історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
|
51. Скасування кріпосного права. Особливості проведення реформи 1861р. в Україні Причини скасування кріпацтва Із завершенням Кримської війни (1856 рік) історія Росії почалася, як його називали сучасники, епоха звільнення, чи епоха Великих реформ. Вимога скасування кріпацтва було висунуто представниками передовий суспільно-політичної думки ще наприкінці XVIII в., усі найбільші письменники згадали аморальності кріпацтва, над його скасування боролися таємні суспільства. Головними причинами скасування кріпацтва у Росії були такі: · по-перше, кріпацтво стримувало розвиток промисловості, повільно йшло нагромадження капіталу. Росія могла перейти до розряду другорядних держав; · по-друге, селянські господарства розорялися, оскільки поміщики збільшували панщину вЧерноземье, а оброчні селяни йшли на заводи, підривалася основа кріпосницькій економіки, що базується на примусовому, вкрай неефективному праці кріпаків; · по-третє, криза кріпацтва виявився однією з головних причин поразки країни у Кримську війну, яка показала військово-технічну відсталість Росії. Була підірвана фінансову систему; селяни розорялися через рекрутських наборів, зростання повинностей. Почалася масова втеча селян від поміщиків; · по-четверте, зростання кількості селянських заворушень (в 1860 р. сталося 126 виступів селян) створював реальну загрозу перетворення розрізнених виступів у нову «пугачовщину»; · по-п'яте, усвідомлення правлячими колами, що кріпосне право — «пороховий льох» під державою. Від ліберальних поміщиків, учених, навіть родичів царя, зокрема молодшого брата великого князя Костянтина, на адресу уряду почали надходити пропозиції, проекти реформування земельних відносин. Олександра Другого, виступаючи у 1856 року перед представниками московського дворянства, говорив: «Якщо ми визволимо селян згори, всі вони звільнять себеснизу»[2]; · по-шосте, кріпосне право, ніж формою рабства, засуджувалося в усіх прошарках російського суспільства. Кріпосне право таїло у собі іншу загрозу. Воно диктувало країні вкрай повільні темпи розвитку. Кримська війна наочно показала дедалі більшу відсталість Росії. Кріпосне право, занадто наче рабство, було аморально. Причини скасування кріпацтва були такі обгрунтовані, що зволікання із боку царя було вже небезпечно. Суспільство усвідомлювало необхідність змін. Фортечні селяни всіх губерній Російської імперії чекали заповітного звільнення з особистої залежності і земельних наділів для. Наскільки справдилися сподівання, зрозуміли після 19 лютого 1861 року. Загальна характеристика історичного моменту. Реформа 1861 р., яка скасувала кріпосне право в Росії, була визначним поворотним кроком в історії країни. Зумовлена всім ходом економічного розвитку, селянська реформа, незважаючи на свою незавершеність, поклала початок нової, буржуазної епохи. З падінням кріпосного права відкрився простір для розвитку продуктивних сил, які досі стримувалися віджилими феодальними виробничими відносинами. Основні положення реформи. Які ж сили змусили кріпосників взятися за реформу? Насамперед це сила економічного розвитку, який втягував Росію на шлях капіталізму, та зростаюча класова боротьба селян. «Поміщики-кріпосники не могли перешкодити зростанню товарного обміну Росії з Європою, не могли вдержати старих форм господарства, що розвалювалися. Кримська війна показала гнилість і безсилля кріпосної Росії. Селянські «бунти», зростаючи з кожним десятиріччям перед звільненням, примусили першого поміщика, Олександра II, визнати, що країну краще звільнити згори, ніж чекати, поки скинуть знизу». Поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи в умовах наростання революційної ситуації призводило до того, що правлячий клас починав розуміти неможливість зберегти в старому вигляді своє панування. Таким чином, перед країною лишався єдиний вихід — буржуазний розвиток. Проте шляхи його могли бути, різними: або поступове, надто болісне для маси виробників перетворення, що проводилося самими поміщиками, або революційна, корінна ломка кріпосницьких порядків повсталим селянством. Головні засади селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». За цими документами селяни ставали «особисто вільними» проте право власності на землю лишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалися садиба і польовий наділ, за які вони мусили відбувати панщину або платили оброк. Таке становище вважалось тимчасовим, протягом якого між поміщиками і селянами укладалась угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для розв’язання різних спірних питань створювалися «губернські в селянських справах присутствія» та інститут мирових посередників, які формувалися з чиновників і поміщиків. На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавались за вільними особами, — купувати нерухомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фабрики тощо. Крім цього, селяни отримували право збиратися на сходи і обиратися на три роки до органів селянського самоврядування (сільський староста і збирач податків). Чи не найсильнішим оплотом кріпосницьких традицій залишалося збереження великого поміщицького землеволодіння. Разом із викупними платежами, селянською кабалою воно було головним пережитком кріпосництва, що гальмував розвиток капіталізму у сільському господарстві, тягнув назад усю економіку післяреформеного періоду, прирікаючи Російську державу на подальше відставання під капіталістичних країн Західної Європи. Після проведення реформи 220 тис. селян України залишалися безземельними, близько 100 тис. отримали наділ до одної десятки і 1600 тис. — від одної до трьох десятин. Загалом майже 94 % селянських господарств після реформи мали наділи до п’яти десятин, що було значно нижче норми, необхідної для ведення господарства. Поміщики зосередили в своїх руках 4567 тис. десятин землі, в той час як колишні кріпаки — лише 1693 тис. Розміри відрізків нерідко становили 50—70 і більше відсотків селянської землі. На Лівобережжі у багатьох місцях вони перевищували 40% дореформеного селянського наділу. Значно скоротилося селянське землеволодіння на Півдні України. Лише на Правобережжі за указом від ЗО липня 1863 р. селянам було повернуто землі, втрачені після інвентарної реформи 1847—1848 рр. Унаслідок цього селянське землеволодіння порівняно з 1861 р. збільшилось на 24,8 %. Капіталістичні перетворення у сільському господарстві взагалі проходили двома шляхами — пруським і американським. Пруський характеризується тим, що кріпосницькі відносини в аграрному секторі ліквідуються не одразу — їх існування зумовлюється збереженням численних напівфеодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому дрібні селянські господарства по революційному усувають з суспільного організму кріпосницькі латифундії та вільно розвиваються у напрямі капіталістичного фермерства. На Україні, як і у всій Росії, капіталізм розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській губернії панувала відробіткова система,у Полтавській та Харківській — змішана, на Правобережжі тау південних губерніях — капіталістична, але й тут мали місце відробітки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації господарства в дореформену добу не існувало. Поєднувались риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіталістичної систем. їх переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час. Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 pp. підірвала авторитет царизму. Навіть частина поміщиків-лібералів критикувала відсталість Росії. Посилився селянський рух: у 1855-1860 pp. у середньому на рік відбувалося до 80 повстань, тоді як на початку XIX ст. – 11 заворушень на рік. У 1857 р. вибухнуло велике селянське повстання в західній Грузії. Уряд і цар Олександр II зрозуміли, що краще піти на деякі реформи, звільнити селян за викуп таким чином, щоб вони опинилися в економічній залежності від поміщиків, ніж чекати селянської війни. «Краще скасувати кріпацтво згори, аніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватися знизу», – вважав цар. На той час кріпаки становили 70% селян. За вказівкою уряду в губерніях були створені губернські комітети для підготовки селянської реформи. В них почалася розробка проектів скасування кріпацтва; між різними угрупованнями поміщиків розгорнулася боротьба. Однак всіх їх об'єднувало бажання провести звільнення на кошт самих селян за збереження поміщицького землеволодіння і політичного панування дворянства. Особливо заінтересованою в ліквідації кріпацтва була буржуазія. Фабрики, на яких у 30-40-ві pp. почався промисловий переворот, потребували вільних робочих рук, а в умовах панування кріпацтва їх не вистачало – селяни були прикріплені до землі. 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав законопроекти – Маніфест і Положення про скасування кріпосного права. Селяни отримали особисту свободу, право мати майно, самостійно укладати договори тощо. Поміщики втратили право їх купувати і продавати, дарувати їх, розпоряджатися як річчю. Однак, на відміну від інших верств населення (дворян, купців, духовенства), селяни платили подушний податок, рекрутувалися до війська, їх піддавали тілесним покаранням. Селян було звільнено з землею за викуп, поміщики зберігали від 1/3 до 1/2 землі. Всього селяни виплатили за землю 1,5 млрд. крб. за тогочасної ринкової ціни – 500 мільйонів. До укладення викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними, тобто відбували дореформені повинності (цей стан було ліквідовано через 20 років). Особливістю проведення селянської реформи в Україні було те, що в