історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела

• Название: 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
• Анкор: історія україни екзамен.doc
• Дата: 28.01.2017
• Размер: 4.05 Mb.
• Имя файла: історія україни екзамен.doc
• Тип: Документы; #511
• страница: 50 из 68

82. Фашистський окупаційний режим в Україні (1941 – 1942 рр.)
У травні 1942 р. радянські війська спробували провести наступальні операції в районі Харкова і Керчі, але зазнали поразки. В полон потрапило 440 тисяч чоловік. 28 серпня 1942 р. захопивши місто Свердловськ Ворошиловградської області, німецько-фашистські війська завершили окупацію українських земель. На їх території було встановлено жорстокий окупаційний режим.

2. Вся територія України була поділена на кілька частин. Під назвою „Трансністрія" до складу Румунії включили Одещину, частини Миколаївської, Вінницької областей та Лівобережжя Молдови. Під назвою дистрикт (округ) Галичина до складу Генерал-губернаторства (польські землі) були включені західноукраїнські області (Львів, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич). Прифронтові області безпосередньо підпорядковувалися військовому командуванню. Інші українські землі утворили Рейхскомісаріат „Україна", очолений Еріхом Кохом, який виділявся своєю жорстокістю до слов'ян.

На окупованих землях було встановлено „новий порядок", за яким місцеве населення перетворювалося у дискриміноване і нерівноправне. Були встановлені різні заборони, діяли закони військового часу. Проводилися репресії, особливо щодо єврейського населення. Всього було знищено 3,9 млн. цивільного населення і 1,3 млн. військовополонених.

Проводилася широкомасштабна програма економічного пограбування України. Вивозили продовольство, сировину, устаткування, пам'ятники культури, плодові дерева, навіть чорнозем. На каторжні роботи до Німеччини було вивезено 2.2 млн. людей, переважно молоді. Усі ці заходи здійснювалися у відповідності до плану „Ост", розробленому ще напередодні війни, за яким вирішувалася доля окупованих східних земель, і України також. За цим планом передбачалося перетворення України в колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, „життєвий простір" для колонізації представниками „вищої раси" .Місцеве населення підлягало витісненню і фізичному знищенню.

Українське національне життя на колишніх радянських землях у перші місяці німецької окупації проявляло дивовижну здатність до регенерації. Значних успіхів було досягнуто у галузі культурного відродження. По всій Україні швидко ремонтувалися й відкривалися школи. Вже восени 1941 - взимку 1942 pp. учителі проводили заняття з дітьми. Розпочалася робота над написанням нових підручників, причому особливий наголос ставився на забезпеченні ними викладання мови, національної історії та культури.
За короткий час було засновано 115 українських газет. Деякі з них, такі як «Українське слово», що видавалося за сприяння ОУН(м), стали дійсно масовими, сягаючи накладу 50 тис. примірників. Газети публікували викривальні матеріали про події 1930-х pp. у СРСР та Українській РСР, обговорювали праці українських культурних діячів, які загинули під час сталінських «чисток», подавали популярний виклад української історії.

На Сході України відкрилися «Просвіти» й кооперативи, профспілки, що мали великий вплив на місцеве населення. Відродилося церковне життя, зокрема відновила свою діяльність Українська автокефальна православна церква. Вулиці міст перейменовувалися на честь українських героїв; на вулицях все більше чулося української мови, оскільки зник страх перед репресіями.

Під час масових мітингів і демонстрацій сотні й тисячі людей включалися в обговорення майбутнього України. Промовистим є той факт, що зaвесь час існування німецької окупації на українських теренах не існувало жодного політичного руху водночас антикомуністичного і проросійського спрямування. Єдиною реальною альтернативою до радянської системи тут була самостійна національна держава. Чи ця можливість стане дійсністю, залежало передовсім від волі німецького командування.

Але коротка історія національного відродження на Сході України у перші місяці німецько-радянської війни закінчилась із встановленням нового, брутальнішого й жорстокішого режиму окупації в кінці осені - на початку зими 1941-1942 pp., після приїзду керівника Райхскомісаріату «Україна» гауляйтера Еріха Коха, відомого своєю жорстокістю і вірністю Гітлерові. У своїй промові, виголошеній у грудні 1941 p., Кох не гарантував місцевим жителям жодних прав, крім права релігії.

