Міністерство освіти і науки України. Драма як рід літератури
 Скачать 37.08 Kb.
|
|
Міністерство освіти і науки України Мелітопольський державний педагогічний університет Імені Богдана Хмельницького філологічний факультет кафедра української і зарубіжної літератури РЕФЕРАТ На тему: «Драма як рід літератури» Підготувала: студентка І курсу денної форми навчання 127-ф групи Тарасенко Вікторія Валентинівна Перевірила: асистент Мажара Наталія Сергіївна Мелітополь – 2017 Зміст 1. Вступ. 2. Драма як жанр. Історія драми 3. Види і жанри драми
Мета: дослідити драму як жанр, з’ясувати шлях її розвитку і особливості тематики. Актуальність даної теми обумовлена тим, що драма є актуальним жанром, оскільки в творах цього роду основою є конфлікт (який є незмінною деталлю життя кожної людини). Об’єкт дослідження: драма як жанр літератури. Методи дослідження: - спостереження; - дослідження документів. 2. Драма як жанр. Історія драми Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів.. Драматичні твори пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени. Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами, які складаються з яв. Доречі, поява нової дійової особи означає нову яву, але не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів. У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основними засобами характеристики дійових осіб є вчинки, дії, жести, міміка, мова. Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту). Драма сформувалася на основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості і виноградарства Діоніса. Свята "діонісії" супроводжувалися танцями і піснями про страждання і перемогу Діоніса. Учасники дійства одягали шкури цапів і маски. Хори на честь Діоніса співали дифірамби, у яких оплакували смерть Діоніса, в жертву йому приносили цапа. Дифірамб включав, крім пісні хору, декламацію корифея. На "діонісіях" виконувалися й сороміцькі пісні. Арістотель писав, що трагедія і комедія виникли з імпровізації: трагедія — з дифірамба, комедія — з фалічних пісень. На "діонісіях" проводилися змагання трагіків і комедіографів, у таких змаганнях брали участь відомі драматурги Стародавньої Греції Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан. 3. Види і жанри драми Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму. "Трагедія, — відзначає В. Фролов, — найбільш конфліктний жанр драматургії, якщо можна так висловитися, це драматичне відображення найбільш глибоких і різних конфліктів".1 Ю. Борєв називав трагедію найбільш філософським жанром мистецтва, "який являє собою найглибше відображення духу часу". Вона має вплив на різні види літератури. Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня)має багатовікову історію. Першим теоретиком трагічного був Арістотель. Він вважав, що трагічне має об'єктивний характер, у його основі — перехід від щастя до нещастя. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса, яку оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла "Перси" хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії. Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля "Поетика"): 1) розповідь (міф); 2) характери; 3) думка (вміння говорити про доречне та істотне); 4) мова (метрична або прозова); 5) музика; 6) видовище. На думку Арістотеля, основне у трагедії — дія, трагедія може обійтися без характерів. "Трагедія, — за словами Арістотеля, - є відтворення прикрашеного мовою (причому кожна частина має саме їй властиві прикраси) важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань". Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванням. Третя складова трагедії — страждання. Композиція трагедії включає пролог, епісодії, ексод, хорову частину. В хорову частину входять парод і стасим. Пролог — частина трагедії перед виходом хору, епісодій — частина трагедії поміж хоровими співами, ексод — частина трагедії, після якої немає хору. Парод — перший виступ хору, ексод — останній. