історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
|
88.Україна в період повоєнної відбудови (1945 – 1953 рр.) Визволення території радянської України в кордонах 22 червня 1941 р. завершилося 8 жовтня 1944 р. Утім її облаштування почалося задовго до цього дня. Ще у 1943 р. з евакуації почало повертатися цивільне населення, відбудовувалися й відновлювали свою діяльність підприємства, перш за все на Сході України. Причому головні зусилля спрямовувалися на галузі важкої промисловості й енергетики. Якщо на 1943 р. незруйнованими залишалися тільки 1/5 промислових підприємств, то за період до 1950 шляхом надзвичайного напруження сил і без того знекровленої війною республіки обсяг промислової продукції досяг довоєнного рівня і навіть перевищив його. У ході війни Україна втратила близько 9 млн чоловік. У середньому у кожній з областей залишилося від 50 до 70 % довоєнної чисельності населення. Демографічну ситуацію ще більше ускладнив голод 1946 – 1947 років, спричинений неврожаєм, недбалим керівництвом сільським господарством і традиційно жорстким і недовірливим ставленням комуністичного режиму до селянства. Голод охопив південні і східні області й коштував Україні понад 1 мільйон життів. Після війни помітно змінилася етнічна структура населення України. У республіці не залишилося німців, було повністю знищене єврейське населення і повоєнна єврейська громада України складалася лише з тих, хто повернувся з евакуації. Натомість різко почала зростати питома вага росіян. Особливо багато російських робітників приїхали відбудовувати підприємства важкої промисловості Донбасу, а згодом залишилися там назавжди. Тяжкого потрясіння зазнав Крим. Радість перемоги там для багатьох обернулася трагедією не меншою, ніж німецька окупація. Скориставшись війною, радянське керівництво наважилося нарешті звільнити привабливі землі півострова від небажаного корінного населення. У травні 1944 р., тільки-но з Криму було вибито останніх гітлерівців, почалася широкомасштабна операція з примусової депортації кримських татар, а також представників інших національностей: греків, болгар і вірменів, усього близько 225 тис. чоловік. На звільнені таким чином землі прибули переселенці із центральних областей Росії. Етнічна ситуація у Західній Україні безпосередньо залежала від врегулювання питання кордонів. За домовленістю керівництва Радянського Союзу з урядом відродженої Польщі кордон між обома державами повинен був пролягти майже по „лінії Керзона”, запропонованій як лінія українсько-польського розмежування ще в грудні 1919 р. Польща остаточно відмовлялася від західноукраїнських земель, отримавши територіальну компенсацію на заході за рахунок розгромленої Німеччини. Щоправда, за Польщею залишалися населені українцями Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина. Остаточно лінію кордону встановили договором від 16 серпня 1945 року. Відносно кордону 1941 р., СРСР відмовлявся на користь Польщі від території Надсяння з містами Любачів і Перемишль (Пшемисль). За радянсько-польськими домовленостями передбачався обмін населенням: поляки з території Західної України повинні були перебратися до Польщі, а українці з територій, що залишалися за Польщею, – до УРСР. На 1947 р. Україну покинули понад 800 тис. поляків. Вони переселилися переважно на території щойно приєднаних до Польщі Силезії та Померанії, звідки примусово виселили мало не 6 млн німців. Наприклад, польська громада Львова чи не повністю переїхала до Вроцлава (німецький Бреслау). В Україну ж добровільно, а здебільшого примусово, перебралися близько 500 тис. українців. На початок 1947 р. у польському Підкарпатті (Лемківщина) залишалося ще 150 тис українців. Ні за яких умов вони не бажали покидати батьківську землю. Проти цієї групи населення було застосовано найбільш жорстоких заходів. Навесні 1947 р. польським і радянським керівництвом було сплановано й реалізовано депортаційну операцію „Вісла”. Район проживання українців було блоковано польськими, радянськими і чехо-словацькими військами, після чого польськими армійськими частинами і силами держбезпеки почалося „зачищення” місцевості. У ході операції було придушено відчайдушний опір загонів УПА, загинуло понад 10 тис. мирних жителів. Решту українців примусово переселили подалі від радянського кордону – в Силезію, Померанію, Східну Пруссію. Останнє уточнення радянсько-польського кордону відбулося в лютому 1951 р. До складу УРСР перейшов багатий на поклади вугілля прикордонний район з містами Белз і Червоноград (Христинопіль), натомість Польща одержала район Карпат у верхоріччі Сяну з містечком Устрики-Долішні (Устшики-Дольне). Наслідком масштабних депортацій і переміщення населення стало те, що українсько-польська етнічна межа фактично збіглася з державним кордоном. Міжнародне визнання прав Радянського Союзу на Західну Україну поставило український визвольний рух у вкрай важке становище. Подальша збройна боротьба