історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела

• Название: 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
• Анкор: історія україни екзамен.doc
• Дата: 28.01.2017
• Размер: 4.05 Mb.
• Имя файла: історія україни екзамен.doc
• Тип: Документы; #511
• страница: 30 из 68

Емський акт 1876 р.

Хоча громади в Україні в основному мали дуже поміркований, культурницький характер, царський уряд вирішив заборонити їх діяльність. Спеціальна комісія «для припинення українофільської пропаганди», яка оцінила громадівський рух як «польсько-австрійську інтригу» і «сепаратизм», підготувала висновки, які й затвердив 18 травня 1876 р. цар Олександр II, будучи в Емсі (Німеччина). Цей урядовий указ, спрямований проти української культури, став відомий під назвою «Емського акта» 1876 р. За цим актом було заборонено ввозити з-за кордону книги на українській мові, друкувати оригінальні твори, переклади, тексти до нот і влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою. Адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання і щоб з бібліотек навчальних закладів були вилучені книги українською мовою. Було вирішено також закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства й припинити видання газети «Киевский телеграф».

Емський акт 1876 р. як один з проявів гнобительської політики царизму гальмував розвиток української культури і національного руху, хоча повністю його припинити й не міг.

Український нацюнальний рух 80-х років. Журнал«Киевская старина».

Після видання Емського акта 1876 p., закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, із спадом революційної ситуації, що складалася в 1879—1881 pp., та з наростанням реакції на початку 80-х років українські гуртки — громади здебільшого припинили свою роботу, а діяльність тих, що продовжували існувати, мала ще більш, ніж раніш, поміркований, аполітичний, безідейний культурницький характер. Проводирі старих громад — Антонович, Житецький, Кістяківський та ін., які, як говорив Драгоманов, і «тіні своєї боялися», відхрещуючись від політичних питань, прагнули лише до розвитку «неполітичної культури», тобто до розробки питань української мови, історії, етнографії, літератури, мистецтва і т. п.

Громадівці брали участь у роботі Історичного товариства Нестора-літописця, заснованого в Києві у 1873 p., а з 1882 р. групувалися навколо відкритого в Києві історико-етнографічного й літературного журналу «Киевская старина» (1882—1906). Цей журнал був заснований за ініціативи і при діяльній участі істориків О. Лазаревського, В. Антоновича, Ф. Лебединцева і видавався при матеріальній допомозі українського цукрозаводчика В. Сими-ренка та поміщика, громадського і культурного діяча В. Тарновського. Журнал виходив до 1907 року, коли його було перетворено на щомісячний журнал «Україна».

У «Киевской старине» * публікувалися праці з історії, етнографії, археології, літературознавства України, історичні джерела — документи, щоденники, мемуари, пам'ятки народної творчості, критико-бібліографічні статті, художні твори. В журналі з своїми працями виступали видатні діячі української науки і культури — Д. Багалій, М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Єфименко, О. Левицький, І. Франко, П. Мирний, І. Карпенко-Карий, М. Коцюбинський та ін. Велике значення для розвитку історичної науки мало надрукування в «Киевской старине» багатьох історичних джерел з історії України. Зокрема були опубліковані діаріуш Миколи Ханенка, щоденні («дневні») записки Якова Марковича, мемуари Михайла Литвива, щоденник С Освенціма та інші спогади, актові матеріали — універсали, грамоти, купчі, заповіти і т. п.

Історичне товариство Нестора-літописця, засноване в Києві у 1873 p., діяло при Київському університеті. У різний час на чолі цього товариства стояли В. Іконніков, В. Антонович, В. Лазаревський та ін. У його діяльності брали участь І. Срезневський, М. Костомаров, І. Лучицький, П. Єфименко, О. Левицький, Д. Багалій, Л. Падалка, І. Каманін та інші відомі вчені. Товариство видавало «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца». За 1879—1914 pp. вийшло 24 книги. У них було опубліковано багато праць з історії України і Південної Росії, філології, археології, історичної географії, палеографії, нумізматики, історії права, документальних матеріалів та ін.

Політизація національного руху в 90-х роках. Братство тарасівців.

У 90-х роках XIX ст. продовжували свою культурницьку діяльність діячі «Старих громад», українофіли. Вони, як і раніш, вважали неможливим займатися політикою, щоб не «дратувати» царський уряд і не накликати з його боку на себе та українську культуру нових утисків. Однак багатьох учасників національного руху, передусім членів «молодих громад», одна культурницька, аполітична діяльність українофілів не задовольняла, оскільки вона не могла ні кардинально поліпшити соціально-економічне становище українського народу, ні забезпечити його національне визволення.

