історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
|
42. Нова Січ ( 1734 – 1775) Звістка з України про закриття Малоросійської колегії та відновлення на Лівобережжі гетьманства вселила неабиякий ентузіазм запорозьким козакам, котрі вже майже двадцять літ перебували поза межами Запорожжя і воліли туди повернутися. Надію на позитивне вирішення питання російським урядом вселяло й те, що офіційний Петербург у цей час посилено готувався до війни з Туреччиною і могла знадобитися допомога запорожців, які добре знали степ і могли бути незамінними для російського командування при проведенні розвідувальних і диверсійних операцій на кордонах з Кримським ханством і Османською імперією. Уже в травні 1728 р. січовики самочинно прибули на Запорожжя і лише потому відправили до Петербурга чолобитну на ім'я імператора Петра II, де просили вибачити їм усі попередні провини та дозволити проживати на місці старих запорозьких вольностей, на Чортомлику. Але скликана з цього приводу Верховна таємна рада ухвалила рішення: запорожців у межі земель, підвладних імператору, не впускати, мотивуючи це небажанням ускладнювати стосунки з турецьким султаном. Кошеві нічого більше не залишалось, як знову облишити Запорожжя. Щоправда, цього разу місцем облаштування Січі було обрано не урочище Олешки, а місцевість на р. Кам'янка, де вже стояв Кіш у 1710-1711 рр. Між запорожцями, які перебували на Кам'янці, та офіційним Петербургом велося жваве листування щодо можливостей прийняття Січі під зверхність імператора. Російське командування обнадіювало запорожців позитивним вирішенням справи, але просило зачекати до початку російсько-турецької війни. ЗІ серпня (с. с.) 1733 р. уряд імператриці Анни Іоаннівни надіслав на Січ грамоту, якою "всемиловестивейше отпушал" запорожцям усі їхні попередні провини перед російською короною та дозволяв повернутися на землі Вольностей Запорозьких. Наприкінці березня 1734 р., коли між Росією і Туреччиною стосунки загострилися до вибухонебезпечної межі, запорозькі козаки повернулися на Запорожжя та облаштували неподалік від Чортомлика так звану Нову Січ на півострові (поблизу нинішнього с. Покровського Нікопольського р-ну), що зі сходу та півночі омивався правим рукавом Дніпра і р. Підпільною, піднімаючись над нею на 5-12 метрів, а з півдня і заходу межував зі степом. Улітку 1734 р. в Лубнах було укладено угоду між російською військовою адміністрацією та запорожцями, у відповідності з якою останні визнавали себе підданими російській імператриці та зобов'язувалися у військовому відношенні підлягати київському генерал-губернаторові. Натомість російська влада вибачала їм усі їхні провини; зобов'язувалась щорічно виплачувати царську платню в розмірі 20 тис. руб.; а також дозволяла розпоряджатися землями, що традиційно перебували в їх руках, - від верхів'їв р. Самари до р. Бугу зі сходу на захід, і від р. Тясмин і р. Орелі до ногайських володінь - з півночі на південь. Офіційно визнані російською владою споконвічні володіння січового товариства саме відтепер отримали свою офіційну назву Вольності Війська Запорозького, що існувала до ліквідації Січі урядом Катерини II в 1775 р. Згідно з відомостями реєстру 1736 р., проведеного за наказом російського генерал-фельдмаршала фон Мініха, загальна кількість боєздатного Війська Запорозького Низового сягала шести тисяч осіб. Саме на їх плечі й ліг тягар ведення війни з Туреччиною, що розпочалася у квітні 1735 р. Трохи згодом, на середину XVIII ст., на Запорожжі проживало вже близько 20 тисяч козаків. Особливістю функціонування Нової Січі було те, що територія Вольностей Війська Запорозького була поділена на вісім політико-адміністративних округ - так званих паланок. На правому березі Дніпра існували Бугогардівська, Інгульська і Кодацька, на лівому - Протовчанська, Орельська, Самарська і Кальміуська, а вздовж гирла Дніпра - Прогноїнська паланка. У паланках січовики вели власне фермерське господарювання на так званих зимівниках (хуторах), там же існувала і своя паланочна старшина, яка, однак, обиралася на Січі та була підзвітна Кошу. Відносний спокій, що в часи Нової Січі запанував між запорожцями та кримчаками, вигідне розташування земель Вольностей Війська Запорозького на перетині торговельних шляхів, сприятливі кліматичні умови та справедливі соціальні відносини, що не знали взаємин позаекономічної залежності, забезпечили краю надзвичайно швидкі темпи народної колонізації та бурхливий розвиток економіки. На відміну від своїх попередниць, Нова Січ являла собою не лише військово-політичну організацію, а й ефективний господарський