південних її губерніях переважало общинне землеволодіння, а на Лівобережжя – подвірне. На півдні і сході селяни після реформи втратили до 30% землі, на Правобережжі, де більшість землі належала польським поміщикам, селянські наділи збільшилися на 20%. Після цього розпочався швидкий процес розшарування і обезземелення селянства, що призвело до пошуку роботи у містах. Це дало змогу розширювати промислове виробництво, яке до того гальмувалося відсутністю вільних робочих рук. Висновки Розвиток промисловості, швидке зростання міст та неземлеробського населення, залізничного, річкового і морського транспорту, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі - усе це справляло істотний вплив на характер та структуру сільськогосподарського виробництва. Землеробство втягувалося у товарний обіг і поступово перетворювалося на підприємницьке, капіталістичне. Однак цей процес гальмувався численними пережитками кріпосництва, головними з яких було збереження поміщицького землеволодіння. Реформа 1861 р. залишила в руках колишніх кріпосників величезні площі землі. Селяни ж були приречені на малоземелля та безземелля, а, отже, і напівкріпосницьку кабалу. Внаслідок реформи 1861 р. селяни України втратили 1 млн. десятин або понад 15% загальної площі земель, якими вони користувались раніше. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менші 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму. Скасування кріпосного права і наступні реформи, утвердження приватної власності стали причиною серйозних змін в суспільному устрої країни. Змінилося становище не тільки селянства. У пореформений період формувалися нові суспільні класи - буржуазія і промисловий пролетаріат. Утвердження буржуазно-капіталістичних відносин відбувалося в умовах збереження численних пережитків феодального ладу, серед яких, перш за все, слід відмітити політичне панування класу дворян - поміщиків, становий поділ суспільства та ін. Земельна реформа 1861 року Причини скасування кріпосного права Криза феодально-кріпосницького ладу в 1859–1861 рр. досягла свого апогею, що виявилося у величезному відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці в Кримській війні, у зростанні селянських повстань. Бажання скасування кріпосного права було в селянства й буржуазії, що зароджувалася (якій був необхідний ринок вільної робочої сили), ліберальної та революційно-демократичної інтелігенції (яка бачила економічну безперспективність кріпосництва та його аморальність), у частини дворянства (що мріяло перевести своє господарство на буржуазну колію). Іншою причиною була необхідність зміцнення оборони країни після поразки в Кримській війні, що неможливо було здійснити без капіталістичного перетворення країни. Кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасоване, через що кріпосницька Росія виглядала в очах Європи відсталою та патріархальною. Отже, у 1859–1861 рр. у Росії складається революційна ситуація. У країні розгортається рух за ліквідацію кріпосного права. Прохання царю про скасування кріпосного права подали дворяни Валуєв, Хрущов, брати Мілютіни та ін. У губерніях були створені комітети, що розробляли проекти реформи. В умовах, коли була очевидною безперспективність кріпосницької системи, Олександр II для відвернення можливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує «Маніфест» про скасування кріпосного права (робота над яким велася ще з 1857 р.). Наслідки скасування кріпосного права Позитивні (буржуазний зміст): · селяни одержували особисту свободу, тобто стали юридичними особами; · селяни звільнялися із землею (за викуп). Негативні (кріпосницькі риси): · поміщики залишилися власниками більшості земель у державі; · в особисте користування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими будівлями, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити в поміщика; · протягом 20 років селянин вважався «тимчасово зобов’язаним», мусив залишатися у поміщика, і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.; · зберігалася громада як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком (бо з поміщиком розраховувався не кожен селянин окремо, а вся громада в цілому); · для розв’язання спорів був створений інститут мирових посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «безсторонніми примирителями» земельних спорів селян і поміщиків. Реформа щодо поміщицьких селян При втіленні реформ у життя різко посилилися кріпосницькі риси буржуазної по суті реформи 1861 р., тому що: 1. Поміщик давав селянину так мало землі, щоб економічно змусити його звернутися по допомогу й потрапити в нову економічну залежність від нього. 