ставала безперспективною, а після загибелі 5 березня 1950 р. головного командира УПА Романа Шухевича повстанський рух звівся до розрізнених дій окремих партизанських загонів у карпатських передгір’ях та підпільних груп у містах. За кілька років їхня діяльність згасла. У червні 1945 р. до складу УРСР увійшло Закарпаття. У жовтні 1944 р. край було визволено від німецько-угорських військ. Формально Підкарпатська Русь повинна була повернутися до Чехо-Словаччини, але фактично там встановилася влада радянської військової адміністріції. Зрештою чехо-словацьке керівництво змушене було змиритися з втратою цієї території. За радянсько-румунським договором від 10 лютого 1947 р. між обома державами встановлювався кордон, визначений ще 1940 р. Північна Буковина і Південна Бессарабія знову ввійшли до складу УРСР як Чернівецька й Ізмаїльська області. Відновлювалася Молдавська РСР. Тож в умовах тоталітарного режиму більшу частину української етномовної території було зібрано в межах єдиного територіально-адміністративного утворення – Української Радянської Соціалістичної Республіки. Щоправда від українського масиву назавжди було відірвано його західні (Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина) і східні (Східна Слобожанщина, Кубань) окраїни 89. Голод 1946 – 1947 рр. в Україні та його наслідки 1. Стан сільського господарства УРСР у повоєнні роки. 2. Причини голоду. 3. Масштаби голоду. Наслідки. 4. Демографічне становище. 5. Рівень та побут населення. Одним з наслідків антилюдської моделі відбудови народного господарства був голод 1946-1947 pp. У повоєнний час на селі склалось вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротились посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук. Усе це вимагало зміни державної політики на селі. Але сталінське керівництво і думки не мало про якісь зміни, село мало стати одним з головних джерел для проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР та ЦК КП(б)У планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю. Весною-літом 1946 р. 16 областей України вразила посуха. Зимові та ярові культури загинули. А там, де вдавалось збирати, врожайність зернових складала 2-3 ц/га (у 1940 р. — врожайність 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Валовий збір зерна був у три рази меншим ніж у 1940 р. Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів, 6 тис. комуністів було притягнуто до партійної відповідальності за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію "Закону про 5 колосків", за яким було засуджено і ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті у більш благополучні райони (Західну Україну), міста. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Незважаючи на суворі репресії, вдалось зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі (вилучено було навіть насінний фонд). Посуха загострила і проблему кормів, що відбилось на тваринництві. Почався падіж скота. Щоб уникнути масового падежу, було дозволено здавати худобу на забій понадпланові норми. Це призвело до того, що у деяких областях план по здачі м'яса було перевиконано вдвічі. У результаті тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелось довго. У той час коли за межі України ешелонами вивозився хліб (так, лише в країни Східної Європи та Францію було в основному вивезено безплатно 1,7 млн. т для підтримки тих режимів, що там встановилися), розпочався голод, жертвами якого стали майже 1. млн. чоловік. Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалось зменшити її масштаби за рахунок західних областей і звертання за допомогою до Москви. У відповідь Сталін заявив Хрущову: "Ти м'якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси". У березні 1947 р. недостатньо "твердого" Хрущова було замінено на Кагановича. Проте для проведення посівної кампанії була дана позичка в 35 млн. пудів. Наслідками голоду стало: ускладнення і без того важкого процесу відбудови; скорочення трудових ресурсів села і його можливостей; падіння морального духу населення; невиконання планів п'ятирічки по відбудові сільського господарства. Отже, головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів. Голод 1946-1947 pp. Поряд з іншими фактори: втрати у війні; міграції населення; входження до складу УРСР західноукраїнських земель; відбудова, — мав значний вплив на демографічне становище України. За роки війни Україна втратила близько 3 млн. чол. на фронтах (майже кожен другий призваний до лав армії) і 5,5 млн. чол. у зоні окупації. До цього слід додати вивезених на примусові роботи понад 2,2 млн. осіб, з яких на батьківщину повернулось лише 800 тисяч (200 тис. з різних причин не побажали повертатись). Завершення бойових дій дало поштовх значним міграційним процесам. Повертались до мирної праці демобілізовані з лав радянської армії 2,2 млн. осіб. Повертались і ті, що були вивезені під час евакуації на Схід, і ті, що знаходились на примусових