Главная страница
Навигация по странице:

  • Опозиційність масонських лож

  • Кирило-Мефодіївське товариство

  • Перший етап громадівського руху

  • Другий етап громадівського руху

  • Виникнення політичних організацій та партій

  • Виникнення і характер національного руху.

  • Утвердження українців як окремого самобутнього народу

  • історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела


    Скачать 4.05 Mb.
    Название1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
    Анкорісторія україни екзамен.doc
    Дата28.01.2017
    Размер4.05 Mb.
    Формат файлаdoc
    Имя файлаісторія україни екзамен.doc
    ТипДокументы
    #511
    страница28 из 68
    1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   68

    55.Періодизація та основні етапи укр. нац. Руху 19 ст. Створення і діяльність громад.

    Характеристика національно-визвольного руху в Україні XIX ст.

    Наддніпрянська Україна

    Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру.

    Культурницька діяльність української інтелігенції

    У 1798 р. Іван Котляревський видав поему "Енеїда", вперше уживши українську народну мову як літературну.

    Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну.

    Справу І.Котляревського продовжили "Харківські романтики" - літературне об'єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлин-ським, Олександром Корсуном та іншими.

    Ідейним натхненником "харківських романтиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834 р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.

    Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський.

    Наприкінці XVIII ст. - поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній "Історії Русі в". Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість "Історії Русів" зумовила її широку популярність і справила значний вплив на розвиток української історичної науки.

    Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п'ятитомну "Історію Малоросії" Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)

    У другій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.

    Поряд із літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.

    Культурницька діяльність української інтелігенції справила значний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.

    Опозиційність масонських лож

    На поч. XIX ст. після війни 1812 р. з Наполеоном, яка, як уже зазначалося, радикалізувала суспільство, в Україні виникають перші таємні організації - масонські ложі. Найбільше значення мала

    Полтавська ложа "Любов до істини" (1818-1819 рр.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочу-бей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії.

    На її базі у 1821 р. утворилося таємне "Малоросійське товариство" на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України.

    Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.

    Діяльність декабристів

    У 20-ті рр. XIX ст. в Україні засновуються таємні декабристські організації:

    - "Південне товариство" (182 ї-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П.Пестелем.
    - "Товариство об'єднаних слов'ян" у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами - братами Борисовими.

    Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основні вимоги - ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності у вирішенні національного питання. "Південне товариство" виступало за "єдину і неподільну" Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення; "Товариство об'єднаних слов'ян" передбачало створення федерації слов'янських народів, однак воно не розглядало Україну об'єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.

    На поч. 40-х років XIX ст., із відкриттям університету, центром національно-визвольного руху став Київ.

    Кирило-Мефодіївське товариство

    У 1845-1847 рр. у Києві діяла перша суто українська таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нараховувала 12 осіб, серед них - Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський.

    Програмні завдання організації викладено в "Законі божому" ("Книзі буття українського народу") та "Статуті...".

    Основні цілі братства:
    - ліквідація самодержавства і кріпосного права; - національне визволення України;

    - утворення на демократичних засадах федерації слов'янських народів із центром у Києві.

    Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів.

    Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди.

    За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув'язнення та заслання.

    Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

    Т.Г.Шевченко - ідейний натхненник українського відродження

    Значну роль у національному відродженні відіграв поет, художник, мислитель Т.Г.Шевченко, який мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 р. "Кобзаря" за українською мовою остаточно затверджується статус літературної, "рівної серед рівних". Своєю творчою та громадською діяльністю Т.Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.
    Перший етап громадівського руху
    Наприкінці 50-х рр. XIX ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки - Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка "хлопоманів" (від польського "хлоп" - селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух, названий властями "українофільством", набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об'єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. їх діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо).

    Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов.

    Було створено керівний центр Громад усієї України, до якого увійшли В.Антонович, П.Чубинський, О.Русов.

    Громади підтримували зв'язки з представниками національного руху Західної України.

    Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед урядових кіл. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав вищезгаданий горезвісний циркуляр. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.
    Діяльність "Основи"
    У 1861 р. у Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, заснували журнал "Основа". Журнал установив зв'язки з Громадами, знайомив читачів із життям українського народу.

    Він діяв до 1862 р. і став першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

    Польське повстання 1863-1864 рр. і його відгуки в Україні

    Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. На заклик повстанського комітету про підтримку відгукнулися українські революційні демократи, члени заснованої

    Миколою Чернишевським всеросійської революційної організації "Земля і Воля". Серед них був і уродженець Сумщини А.Потебня, брат відомого вченого-мовознавця Потебні. Революційні демократи розповсюджували серед населення Правобережної України листівки на підтримку визвольної боротьби проти царської Росії, брали участь у діях повстанських загонів.

    Однак, масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу (їх метою було відновлення Польщі в територіальних межах 1772 р., тобто з включенням земель Правобережної України).

    Другий етап громадівського руху

    На початку 70-х рр. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. Київська громада мала власний друкований орган "Киевский телеграф".

    Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.

    Громади, хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували владу. Із прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.

    Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном "Громада".

    М.Драгоманов (1841 - 1895 рр.) - мав значний вплив на український національний рух, організатором і ідеологом якого він виступав. М .Драгоманов розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі - в існуванні децентралізованих, політично вільних і самостійних громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На Його думку, справжня демократія можлива лише за умови ліквідації приватної власності на землю,

    фабрики і заводи, за відсутності соціального і національного гноблення. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, учений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави.
    Виникнення політичних організацій та партій
    Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало "Братство тарасівців", яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М. Махновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. "Тарасівні" ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність "Братства" підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

    Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники - Д.Антонович, М.Русов, Д.Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку за програмний документ партії використовувалася брошура М.Міхновського "Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмовилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що призвело до її розколу на поч. XX ст.

    Українці у загальноросійському визвольному русі

    В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Вище вже згадувалося про такі його прояви, як діяльність масонських організацій, декабристський рух, діяльність революційних демократів 60-х рр. Наступним етапом загальноросійського революційного руху стала діяльність революційних народників 70-80-х рр., представлених, переважно, різночинною інтелігенцією.

    Програма керівного органу народників - організації "Земля і Воля", створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною й адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община.

    Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване "ходіння в народ") з метою викликати протест проти влади і збройні бунти.

    У 80-тих рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об'єднавшись у 1879 р. в організацію "Народна Воля", зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 80-х рр. XIX ст.

    Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку, єднанню рухів сприяла їх спрямованість проти самодержавства на соціальні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересів української справи відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.

    У другій половині XIX ст. більша частина українських земель — Лівобережжя, Правобережжя й Південь — перебувала в складі Російської держави. Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австро-Угорської монархії.

    Російський царизм, російські поміщики й буржуазія по-хижацькому використовували природні багатства України, разом з українськими поміщиками й капіталістами жорстоко експлуатували трудящих. Посилювалося національне гноблення, переслідувалася українська культура, мова, освіта, література, преса. Заборонялося дітям у школах навчатися рідною мовою. Сіялося недовір'я і ворожнеча між різними народами, що інколи призводило навіть до кривавих сутичок.

    Національне питання й національні відносини в Україні загострювалися також тим, що тут трудящі, крім експлуатації й гніту царських урядовців, українських та російських поміщиків і буржуазії зазнавали визиску й гноблення польських поміщиків (головним чином на Правобережжі), а з розвитком капіталізму й іноземних капіталістів, — французьких, бельгійських, англійських, німецьких та ін.

    До того ж залишалася нерозв'язаною проблема національного возз'єднання українського народу, возз'єднання всіх українських земель в єдине ціле. Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття були відірвані від Наддніпрянської України. Трудяще населення зазнавало там експлуатації не тільки українських поміщиків та буржуазії, а й гноблення Австро-Угорської монархії, національностей німецької, польської, угорської, румунської. За визволення з-під гніту іноземних поневолювачів і возз'єднання з іншими українськими землями виступало західноукраїнське населення. Про возз'єднання всіх українських земель в єдине ціле мріяв увесь український народ.

    Виникнення і характер національного руху.

    Національне гноблення, якого зазнавала Україна з боку російського царизму й австро-угорської правлячої бюрократії, культурно-національне відродження й становлення української нації обумовили виникнення українського національного руху. Одним з перших його проявів було створення й діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847), в програмних документах якого містилися ідеї визволення України від гніту самодержавства, утворення української державності і об'єднання з іншими народами в єдиній всеслов'янській федерації. В останні передреформені десятиріччя і в перший час після скасування кріпосного права в 1861 р. національний рух в Україні був слабим. У ньому діяли переважно нечисленні кола інтелігенції, які здебільшого працювали на ниві розвитку української культури й мови, освіти народних мас. З кінця 50-х років і протягом другої половини XIX ст. в національному русі в Україні діяли гуртки інтелігенції, які дістали назву громад. У ході суспільного прогресу й поступового становлення української нації рух набував більшого розмаху, у нього включалися дедалі ширші суспільні верстви. Але міри участі цих верств у національному русі не були однаковими. Насамперед, вище духівництво, найбільші поміщики-землевласники й капіталісти (фабриканти, заводчики, купці та ін.), значна частина верхівки інтелігенції, переважно русифіковані і тісно економічно і політично зв'язані з російським дворянством і буржуазією, значною мірою залежні від казни, повністю підтримували царський уряд та російські панівні класи, а тому в національному русі участі не брали. Рушійними силами національного руху були селяни, частина робітників та інших міських «низів», інтелігенції і національної буржуазії та поміщиків.

