історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
|
48. Поширення української національної ідеї в 20-40-х рр. 19 ст. у Галичині. «Руська трійця».????????????? Початок XIX ст. характеризується посиленням національно-визвольного руху у Західній Україні. На першому місці стояло питання про розвиток української мови, її захист, утвердження української національної свідомості. Рушійною силою у цьому процесі стало греко-католицьке духовенство, яке займається видавництвом підручників українською мовою, наукових праць про неї. Надруковано першу в Австрії граматику української мови, збірник християнської моралі «Катехізис» українською мовою. Найзавзятіше обстоювали рідну мову діячі «Руської трійці» – вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагілевич та Я. Головацький. Метою створеного ними гуртка стало перетворення народної мови на літературну, що відкрило б селянству доступ до знань. «Руська трійця» як напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання діяло у Львові в 1830-1837 роках. «Трійчани» «ходили в народ» – записували народні пісні й перекази, слова і вирази, вживані простими людьми. І. Вагілевич навіть агітував селян підніматися на боротьбу проти національного та соціального гніту. Невдовзі влада визнала «Руську трійцю» ворожою державі. М. Шашкевич вперше переклав українською «Слово о полку Ігореві», підготував «Читанку для діточок», група підготувала до видання альманах «Зоря», який заборонила цензура. Але апогеєм діяльності трійчан стало видання в Пешті (столиці Угорщини) альманаху «Русалка Дністрова» (1837 р.) – надруковано декілька сотен екземплярів. Тут вперше в Західній Україні українською мовою були опубліковані народні пісні, думи, казки, публіцистичні та науково-історичні твори, в яких проголошувалася ідея єдності всіх українських земель, вказувалося на важливість вивчення історичного минулого. Вони популяризували ідею єдності Давньоруської держави зі столицею в Києві. Альманах довів, що народна мова може бути літературною, а також, що немає суттєвих розбіжностей між мовою галичан і східних українців, що свідчило про єдність українського народу. «Руська трійця» У 30–х роках ХІХ ст. український національний рух на західноукраїнських землях став поступово переходити у наступний, культурницький етап. Його уособленням стала утворена у Львові «Руська трійця» – громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування зі студентів семінарії та університету. Саме діяльність трійчан спричинила те, що народна мова русинівпоступово набула рис літературної української мови і стала впроваджуватись у повсякденний вжиток. На початку 30-х рр. український національний рух у Східній Галичині активізувався. Основними причинами цього були вплив українського відродження в Наддніпрянщині та розгортання в краю польського визвольного руху у зв’язку з повстанням 1830–1831 рр. Цілковите ігнорування поляками прав корінного населення Галичини спонукало галицьких українців боротися за свої права. У стінах Львівської греко-католицької семінарії зосередилося чимало патріотично налаштованої русинської молоді, яка бажала присвятити себе справі народу. Найбільшою популярністю серед семінаристів користувався «руський соловей» Маркіян Шашкевич (1811–1843). Він походив із родини сільського греко-католицького священика. Навчаючись у Львівській семінарії, М.Шашкевич мав можливість ознайомитися в її бібліотеці з творами як «будителів» західних слов’ян, так і братів-українців з Наддніпрянщини. Читаючи «Енеїду» І.Котляревського та збірники народних пісень М.Цертелева і М.Максимовича, молодий семінарист зміг відчути неповторну красу української мови. Згодом він став писати літературні твори українською мовою. На другому році навчання Шашкевич заприятелював з Іваном Вагилевичем (1811–1866) та Яковом Головацьким (1814–1888). Семінаристи називали трьох друзів, об’єднаних спільними поглядами, «Руською трійцею». Поступово навколо них об’єдналося близько 20 однодумців. Сталося це, ймовірно, 1832 р. Основну увагу трійчани приділяли творенню на підставі русинської народної мови літературної. Для цього вони намагалися звільнити її від усіх штучних додатків, і зробити наближеною до народної мови. Мету своєї діяльності члени гуртка вбачали також у тому, щоб запровадити українську мову в усі сфери життя. Рубіжною подією в цьому став виступ М.Шашкевича 1836 р. Аби довести, що українською мовою можна проголошувати філософські та релігійні ідеї, він уперше в історії Східної Галичини проголосив рідною мовою промову в музеї семінарії перед представниками духовної влади і гістьми. Виступ всім запрошеним сподобалася. Відтоді користування українською мовою здобувало дедалі більше прихильників серед галицьких русинів. З метою популяризації української мови серед галичан члени гуртка підготували 1833 р. збірку власних поезій та перекладів «Син Русі», але видати її не змогли. У консервативних колах греко-католицького духовенства діяльність молодих семінаристів не схвалювали. Таке ставлення спричиняло побоювання, що діяльність трійчан може загострити відносини з віденським урядом. Справді, місцева австрійська влада сприйняла діяльність трійчан без захвату. У неї й так не бракувало досить проблем із польським національним рухом. До того ж австрійці побоювалися, що український рух підтримає Російська імперія, щоб використати його як привід для загарбання Східної Галичини. 