барський зрисував ієрогліфічний напис. Нагадаємо вам, що в Західну Європу ієрогліфи попали тільки через 100 років. Барський описав міста Греції і Туреччини, куди приїздили купці й з України (з Ніжина) і привозили "самые лучшие меха, драгоценные каменья, ревень и бельзуары". Крім описів побаченого, Барський також малював пейзажі, знімав плани міст і фасади будівель. Всього ж нам в спадок залишилось від нього біля 150 рисунків. Філософія Г.С. Сковороди. Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода, видатний учений і мислитель. Син реєстрового козака Полтавського полку, він вчився в Києво-Могилянській академії, далі в університетах Мюнхена, Відня, Бреслау. Повернувшись в Україну, Г. Сковорода був деякий час викладачем Харківської і Переяславської колегій. Будучи натурою незалежною, Г. Сковорода полишив викладання і став мандрувати Україною, заробляючи на прожиток вчителюванням. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети — самопізнання. Його гаслом був вислів: "Пізнай самого себе". Г. Сковорода прийшов до висновку про вічність і безкінечність матерії, про панування в природі закономірних зв'язків, до визнання природи причиною самої себе ("Дружеский разговор о душевном мире"). Філософ створив теорію "трьох світів", які охоплюють собою все суще: "макрокосм" (природа), "мікрокосм" (людина), і "світ символів" (Біблія). Г.Сковорода вважав, що кожний з цих світів складається з двох чинників: матеріального — не вартого уваги, і вищого—духовного. Метою життя є щастя від свідомості, що людина виконує волю Божу. Самопізнання — це пізнання Бога, життя у відповідності з заповідями Божими. Праці Г. Сковороди не видавались друком за його життя, але були дуже популярними і широко розповсюджувались в рукописах. Г. Сковорода зумів уникнути спокус життя, не мав майна, не прагнув посад. Він суворо критикував церкву через занадто земний спосіб життя її служителів. А коли церковники спробували його приборкати, запропонувавши висвятити в єпископи, то Г. Сковорода навідріз відмовився. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи сформульовані в епітафії, яку Г. Сковорода заповідав викарбувати на своїй могильній плиті: "Світ ловив мене, але так і не спіймав". Друкарство і література. У XVIII ст. відбувається занепад українського книгодрукування. Петро І закрив останню книгодрукарню в Україні, яка існувала при Києво-Печерській Лаврі. Дозволялось, правда, видавати друком невелику кількість церковної, богослужебної літератури. Більшість творів світської літератури знову почала розповсюджуватись в рукописах. Ціле століття в Україні робились спроби відновити своє книгодрукування. За непослух в Москву було забрано всю Чернігівську друкарню. Книги українських авторів в Москві палили, — щоб та "єресь і смута в світі не були". Кілька разів видавались розпорядження про заборону росіянам "книг литовській пенати" купувати і тримати вдома, хоча книги були в основному церковні, далекі від політики. Перед початком XVIII ст. на церковному соборі в Москві в 1690 р. на книги з України С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, Л.Барановича та ін. — було накладено "проклятство і анафему" за "прелести латинскія єще киевскія новие книги утверждают". Самих православних українців в православній Москві довго ще називають єретиками і перехрещують. Важливе місце в цей час в літературному житті України займала поезія. Як в навчальних закладах, так і поза їх межами культивувалась піїтика і найрізноманітніші віршові форми: оди, панегірики, гімни, канти, рецеї, посвяти, ляменти, включно до "карміна куріоза" — "акростихів", "раків" тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що що "вони визискували людей вбогих". Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Варто зазначити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запозичень з народної побутової української мови. Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались недоліки і суспільна мораль того часу. Автор "Сатиричної коляди" ставав на захист простої людини, беззахисної перед несправедливим судом, проти хабарництва чиновників, знущання панів над народом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича "Ярмарок" і "Сповідь" відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянством і панством Видатним явищем літературного життя України другої половини XVIII ст. була літературна творчість Г. Сковороди (1722-1794 pp.). За десять років він написав 30 байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту. Разом з тим поет високо оцінював моральні якості українських селян: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли свій дальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури. Кращі віршовані твори Г.