механізм. Нова Січ ( 1737-1775 рр. ) Нова січ - остання із Запорозьких Січей, що існувала на українських землях у 1737-1775 рр.. Нова Січ відома також як Підпільненська. Покровська, Краснокутівська. Після знищення за наказом Петра І у 1709 р, Запорозької Січі (так званої Старої або Чортомлинської Січі), значна частина козаків, рятуючись від переслідувань царського уряду, змушена була переселитися у татарські володіння. Там ними були засновані Олешківська Січ та Кам'янська Січ. Важке економічне становище, переслідування з боку татар, змушували запорожців клопотати перед російським урядом про дозвіл на повернення в Україну. Наприкінці 1734 р., у зв'язку з необхідністю зміцнення південних кордонів Російської імперії, такий дозвіл козаки отримали. Для заснування Нової Січі було обрано місце, розташоване за 5 км. від Старої Січі, на березі р. Підпільної (притока Дніпра). Тут було збудовано укріплення з високим земляним валом, вежами та ровом. Нова Січ поділялася на внутрішній кіш, зовнішній кіш та цитадель (так званий Новосіченський ретраншемент). Внутрішній кіш мав вигляд правильного круга, в центрі якого був рівний майдан. У східній частині площі містилася дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована за часів отамана І. Малашевича у 1734 р.. Поруч з церквою була висока дзвіниця, що виконувала також функції сторожової вежі. Тут же містились пушкарня, яка була одночасно січовою тюрмою , військова скарбниця, окреме житлове приміщення для духовенства, а також будинок кошового отамана, над яким на час його присутності на Січ встановлювався білий Прапор. Навколо майдану були розміщені 38 куренів, біля яких - курінні скарбниці та будиночки військової та курінної старшини. Зовнішній кіш (часто називали передмістям, слободою, торговим базаром та ін.) був відділений від внутрішнього окремим валом, в якому були влаштовані кам'яні ворота з вежею, що завжди охоронялись козаками. Тут містились будинки козаків, торговців та ремісників, а також понад 100 торгових комор та шинків. Зовнішній кіш був також оточений фортифікаційними спорудами. У 1735 р. за наказом царського уряду для встановлення нагляду над запорожцями збудовано цитадель. У цитаделі постійно перебував російський гарнізон (дві роти солдат з шістьма гарматами), знаходився будинок коменданта, офіцерські, інженерні та артилерійські приміщення, солдатські казарми, склади амуніції та гауптвахта. Зовні вся територія Нової Січі була обнесена високим валом з частоколом та ровом. Доповнювали систему обробних споруд Нової Січі численні сторожові вежі, вовчі ями та ін., які у великій кількості знаходились навколо неї. Ряд укріплень, так званих бакинів або маяків були збудовані вздовж кордону з Кримським ханством та на основних переправах через Дніпро, Південний Буг та ін. річки. На Січі сформувалась власна адміністративно-територіальна та військова система. Територію Запоріжжя було поділено на паланки. Військово-адміністративна та судова влада часів Нової Січі фактично зосереджувалася в руках старшини, що поділялася на кошову, паланкову, курінну 'а також військивих служителів. Кошова старшина (кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, осавул) обиралися щороку на загальній військовій раді, яка відбувалася на Січі 1 січня. Після військової старшини за своїм значенням йшли курінні отамани та так звані батьки або "сивоусі діди" (колишні військові запорізькі старшини), а також військові служителі -військовий довбиш, військовий пушкар, військивой товмач, військовий кантаржій, військовий шафарі, канцеляристи та військовий шкільний отаман, булавничий, бунчужний та хорунжий. Курінна старшина обиралася на курінних зборах (сходках), а паланкову старшину призначав Кіш Запорозької Січі. До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, підосавул, підписар. У часи військових дій виділялась також похідна старшина - полковник, осавул та писар, влада яких на Січ не поширювалась. Головними завданнями запорожців Нової Січі були охорона південних кордонів Запоріжжя від грабіжницьких нападів турків та кримських татар - у мирні часи, а під час російсько-турецьких воєн 1735-1739 рр., 1768-1774 рр. -запорізька піхота, кіннота та військова флотилія брали участь у боях проти грецько-татарських військ. Запорізьке козацтво поповнювалося переважно за рахунок селян-кріпаків, які втікали на землі Нової Січі з Лівобережної, Правобережної, Слобідської України. Кожний козак обов'язково приписувався до одного із 38 куренів. Незважаючи на постійні вимоги царської адміністрації, гетьманського уряду, поміщиків старшина Нової Січі не повертала