роботах або в полоні за межами України. Значно впливала на міграційні процеси депортація (примусове виселення з міст проживання осіб, що були визнані соціально небезпечними). Також в Україну прибули працівники, партійні діячі з інших республік СРСР для здійснення відбудови і радянізації західних областей. Відбились на демографічному становищі України етнічні чистки, що їх проводили сталінське керівництво (виселення кримських татар, німців, поляків, угорців та інших народів) та Польща в результаті проведення операції "Вісла" (520 тис. українців пересилилось з території Польщі). Сталін також виношував плани пересилити всіх українців з України. Таким чином, через демографічні зміни 40-х років населення республіки у 1951 р. становило 37,2 млн. осіб, що на 4,1 млн. менше, ніж у довоєнному 1940 р. Значно змінився і етнічний склад УРСР. Зменшилась чисельність таких національних меншин, як євреїв, поляків, німці та ін., натомість збільшилась частка росіян. Великий вплив на демографічні процеси мала відбудова та подальший розвиток промисловості, які прискорили процес урбанізації і сприяли скороченню сільських жителів. Війна і повоєнна розруха призвели до катастрофічного падіння рівня життя населення. Не вистачало продовольства і найнеобхідніших речей. Гостро стояли житлова проблема, проблема безпритульних дітей, злочинності та ін. Але на вирішення цих проблем за планом четвертої п'ятирічки виділялись незначні ресурси. Це зумовило те, що на кінець п'ятирічки легка промисловість досягла лише 80% рівня 1940 р. Це зумовило гостру нестачу на кінець 40-х років найнеобхіднішого. Значна частка мешканців міст змушена була вести підсобне господарство, щоб забезпечити сім'ю продуктами харчування. У грудні 1947 р. була прийнята постанова Ради міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про відміну карток на продовольчі і промислові товари та перехід до продажу їх у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Водночас зі скасуванням карткової системи було проведено грошову реформу, що мала на меті ліквідацію наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та упорядкування всієї фінансової системи. Ці реформи мали неоднозначні наслідки. З одного боку, скасування карткової системи було явищем позитивним, воно свідчило про певну стабілізацію народного господарства, з іншого, ця акція носила більше пропагандистський характер, яка мала засвідчити як населенню, так і всьому світу переваги соціалізму. Проте після 1947 р. заробітна плата більшої частини населення, що підвищилась лише наполовину, суттєво відставала від нових державних цін, які майже втричі перевищувала довоєнний рівень. Внаслідок цього склалась парадоксальна ситуація: повоєнні прилавки ломилися від делікатесів (ікра, риба, м'ясопродукти тощо), але ні черг, ні особливого попиту на ці товари не було. Незначний вплив на життєвий рівень населення мала і грошова реформа. З одного боку, вона призвела грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність з потребами господарства. З іншого, вона призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. По вкладах в ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1, по вкладах від 3 до 10 тис. крб. було проведено скорочення заощаджень на третину, а понад 10 тис. крб. — на дві третини. Особливо боляче реформа вдарила по селянству, яке знову було ошукане державою. В умовах повної відсутності установ Ощадбанку на селі обмін грошей, що зберігалися у населення вдома, здійснювався з розрахунку 1:10. Таким чином, відбудова не сприяла зростанню життєвого рівня населення, відклала вирішення соціальних проблем на наступні десятиліття. 90. Західноукраїнські землі у повоєнні роки ( 1945 - 1955 рр.) Після закінчення Другої світової війни установилися нові західні кордони УРСР. У 1945 р. Закарпаття ввійшло до складу України. Процес радянізації західних областей, розпочатий у 1939 - на початку 1941 рр., продовжився. Радянізація передбачала проведення індустріалізації, колективізації і «культурної революції» з одночасним посиленням репресій проти незадоволених радянським режимом. Для проведення радянізації при ЦК КП(б)У, народних комісаріатах і відомствах були утворені спеціальні відділи західних областей. Особлива увага приділялася добору кадрів: зі східних областей України спрямовувалися спеціалісти, управлінські посади надавалися прибулим переселенцям. Щоб послабити напруженість у західних областях України, органами радянської влади і Політбюро ЦК ВКП(б) і КП(б)У були прийняті рішення про пріоритетний розвиток цих районів країни. Сюди були спрямовані великі капіталовкладення, матеріальні ресурси, сільськогосподарська техніка і кваліфіковані кадри, у т.