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, "відтворювати жахливе і гідне співчуття". Новим етапом у розвитку трагедії стала трагедія епохи Ренесансу. У трагедіях Шекспіра долю героїв визначають не боги, не фатум, а соціальні умови. Герої трагедії Шекспіра "Ромео і Джульєтта", "Король Лір", "Отелло", "Гамлет" виступають проти звичаїв і традицій, стають жертвами відживаючого суспільства. У трагедіях класицистів (Корнель — "Горацій", "Сід", Расін — "Федра") відбувався конфлікт між почуттями героїв і їх обов'язком перед державою. Класицисти вважали трагедію високим видом, згідно з правилами класицизму трагічним героєм міг бути представник вищого стану суспільства. Герої трагедій жертвували особистими інтересами заради державних. Класицисти будували свої трагедії згідно з правилами нормативної естетики: дія мала відбуватися протягом доби і в одному місці. В епоху Просвітництва трагічні герої гинуть у боротьбі за соціальне і національне визволення, відстоюючи просвітницькі ідеї. Значну роль у розвитку трагедії доби Просвітництва відіграли твори Шиллера ("Розбійники", "Підступність і кохання"), Ґете ("Гец фон Берліхінген", "Еґмонт"). В епоху романтизму трагедія розкриває конфлікт між героєм і дійсністю (Байрон — "Манфред", Гюго — "Рюї Блаз"). Першою трагедією в українській літературі є твір М. Козачинського "Трагедія о смерті посліднього царя сербського Іроша V і о паденії Сербського царства" (1733 p.). Найвизначнішими зразками української трагедії XIX ст. були "Переяславська ніч", "Кремуцій Кодр" М. Костомарова, "Сава Чалий" Івана Карпенка-Карого, "Оборона Буші" М. Старицького. Горизонти української трагедії розширюються у XX ст. З'являються трагедії "Роман Великий" В. Пачовського, "Ярослав Осмомисл" М. Грушевського, "Між двох сил" В. Винниченка, "Коли народ визволяється" Я. Мамонтова, "97" М. Куліша, "Дума про Британку" Ю. Яновського, "Фауст і смерть" О. Левади. Серед різновидів трагедії відомі історико-революційна ("Яблуневий полон" Івана Дніпровського, "97" М. Куліша, "Дума про Британку" Ю. Яновського), історична ("Устим Кармелюк" В. Суходольського, "Тарасова ніч" Ю. Бедзика, "Пророк" І. Кочерги), філософська ("Фауст і смерть" О. Левади, "Наближення" Ю. Щербака). У сучасному літературознавстві є два погляди на трагічне. М. Іванова, Г. Поспєлов вважають, що трагічне відбиває внутрішні колізії героя, боротьбу між особистим і громадським у характері людини. Трагічні обставини не містять у собі трагічного. М. Іванова відзначає, що особливістю трагедії є "наявність у ній трагічного героя, в душі якого відбувається трагічна боротьба особистих і надособистих стремлінь і почуттів". Трагічне є і в епічпих (епічна поема, роман, повість, оповідання, новела), і ліричних (елегія, ліричний портрет) творах, творах ліро-епічного характеру (ліро-епічна поема, балада). Трагізм створюють дії людей, які зловживають владою заради власної мети або приходять до влади, здійснюючи злочин (Шекспір —"Гамлет", Пушкін — "Борис Годунов"). Трагічне виникає у родинно-побутових ситуаціях, не зв'язаних з політичними конфліктами. Романтичне кохання Ромео і Джульєтти суперечить нормам феодального суспільства. Закохавшись у Джульетту, Ромео не забуває, що він із роду Монтеккі, який веде боротьбу з родом Капулетті за законами кровної помсти. Трагедія зв'язана також з боротьбою за високі цілі, що мають суспільне значення. Загибель низького, віджилого не є трагедією. Не є трагедією, наприклад, загибель Пузиря із твору Івана Карпенка-Карого "Хазяїн". М. Горький у "Бесідах про ремесло" писав: "Трагедія — це надто високо для світу, де майже всі "страждання" виникають у боротьбі за право власності на людину, на речі і де під лозунгом "боротьби за свободу" часто борються за розширення "права" експлуатації чужої праці. Трагедія завжди зв'язана з високим, піднесеним, благородним. Трагічний герой добре розуміє суть подій, у яких бере участь і свою роль у них. Не може бути трагічним той герой, який гине випадково. Трагічний герой — активний, повсякчас готовий відстоювати свої переконання і навіть загинути за них. Список використаних джерел
|