49. Вплив подій революції 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії на західноукраїнські землі. 1848 р. по всій Європі прокотилася хвиля революцій, що охопила Францію, Німеччину, Італію та Австрію. Ці революції отримали назву «весна народів», оскільки основними їх гаслами були національне та соціальне визволення поневолених імперіями народів, утвердження громадянських прав та свобод. В умовах революції в Західній Україні українська громадськість стала вимагати від австрійського уряду поділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську) і приєднання до останньої Закарпаття. Цим землям (Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпаттю) українці вимагали надати широку автономію. Щоб відстояти ці вимоги, 2 травня 1848 р була створена Головна Руська Рада (ГРР). її очолили єпископ Г. Якимович, М. Куземський. Рада утворила відділи, які займалися фінансами, освітою, селянськими справами, і стала, по суті, українським національним урядом. ГРР вимагала скасувати селянські повинності, надати селянам право власності на землю, сприяти розвитку сільського господарства, промисловості та торгівлі, скасувати станову нерівність, поліпшити стан народної освіти та надати українцям право на вільний національний розвиток. За виборами до австрійського парламенту українцям вдалося здобути 39 депутатських місць. Найбільших успіхів національний рух досяг на культурно-освітній ниві – засновано видавничу організацію, при Львівському університеті створено кафедру української мови, на ній стали навчати в народних школах. У ніч з 1-го на 2 листопада 1848 р. у Львові вибухнуло збройне повстання – студентська та робітнича молодь вирішила добиватися демократичних перетворень силою, однак воно було придушене регулярними частинами австрійської армії. Революційні виступи в Галичині зазнали невдачі завдяки хитрій політиці губернатора краю, який скористався українсько-польськими протиріччями. Фактично польський революційний рух було придушено руками українських селян. Після поразки революції австрійський уряд у 1851 р. ліквідував ГРР, а в 1867 р. передав Закарпаття під управління Угорщини. Головним наслідком революції стало скасування кріпацтва в Австрії, проведення аграрної реформи та створення в Західній Україні першої політичної національної організації – Головної Руської Ради. Революція дала поштовх національному самовизначенню українців – саме в її ході як національний прапор українців став використовуватися синьо-жовтий двоколор. На поч. 1848 р. у деяких європейських країнах почалися буржуазно-демократичні революції. їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси походить назва революції — "Весна народів". Не залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня з'явилися перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію. Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольному руху в Східній Галичині. Зважаючи на настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким скасування панщини на галицьких землях сталося майже на 5 місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років. Поміщиків звільняли від будь-яких обов'язків щодо своїх колишніх підданих. Та під час проведення реформи не було впорядковано права на володіння лісами і випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема право пропінації, що на довгі роки було причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас. Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горе в-горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини. Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією. Український селянин нарешті ставав господарем на своїй землі, у ньому поступово пробуджувався потяг до громадського та національного життя. Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали петицію до цісаря з низкою демократичних вимог. Зокрема, про введення української мови у народних і вищих школах; видання державних законів українською мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати; реальне зрівняння в правах духівництва всіх обрядів і надання доступу українцям до всіх державних посад. Вимоги були скромними й обмежувалися здебільшого сферою культури. У результаті дальшого розвитку революції в Галичині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл, українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Г. Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. її друкованим органом стала "Зоря Галицька". Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками. У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого українського народу, закликала їх до національного відродження. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному тлі і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 60 місцевих рад, до яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію. Діяльність Головної Руської Ради натрапила ні неприхильне ставлення з боку польської Центральної ради народової, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. На противагу Головній Руській Раді було створено "Руський собор", газеті "Зоря Галицька" протиставлено видання "Дневник Руський". Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди, передусім через вимогу українців про поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу. 19 жовтня 1848 р. у Львові зібрався Собор руських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури. Він схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу про впровадження в усіх школах української мови, а також підтримав вимогу поділу Галичини. Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою "Галицько-руська матиця". Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Наприкінці року в Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури. 10 липня 1848 р. розпочав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців. Українські посли висунули вимогу про поділ Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. Посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю. Яскравою сторінкою революційної доби була участь галицького робітництва, у листопадовому збройному повстанні 1848 р. у Львові. Воно назрівало протягом тривалого часу, та сили були нерівні. Повстання зазнало поразки. Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селян, які намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики, очолив депутат австрійського рейхсрату Л. Кобилиця. Він закликав їх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сто-рожинецької округ. Ідеї "Весни народів" знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно. Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, дедалі більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було скасовано. Уряд повернувся до давньої системи централізовано-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду. Незважаючи на поразку, революція 1848— 1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним зі здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості. Результати та історичне значення революційних подій 1848-1849 рр. на західноукраїнських землях Весна у природі – короткотривала пора року. Події «весни народів» відбувалися на західноукраїнських землях також недовго, але наслідки були вагомими. Найважливішими досягненнями в соціальній сфері стали скасування панщини та втілення в життя засад конституційного правління. У період революційних подій західні українці вперше здобули визнання своєї національної належності. Усі політичні сили, з власного бажання чи вимушено, визнали існування на цих землях українського народу з його національними прагненнями. Вирішальна заслуга в цьому була першої в ХІХ ст. української політичної організації – Головної руської ради. Її керівництво дотримувалося, як уже зазначалося вище, консервативних поглядів. Проте це не завадило їй відіграти свою історичну роль – об’єднати русинів, стати лідером і захисником їхніх прав. Те, що західні українці визнали Головну руську раду крайовим органом влади, засвідчило, що вона відповідала вимогам свого часу. Свідченням розвою українського національного руху стали перші спроби українців висунути свої власні політичні програми. Зміст цих документів демонстрував їхнє усвідомлення себе єдиною етнічною спільнотою з наддніпрянськими українцями. За короткий історичний термін «весни народів» західні українці стали одним із тих народів, який мав найвагоміші здобутки у своєму національно-визвольному русі. Попри те, що на західноукраїнських землях після революційних подій 1848–1849 рр. запанувала реакція, українці вже ніколи не були такими, як раніше. Відчуття себе частиною одного українського народу додавало їм сил і наснаги в подальшій боротьбі за національне і соціальне визволення. Вплив революційних подій у Європі відчувався також на українських землях у складі Російської імперії. Вони спричинили загострення тих проблем, які існували у суспільстві. Це був польський національно-визвольний рух на Правобережжі ( поляки намагались організувати національне повстання) і боротьба українського селянства за скасування кріпацтва. Для українських діячів європейські події стали черговим приводом замислитися над тим, як покращити долю свого народу. 50. Відродження української національної свідомості. Кирило-Мефодіївське товариство. Колонізаторська політика російського царату не змогла вбити живу душу українського народу — його національну свідомість. Українство з жалем згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини, нарікало на скасування російським самодержавством колишніх прав і свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з цього підневільного становища. Передумови відродження У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство зі страху бути записаними до простих селян й потрапити таким чином у кріпаки. Для вирішення даного питання російський уряд створив спеціальний орган — Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів у родинних архівах серед представників провідної верстви українського суспільства на рубежі XVIII—XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією та фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу. Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація в 1798 р. "Енеїди" І.Котляревського, написаної народною українською мовою. У цьому творі поет з великим замилуванням змалював тогочасну Україну, її минувшину, відобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М.Максимовича та І.Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів" — твір, що з'явився на межі XVIII—XIX ст. і протягом кількох десятиліть таємно поширювався в середовищі українського дворянства. Анонімний автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення самоврядування. Загальне народне піднесення в країні викликали Велика французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Ожили надії передової частини українського суспільства на реформи внутрішнього ладу країни. Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські й культурні діячі В.Капніст, В.Каразін, Г.Винський, О.Поліцин, В .Пассек, І.Орлай, І.Котляревський та ін. Серед української інтелігенції поширювався видатний документ французьких революціонерів "Декларація прав людини і громадянина", твори О.Радищева "Вольність" і "Подорож з Петербурга в Москву". Саме тоді В.Капніст в "Оді на рабство" і в драмі "Ябеда" сміливо виступив проти антинародної феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів. Таємні організації Одним із виявів волелюбних прагнень стала поява в Україні таємних політичних товариств. Їх різновидом було масонство (з англ. mason — каменяр, муляр) — заснований на поч. XVIII ст. космополітичний релігійно-етичний рух, альтернативний до державних структур і державної ідеології, учасники якого визнають "Великого будівничого світу" як творця всього ладу в природі, називають себе будівничими його храму і закликають у своїх творах до морального удосконалення людей та об'єднання їх, незважаючи на релігійну і національну належність, на принципах братерства, рівності, взаємодопомоги і вірності. Найбільша масонська ложа була заснована у Полтаві під назвою "Любов до істини". Членом її був видатний український письменник І.Котляревський. Інший учасник цієї ложі, громадський діяч, історик В.Лукашевич намагався утворити "Малоросійське товариство" з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "З'єднаних слов'ян", до якої належали здебільшого польські поміщики та російська інтелігенція. Вони виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися суспільно-політичними питаннями. Пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї. Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського "Союзу благоденства". Близьким до цієї декабристської організації був І.Котляревський. Після ліквідації "Союзу благоденства" в січні 1821 р. більшість його членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з'їзді в Києві. Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здібний організатор й освічений полковник, учасник російсько-французької війни 1812 р. дворянин П.Пестель. Товариство мало філії у Кам'янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об'єднаних слов'ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському і об'єднувало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з дрібних або збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Обидва товариства вимагали повалення абсолютизму і створення республіки, ліквідації кріпацтва, яке вважали "справою ганебною, противною людству" , рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П.Пестель у своїй "Руській правді" виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав "істинними росіянами". Члени Товариства об'єднаних слов'ян, хоч і говорили про федерацію слов'янських демократичних республік, тане згадували при цьому ні про українців, ні про білорусів. Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося. їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам'янецька управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців. Однак революційні ідеї декабристів жили у справах нового покоління борців проти самодержавства і кріпосництва. Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні другої чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток у Харківському університеті. До харківського гуртка входило бл. 20 студентів, службовців, офіцерів. Гуртківці читали і поширювали революційні твори, у яких містився заклик до повалення царського деспотизму, писали антикріпосницькі вірші та памфлети, їх пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Київську, Чернігівську та інші губернії. На поч. 1827 р. царські власті викрили і розгромили харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визвольних ідей у Харкові не припинялася. Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії, заснованої в 1820р. Гурток прогресивних професорів протягом 1827—1830 pp. боровся проти професорів-реакціонерів. Його підтримувала значна частина гімназистів, зокрема М.Гоголь, М.Прокопович, Г. Висоцький та ін. Царський уряд, дізнавшись про поширення "крамоли" у Ніжинській гімназії, у 1830 р. позбавив професорів-вільнодумців посад і відправив їх під нагляд поліції. |