У цих умовах у 90-х роках у національному русі склалася нова, більш радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. її учасники називали себе уже не українофілами, а «свідомими українцями». Не відмовляючись від культурницької діяльності, вони в центр своєї уваги ставили активну політичну боротьбу проти денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження й визволення українського народу.

Першою організацією «свідомих українців» стало таємне товариство «Братство тарасівців». Заснували його студенти Харківського університету Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Іван Липа і студент Київського університету Віталій Боровик, які під керівництвом відомого українофіла, статистика Олександра Русова проводили земський перепис нерухомого майна на Полтавщині. Влітку 1891 р. вони відвідали Канів і на могилі Т. Шевченка заприсяглися на все життя бути вірними заповітам національного генія. «Дух... Тарасів, — писав потім І. Липа, — був між нами німим і невідомим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне в бік, не покине своєї матері України...». Засноване так товариство в честь Шевченка й було назване Братством тарасівців.

Засновники Братства одразу приступили до створення розгалуженої таємної організації і розробки її програмних положень. Створилася «громадка» з 8 чоловік у Харкові (І. Липа, М. Яценко, О. Столбин та ін.), з'явилися гуртки у Києві (М. Міхновський, М. Кононенко, Є. Тимченко, В. Шемет), Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Ічні, всього не менш яку 10 містах. У них брали участь приблизно близько 100 чол. Членами гуртків були здебільшого молоді люди — студенти, дрібні службовці, інтелігенти, переважно з середньою і вищою освітою.

Спочатку тарасівці стояли на самостійницьких позиціях. Вони вважали, що мусить бути «самостійна, суверенна Україна, соборна, ціла й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби». Але коли через деякий час виявилося, що ідею самостійності України багато учасників вважали нереальною, донкіхотською і не сприймали її, тарасівці стали на автономістсько-федералістські позиції, Програмним документом Братства тарасівців став реферат, прочитаний І. Липою у Харкові на шевченківські роковини 1893 р. Того ж року цей реферат був опублікований у львівському часописі «Правда» (Т. XVII) під назвою «Profession de foi молодих українців» («Символ віри»). Тарасівці, передусім, наголошували на самобутності українського народу і його праві на незалежне існування: «Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». Звідси випливало завдання, що його ставили перед собою тарасівці: «Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з гніту, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людності ще одну вільну духом одиницю...».

Щодо майбутньої долі українського народу, то в «Символі віри» говорилося так: «Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите визволення усім моральним, соціальним і політичним потребам українського народу. Досягаючи цього, мусимо працювати в дусі такого, на моральному й науковому ґрунті заснованого ідеалу, людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряд із усякою другою користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, із якими з'єднана українська земля».

Отже, більшість тарасівців стояли на автономістсько-федералістських засадах, вони уявляли Україну як автономну одиницю в складі федеративної держави. Але деякі з тарасівців відстоювали й ідею самостійності України.

Досить загальними у тарасівців були положення про політичний та соціально-економічний устрій майбутньої української держави. «В справах соціально-економічних, — говорилося у «Символі віри», — працюватимемо в дусі такого ладу, в якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце ціло-вкраїнській національній родині, що складається з рівних проміж себе правом, можливо однаково забезпечених, національно-свідомих братів — працівників».

Досягти визволення і свободи український народ, на думку тарасівців, може лише у боротьбі, яку вони трактували не як збройну, а як мирну. «Народ під проводом поступових своїх дітей, — говорили тарасівці, — знову стає до боротьби, змінивши тільки способи її: не вогнем і мечем добуває він тепер собі волю, а духом та розумом».

Тарасівці ставили своїм завданням «піднести і розворушити в Україні національний дух, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування». Вони приділяли велику увагу утвердженню української мови в житті народу, підготовці національно-свідомої молоді до вступу в товариство, політичній роботі в українських культурницьких гуртках, розповсюдженню нелегальної літератури. Але в 1893 р. поліцією був розгромлений харківський гурток Братства, зазнали переслідувань і члени інших гуртків, хоча деякі з них продовжували свою роботу.

Одночасно з націонал-радикальною течією, яскравими виразниками якої були тарасівці, в українському суспільно-політичному русі діяли й гуртки, які знайомилися з марксизмом і ставали на соціалістичні позиції. У 1896 р. у Києві з групи інтелігентів, у тому числі й членів «молодих громад», склався гурток під назвою «Українська соціал-демократія». Організатором цього гуртка був І. Стешенко. До нього входили Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Кривенюк, П. Тучапський та ін. Вони виступали проти культурництва й аполітичності «Старих громад», за більш активну діяльність. Вони видрукували гектографічним способом кілька брошур: «Програма групи», «Про соціалістичну роботу серед українського селянства», «Оцінка програми Української соціалістичної партії» та ін.