селян-втікачів. У період існування Нової Січі на Запоріжжі відбувалося значне економічне піднесення. Це проявилося в поширенні землеробства, в подальшому розвитку скотарства та промислів. Змінювалося велике старшинське землеволодіння. Значна частина продукції зимівників і слобід (коні, худоба, продукти тваринництва та ін.) продавалися на Правобережну та Лівобережну Україну, Росію, Кримське ханство. Царський уряд проводив політику, спрямовану на обмеження автономного устрою Нової Січі. У 1734 р. Січ було підпорядковано кіївському генерал-губернатору. За метою посилення контролю за діяльністю запорожців у 1735 р. за 2 км. від Січі було збудовано Новосіченський ретраншемєнт, а у 1740 - 1750-х рр. цілий ряд фортець (Сокольська, Микитинська та ін.), в яких були розміщенні російські військові гарнізони. У 1752 р. на землях Бугогардівської та Кодацької паланок утворено Нову Сербію. Постійно проводилась ізоляція земель Запоріжжя за допомогою розміщення російських полків, відчуження частини земель та ін. У 1764 р. до новостворенної Новоросійської губернії було приєднано запорізькі землі по р. Інгул, а у 1770 р. на півдні володінь нової Січі розпочалося будівництво Дніпровської лінії. Остаточне рішення про ліквідацію Нової Січі було прийняте після завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Катерина ІІ видала указ, в якому безпідставно звинувачувала запоріжців у державній зраді, наказала заарештувати козацьку старшину, розпустити Запорізьке військо, зруйнувати Січ. Наприкінці травня - початку червня 1775 р. царське військо під командуванням генерала П. Текелі втупило у запорізькі володіння. 4(15).6.1775 р. російські полки оточили Січ. 5(11).6.1775 р. урядові війська захопили і зруйнували Нову Січ. Заарештовану старшину, було звинувачено у зраді та заслано у Сібир і Соловецькі острови. Січову скарбницю та майно було конфісковано, а землі Запоріжжя включено до складу Новоросійської та Азовської губерній. Незадоволені діями російського уряду козаки покинули Запоріжжя. Частина запоріжців переселилася у турецькі володіння, в Добруджу, де вони заснували Задунайську Січ. 43. Поділи Польщі на нове політико-територіальне розчленування України між Російською та Австрійською імперіями ????????????? Захоплення Правобережної України Російською імперією. Російський уряд посилював свій вплив і на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туреччиною він розплачувався українськими територіями. Катерина II не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. австрійські війська захопили територію Північної Буковини, крім Хотинського краю. До складу Австрійської монархії потрапило й Закарпаття. У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. між Прусією, Австрією та Росією до Австрії відійшла також Галичина. При сприянні Росії західноукраїнські землі були відірвані від материнського ядра й опинилися під владою Австрії. Нейтралізувавши таким чином сильного противника, російський уряд активізував експансію на Правобережну Україну. Цьому певною мірою сприяла й політика польського уряду на правобережних українських землях. Нещадним визиском кріпаків польська шляхта поставила місцеву людність на межу фізичного виживання. Проголосивши католицьку церкву панівною на всій території Речі Посполитої, польський сейм у 1768 р. надав їй перевагу над православною конфесією. Почалися переслідування православного духовенства, обмеження прав православних панів, скасовувався змішаний суд. Посилилося покатоличення українських дітей у школах. Навчання велося винятково польською та латинською мовами, учням прищеплювалася зневага до української мови, культури, побуту й звичаїв. Вихід з такого становища частина громадськості вбачала в приєднанні Правобережної України до православної Росії. З таким проханням вона неодноразово зверталася до російського уряду. Спираючись на рішення "Вічного миру" 1686 р. про визнання Росії гарантом православного віросповідання в Речі Посполитій, російський уряд у 1768 р. домігся відкриття на Правобережжі та в Білорусії православної єпархії. Однак в умовах війни з Туреччиною Росія не могла активніше втручатись у внутрішні справи Речі Посполитої. Серйозне занепокоєння цариці Катерини II викликало прийняття польським сеймом у травні 1791 р. конституції Польщі, яка багато в чому перегукувалася з ідеями Французької буржуазної революції 1789 р. Змиритися зі зміною державного устрою Польщі російський уряд не збирався. Тим більше, що противники нової конституції з числа магнатів і шляхти зверталися до Росії за допомогою. Тому 3 липня 1791 р. вона почала готуватися до