Білет 1 Мова як суспільне явище. Мова і мовлення. Мова
 Скачать 117.38 Kb.
|
|
Білет 1 Мова як суспільне явище. Мова і мовлення. Мова — явище суспільне. З одного боку, мову творить і розвиває суспільство, з дру гого — без мови не було б суспільства. І наука, і техніка, і релігія, і ідеологія, і культура не можливі без мови, бо мова забезпечує всі без винятку процеси життя і діяльності людини.Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. У мові відбиваються соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, ста тева), демографічні процеси (зміни чисельності населення, міграція), рівень загальної освіти народу, розвиток науки тощо.Взаємозв’язок мови і суспільства розглядається і на таких рівнях, як мова і народ, мова й особа (індивід), мова й класи та соціальні групи людей. Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсила будь-що змінити в мові, бо мова розвивається за своїми об’єктивними законами. Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Мова – слово багатозначне. Сучасний тлумачний словник так пояснює його основне значення : « Мова – це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивного існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок». Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення. Мовлення – це сукупність мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить мовленнєва діяльність. Білет 2 Мова – невід’ємнаознака таких спільнот як рід, плем’я, народність, нація Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація. Вона є головною ознакою і символом нації. Через мову ми пізнаємо світ. Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. Мова — явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не тільки загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову. Племя, нація утворюється на території з окремою мовою, традиціями. Якщо розвивається нація, той розвивається мова, а якщо ні, то вона втрачає свій сенс, і це веде до загибелі нації. Білет 3 Функції та головні компоненти мови. Мова виконує багато функцій, основними з яких є : Комунікативна. Мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Ця функція є найважливішою. Експресивна полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Ідентифікаційна. Мова поєднує людей більше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна належність, більше, ніж історія народу, навіть більше, ніж етнічне походження. Гносеологічна. Мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. Мислетворча. Мова є засобом формування думки – людина мислить у мовних формах. Естетична. Фольклор, худ. література, театр, пісня – усе це дає підстави стверджувати, що мова – першоелемент культури. За допомогою мовних засобів відбувається акт «спілкування» митця з читачем. Номінативна. Це функція називання. Усе пізнане людиною отримує свою назву і лише так існує у свідомості. Головними компонентами мови є фонетика, лексика граматика. Фонетика – це звуки та елементи , що їх супроводжують: наголос, інтонація. Лексика – це сукупність слів мови. Ця сукупність внутрішньо організована, упорядкована. Граматика найчастіше виявляє національний характер мови, її своєрідність. Це система правил поєднання слів у мовлення, їх змінюваності. Білет 4. Українська мова серед інших мов світу. У світі налічується понад 5,5 тис. мов. Українська мова належить до східної підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської мовної сім’ї (родини). Ця мовна сім’я – одна з найбільших у світі й поділяться на ряд груп, до яких входять споріднені живі й мертві мови. Серед усіх груп індоєвропейської мовної родини третя за чисельністю слов’янська. Словянськими мовами розмовляє понад 300 млн осіб. Окремі дослідники вважають українську мову однією з найдавніших мов Європи. Ця мова належить до давньописемних. Українська мова є однією з найкрасивіших мов світу. За милозвучністю її найчастіше ставлять нарівні з італійською. Білет 5 Історія становлення та розвитку української мови. Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві: концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову. Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів: протоукраїнський — VII-ХІ ст., давньоукраїнський — ХІ-XIV ст., ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст., середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст., пізньосередньоукраїнський — XVIII ст., сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні. концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою. Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука — після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи належить антська прамова, а також українська, білоруська, польська, чеська, словацька, хорватська, верхньолужицька. До словенської підгрупи — словенська прамова, старослов'янська, російська, болгарська, македонська, сербська, нижньолужицька, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенська. Дві «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп. Білет 6. Мова і держава. Перед кожною сучасною державою у той чи інший час поставало мовне питання, тобто питання вибору державної мови. У переважній більшості нею ставала мова корінного населення. Ця мова, формуючись протягом тривалого часу, удосконалювалась, збагачувалась, пристосовувалась до менталітету народу, стаючи його дорогоцінним надбанням.