Один із перших ударів був спрямований проти націоналістичного руху. Приводом стало святкування 20-ї річниці розстрілу під Базаром, організоване ОУН(м). У ньому взяло участь близько 40 тис. українців з різних районів Райхскомісаріату. Розмах цього святкування викликав тривогу у німців. Почалися масові арешти серед організаторів та учасників цієї акції. У кінці листопада - на початку грудня німці затримали 720 чоловік, більшість з них були розстріляні або повішені. Взимку 1941-42 pp. yКиєві арештували і розстріляли групу мельниківців, яких німці запідозрили у підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу, Івана Ірлявського та Івана Рогача, головного редактора газети «Українське слово», проф. В. Багалія та ін. Репресії зачепили обидві фракції ОУН: ще 25 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

Репресій зазнав не лише рух за незалежність, а й усе національне життя. Всі українські громадські організації - від Червоного Хреста аж до спортивних клубів - були розпущені. Із січня 1942 р. усі школи понад четвертий клас мали закритись. Ліквідації підлягала більшість драматичних театрів, хорів і опер. Зі 115 газет, що виникли влітку 1941 p., залишилося лише 40, та й ті підлягали цензурі. Heдозволялося друкування книг і журналів.

Монополію на ведення пропаганди мала виключно окупаційна влада. При німецькому командуванні був створений спеціальний батальйон пропаганди під назвою «Україна». Поряд з об'єктивною інформацією про більшовицькі злочини (колективізацію, голодомор і репресії) поширювалося дуже багато відвертої дезінформації - про здачу радянським урядом Москви та Ленінграду, про перехід на бік німців Молотова й Ворошилова тощо.

Політика окупаційної влади, так званий план «Ост», мала відверто расовий характер. Панівною нацією мали бути німці (Herrenfolk). Адольф Гітлер планував переселення до України у найближчі 20 років 20 млн. німців. Це було частиною його стратегічного плану завоювання для арійської раси «життєвого простору» на Сході. Єдину привілейовану групу серед місцевого населення становили ті, хто мав частково німецьке походження (Volksdeutsche). Українці, як і інші слов'яни, трактувалися як недолюди (Untermenshen); їхнє історичне призначення полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Ставлення до них з точки зору нацистів було не моральним, а чисто технічним питанням: як найкраще використати людський потенціал для побудови тисячолітнього Рейху. Воно мало розв'язуватися трояко: одна частина місцевого населення підлягала винищенню, інша — зведенню до статусу рабів, решта - виселенню на схід, до Азії.

Найгіршим було становище євреїв і циган, на яких чекало поголовне знищення. Майже у кожному місті відбувалися масові страти. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за два дні (29 і 30 вересня 1941 р.) було розстріляно 33,7 тис. євреїв. Розстріли у Бабиному Яру набули регулярного характеру (вони провадилися щовівторка і щоп'ятниці); за час окупації тут знищили понад 100 тисяч чоловік. Узагалієврейська громада України за роки нацистської окупації втратила близько 1,8 млн. чоловік (до війни вона налічувала 2,5 млн. осіб). Це було складовою частиною трагедії Голокосту - знищення 6 млн. євреїв Європи нацистами та їх поплічниками за роки Другої світової війни.

Голодом і насильством фашисти винищили в Україні 4,5 млн. осіб. «Імперією смерті» почали називати систему нацистських концентраційних таборів. В Україні зафіксовано майже 300 місць масових страт населення, діяло 180 концтаборів, існувало 50 гетто.

Гітлерівцями було організовано масове знищення військовополонених. їх використовували на важких і небезпечних роботах, що, як правило, тривали 12-18 годин на день. У таборах для військовополонених існували мізерні норми харчування, не було медичної допомоги. Звичайним явищем стало катування людей: спалювання чи закопування живцем у землю, цькування собаками і т. п.

Справжньою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу - молоді, на роботу до Німеччини. Дуже швидко депортації до Третього рейху набули примусового характеру, а молодь вивозили, починаючи з 14 років. Усього протягом 1942-1944 pp. з України було вивезено 2,5 млн. чоловік. Десятки тисяч людей, насильницьким чином відправлених на каторжні роботи до Німеччини, загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму.