силового втручання у справи Польщі, координуючи дії при цьому з Прусією, зацікавленою у черговому відторгненні нових польських земель. На початку травня 1792 р. російська армія двома колонами почала наступ на Правобережну Україну. Основне 64-тисячне військо наступало через Могилів і Сороки, а допоміжне — через Васильків. Для підтримки своїх дій царський уряд ініціював проголошення в Торговиці (сучасна Кіровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противників прогресивного реформування державного устрою Речі Посполитої. Рухаючись за царськими військами, "торговичани" ліквідовували запроваджені Чотирирічним сеймом установи й встановлювали свої тимчасові органи влади. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Місцеве населення вбачало в російських військах визволителів від панського ярма і радо вітало їх* До кінця травня Правобережна Україна й частина Волині були зайняті російськими військами. Після приєднання до Торговицької конфедерації короля Станіслава Августа Понятовського в умовах терору відбулися нові вибори до сейму. Він скасував демократичні реформи свого попередника й відновив владу магнатської олігархії. При підтримці "торговичан" Росія і Прусія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про другий поділ Польщі. До Російської держави відходила Правобережна Україна, про що населення повідомив царський маніфест від 27 березня 1793 р. Проти розчленування Польщі й за відновлення прогресивних реформ виступила частина патріотично налаштованих польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшком. 24 березня 1794 р. він проголосив початок повстання. Повстанці здобули перемогу над російськими частинами під Рас лавицями, але протистояти всій російській армії не змогли. Регулярні війська завдали поразки повстанцям під Мацейовичами і зайняли Вільно та Варшаву. Колись могутня й величезна Річ Посполита перестала існувати. Росія та Австрія підписали нову угоду про третій поділ Польщі, в 1795 р. до неї приєдналась і Прусія. До Росії відійшли Західна Волинь,-Західна Білорусія, Литва й Курляндія. Так на кінець XVIII ст. українські землі було поділено між Австрією і Росією. Почався новий етап у житті українського народу. На відвойованих українських землях російський уряд почав запроваджувати нові порядки. У 1793 р. Правобережна Україна була поділена на Ізяславську і Брацлавську губернії та Кам'янецьку область. Згодом відбулися нові адміністративно-територіальні зміни, й нарешті в 1797 р. всю територію Правобережної України остаточно поділено на Київську, Подільську й Волинську губернії. Нові адміністративні й судові установи вводилися повільно й почали діяти тільки наприкінці 1796 р. Щоб не загострювати ситуацію, царський уряд залишив чинними старі польські закони, а також юридичні норми Третього Литовського статуту. Через кілька років посади судових урядовців зайняли російські чиновники. Судочинство велося двома мовами — польською та Землі католицької церкви й опозиційної шляхти були конфісковані й частково роздані як нагорода за заслуги царським генералам і вищим чиновникам. Значні володіння разом з кріпаками одержали генерали М. Кречетников, М. Кутузов, І. Ферзену, а також О. Безбородько, М. Новосильцев, М. Рєпнін та інші вельможі. Прибічники Росії Браницькі, Жевуські, Потоцькі та інші також примножили свої маєтності, дістали царські чини й звання. Щоб протиставити місцеве селянство, абсолютну більшість якого становили українці, польським панам, царський уряд указом імператриці від 18 квітня 1793 р. звільнив його від сплати державних податків, постоїв військ і обов'язку безплатного перевезення військових вантажів на три роки. На правобережні міста поширювалася дія жалуваної грамоти містам 1785 р. і окремо дозволялося всі прибутки від торгівлі пускати на потреби міського господарства. Створювалися нові митниці поблизу Могилева, Жванця, Волочиська та інших прикордонних міст, налагоджувався систематичний поштовий зв'язок, школи передавались у юрисдикцію місцевої адміністрації і навчання велося російською мовою. Отже, відбувалось впровадження та зміцнення царської влади в Гетьманщині та Слобожанщині: спочатку поява царських воєвод в українських містах, а згодом втручання царських урядовців у вибори гетьмана, полковників і сотників. У 70—80-х рр. XVIII ст. в результаті політики царського уряду, спрямованої на скасування будь-якого місцевого самоврядування, в Україні були остаточно ліквідовані гетьманство, Запорозька Січ, полковий, військовий та адміністративно-територіальний устрій. Вся повнота влади зосередилась в руках російського уряду. |