історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела

• Название: 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
• Анкор: історія україни екзамен.doc
• Дата: 28.01.2017
• Размер: 4.05 Mb.
• Имя файла: історія україни екзамен.doc
• Тип: Документы; #511
• страница: 23 из 68

Правобережні та західноукраїнські землі в другій половині XVII — XVIII ст. Гайдамацький та опришківський рух

Тереном тривалої гострої на ці опально-визвольної боротьби проти Польщі, Московщини, турків і татар була Правобережна Україна. Особливо тяжкою стала для неї доба Руїни другої пол. XVII ст. Правобережжя було перетворене на безлюдну пустелю.

Нанрикін. XVII ст. територію правобережного Подніпров´я почали поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полків. Визначна роль в організації та формуванні полків належала С. Палію, який на поч. XVIII ст. очолив визвольний рух проти польсько-шляхетського панування.

У1714 р. за польсько-турецьким договором Правобережна Україна опинилася знову під владою Польщі. Почалася нова колонізація українських земель польськими магнатами. Селяни змушені були відбувати важку панщину, виконувати інші численні повинності. У феодальну залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта. Під владу магнатів переходили міста, що втрачали рештки самоврядування. Було відновлено тяжкі утиски православної віри.

З поч. XVIII ст. на правобережних землях розгорнулася народна боротьба проти соціального та національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.

Найвищого розвитку гайдамацький рух досяг на Правобережжі в другій пол. ХVІІІ ст., коли переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Його основною силою було селянство. Виступ розпочався навесні 1768 р. під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Вирушивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Магнат С. Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі з сотником Іваном Ґонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.

У другій пол. травня — на поч. червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської мали Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні - липні на Правобережжі діяло бл. 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоврядування.

Об´єднаними силами польської шляхти і російського царату Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув´язнених стратили, серед них й І. Ґонту та його найближчих сподвижників. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір.

Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в Західній Україні. Галичина, Холмщина і Волинь упродовж століть були під польським поневоленням, тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.

У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники — опришки, які продовжили національно-визвольну боротьбу, розпочату ще Б. Хмельницьким. До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30— 40-х роках XVIII ст., коли його очолив О. Довбуш. Безстрашний ватажок повсталих селян протягом тривалого часу був грозою для польської шляхти і урядовців. Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населення десятиліттями воювали проти Речі Посполитої — однієї з наймілітарніших держав тогочасної Європи. Діючи на території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині, Закарпатті, сягаючи Перемишля і Кам´янця-Подільського, вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті.

Незважаючи на поразку національно-визвольної боротьби на правобережних та західноукраїнських землях, підвалини Речі Посполитої були розхитані. Польщу роздирали внутрішні соціальні й національні суперечності, вона йшла до занепаду. Свідченням цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині XVIII ст. (1772, 1793, 1795), у результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завершувала століття як колоніальне надбання двох імперій.

46. Адміністративно – територіальний стан українських земель у складі Російської та Австрійської імперій на початку 19 ст.

1. Українські землі у складі Російської імперії

У кінці XVIII ст. територія сучасної України була поділена між двома імперіями: Російською та Австрійською.

До складу Російської імперії входили: Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя. У к. XVIII ст. до Росії були приєднані землі Причорномор’я та Крим. Розпочався процес засвоєння нових територій.

Усі українські землі, що входили до складу Російської імперії, були поділені відповідно до адміністративно-територіального поділу на 3 губернії, а ті у свою чергу – на повіти. У політичному відношенні українські землі у кінці XVIII ст. втратили гетьманщину – особливу форму української державності і перетворилися на звичайну провінцію Російської імперії. Також згідно з «Жалованной грамотой дворянству» козацька старшина отримала статус російського дворянства, що допомогло їй примиритися із втратою гетьманщини.

У першій половині ХІХ ст. феодально-кріпосницька система Російської імперії переживала кризові явища, що найяскравіше проявилося у створенні таємних товариств, повстання декабристів, а також у створенні та діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Основною галуззю господарства було землеробство. Тому переважна більшість населення складали селяни. Вони поділялися на декілька груп, які розрізнялися між собою ступенем і формою особистої залежності. Найчисленнішою групою були «власницькі» або кріпосні селяни, які мали феодальні повинності. Трохи кращим було положення державних селян, які принципово називалися «вільні сільські обивателі». Близькі за своїм становищем до державних селян були козаки, які ще зберігалися на території колишньої гетьманщини.