У другій же половині 90-х років на Київщині утворилася й діяла «Група сільських робітників соціал-демократів Київської, губернії», яку очолювали М. Меленевський (Басок), І. Гилька та інші майбутні діячі Української соціал-демократичної партії і «Спілки».

Активізація «молодих громад», певна радикалізація «старих громад», поширення серед молоді соціалістичних ідей викликали тривогу царських властей. У документах жандармських управлінь і департаменту поліції, зокрема поліції Києва, відзначається, що з весни 1896 р. в Києві існувала організація «Молода Україна», яка пропагувала соціалізм і сепаратизм. Вона об'єднувала 22 громади, найважливіші з яких працювали в Києві, Чернігові, Лубнах і Одесі. У київській громаді налічувалося 108 членів, а в усіх громадах — 438.

Пожвавлення у другій половині 90-х років національного руху, невдоволеність молодих його учасників лише культурництвом і перехід їх до політичних дій, роз'єднаність і аморфність структур громад настійно вимагали створення організації, яка б об'єднала національно свідомих українців незалежно від їхніх соціальних і політичних поглядів. За ініціативою відомих громадських діячів В. Антоновича і О. Кенійського у вересні 1897 р. в Києві відбувся з'їзд громадівців України, в роботі якого взяли участь близько 50 делегатів. З'їзд утворив Всеукраїнську безпартійну організацію, яка в літературі часто називається Українською загальною організацією. До Ради організації були обрані мовознавець Є. Тимченко, поет М. Кононенко, лікар О. Черняхівський та ін. Почесними членами організації стали В. Антонович, М. Лисенко, П. Житецький. Всеукраїнська організація складалася з місцевих громад, об'єднаних у федеративну спілку. Вона об'єднувала людей з різними поглядами. У цілому як загальне завдання організація ставила об'єднати всі свідомі українські сили для боротьби «за національні права українського народу в Росії».

Важливою у діяльності Всеукраїнської організації була розробка її членами «Програми української національної партії». Програма ґрунтувалась на основних положеннях «Символу віри» тарасівців. Основне завдання партії — «дати своєму народові волю національну». «Головні точки» соціально-політичної програми формулювалися так: конституційний устрій держави, з якою федеративно поєднається Україна; свобода особистого сумління, свобода релігій; свобода слова, друку, освіти; скасування кари на тіло; свобода асоціацій, товариств; внутрішня самовлада, як основа соціальної справедливості.

Отже, 90-ті роки XIX ст. в українському національному русі стали переломним етапом. Українофільство з його культурництвом себе вичерпало, молоді діячі стали переходити до політичної діяльності, закладаючи фундамент українського ренесансу XX ст.

56. Особливості розвитку капіталізму в Україні (друга пол.19ст.)

За 40 років, від 1861 р. до Д900 р. — внаслідок швидкого розвитку буржуазних відносин, як в економічній, так і в інших сферах спостерігаються великі зміни. Порівняно з феодальною епохою суспільний прогрес відбувався дуже швидко. Уже на протязі перших десятиліть завершився промисловий переворот. Україна, незважаючи на імперську політику російського самодержавства, перетворилась із аграрного на один з найбільш розвинутих в економічному відношенні регіонів імперії. На її території знаходилась основна база гірничої, вугільної і металургійної промисловості, сільськогосподарського машинобудування, а також значна частина харчової промисловості, залізниць, морського і річкового транспорту. У сільському господарстві, особливо па Півдні України, впевнено утверджувались капіталістичні відносини, основані на використанні вільнонайманої праці і машин. Якщо у 1869 р. в Україні налічувалось 3712 фабрик і заводів, то у 1900 р. їх стало 5301.

На протязі 1866—1878 рр. по території України прокладено більш як 4,5 тис. верст залізничної колії, і на кінець XIX століття загальна довжина залізниць досягла.17 % від залізничної мережі Росії. Перша залізниця на Україні стала до ладу у 1865 р. Вона зв’язала місто Балту з Одесою і мала протяжність у 219 верст.

До кінця XIX ст. Україна вийшла на одне з перших місць в імперії і за рівнем концентрації промислового виробництва. Від загальної кількості 25327 підприємств гірничодобувної та обробної промисловості (що була в Росії у 1900 р.) на долю України припадало більше 5 тисяч, тобто майже 20 %. На них працювало близько 300 тисяч робітників, або 14 % від їх чисельності по всій імперії і виготовлялось продукції на 556 744 тис. крб., що складало 17 % вартості продукції всіх загальнодержавних обсягів. В Україні видобувалося понад 51 % чавуну, близько’половини сталі і прокату, понад 65% кам’яного вугілля. Крім того, Україна, давала 99,5% коксу, 100% ртуті, 63% соди, 71% цукру.