    Утвердження українців як окремого самобутнього народу

    Важливим завданням для учасників українського національного руху, передусім учених, у другій половині XIX ст. було утвердження в науці і суспільній свідомості положення про те, що українці — це окремий самобутній народ, не росіяни й не поляки, а їхня мова — це їхня національна мова, а не говірка іншої мови. Наприкінці 50-х — у 60-х роках розгорілася з цього приводу гостра дискусія. У 1856 р. російський історик М. Погодін у своїй статті «Записка о древнем языке русском», опублікованій в «Известиях Отделения русского языка и словесности АН» (1856, т. 5) як лист до українського вченого М. Максимовича, висунув необґрунтовану теорію. Він вважав, що давньоруська жива й книжна мови були майже тотожні, а давньоруська книжна мова більше, ніж з українською, схожа з російською. Отже, робив він висновок, у Подніпров'ї в часи Київської Русі жили росіяни. Від Батия вони втекли на північний схід. Подніпров'я запустіло і лише десь у XV ст. було заселено пришельцями з Прикарпаття. Шовіністичні публіцисти підхопили й розвинули гіпотезу Погодіна. Так, редактор «Московских ведомостей» Катков у своїй газеті твердив, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути».

    М. Максимович у листах-відповідях Погодіну «Филологические письма» (1856) і «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении ее новопришлым народом» (1857) довів безпідставність тверджень Погодіна про російський характер Подніпров'я в давні часи і про його запустіння у час Батиєвої навали. Південна Русь не запустіла зовсім, — писав Максимович, — південноруський народ продовжував жити тут, хоча й зазнавав великого горя й злигоднів. Українське населення було місцевим, автохтонним і мова українська формувалася в Південній Русі у X — XI ст.

    Пізніше проти антинаукової гіпотези Погодіна виступали український і російський славіст О. Котляревський, українські вчені-філологи й історики П. Житецький, А. Кримський, В. Антонович, М. Дашкевич та ін.

    Вчені й письменники не тільки спростували погодінську гіпотезу, а своєю працею збагатили українську мову, завершили її літературне оформлення й перетворення на одну з найбагатших слов'янських літературних мов.
    Одночасно з утвердженням української мови як національної в українській науці й літературі йшло наукове обґрунтування положення, що український народ, хоч і близький до інших слов'янських народів, зокрема російського й польського, але окремий самобутній народ, з своєю мовою, своєю культурою, своїм характером, своєю психологією, своїм побутом.

    Важливе значення мали праці М. Костомарова «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности» і «Черты народной южнорусской истории», опубліковані в журналі «Основа» в 1861 р. Насамперед, автор ревізував великодержавницьку схему Татіщева, Карамзіна, Соловйова історичного процесу, яка нікого, крім російського народу, в історії Східної Європи не визнавала. Костомаров доводив, що поряд з російським (великоруським) діяв народ український. При цьому український народ, наслідуючи давньослов'янські традиції, залишався вільнолюбним, демократичним, індивідуалістичним. Російський же народ мав глибоке почуття спільності, підтримував принцип единодержавства, абсолютизму. «Плем'я південноруське, — писав Костомаров,— мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу спільності... Перше вело до федерації, але не зуміло вповні утворити її, друге повело до єдиновладдя і міцної держави...» Український народ відрізняється від польського народу, бо він — глибоко демократичний, а польський — глибоко аристократичний.

    Відстоюючи ідею самобутності українського народу, Костомаров визнавав його право на вільне життя на своїй землі у братерській сім'ї слов'янських народів. «У майбутньому слов'янському союзі, у нього віруємо і на нього ж сподіваємося,— писав Костомаров у листі до О. Герцена («Україна»), опублікованому в журналі «Колокол» у 1860 р.— наша Південна Русь має скласти окреме, громадянське ціле на всьому просторі, де народ розмовляє південноруською мовою, із збереженням єдності, заснованої не на згубній, мертвущій централізації, а на ясному усвідомленні рівноправності і своїх власних вигод... Хай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом».

    Далі ідею самобутності українського народу розробляли В. Антонович та інші українські вчені. Свої погляди найбільш чітко Антонович висловив у статті «Три національні типи народні», опублікованій у львівській газеті «Правда» у 1888 р. і в книзі «Про козацькі часи на Україні». У названій статті автор говорить, що росіяни, поляки й українці три споріднені нації, слов'яни, «але ж від впливу і примусу всяких обставин географічних, історичних і інших, вони так поріжнились між собою, що тепер мають більше ріжного, свого власного, аніж схожого однакового, спільного» (Твори. Т. І.С. 198). Для доказу цієї різниці автор використовує антропологічні дані про конструкцію черепа, місця відкладання жиру на частинах тіла та ін. Антонович також вважав, що кожний народ має свій характер і особливості психології, свою провідну ідею. У великоруського народу, — писав Антонович у названій книзі, — провідною ідеєю завжди був абсолютизм, у польського — принцип аристократизму, а в українського — «принцип вічевий, принцип широкого демократизму і рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства».

    Отже, в другій половині XIX ст. в українському національному русі йшло розроблення проблем самобутності української мови й українського народу, спростування великодержавницьких теорій про їх національну меншовартість.
    1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   68


    написать администратору сайта