Нечисленною, але швидко зростаючою групою населення були міські мешканці: міщани, купці, ремісники. У 30–40-і рр. ХІХ ст. на українських землях, які входили до складу Російської імперії, почався промисловий переворот – процес переходу від ручної праці до машинної та від мануфактури до фабрики. Спочатку здійсненню цього процесу перешкоджало існування кріпацтва, яке гальмувало подальший розвиток.
^ 2. Українські землі у складі Австрійської монархії
У XVIII ст. у складі Австрійської імперії опинилися західноукраїнські землі (Галичина, Буковина і Закарпаття). В адміністративному відношенні західноукраїнські землі були розділені, тому що Галичина разом із частиною польських земель була виділена в окремий край – «Королівство Галичини та Лодомерії», панівний вплив мала польська шляхта. Пізніше на правах окремого округу до цього утворення була приєднана і Буковина. Переважне місце займали румунські феодали. Закарпаття ж входило до складу Угорського королівства з переважанням угорських феодалів. Таким чином українські землі опинилися під подвійним національним гнітом. Це серйозно відбилося на розвитку політичних процесів, зокрема, під час революції 1848 року українці виступили на боці панівної династії Габсбургів.

Протягом розглянутого періоду основою економіки краю залишалося сільське господарство, головним чином, землеробство. Більша частина земельних угідь (більше 50 %) належала поміщикам та казні. Важливе місце у сільському господарстві займало тваринництво.

Феодально-кріпосницьке сільське господарство західноукраїнських земель не витримувало конкуренції на ринках європейських країн, виявило тенденцію до занепаду, який переріс у кризу в середині 40-х рр. ХІХ ст. Щодо промисловості західноукраїнські землі переживали період промислового застою, оскільки промисловість залишалася на ремісницько-мануфактурному рівні. Промисловий переворот тут почався ще з більшим запізненням, ніж на землях, що входили до складу Росії.

Феодально-абсолютистська монархія Габсбургів проводила реакційну централізаторську внутрішню політику. Життя вимагало звільнення від феодальних пут і забезпечення нормальних умов для становлення нового буржуазного порядку. Тому революційні події 1848 р. охопили і західноукраїнські землі. Революція мала антифеодальний, буржуазно-демократичний характер і принесла підданим Австрійської імперії буржуазні свободи і конституційну владу, а сільському населенню Галичини, Закарпаття і Буковини – довгоочікуване скасування кріпацтва.

^ 3. Україна у другій половині ХІХ ст. Українське національне відродження

У середині ХІХ ст. уся феодально-кріпосницька система Російської імперії вступила у глибоку кризу. Про це переконливо свідчила поразка Росії у Кримській війні 1853–1856 рр. У кінці 50-х рр. ХІХ ст. у країні створюється революційна ситуація. Напруження подій покликана була зняти реформа, проведена у 1861 р. За цією реформою було скасовано кріпосне право. Селяни отримали волю і громадянські права, можливість розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати угоди від свого імені тощо. Селяни повинні були викупити землю, для цього держава давала їм кредит. Реформа 1861 року, яка скасувала кріпосне право, була поворотним пунктом в історії країни. Незважаючи на свою незавершеність і половинчастість (збереження поміщицького землеволодіння), вона поклала початок нової буржуазної доби. Був відкритий простір для розвитку виробничих сил, які до того часу стримувалися застарілими феодальними відносинами. Почався бурний розвиток капіталізму. Прагнучи пристосувати державний апарат до потреб капіталістичного розвитку були проведені реформи у суспільно-політичній сфері.

1) реформа місцевого самоврядування – впровадження земств – 1864;

2) міська реформа – 1870 р.;

3) судова реформа – 1864 р. – безверстовний суд, адвокатура, суд присяжних;

4) реформа в освіті – 1864 р.

Ці реформи мали на меті пристосувати російську імперію до нових умов розвитку капіталізму. Проте вони не вирішували головного завдання – ліквідації абсолютизму українського національного руху. Селянський рух. Становище робітників. Громадський рух. Народництво. Перші політичні партії.

Адміністративно-територіальний поділ у 50-х роках ХІХ ст.

На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.

Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.

Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.

Найчисельнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв „смугу осілості”, за межами якої представникам цієї меншини селитися заборонялося. Заборона проіснувала до 1917 р. Уся Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у „смугу осілості”. Цей захід засвідчував, що російський уряд здійснював політику дискримінації людей за національною ознакою. Крім цього євреям було заборонено селитися у Києві, Миколаєві, Севастополі, державних та козацьких селах Полтавщини. У багатьох містах були створені спеціальні єврейські квартали.

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське).

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.

У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.

Все населення Наддніпрянської України поділялось за становою ознакою на дворянство, духовенство, міщан і селян. Переважну частину населення становили селяни. Становище селян було різним. 40-45% селян складали кріпаки. Існували також державні селяни, які не були особисто залежними, мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі.

На західноукраїнських землях селяни також складали переважну більшість населення. Власної національної еліти українці краю фактично не мали, вона була полонізована, або румунізована. Єдиним представником освічених верств у Східній Галичині та на Закарпатті було греко-католицьке духовенство, яке і започаткувало на цих землях національне відродження. На Буковині опір румунізації чинила лише нечисельна верства православних священників.