Надаючи українській мові статусу державної, уряд України керувався тими самими засадами, що й інші цивілізовані країни, тобто вирішальним стало те, що це мова корінного населення, яке історично (тисячоліття) проживає на території України, дало їй назву і становить більшість її населення. Крім того, в основу цього історичного рішення були покладені дані перепису населення 1989 року, за яким 40 399 897 громадян України (80 %) вказали, що вони вільно володіють українською мовою, і лише близько 20 % зазначили, що не володіють ні усною, ні писемною формами української мови, але розуміють її. За час існування незалежності України українська мова суттєво розширила свою функціональну площину, її державний статус закріплено Основним Законом України.Українська мова — одна з найрозвиненіших і найбагатших мов світу і може задовольнити потреби суспільства в різних галузях суспільного життя у спілкуванні, в розвитку науки, освіти, культури. Вона виступає важливим чинником повнокровного розвитку духовних творчих сил народу України, гарантування його суверенної державності, майбутності. Білет 7 Виникнення письма (кирилиця, глаголиця). 1.КИРИЛИЦЯ (К.) — одна з найдавніших систем слов’ян. письма (азбук), як і глаголиця. Названа на честь творця слов’ян. писемності просвітителя Кирила. К. ґрунтується на грец. алфавіті унціального (уставного) типу. У давню К. ввійшли 24 літери грец. алфавіту та 12 спец. знаків на позначення характерних звуків. Найдавнішою з нині відомих датованою кирилич. пам’яткою є напис 931 у скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найдавніші пергаменні кириличні рукописи — Савина книга (Савине Євангеліє). Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення в кін. 14 ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив — сучас. ручне письмо з пов’язаними буквами. В 14 ст. з’явилася і орнаментальна в’язь у заголовках. К. у давнину користувалися усі православні слов’яни, а також румуни й молдовани. Румуни в 19 ст., а в 1932 — 39 та з 1989 і молдовани перейшли на латиницю. Спроби запровадити замість К. латиницю на західноукр. землях були відкинуті. 2.Глаголиця була створена майже в той же час, що й кирилиця. Найімовірніше, що в її основі лежав вже існуючий розподіл слов'янської мови на звуки. Можливими причинами створення глаголиці, або правильніше двох, а не одної абетки було існування двох чи кількох докирилівських слов'янських абеток. Іншою можливою причиною створення іншої азбуки — глаголиці було переслідування німецько-католицькими монахами слов'янських книг, оскільки вони були написані літерами, схожими на грецькі, тобто візантійським письмом. *Це одна з найдавніших (виникла, ймовірно, перед 862-63) слов'янських абеток, створена у відповідній звуковій системі; щодо джерел г. дотепер нема остаточної думки; автором г. вважають одного із слов'янських просвітителів, Кирила; літери переважно пов'язані з грец. алфавітом; складалася з 40 літер; поширилася серед пд. слов'ян, зрідка вживалася і у Київській Русі; лягла в основу кирилиці; в Україні знана до XVII ст.; у Хорватії до кінця XVIII ст. писемність католицької літургії. Білет 8. Значення слова в діяльності медика. Від лікаря пацієнт чекає розуміння та співпереживання, тому і потрібно шукати найточніші і найвиразніші слова, тим самим активно впливаючи на його настрій, самопочуття. «Слова, як і ліки, — підкреслював письменник і лікар П. Бейлін, — мають пряму токсичну чи побічну дію. На окремі слова виробляється несприйняття — вони можуть викликати «алергію», шок. А передозуєш, хай навіть за змістом своїм лікувальні слова, може розвинутися «лікарська хвороба». Балакуча людина може викликати у своїх слухачів головний біль і втому». Слово лікаря є свідченням його милосердя, чуйності, загальної культури й освіченості. Слово «врач» з'явилося в мові слов'ян в XI ст. і пов'язане з дієсловом «врать» у значенні «заговаривать, уговорить, говорить». Фахова мова медика — це діалоги фармацевта з покупцем в аптеці або лікаря з хворим у поліклініці чи лікарні, написання різних довідок, протоколу операції, історії хвороби чи реферату. Обов'язковим для будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня стандартизації, зваженість і точність формулювань, І цілком природно, що саме терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про опанування фахової мови. Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін, окремі слова набувають нових значень або нових відтінків. Білет 9. Професійне мовлення. Структура професійного мовлення медичного працівника. Професійне мовлення – це процес обміну думками у певній галузі знань, в якому б вигляді воно не здійснювалося, це функціональна дійсність мови в усіх її матеріальних і ситуативних формах. Професійне мовлення людини свідчить про її духовний, інтелектуальний розвиток, внутрішню культуру. Дослідниками встановлено, що представник ділового світу протягом дня вимовляє близько 30 тисяч слів. В структурі професійного мовлення медичних працівників виокремлюються такі компоненти: 1. Когнітивний – знання норм сучасної української літературної мови ( орфоепічних, акцентних, лексичних, синтаксичних, морфологічних, стилістичних, орфографічних тощо), та фахової термінології; 2. Комунікативно-операційний – уміння використовувати мовні засоби відповідно до мети, умов, ситуації спілкування; володіння базовими професійно-мовленнєвими уміннями Білет 10 Національна та літературна мова Національна мова - це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Поняття "національна мова" охоплює всі мовні засоби спілкування людей - літературну мову та діалекти. Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Білет 11. Мовна норма. Історична змінність і стабільність норм Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність. Це сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, відібраних і закріплених суспільною мовною практикою, це сукупність найбільш придатних для комунікативних цілей мовних засобів, що ним користується мовне суспільство. Історична залежність норми була завжди врівноважена іншою її властивістю — відносною стабільністю, необхідною для нормального функціонування мови. У нормі відбувається відбір того, що вже або є в системі, або перебуває в ній у вигляді потенції. Вона вибирає те, що прямо чи посередньо є в самій системі. Білет 12. Норми української літературної мови: - Акцентні – наголошування слів; - Графічні – нормативна передача звуків на письмі; - Лексичні – уживання слів у властивих їм визначеннях та правильне поєднання слів за змістом у реченні і словосполученні; - Морфологічні – правильне вживання морфем, морфологічних форм та їх варіантів; - Орфографічні – написання слів згідно з чинним правописом; - Орфоепічні – нормативна вимова звуків і звукосполучень; - Пунктуаційні – правильне вживання розділових знаків ; - Синтаксичні – керування, узгодження, поєднання та розміщення слів, речень; - Стилістичні – відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування; - Фразеологічні – правильне вживання фразеологізмів. Білет 13. Культура мови. Рівень культури мови в Україні. Суржик. Культу́ра мо́ви — рівень володіння нормами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Су́ржик («суміш різних зерен з житом») — елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без дотримання норм літературної мови. Для багатьох людей середнього та старшого покоління у селах і малих містечках України суржик є органічною і по суті основною мовою, і ці суржикомовці чинитимуть опір будь-яким нападам на неї. Відмовитися від суржику на користь російської не дозволяє одним -- національна гідність, іншим -- мовна лінь. А перейти на літературну чи розмовну українську перешкоджає кілька причин. По-перше, невиробленість питомого розмовно-ужиткового варіанта української мови. По-друге, щоб позбутися російського мовного елемента, суржикомовна людина мусить розірвати шкаралущу свого звичного мовного світу й увійти в інший мовний світ, -- а це культурний шок, і то досить болісний для індивідуальної психічної екзистенції. Отже, суржик є частиною сьогоднішньої реальності, але кожному з нас потрібно уникати його застосування. Бо та частина людей, яка використовує його (до речі, як різновид української мови), може від нього відмовитися й перейти на російську. Та й російськомовні українці ніяк інакше не вивчать державної мови, якщо не будуть суржиком користуватися. Білет 14. Причини помилок в мовах українсько-російського білінгвізму. Міжмовна полісемія, міжмовні омоніми Однією з причин помилок в умовах українсько-російського білінгвізму є явище міжмовної полісемії, коли значення однакових чи подібних за звучанням багатозначних слів збігаються лише частково. Так, український прикметник кривий і рос. кривой характеризуються спільним основним значенням «не прямий, зігнутий». Але кривий в українській мові це й той, «який має одну ногу пошкоджену або коротшу від другої; кульгавий» (пор. рос. хромой). Рос. кривой — «поврежденный или вытекший (о глазе); одноглазый, слепой на один глаз». На відміну від міжмовних омонімів — слів, що однаково звучать в обох мовах, але мають різне значення (напр.: укр. дурно «даром», рос. дурно «погано»), міжмовна полісемія є ще більш небезпечним явищем з погляду можливого семантичного сплутування. Відносно подібні явища, за відомим психологічним законом, частіше спричиняють мовні огріхи, ніж явища цілком протилежні. Напр.: рос. ославить має значення «опозорити», а укр. ославити, збігаючись у першому значенні з цим російським словом, означає також іноді «прославити». |