ч. з Росії. У ході індустріалізації західних регіонів України тут були побудовані нові і реконструйовані старі фабрики і заводи, переведений ряд підприємств з інших регіонів країни. В роки відбудови народного господарства було реконструйовано і побудовано понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. У результаті темпи розвитку західних областей України значно перевершили темпи розвитку східних, а економічний потенціал регіону в порівнянні з 1940 р. виріс на 320%. Кількість робітників за роки післявоєнної п'ятирічки тут збільшилася в 7 разів, а валова продукція промисловості - у десять разів. Одночасно швидко росла чисельність різних категорій радянських службовців, була організована підготовка кадрів у радянських партійних школах. Надзвичайно швидка індустріалізація Західної України мала на меті не тільки створення нового індустріального вузла, але і зміни традиційної структури населення краю, збільшення в ньому питомої ваги робітничого класу, який міг би стати надійною соціальною базою радянської влади. У сільському господарстві здійснювалася насильницька колективізація, розкуркулювання заможних селян, висилка неугодних у Сибір і Казахстан (близько 1,5 тис. родин «куркулів»). До початку 50-х років XX ст. колективізація була в основному закінчена і майже 1,5 млн селянських господарств були об'єднані в колективні господарства. Складовою частиною радянізації була «культурна революція». Велика увага приділялася ліквідації неписьменності населення. Відкривалися нові школи, технікуми і вузи, поліпшувалася їхня матеріально-технічна база. Зросла кількість студентів-українців. У регіоні було запроваджене безкоштовне медичне обслуговування. Для проведення великомасштабних перетворень за радянським зразком необхідно було зломити опір опозиційно налаштованих верств суспільства: віруючих, значної частини молоді і селянства. Серйозний удар був завданий владою по греко-католицькій церкві, що обвинувачувалася в націоналізмі, підтримці оунівського підпілля і тісних зв'язків із Заходом. Результатом стало скликання в 1946 р. собору греко-като-лицької церкви, на якому група священиків і віруючих, що перейшли на позиції нових властей, оголосила про скасування Берестейської церковної унїі 1596 р., розрив із папою римським і підпорядкування УГКЦ Російській Православній церкві. УГКЦ пішла в підпілля, частина священиків була репресована і вислана до Сибіру. Незабаром УГКЦ була ліквідована й у Закарпатській Україні. Боротьба ОУН-УПА проти радянської влади. Потужним фактором, що ускладнив установлення радянського ладу в Західній Україні, став опір новому порядку організації українських націоналістів і її збройних формувань-Української повстанської армії. її очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Особливу підтримку організації надавало сільське населення. Незважаючи на закінчення війни й участь регулярних частин Радянської армії в операціях проти оунівців, придушити їхній збройний опір відразу не удалося. Протягом 1946-1949 рр. органи радянської влади і загони НКВС провели ряд акцій проти націоналістів і тієї частини населення, що підтримувала їх. У Сибір та інші райони країни було вислано кілька десятків тисяч селян, представників місцевої національної інтелігенції, священиків греко-католицької церкви. Оунівці відповідали на репресії посиленням терору проти військовослужбовців, співробітників Держбезпеки, а також усіх верств населення, що підтримували радянську владу, у т.ч. проти сільських активістів, колгоспників, учителів, лікарів і т д. Почастішали каральні експедиції ОУН-УПА проти "радянізованих" сел, які супроводжувались масовими стратами, підпалами громадських будівель (клубів, шкіл, сільрад) та зерносховищ. Несучи важкі втрати, УПА спробувала пристосуватися до нових умов, розділивши свої загони на невеликі частини. У 1945-1946 рр. боротьба ОУН-УПА з органами МВС-МДБ, військами, винищувальними загонами і групами самозахисту з місцевих активістів досягла апогею. Однак, західноукраїнське селянство, котре було головним джерелом поповнення збройних загонів ОУН-УПА, втомившись від багаторічної і безперспективної боротьби, перестало у своїй основній масі підтримувати ці загони. У 1947-1948 рр. цей рух пішов нанівець. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехо-словаччину прорвалися в західну зону Німеччини. Після загибелі в 1950 р. командира УПА Романа Шухевича рух практично перестав існувати, хоча окремі загони ще продовжували диверсійну діяльність на території Галичини та Західної Волині аж до середини 50-х рр. XX ст. Операція «Вісла» (квітень-серпень 1947 р.). Після закінчення Другої світової війни радянсько-польський кордон пройшов по т.