Характерною особливістю цього часу стало посилення довгострокових вкладень іноземних капіталів (інвестицій), частка яких у промисловості України досягла 80 і більше відсотків. Особливо яскравий процес можна спостерігати на прикладі гірничої промисловості, де з 1888 по 1894 рік було створено 22 іноземні кампанії з основним капіталом на суму 62,9 млн. крб. Як бачимо, у промисловому відношенні Україна належала до тих регіонів, які мало чим відрізнялись від центру, але її економіка мала однобокий характер і в значній мірі залежала від іноземного капіталу.

Що стосується сільського господарства, то земля України дедалі більше втягувалась в ринковий обіг, перетворюючись в товар. Протягом останніх десятиліть минулого століття Дворяни України продали понад половину своїх земельних володінь. Це стало основою створення буржуазної приватної власності на землю. Підприємницька оренда землі сконцентрувала 40 % орендного фонду в руках заможних селян, при цьому поширювалась найбільш невигідна для більшості селян короткострокова оренда на один посів.

Як свідчать статистичні дані, Україна порівняно з іншими національними окраїнами посідала перше місце з виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Вона давала майже половину всього збору озимої і ярової пшениці в європейській частині імперії. Відповідно збільшувалась і кількість переробних підприємств. Зокрема, цукропереробні підприємства Бродського, Терещенкіб, Харитоненків, Бобринського виробляли близько 60% усієї продукції цукрофонду Росії.

Відбувались і соціальні зміни. Найпомітніша з них, що мала серйозні наслідки, це поява нового класу пролетарів. На відміну від дрібних власників-селян, пролетарі зосереджувались переважно в промислових центрах і не мали засобів виробництва та власності. Тому вони продавали свою робочу силу. Умови життя і праці в промисловості Російської імперії у порівнянні з європейськими державами були у 4—5 разів гірші. Робочий день на підприємствах тривав 10—12, а іноді 15 годин, техніки безпеки та медичного обслуговування майже не було. Нестерпні умови життя пролетарів перетворювали їх в потенційно руйнівну силу, яка згодом виявила себе в політичних подіях XX ст. Але панівні класи Російської імперії, проявляючи егоїзм і невміння перспективно мислити, не змогли зробити відповідних висновків.

Таким чином, друга половина XIX ст. характеризувалась величезними успіхами в економічному розвитку як Росії, так і України. Але феодальні пережитки у вигляді поміщицького землеволодіння і самодержавства стримували прогресивний розвиток суспільства і загострювали соціальні протиріччя. У порівнянні з найбільш передовими країнами Росія продовжувала відставати як в економічному, так і в політичному відношеннях.

У пореформений період розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався двома шляхами — прусським й американським. Першого шляху дотримувалися правобережні та лівобережні губернії України, в яких діяла відробіткова система (за оренду землі в поміщика селянин відробляв своїм інвентарем і худобою на поміщицьких землях), що призвело до прогресуючого розорення і закабалення більшості селян. Правобережжя, де активно поширювалася цукрова промисловість, дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, застосовували американський спосіб переходу до капіталізму— поміщики створювали на основі своїх маєтків потужні агровиробництва з використанням машин та вільнонайманої праці, а заможні селяни організовували товарні господарства фермерського типу.

У сфері землеволодіння та землекористування внаслідок перетворення землі на товар у другій половині XIX ст. простежують докорінні зміни. По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68 % усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. По-друге, відбувся перерозподіл земельної власності: перехід від становості до безстановості, активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. У 1877— 1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження третину загальної площі дворянського землеволодіння (6 млн десятин). Крім того, заможні селяни викупили із дворянського землеволодіння 4,5 млн десятин землі. Тому приватний земельний фонд збільшився майже в чотири рази. По-третє, значно поширилося орендне землекористування. Відробіткову форму оренди майже не використовували, зростання товарності господарств сприяло становленню грошової, підприємницької оренди.

Товаризація сільськогосподарського виробництва дала змогу застосовувати техніку в землеробстві, вільнонайману працю, збільшити обсяги посівних площ і поліпшити структуру посівів. Насамперед це було характерно для південних регіонів. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на Півдні України за ці роки зросло в 12 разів.

Капіталізація поміщицьких і селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. чисельність поденних та постійних найманих робітників у землеробстві становила майже 2 млн осіб. Завдяки колонізації Півдня країни й інтенсивному розвитку господарства в інших регіонах протягом 1860—1887 pp. обсяги територій для посівів збільшилися в 1,5 разу. Товаризація виробництва сприяла змінам у структурі посівів: різко зросла частка посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукрові буряки, картопля, тютюн тощо. Завдяки цьому частка української пшениці в експорті Російської імперії на початку XX ст. становила 90 %. До того ж в Україні збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 — пшениці та 10 % кукурудзи.