Heдивно, що злочинний «новий порядок», який гітлерівці запровадили на окупованих територіях, викликав широкий рух Опору, до якого увійшли сотні тисяч патріотів. Він став складовою частиною загальної боротьби з окупантами.

83. Партизанський, антифашистський та підпільний рух в Україні (1941 – 1944 рр.)

Умови зародження руху Опору в Україні та головні його етапи

22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом, у відповідь на запроваджений «Новий порядок» поширився антифашистський рух Опору. В Українському антифашистському русі Опору існувало в основному 2 течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух на чолі з ОУН, який крім боротьби проти німців, вів активну антирадянську і антипольську діяльність, домагаючись основної мети – розбудови соборної України.

Найефективнішою формою руху Опору став партизанський рух. На Україні загальна чисельність партизан сягала 300 тисяч осіб.

Наступ нацистської Німеччини на СРСР, застав її війська не готовими до ведення бойових дій: досвід організації тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання радянсько-партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак, ці перші кроки супроводжувалися помилками і прогалинами в роботі.

29 червня 1941 р. Й.Сталіним була оприлюднена директива ЦК ВКП(б) про перебудову всіх організацій які діяли біля лінії фронту на військовий лад. У цій директиві йшлось про створення диверсійних груп для розгортання партизанської війни. 18 липня цю директиву доповнили постановою ЦК ВКП(б) про організацію руху Опору в тилу ворога.

З’явилася потреба в виснаженні ворожих військ, саме це завдання було поставлене перед партизанськими загонами.

Партизанський рух 1941-1944 років на тимчасово окупованій німецько-фашистськими військами території СРСР у своєму розвитку за радянською періодизацією пройшов три етапи.

Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 року (до битви під Сталінградом) на цьому етапі виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. Слабкість радянського підпілля і партизанського руху була зумовлена багатьма причинами, вважалося, що війна буде вестись на «чужій території», тому нічого серйозного не готовилось до ведення партизанської війни; підпільні організації створювались поспіхом, не вистачало кваліфікованих кадрів, озброєння і боєприпасів, відсутність досвіду і конспіративної роботи і т.п. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були сформовані до війни для діяльності на окупованій території, дієвими на початку 1941 року залишилися лише кілька десятків.

Лише в другій половині 1942 року, коли було створено координаційний центр - Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, радянський рух опору значно розширився і активізувався. Відновилась діяльність багатьох підпільних обкомів КП(б)У. Наприкінці 1942 року в Україні діяло вже 800 партизанських загонів і груп. Виникли великі партизанські загони і з’єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Попудренка, М.Наумова, П.Вершигори та ін. Партизани здійснювали диверсії на комунікаціях ворога, особливо залізницях, псували лінії зв’язку, підривали мости, поліцейські дільниці і військові комендатури, добували розвіддані для діючої армії. Другий період (кінець 1942 року – 1943 рік). Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді (кінець 1942 року – 1943 рік) стала реалізація розроблених ЦККП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 років ,на весняно-літній 1943 року, зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип’ять і допомога Червоній армії щодо оволодіння Києвом. Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу фашистських військ, вершиною військової майстерності. В 1943 році С.Ковпак здійснив Карпатський рейд. Гучного резонансу серед населення окупованих територій мали рейди Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова, О.Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся.

Особливу активність партизанський і підпільний рух проявив в 1943 році, коли ним в окупаційній зоні було підірвано 3700 ешелонів і майже півтори тисячи залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської боротьби, яка завдала відчутного удару ворогу, зриваючи постачання фронту.

На третьому етапі Руху Опору (січень-серпень 1944 року) перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями дезорганізувати тил німецько-фашистських військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. Пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині та Галичини.

Важливою складовою руху Опору була діяльність підпільників. Всього в роки війни в Україні діяли 23 обкоми КП(б)У та 9 підпільних обкомів комсомолу, 3.5 тис. підпільних організацій і груп.

