історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
|
92.Соціально-еконономічний розвиток УРСР у другій пол. 1950-х – першій пол. 1960-х Суспільно-економічний лад (друга половина 1950-х - перша половина 1960-х pp.) Сталін був стрижнем тоталітарної системи. Тому його смерть 5 березня 1953 p. поклала початок визволенню народів Союзу РСР, у тому числі й України, від жорстокого режиму культу особи Сталіна. Це явище одержало назву десталінізації. Воно було головним змістом розвитку держави і права України, як і інших республік СРСР, приблизно протягом десятиріччя. Перші ознаки десталінізації позначилися незабаром після смерті Сталіна. Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 p. проголосив курс на відбудову внутріпартійної демократії, усунення зловживань законністю. Пленум ЦК Компартії України, що проходив 29- ЗО липня 1953 p., цілком погодився з рішеннями червневого пленуму ЦК КПРС. Процес десталінізації набрав силу після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.), на якому за доповіддю першого секретаря ЦК партії М.Хрущова було прийнято постанову про культ особи і подолання його наслідків. Становище країни та народу вимагало радикальних змін. На XX з'їзді вперше на весь голос було сказано правду про лихо народу і партії. Сподівання на щасливе майбутнє, в якому не буде беззаконня, сваволі, сталінських концтаборів, сподівання на те, що повага до людини, праці і до прав особистості стане не лише гучним гаслом, а й повсякденною реальністю, - є основними штрихами до зображення тієї об'єктивної реальності, в якій здійснювались поступове звільнення від тоталітарного минулого, утвердження нових цінностей і нового типу соціальної організації. Через чотири місяці після з'їзду - 30 червня 1956 р.- ЦК КПРС прийняв постанову "Про подолання культу особи та його наслідків", де висловлювалася рішучість держави і партії продовжувати боротьбу проти культу особи, тобто викривати і усувати негативні наслідки цього режиму. Викриття культу особи Сталіна - найбільш грандіозна подія в житті радянського суспільства в період, що вивчається, яка за своїм значенням далеко виходить за межі цього періоду. Вона вплинула на весь наступний розвиток радянського суспільства і держави, а також на подальший хід світової історії. Тут слід віддати належне М.Хрущову. Він виявив велику мужність, коли переконав або примусив членів ЦК партії, а згодом і делегатів XX з'їзду зрозуміти необхідність викриття культу особи, відмови від нього. Однак зараз, коли минуло сорок років з часу роботи з'їзду, не можна не бачити, що дії партії та уряду по розвінчуванню культу особи були половинчасті, непослідовні, суперечливі, чому було немало причин. Одна з них - очевидний страх людей з оточення Сталіна, що у ході боротьби з культом його особи буде виявлена й їхня причетність до злочинів Сталіна; друга - відсутність у той час необхідних наукових і фактичних даних про режим культу взагалі, тоталітарний режим в СРСР - особливо. Внаслідок цього на XX з'їзді культ особи пояснили як явище, пов'язане з характерологічними особливостями Сталіна, а також з тяжкими умовами становища Радянської держави (з капіталістичним оточенням, наприклад), і справа обмежилася засудженням зловживань владою, одіозних крайностей режиму, таких, як масові незаконні репресії, девальвація моральних цінностей, ідеологічний тиск, самоізолювання в зовнішній політиці. Відповідно до цього намічалися заходи боротьби з культом, але вони не могли бути ефективними, бо не пов'язувалися з дійсними причинами прояву культу особи, його природою. Культ особи е об'єктивним соціально-політичним явищем, неминучим в умовах позаринкової економіки, будівництва казарменого соціалізму, явищем, яке всемірно підтримує командно- адміністративна система. А на з'їзді модель соціалізму, що будувалася, стратегія і тактика її будівництва сумніву не піддавалися, проголошувалися єдино вірними. Звичайно, що при такому підході до культу особи питання про відповідальність осіб і організацій, винних у створенні і підтримці режиму культу, не ставилося. Непослідовна позиція XX з'їзду виявилася і в тому, що матеріали з'їзду щодо культу особи приховувалися від громадськості. Повний текст таємної доповіді М.Хрущова був оприлюднений лише у 1989 p., тобто через 33 роки після з'їзду. Членів партії знайомили з ним спеціальним закритим листом. Проте і країна, і світ дізналися про доповідь тоді ж. Повідомлення про засудження культу особи усюди розцінювалися неоднозначно, і в Україні також. Між тим у постановах вищих партійних органів, які приймалися після XX з'їзду, відсутня будь-яка значна реакція на засудження культу особи. Однак слід визнати, що XX з'їзд дав радянському суспільству могутній імпульс, який породив процес руйнування тоталітарного режиму. Економіка. Значною мірою залікувавши рани війни, відновивши народне господарство, радянські люди створили необхідні умови для подальшого руху вперед у масштабах, які перевершували довоєнні. Підтвердивши правильність розвитку радянської економіки на шляху соціалізму, XX з'їзд КПРС намітив програму створення єдиного народно-господарського комплексу, який би охоплював усі ланки суспільного виробництва, розподілу і обміну на території усієї країни. Умовами успішного виконання цієї програми були безперервний технічний прогрес, швидке зростання продуктивності праці, подальший розвиток усіх галузей промисловості, підвищення матеріального і культурного рівня радянського народу. Передбачалося, що виконання цієї програми стане великим кроком уперед на шляху розв'язання головного економічного завдання СРСР - в історично стислий строк наздогнати і перегнати най-більш розвинуті країни по виробництву продукції на душу населення. 