Отже, на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. українські землі у складі Російської та Австрійської імперій опинилися в різних умовах, що зумовлювало і відмінності в їх розвитку. Провідною ідеєю, яка в ХІХ ст. надихала українських патріотів, стало усвідомлення належності до єдиного народу, хоч і розірваного навпіл і поневоленого двома імперіями.

На середину ХІХ ст. усталився адміністративно-територіальний поділ українських земель, який проіснував до кінця Першої світової війни (1914-1918 рр.).

47. Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин в Україна у першій половині 19 ст. Початок промислового перевороту.

Україна, поділена австро-російським кордоном, у 20-30-і pp. XIX ст. зазнає змін, що свідчать про швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання та зародження капіталізму: розвиваються товарно-грошові відносини, занепадають кріпосницькі мануфактури, зростає товарність сільського господарства, поглиблюється спеціалізація окремих районів України в сільськогосподарському виробництві, поміщики будують промислові підприємства, величезні вівчарські заводи з метою отримання більшого прибутку. В 30-і pp. в Україні розпочинається промисловий переворот (перехід від ручного до машинного виробництва), який призвів до утвердження фабрично-заводського виробництва в металообробній, текстильній, цукровій, тютюновій, склодувній, паперовій галузях. Перше місце в Україні займає цукрова промисловість – 160 фабрик, де працюють 10 тис. чоловік. Розвивається воєнна промисловість (завод «Арсенал» у Києві), металургійна – чавуноливарний завод у Луганську, машинобудівна, вугільна галузі.

Збільшується кількість ярмарків – 50% російських ярмарків проходить в Україні (Контрактовий – у Києві, Покровський – у Харкові). Важливу роль в економіці відіграє чумацький промисел зерном і сіллю. Український експорт становить 60% від загальноросійського. Україна стає одним з основних сільськогосподарських і промислових центрів Росії. Схожі процеси відбуваються і на українських землях в Австрії, де дідичі (поміщики) розширяють продуктивне тваринництво, переробку сільськогосподарських продуктів, розвивається і вдосконалюється ґуральництво, виноробство, цукроваріння. Розвиваються, хоча й значно повільніше, традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана.

Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин. Антикріпосницька боротьба в першій половині ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. Україна входила до складу двох імперій - Російської та Австрійської. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і створені губернії та генерал-губернаторства. Західноукраїнські землі поділялися на округи, якими керували австрійські чиновники.

Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в розвиткові товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури. Наслідками цього процесу стали зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починається технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та розвитку фабрично-заводського виробництва.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка забезпечувала 80% виробництва цукру в Росії. У 1824 р. був заснований перший цукровий завод. Друге місце належало суконній промисловості. Високими темпами розвиваються військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Нові явища та процеси поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості, поширюються на сільське господарство, інші галузі економіки. Активізується зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт складав 60% загальноросійського. Торговельні зв'язки підтримувалися з Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.

Таким чином, у середині XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання перебувала в глибокій кризі. Нова ринкова система відносин ставала дедалі міцнішою та ефективнішою порівняно з феодально-кріпосницькою. У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, підмова платити оброк, непокора властям, втечі - в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797-1825 рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи кріпаків.

Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах і містечках Черкаського повіту наКиївщині в 1803 р. У 1819 р. відбулося заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р. неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На початку 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сіл повіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати поміщицьке майно, арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з повсталими.

Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім'я ще за життя стало легендою. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже 25 років. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.

Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентарної реформи 1847- 1848 рр. Широка хвиля виступів прокотилася по Україні в 50- 60-ті роки XIX ст. Важливу роль тут відіграли революційні події 1848 р. в Європі. Чутки про близьке скасування кріпосного права спричинялися до вибуху селянських повстань.

2 травня 1848 р. у Львові було засновано "Головну Руську Раду" - першу українську політичну організацію, яка взяла на себе функції українського національного уряду. У маніфесті Ради, зверненому до всіх народів Австрійської імперії і насамперед до українського населення Східної Галичини, лунав заклик до боротьби за свободу і незалежність. Селянський антикріпосницький рух ширився на Галичині, Буковині, Закарпатті. Найбільше австрійський уряд був наляканий розмахом на Закарпатті опришківського руху 1 листопада 1848 р. з ініціативи Л. Кобилиці в Чернівцях відбулися збори представників сільських громад Буковини, учасники яких виступили проти наміру адміністративне відокремити Буковину від Галичини. Почалося повстання. Силами регулярної армії воно було придушене.

Загалом 1848 рік був переломним в історії західних українців. Вони дедалі активніше заявляли про свої права та виборювали їх. Антикріпосницький рух поступово набирав загальноукраїнського масштабу.