2. Мала місце система відрізків, коли для кожного регіону встановлювалась вища й нижча норма наділу (для більшої частини Харківської губернії — від 1 до 4,5 десятин на ревізьку душу, для півдня України — від 3 до 6,5 десятин і т. д.). Якщо в селянина до 1861 р. було менше нижчої норми наділу — поміщик повинен був за законом «дорізати» йому землі (на практиці подібного майже не було); більше вищої норми наділу — надлишок, названий відрізком, «відрізався» поміщику. Як наслідок: до 1861 р. середній селянський наділ дорівнював 4,4 десятини на ревізьку душу, після реформи — 3,4 десятини землі. 3. Фактично відбувався обман селянина під час викупу ним землі (викупні платежі), бо селянин під час викупу землі відразу платив поміщику лише 20 % суми, решту 80 % поміщику виплачувала держава, а селянин був зобов’язаний повернути гроші за ці 80 % державі протягом 49 років, плюс іще 6 % додаткового боргу щорічно. У підсумку селяни виплатили за землю суму в 3 рази більшу, ніж вона коштувала (планувалися в 5 разів, лише революція 1905–1907 рр. змусила царизм у 1906 р. частково скасувати викупні платежі). Таким чином, селяни заплатили не тільки за землю, але й за своє звільнення. В Україні проведення реформи мало таку особливість: більшість селян отримали менші наділи, ніж мали до реформи (через великі відрізки). У результаті значно зросла кількість малоземельних селян, які мали до 3 десятин землі (на Лівобережжі їх стало 43 %, на Півдні — 26 %). Здійснення реформи щодо державних селян Державні селяни зберегли всі землі, що знаходилися в них до 1861 р. Розмір викупу в них перевищував вартість землі не в 5 разів, як у поміщицьких селян, а лише на 45 %. До 1886 р. вони викупили свої наділи. Отже, пільги державним селянам пояснюються тим, що держава була зацікавлена в якнайшвидшому переведенні країни на капіталістичні рейки і, по-друге, тим, що на державних землях не було поміщиків, які не бажали віддавати свою землю селянам. Безземельні селяни Колишні двірські, селяни дрібнопомісних поміщиків та інші повинні були 2 роки відробити на поміщика («тимчасово зобов’язані»), після чого одержували волю без землі, поповнюючи загін промислових і сільськогосподарських робітників. Скасування кріпосного права спричинило зміну економічного базису держави, що змусило змінити політичну надбудову, для чого царизмом з 1864 р. до 1874 р. було проведено 5 великих політичних реформ (реформа місцевого самоврядування, військова, судова, фінансова, реформа народної освіти). 52. Культурно-національна політика російського царизму щодо України в другій половині 19ст. Російський царизм ніколи не відзначався великою любов'ю до України, а у другій половині XIX століття утиски українства ще посилилися. Оскільки цементуюча сила української, як і будь-якої нації була рідна мова, то саме проти неї були спрямовані основні зусилля – посилилася русифікація корінного населення. Українська мова була заборонена в усіх навчально-освітніх та державних установах. Більшість міського населення, особливо чиновництво, зреклася батьківської мови. Проте серед частини освіченої еліти були поширені патріотичні ідеї – наприкінці 60-х pp. дещо пожвавився національний рух. Починає виходити журнал «Основа» (1861-1862 pp.), створюються гуртки хлопоманів, громадівців. Це викликало однозначно негативну реакцію царизму – 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр про заборону українських наукових, релігійних, педагогічних публікацій, а навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда ідей, «загибельних для Малоросії». Друкувати українською «говіркою» дозволялося тільки художні твори. В середині 70-х pp. у Петербурзі створено таємну урядову комісію з метою вироблення ефективних заходів боротьби проти українства. Через рік роботи комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б у далекому майбутньому, України від Росії». Тому в травні 1876 р. в Емсі (Німеччина), де цар Олександр II перебував на лікуванні, було підписано указ, за яким заборонялося ввезення до України книг, надрукованих українською мовою, використання української мови на сцені, закрито газету «Київський телеграф», що знаходилася в руках громадівців, заборонено викладання українською мовою, вилучено із шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, замінено вчителів-українофілів на росіян, заборонено діяльність громад. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонено було й використання слова «Україна», яке скрізь замінювалося на «Малоросія». У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії наприкін. ХVІІІ ст. було остаточно впроваджено та зміцнене царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого і третього поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, більшість українських земель опинилася під владою імперії Романових. Самодержавство керувалося у національній політиці загальним принципом матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Втілювалася у життя т.зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С. Уварова, яка ґрунтувалася на тріаді "православ'я, самодержавство, народність", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика. Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи стало перетворення Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, що налічувала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система примусового набору до армії. Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вироку. Царат усіляко зміцнював в Україні кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків. Українські селяни поділялися на кілька груп, які різнилися ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила 3 дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків на власний розсуд. Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на Півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи землеробства, застосовувала машини та новітній інвентар. Вирощували зернові, в основному пшеницю, цукрові буряки, коноплі, тютюн, льон та інші культури, які надходили на внутрішній і зовнішній ринки. Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних. Один із найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування індустріального суспільства у першій пол. XIX ст. — дальший розвиток промисловості. Відбувався початковий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості та сільському господарству машини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а також парові двигуни. Поширеними галузями промисловості дореформеного періоду були горілчана, цукрова, суконна. Розвивалася металургійна і кам'яновугільна промисловість. Зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. становила 54 %. Розвиток промисловості та сільського господарства сприяв розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів. Важливу роль у торгівлі відігравали купці, більшість з яких становили росіяни. Загалом економічний розвиток України порівняно з Росією відбувався повільніше. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й перешкоджав вільному розвитку її продуктивних сил. У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й урядовим установам, відмова відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали панських маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, у 1797—1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків.. Особливо гострого характеру набув селянський анти-поміщицький рух першої третини XIX ст. на Поділлі, що охопив і деякі повіти Волині та Київщини під проводом Устима Кармелюка, ім'я якого ще за життя стало легендарним. Повстанці нападали на поміщицькі маєтки, захоплювали там майно і худобу і роздавали бідноті. На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів. Найвідомішими були виступи робітників-кріпаків Писарівської суконної мануфактури на Харківщині в 1817 р., робітників казенного Луганського заводу в 1818 і 1820 рр., робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і гостротою характеризувалося т.зв. холерне повстання в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817—1835 рр. рішуче боролися проти утисків царської адміністрації приписні селяни і робітники Луганського ливарного заводу. Всі ці виступи робітників разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права. Колонізаторська політика російського царату не змогла вбити національну свідомість українського народу. Українство з жалем згадувало козацьку славу, державність, нарікало на скасування колишніх прав і свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з такого підневільного становища. НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ЦАРИЗМУ ЩОДО УКРАЇНИ Незважаючи на переслідування й утиски з боку царського уряду, український національний рух наприкінці 60-х років продовжував розвиватися. У Петербурзі створюється і працює українська «Громада» за участю М. Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, виходить перший український журнал «Основа». Студенти, молода інтелігенція Києва також організовують громади, недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався й на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст. він був відомий під назвою українофільства. Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування часопис «Основа». Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. в Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина). Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М. Костомарова. В. Антонович і П. Житецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій. Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М. Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка, до яких згодом приєдналися Я. Шульгин та М. Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його. Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації. |