50-ті роки, особливо період після 1956 p., виявилися найрезультативнішими в розвитку народного господарства за весь час існування радянської влади. Проявилося прагнення змінити пріоритети економічного розвитку. Більше уваги звертається на галузі, пов'язані зі сферою споживання, задоволенням насущних потреб людини. Щоб збільшити хлібні запаси у країні, майже 1 млн. її громадян працювали на освоєнні цілинних земель. Тільки у 1954-1955 pp., українці створили у Казахстані 54 зернових радгоспи. Не зайвим буде додати, що участь України в піднятті цілини завдала їй чимало витрат. Україна разом з усім Союзом РСР вступила в епоху науково-технічної революції. Були забезпечені достатньо гармонійний розвиток галузей економіки, кредитно-грошова збалансованість. Темпи зростання перевершили усі попередні. Уперше, і це найголовніше, виникла можливість переходу з екстенсивного шляху на інтенсивний, і за рахунок не збільшення ресурсів, а кращого, розумного їх використання. Наприкінці 50-х років у народному господарстві була одержана найбільша сума прибутків. Уперше національний доход перевершив рівень 1928 p. Успіхи науки і техніки дали змогу досягти стратегічного паритету, приступити до освоєння космічного простору. У 1957 р. в СРСР виведений на орбіту перший штучний супутник Землі, у створенні якого брала участь й Україна. XXI з'їзд КПРС (1959 p.) констатував, що соціалізм одержав у нашій країні повну і остаточну перемогу, став реальністю. Цей висновок сприйнятийновою, третьою програмою партії, затвердженою на XXII з'їзді КПРС (1961 p.). Проте не слід забувати, що у другій половині 50-х - першій половині 60-х років соціалізм в СРСР, як і раніш, будувався за сталінською моделлю. І ні М.Хрущов, ні інші керівники партії та держави не мали сумніву в її правильності. Завдання розробки теорії соціалізму, створення нових економічних структур не ставилося. Досить сказати, що при обговоренні проекту програми партії в Україні було висловлено 48 000 пропозицій та зауважень, але серед них не було жодної пропозиції замінити командну економіку ринковою. Отже, соціалізм дійсно було побудовано, але то був державний (або казармений чи воєнно-комуністичний) соціалізм, який може бути лише в екстремальних умовах. У промисловості, як завжди, панувала група А, а в ній - воєнні галузі. Сільське господарство хронічно відставало, займало підлегле щодо промисловості становище. Економіка була розбала-нсована, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, носила мілітаристський та затратний характер. Соціальна сфера була запущена. Безпосередній виробник так і не став господарем виробництва. Перебуваючи у полоні сталінської моделі соціалізму, продовжуючи лінію XVIII та XIX з'їздів партії, не піддаючи серйозному науковому аналізу економічні показники, М.Хрущов всіляко підгримував утопічне завдання безпосереднього переходу, "стрибка" в комунізм. Це нереальне завдання було закладено в третю програму партії. М. Хрущов навіть пообіцяв, що у 1980 p. усі радянські люди житимуть при комунізмі. Такі волюнтаристські настанови створювали хибне уявлення про простий і легкий рух до нього. XX з'їзд КПРС у боротьбі з наслідками культу особи заклав нові - демократичні - підвалини під зовнішню політику Союзу РСР. Саме з'їзд визначив як довгострокову стратегічну зовнішньо-політичну лінію настанову на мирне співіснування держав з різними соціальне- політичними режимами. Звідси витікає животворна ідея запобігання війнам у сучасну епоху. З'їзд відкинув надії Сталіна на світову революцію і обгрунтував рух компартій до влади мирним шляхом. Подібні установки і заснована на них зовнішня політика ослаблювали напруженість, створену "холодною війною". Урізноманітнились контакти СРСР та його суб'єктів із світовим співтовариством. Це відобразилось й на зовнішньополітичній діяльності України. Досить сказати, що вже в 1957 p. Україна заснувала своє постійне представництво при ООН і вступила до МАГАТЕ. Проте зовнішня політика СРСР та його суб'єктів також харак-теризувалася непослідовністю. Не дивлячись на урочисте проголошення принципу мирного співіснування, саме в ці роки здійснюється напружена робота по досягненню паритету з капіталістичними державами у створенні та накопиченні найновіших видів смертоносної зброї. Не можна не згадати і про те, що восени 1962 р., не без участі СРСР, виникла реальна загроза ядерної війни. Правда, в останній момент керівники двох наймогутніших держав - СРСР і США - М.Хрущов та Д.