зв. «лінії Керзона». Деякі західноукраїнські райони відійшли до Польщі, а частина польського населення опинилася на радянській території. Ще 9 вересня 1944 р. між урядами УРСР і Польщі була підписана угода про взаємний обмін населення в прикордонних районах. Переселення польською владою українців з їхніх етнічних територій, яке повинно було за умовами угоди мати винятково добровільний характер, проводилося найчастіше примусово, із застосуванням військ. Приводом до операції стала загибель у березні 1947 р. заступника міністра оборони Польщі генерала К. Сверчевського, автомобіль якого був обстріляний членами УПА. У той же день польський уряд прийняв рішення про повну депортацію українського населення на території колишньої Східної Пруссії, що після війни були передані до Польщі, -Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецинське воєводства. Генштаб Польщі розробив операцію «Вісла»-депортацію українського населення на захід Польщі. Метою операції ставилися остаточна ліквідація «української проблеми» у Польщі і знищення соціальної бази ОУН-УПА. У ліквідації ОУН-УПА було зацікавлено також керівництво СРСР, яке взаємодіяло з польським керівництвом. Наприкінці квітня підрозділи польських сил безпеки оточили території компактного проживання українського населення. Одночасно частини НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі. Тих, хто відмовлявся від переселення, польські власті відправляли в спеціально створений концтабір «Яволжно». До кінця жовтня 1947 р. за польськими даними були переселені 140575 українців, ув'язнені в «Яволжно» 3800 чол., убиті 655 чол., заарештовані 1466 членів УПА. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, польські органи влади, як правило, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських родин. До кінця 1947 р. у місця, звідки було депортовано українське населення, було переселено близько 14 тис. поляків. На морально-політичну обстановку в республіці суттєво вплинули ситуація в західних областях, специфіка політичних та соціально-економічних перетворень у цьому регіоні. Тут, з одного боку, відновлювалися, а частіше заново формувалися органи державної влади та управління, партійні й комсомольські організації, розгорталася відбудова народного господарства, а з другого боку, наростав опір частини західноукраїнського населення тоталітарному режиму. ЦК ВКП(б) та уряд СРСР взяли під свій безпосередній контроль хід відбудови і перетворень у західних областях та Ізмаїльській області, спрямовуючи їх у традиційне русло сталінської тріади індустріалізація — колективізація — культурна революція, що призвело до механічного повторення тих помилок та перегинів, які в 30-х роках було допущено в РСФРР і Східній Україні. При цьому ігнорувались нові історичні умови і місцеві особливості. Незважаючи на складну обстановку в регіоні, швидкими темпами здійснювалась "радянізація" Західної України. Відомо, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. Розуміючи, що поліпшивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив значні капіталовкладення в промисловий розвиток краю. Тому розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти, лісорозробки, і створювалися нові галузі промисловості, включаючи виробництво автобусів, радіоапаратури тощо. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним з Німеччини, вони стали одними з найсучасніших в СРСР. У 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло в 2,3 раза порівняно з 1945 р. і становило 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % в 1940 р. Однак ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалася повільним розвитком легкої, харчової та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей, для їхнього добробуту. За сталінською моделлю двадцятирічної давності відбувалася колективізація сільського господарства західних областей. Спочатку так званих куркулів обкладали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Тих, хто не бажав вступати в колгоспи, депортували до Сибіру. Були й випадки форсування та примусу до вступу в колгоспи, порушення законності, зарахування середняцьких господарств до категорії куркульських тощо. Унаслідок цих форсовано-примусових методів колективізацію в західних областях України було завершено на початку 50-х років. Украй негативний вплив на громадсько-політичну обстановку в західних областях мали репресивні заходи комуністичного режиму проти Української греко-католицької церкви. Апогеєм її насильницького закриття, руйнування і знищення стало скликання за вказівкою Сталіна 8—10 березня 1946 р. у Львові собору греко-католицької церкви, на якому інспірували рішення про "скасування" Берестейської унії 1596 р. та про розрив з Римом і повсюдне запровадження руської православної церкви як представника офіційної релігії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулась на Закарпатті. Українську греко-католицьку та Українську автокефальну православну церкву було поставлено поза законом, а їхні служителі проголошувалися "слугами Ватикану", "ворогами народу", знаряддям "українського буржуазного націоналізму". Священики-українці, які відмовилися стати підданими патріарха Московського і всія Русі, відразу потрапляли в НКВС. Більш як 1400 священиків, котрі не приєдналися, і 800 ченців та черниць заслано до Сибіру, а 200 розстріляно. Було арештовано і заслано до Сибіру митрополита Й. Сліпого, "знешкоджено" єпископів. Українська