Сковороди об'єднані у збірці "Сад божественных песней". В них поет виступає співцем свободи, прославляє "отця вольності" Богдана Хмельницького, висловлює свої антимонархічні настрої. Вартий уваги один з найпопулярніших творів Г.Сковороди вірш "Всякому городу нрав і права", в якому влучно охарактеризовані тогочасні прошарки українського суспільства: Всякому городу нрав і права; Всяка имеет свой ум голова... Петр для чинов углы панскіи трет, Федька-купец при аршине все лжет... Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранны заводит скота... Строит на свой тон юриста права. С диспут студенту трещит голова... Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769-1838 pp.). В 1798 p. в Санкт-Петербурзі коштом полтавського поміщика М.Парпури вийшли друком три частини його знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору давньоримського поета Вергілія. В "Енеїді" широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, панів, старшин, чиновників тощо. М.Костомаров зазначив, що "Енеїда" як пародія втратила для нас свою ціну, але як вірна картина малоросійського побуту, як перший твір на малоросійській мові, в очах наших — дорогоцінне творіння. В "Енеїді" відбився автономістський ідеал малоросійського дворянства. В творі І. Котляревського відображено політичне позасвідоме кінця XVIII — початку XIX ст., коли українське дворянство, інтегруючись в Російську імперію, прагнуло зберегти свої привілеї. І.П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення. "Енеїда" І. Котляревського — це початок нової української літератури і літературної мови. Між українською і російською літературами лежала прірва, яку важко було подолати, тому що заважала політика російського уряду. Парадоксальним було те, що заповнити цю прірву, перекинути місток з суходолу європейського на азіатський, духовно цивілізувати Московське царство прийшлось саме випускникам Київо-Могилянської академії. Кадри ці не зуміли здавна ще поєднати в собі і в народі ідей релігійних і національних. І в козацькій державі вони не побачили свій власний політичний центр, а в гетьмані — свого лідера. Зате в Російській імперії вони зайнялися місіонерською культурно-релігійною діяльністю. Київські церковні діячі зайняли в російській ієрархії високе суспільне становище. Так, С. Полоцький став учителем царя Федора, останнього нащадка Рюриковичів, Ф. Прокопович був довіреною особою царя Петра І в питаннях ідеології, а також внутрішньої і зовнішньої політики. Він був найближчим помічником царя в проведенні церковної реформи, в результаті якої церквою почав керувати державний орган — Синод. Після Полтавської битви саме Ф. Прокопович запропонував цареві щорічно проголошувати в церквах Російської імперії анафему на адресу І. Мазепи. Що й робилось до початку XX ст. Стефан Яворський був намісником патріаршого престолу, а Дмитро Тупталенко, митрополит Тобольський і Ростовський, московським Синодом навіть був проголошений святим. Всі вони не тільки не скористались своїм високим становищем на користь Україні, але опосередковано, як носії освіти і культури на землях свого політичного ворога, стають причиною закріпачення батьківщини. Тобто ця українська інтелектуальна еліта будувала міцні стіни Російської імперії. Межі Європи замикала на Сході Русь-Україна. Вже землі за Доном вважались азіатською територією. Московським царством тоді в очах Європи позначалась азіатська безвість, "tartaria magna". Анексувавши Україну, переманивши до себе провідних спеціалістів, перебравши на себе споконвічну назву України — Русь, Московське царство поступово входило в коло європейських держав. Драма, театр. В навчальних закладах України розвивались також драма і театр, які не можуть існувати одне без одного. Та коли саме тут вони мали характер дещо абстрактний, то поза шкільними мурами українська драма набуває характеру національного. Шкільна драма, як така, виникла з середньовічних релігійних драм, зв'язаних рігорозними нормами єзуїтського театру (правила Ф. Прокоповича). Вона була схована за мурами академії від небезпек політичного життя. І хоч з її лона виходять твори такої духовної потужності, як "Милость Божія" Т. Трофимовича, чи твори, насичені мотивами народного вертепу, як "Комедія на Різдво Христове" Д. Тупталенка, вона не могла стати драмою національною. В