Особливо активну війну у ворожому тилу вела молодь. В нацистському документі – «Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій «Південь»» відзначалося: «З молоді складалося більшість активістів боротьби за справу. Радянські банди, утворювалися переважно з молоді». Широко відомі героїчні подвиги підпільної організації «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, яка нараховувала близько 100 юнаків і дівчат; «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївська область) керівник В. Моргуненком; с. Потіївка (на Житомирщині) – керівник І. Бугайченко; підпільна організація міста Ніжин (очолювана Я. Батюком) та багато інших. Найбільш успішно діяли підпільні обкоми, створені на базі партизанських загонів (Чернігівський, Полтавський, Харківський, Кіровоградський та ін. підпільні обкоми партії). Всього в діяльності підпільних організацій на 1942 рік брали участь 100 тисяч чоловік.

Форми боротьби: важливе місце у діяльності підпілля займала масово політична робота серед населення, саботаж економічних дій німців, диверсії, перешкоджання вивозу населення на роботи до Німеччини, збір розвідданих.

Гітлерівські окупаційні чиновники мали всі підстави називати радянську партизанську боротьбу "регулярним другим фронтом”.

Як свідчать праці сучасних українських дослідників періоду окупації України фашистами, діяльність партизанських загонів була пов’язана з такими проблемами як низький рівень дисципліни бійців і їх аморальна поведінка. Радянські партизани як і німці наводили жах на цілі райони, спалювали села, проводили каральні походи. Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів. Деякі обмежилися тільки постачальними походами. Адже, особливу проблему створювала та обставина, що партизанам треба було харчуватися та одягатися, тож часом вони здобували одяг та їжу шляхом пограбування мирного населення.
Радянське керівництво добре знало про ці порушення і намагалося вжити заходів проти запійного пияцтва, насильства, відсутності дисципліни і розкладання. Застосовувалися такі методи, як заклики, заборони, загрози покарання і покарання, аж до розформування особливо деморалізованих загонів. Не зважаючи на це, мало що змінювалося, адже командири намагалися приховати непорядки від начальства.

Партизанський рух у 1941—1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись в 1942-1943 pp. у важливий фактор розгрому німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941—1942 pp. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність 29,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю, їхні дії координувалися спеціальними штабами. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці. Ведучи активну «рейкову війну», українські радянські партизани під час Курської і Сталінградської битв підривали в середньому 10 ворожих ешелонів на добу. "У міру того, як війна набирала затяжного характеру, а бої на фронті ставали дедалі упертішими, - писав німецький генерал Гудеріан, - партизанська війна ставала справжнім бичем, дуже впливаючи на моральний дух фронтових солдатів”.

В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків. Близько 200 тисяч партизан нагороджені орденами та медалями, в тому числі понад 127 тисяч – медаллю "Партизан Великої Вітчизняної війни” І та II ступенів, 233 відважним народним месникам присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Проблемою висвітлення діяльності партизан в роки ВВВ є неспівпадання статистичних даних про чисельність партизанських загонів, кількість бійців що брали в них участь. Абсолютна більшість радянських громадян дізнавалася про партизанський рух з мемуарів колишніх партизанських командирів, які великими тиражами з’явилися в часи, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Микита Хрущов. Створювалися вони, за підтримки влади, як частина радянської пропаганди. В той же час Хрущов був противником системних досліджень партизанського руху, розуміючи що вони розвінчають романтичний образ "радянських месників”. Українська партноменклатура прагнула показати свою республіку найбільш партизанською з усіх партизанських.

Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року – близько 48 тисяч. А за роки війни загалом, пише радянський дослідник Олександр Богун через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік.

Цифра 468 тис. солдатів вермахту які загинули від рук партизанів, що була офіційно прийнята в СРСР теж радикально завищена, американський історик Джон Армстронг, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів Вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис..

10 тис. німців, і їхніх союзників і колабораціоністів убили радянські партизани в УРСР упродовж 1941-1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить О. Богун.

Отже, якщо порівняти 18 тис. убитих партизанами німців в СРСР німецького історика Клінкхаммера і 10 тис. убитих німців та колабораціоністів убитих партизанами України яку наводить російський історик О. Богун можна зробити висновок що українські партизани зробили найбільший внесок у перемогу над нацистами.

Майже 30 тис. самих учасників Руху Опору загинуло, потрапило в табори смерті, або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території звичайно були й місцеві жителі.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину.

За своїми масштабами, всенародна боротьба в тилу ворога, стала важливим військово-політичним фактором в розгромі фашизму. Сила і могутність підпілля і партизанського руху полягали у міцній їх підтримці ураїнським народом.