греко-католицька церква змушена була перейти на так зване катакомбне, тобто на підпільне, існування, яке припинилося лише в 1989 р. Це ще більше посилювало вороже ставлення населення Західної України до сталінського режиму. Більш довготривалої і більш виснажливою виявилася боротьба сталінського режиму проти Української повстанської армії (УПА) та підпілля ОУН, яка тривала в повоєнний період. З II пол. 1945 р. за вказівкою Центрального проводу було переведено реорганізацією УПА. Великі з'єднання повстанців поділилися на малі рухливі загони, добре згуртовані та озброєні, з дислокацією в лісових масивах. Вони тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. м2, прагнучи до утворення нелегальних національно-державних структур, альтернативним органам радянської влади. У свою чергу, сталінське керівництво, закінчивши війну, дістали можливість значно посилити протидію ОУН—УПА, перетворивши край на справжній театр воєнних дій. Радянський уряд переправив у Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Поряд з регулярною армією широко використовувалися також війська МВС, загони самооборони, до яких залучались і місцеве населення та винищувальні загони. Головними методами боротьби з УПА і підпіллям ОУН стали жорстокі репресії. Ось лише деякі їх форми: блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації тощо. За офіційними даними, тут у 1944—1953 pp. заарештували майже 104 тис. повстанців, до яких прирівнювались усі, хто підозрювався у зв'язках з ОУН—УПА. Тюрми було забито в'язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Багато сімей так званих "бандпособников" вивозили на Схід. Усього в 1944—1953 pp. було депортовано більш як 600 тис. осіб. 5 березня 1950 р. в сутичці з емдебістами загинув головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). Та боротьба пішла вже на спад, хоча окремі боївки і протрималися ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували в еміграції Закордонні частини ОУН. Наляканий національно-визвольною боротьбою центр вдався до цілеспрямованої політики переселення російського населення в Україну. Якщо до Другої світової війни в УРСР росіяни становили 10 % всього населення, то в 1959 р. — 16 %. У Західній Україні, де до війни росіян практично не було, у 1950 р. їхня чисельність становила 330 тис, або 5 % усього населення. Нині встановлено, що у відомстві Берії була відповідна служба для заселення України росіянами. Водночас відбувалося відселення українців з УРСР шляхом проведення масових оргнаборів робочої сили і спецпереселень. Не обійшлося в післявоєнні роки і без переміщення населення. Ще 9 вересня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М.Хрущов і голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українців з території Польщі та поляків з території України до Польщі. У 1944—1946 pp. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. Складнішим було переселення українців, яких до УРСР силоміць вислано більш як 500 тис. осіб. Відносно добровільно переселилося лише близько 90 тис. українців. Небажання виїзду пояснювалося страхом перед колективізацією і політичними репресіями в СРСР. Припинення добровільних зголошень для переселення змусило польський комуністичний уряд вдатися до примусового виселення. 29 березня 1947 р. Політбюро ЦК Польської робітничої партії, очолюване В. Гомулкою, своїм рішенням започаткувало акцію "Вісла" — виселення українських та змішаних українсько-польських сімей уже не до УРСР, як це було раніше, а в північні та західні воєводства Польщі (передусім у Північну Пруссію), які повернули полякам за угодою 1939 р. Причому заселялися ці райони з метою швидшої асиміляції не компактно, а не більше трьох сімей на село і не ближче ніж 100 км від кордонів. Унаслідок операції "Вісла", яка тривала з квітня до серпня 1947 p., було примусово виселено 150 тис. українців. 23 квітня 1947 р. польський прокомуністичний режим ухвалив злочинне рішення про створення для "підозрілих українців" табору в Явожно поблизу Кракова, що розташувався на території філіалу колишнього концтабору Освенцім. З 1947 р. до початку 1949 р. в цьому таборі побувало близько 4 тис. в'язнів українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого віку), з яких загинуло близько 200 чоловік. І коли кількатисячний загін УПА — Захід, перейшовши р. Сян, став на захист українського населення, три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН—УПА. Частини УПА — Захід було розбито в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР. Акцією "Вісла" польський комуністичний уряд передовсім прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншину. Усім переселенцям заборонялося жити в містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати до вищих навчальних закладів, здійснювався жорстокий поліцейсько-адміністративний нагляд. їх переслідували навіть за те, що вони співали українських пісень на весіллях. |