інтермедійній частині вертепної (лялькової) драми, носіями якої здебільшого були школярі, виступають в живому контакті з дійсністю побутові постаті тодішнього життя України: козак, лях, литвин, циган, єврей. Інтермедії складались до кінця століття такі автори, як В. Лащевський, М. Довгалевський та інші. Найдоступнішим для народу продовжував залишатись ляльковий театр — вертеп. Проте в кінці століття він почав поступатися перед сценічним драматичним і музичним театром. Увагу глядача все більше завойовували здійснювані у театральних приміщеннях постановки трагедій, драм, музичні концерти, які давали трупи Київської академії та інших навчальних закладів. У Харкові в 1791 р. було засновано перший в Україні постійний театр. На їх основі повстає потім нова українська комедія І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'яненка і одного з найбільших майстрів світової сцени — Миколи Гоголя. Музичне мистецтво. У XVIII ст. в Україні поряд з народною самодіяльною почала розвиватися і професійна музика. Перших музикантів-професіоналів випускали Київська академія та засноване в 1737 р. музичне училище в Глухові. Саме виходець із Глухова, пізніше студент Київо-Могилянської академії, М.С. Березовський став видатним українським і російським композитором. Він був автором першої в Росії опери "Демофонт". Його земляк і учень Д.С. Бортнянський розвинув далі вітчизняне музичне мистецтво і написав опери "Креонт", "Сокіл" та інші, а також понад 100 творів для хорового виконання. Обидва композитори широко використовували народну пісенну творчість і українського, і російського народів. Менш щасливою і більш трагічною була доля третього знаменитого композитора і диригента Артема Вед еля. Після періоду активної творчості Ведель поїхав на батьківщину, постригся в монахи, але за антицерковну діяльність був ув'язнений, і решту життя провів у в'язниці. Живопис. Видатну роль у розвитку живопису та графіки XVIII ст. відіграли українці, академіки Петербурзької Академії мистецтв Д.Г. Левицький і В.Л. Боровиковський. Вони стали справжніми творцями вітчизняного портретного мистецтва тієї пори. Хоч їх численні портрети і мали парадний характер, все ж вони зробили значний крок до створення реалістичного портрета. У створених Д. Левицьким портретах М. Дякової, А. Давга, Катерини II та написаних В.Боровиковським портретах М. Долгорукої, І. Безбород ко, А. Сталь з винятковою майстерністю відтворені почуття властолюбства, індивідуальні риси людей різного характеру і соціальної приналежності Архітектура. Величні архітектурні споруди цього століття в Україні також є німими свідками мистецького і будівельного таланту нашого народу. Основними спорудами, які знаменували вищий ступінь розвитку архітектури, були різні за своїми формами культові церковні приміщення. Саме вони втілюють у собі типові риси епохи і політ фантазії будівничих. Наприклад, 96-метрова дзвіниця Києво-Печерської Лаври побудована за проектом архітектора Г.Шеделя. Ця споруда тоді була найвищою будовою в усій Російській імперії. Шедель на схилі свого життя плідно працював у Києві. Йому належав і проект надбудови високої, щедро прикрашеної ліпним орнаментом в українському національному стилі, дзвіниці біля входу до Софійського собору та мурів цього архітектурного ансамблю. До нього увійшла і славнозвісна архітектурна перлина XVIII ст. Брама Заборовського. Вона була збудована в 1746 р. на замовлення митрополита Р.Заборовського як парадний в'їзд. Ця брама є чудовим зразком українського бароко. Андріївська церква збудована за проектом зодчого В.Растреллі. Зводили її київські майстри. Особливою майстерністю виділяється серед них будівничий-кріпак Києво-Печерської Лаври Степан Ковнір. Його споруди — так званий Ковнірівський корпус на території Київо-Печерської Лаври, кілька дзвіниць на верхніх і нижніх печерах, церква в Василькові — викликали здивування і захоплення простотою, витонченістю і легкістю форм. Чудові споруди проектував і будував знаменитий український зодчий І. Григорович-Барський. За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровська та Миколи Набережного церкви, бурса Київської академії. В цих спорудах простежуються перші паростки архітектури стилю класицизму. Всі ці споруди будувалися в стилі бароко (від італ. Ьагоссо — вибагливий, химерний). Це був стиль в мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Українське бароко відрізнялося від західно-європейського більшою зваженістю, поміркованістю в декоративності, менш стрімкими формами. |