Кеннеді виявили витримку і розсудливість та звернулись до політичних методів урегулювання конфлікту. Суспільний лад. У 1953-1964 pp. збільшується загальна кількість народонаселення України. У 1958 p. була досягнута його довоєнна чисельність - 41 300 000 чоловік. Особливо швидко зростав робітничий клас. Саме за рахунок робітників збільшується населення міст. Зростає й кількість інтелігенції. Але чисельність селян помітно зменшувалася. У 1961 p. чисельність міського населення України зрівнялась з чисельністю сільського, а потім і перевищила її. У той час це явище вважали позитивним, хоча воно уже тоді погрожувало послабленням виробничих сил села, порушувало нормальне співвідношення селянства і робітничого класу. Інша риса соціальної структури - зміцнення службовців уп-равлінського апарату (партійних, радянських, господарських керівників різного рангу). Поряд з кількісними відбувалися також якісні зміни у суспільстві. Було засуджено зневажливе ставлення до потреб трудящих. XX з'їзд партії накреслив масштабну соціальну програму. Усе це вселяло надію на реальне, більш повне задоволення матеріальних та духовних потреб людей, збагачення змісту прав громадян, їх гарантію. Під час усунення порушень законності було реабілітовано та визволено із в'язниць і таборів багата безвинно засуджених людей, повернуто чесне ім'я тим із них, хто не дожив до волі. Тим самим значно скоротилася кількість ув'язнених, людей, підневільну працю яких використовувала держава. Після XX з'їзду партії розпочався рух до духовного розкріпачення радянських людей, суспільного прозріння. Уперше вони усвідомили себе не "гвинтиками", а самостійними особистостями, творцями. Люди, які рішуче і безповоротно засудили культ особи, з ентузіазмом включалися у боротьбу з тоталітаризмом, за демократизацію усіх сфер суспільного і державно-правового життя, складали значну частину суспільства. Їх стали називати "шістдесятниками". Вони представляли здорові сили суспільства, які стали основою демократичних перетворень. За своєю національною та соціальною належністю, освітнім рівнем це були вельми різні особи, але їх усіх об'єднували прекрасні людські та громадянські якості - незламний патріотизм, відповідальне ставлення до свого громадянського та професійного обов'язку, почуття нового, взаємодопомога, відданість своїм ідеалам. На жаль, процес духовного розкріпачення ще тільки намітився. Існувало немало стереотипів, які перешкоджали повному духовному визволенню. Досить сказати, що все ще зберігалось зневажливе ставлення властей до інтелігенції. Періодично учинялися образливі публічні проробки або цькування видних представників інтелігенції, перш за все інтелігенції національної. Значною мірою таке ставлення до інтелігенції мало своїм джерелом "антиінтеліге-нтський комплекс" М.Хрущова. Консервативні сили вміло користувались цим і настроювали його проти найбільш ненависних їм представників інтелігенції. Збереглась також система суспільно-політичних відносин, в якій людина-творець, активна особистість все ще була підпорядкована державі, була предметом застосування державної політики. Ці та інші причини неминуче призводили до дисидентського руху, розвиток якого прийшовся на роки застою. У період, що досліджується, спостерігається його початок. . Дисидентами стали називати людей, які у своєму мисленні та діях розходилися з офіційними настановами. Тобто, дисидент - це незгідний, інакомислячий. Дисиденти вийшли з лав людей із загостреним почуттям людської та громадянської гідності, справедливості, моральності. Вони сміливо критикували дії властей і окремих службових осіб, посягання на права людини, демократію. В Україні дисидентський рух розпочався наприкінці 50-х років. Українські дисиденти (серед них такі яскраві особистості, як І.Дзюба, І.Драч, Л.Костенко, Д.Павличко, Є.Сверстюк, В.Симоненко та ін.) сміливо критикували тоталітарну систему, перекручення національної політики. Уже на початку дисидентського руху намітились його різні форми. Це і страйки робітників(наприклад, відомі виступи у Кривому Розі), і підпільна видавнича діяльність - "самвидав", і симпозіуми, учасники яких науково обґрунтовували, формували свої вимоги (наприклад, конференція з проблем української мови та літератури, яка відбулася у лютому 1963 р. в Києві), і створення груп, які розробляли свої економічні та політичні програми. З них найбільш відома група Л.Лук'яненка (створена у 1958 p.), яка виступала за мирний шлях виходу України зі складу СРСР. Партійні та державні органи безпідставно перешкоджали поверненню в Україну депортованих з Криму та інших її регіонів громадян, які були визволені із спецпоселень. Депортовані вели стійку боротьбу за свої права. Одночасно посилюється захист іноземних громадян і осіб без громадянства . 93. Дисидентський, правозахисний і національно-визвольний рух в Україні у 1960 – 1980-х рр.. 20 ст. ецифічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра. Суперечливе і динамічне "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х pp. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції— дисидентство. В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х pp. Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 рік влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюдження антирадянських документів. Деякі з груп вже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями. Першими такими групами були — "Об 'єднана партія визволення України" з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Група "Об 'єднання" була наступною за ними, її очолювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за самостійну українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видру ковано в кількості 2-3 тисячі примірників, з яких близько 400 було розповсюджено в Рівненській і Кіровоградській областях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впродовж трьох років. Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українськуробітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізовувалась у тверде переконання в необхідності докорінних змін у суспільстві. Всі ці спілки і об'єднання були перехідним містком від попереднього етапу збройної боротьби — до діяльності за умов зміцнення і часткової лібералізації режиму. Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, стала організація "Український національний фронт", яку створили в 1964 р. Д.Квецько і З.Красівський. До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність в п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: "Відокремлення України від Росії, створення української самостійної держави в її етнографічних межах". УНФ дотримувався засад націоналізму й уважав республіку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поставало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу. Ці групи справді переходили від обставин діяльності ОУН до умов послаблення терору і репресій. Отже, їх структура, цілі і програми були актуалізовані. Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-ті роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж в межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціонери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці вимоги викладено в роботі І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Рух "шістдесятників" за 2-3 роки пройшов еволюцію від культурно-просвітницьких проблем до політичного протесту. Це проявилося не лише в самвидаві,а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто наявним є процес структурування опозиції існуючому режимові. Створюються необхідні програми дій. Окрім роботи І. Дзюби розповсюджувалася стаття Є. Пронюка "Стан і завдання українського визвольного руху". Вказавши на зв'язок теперішнього руху і попереднього, автор зауважує, що за нових умов мають бути використані ідейні, легальні і нелегальні засоби, масова й індивідуальна агітація та пропаганда, використання різноманітних товариств, демонстрацій, зібрань тощо. Декілька статей, подібних за змістом, були популярними в колах львівської опозиційної інтелігенції, а також в Києві. Три антирадянських документи створила киянка Є. Кузнецова. Вона послідовно проводила думку, що російський шовінізм — джерело нещасть України, а її майбутнє бачиться таким, яке сьогодні має Болгарія або Чехо-Словаччина. Цими ж настроями була перейнята і харківська інтелігенція. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирішила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних. Однією з головних організаційних форм руху наприкінці 60-х років стає виготовлення і розповсюдження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був "Український вісник" за редагуванням В. Чорновола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. Таким чином, поєдналися у своєму поступі найкращі риси попереднього етапу з урахуванням досвіду підпільних груп. На таку переорієнтацію руху вплинула блискуча публіцистика В. Мороза, серед них "Репортаж із заповідника імені Берії" і "Серед снігів". Вже на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній системі можна назвати національно-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. В 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба. УГГ спробувала поєднати для більшої ефективності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. В статті "Наші завдання" правозахисний рух в середині 1978 р. ототожнював себе з національно-визвольним рухом. На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації "Українського патріотичного руху", так і у появі окремих осіб, які розповсюджували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учасників швидко проходила шлях від "національного комунізму" до повного його заперечення. В національно-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тисячі чоловік. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей. їх вистачило, щоб підняти маси на активні виступи в кінці 80-х років. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політичних вимог. Тобто від "Спадщину"(Київ), "Руху" (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства української мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ). Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались: 1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ) —тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу групи входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін., всього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією Прав Людини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницької русифікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Проте ні певна поміркованість УТГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Української Гельсінської Групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала. 2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та авто-кефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля. 3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна частина цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М.Косів та ін. Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був націонал-комуністичним (І. Дзюба), а від нього аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз). Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку дисидентів 1960-1972 pp. відомого канадського дослідника української історії Б. Кравченка налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують близько тисячі чоловік, які репрезентували усі регіони України. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%. Як бачимо, широкої підтримки у громадян республіки дисидентський рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; домінуванням у діяльності дисидентів різнобічної критики, відсутністю або ж нечисленністю конструктивних позитивних пропозицій та ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані і використані традиційні дисидентські лозунги: гласність, демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та ін. 1. Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-хрр. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний), яке висувало реальну альтернативну наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності, втрати національних традицій. Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.: - у ці роки дисидентський рух став організованим явищем; - рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру; - дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку; - дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями; - дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби. Основні течії дисидентського руху: - національно-визвольна течія; - боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм з людським обличчям»; - демократична правозахисна течія; - релігійна течія. 2. Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху. Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі: - організація масових заходів; - написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР; - протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн; - акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами); - видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок; - індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів. 3. Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х p. Наступ сталіністів після приходу до влади Л. Брежнєва гірко розчарував передову українську інтелігенцію. Багато людей підносили голос протесту проти припинення процесу десталінізація суспільства і держави, ідеологічного наступу консерваторів, зупинки в перегляді судових справ і позасудових вироків щодо жертв сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого спрямовувалися проти русифікації. Основні передумови піднесення національно-визвольного руху в Україні: - прояви політики шовінізму стосовно народів СРСР з боку центрального керівництва; - продовження форсованої русифікаторської політики московського центру; - переслідування з боку влади проявів активізації національно-культурного життя в Україні та в інших союзних республіках; - порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та культури, дотримання духовних цінностей свого народу. Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками» - молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б. Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного руху, який охопив практично всі верстви населення, значно збільшилася, створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання). Національно-визвольний рух у 1960-х- 1980 х pp. став загальноукраїнським явищем, він розгортався практично в усіх регіонах України. Основними цілями українського національно-визвольного руху були: - боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму; - звільнення усіх політичних в'язнів; - всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури; - боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності; - учасники руху намагалися конституційними методами домогтися виходу України із складу СРСР; - створення незалежної Української держави. Першими організаціями національно-визвольного спрямування в Україні стали Об'єднана партія звільнення України (ОПЗУ, заснована у 1953 p.), Український робітничо-селянський союз (УРСС, 1959 р.), Український національний комітет (УНК, 1960 р.), Український національний фронт (УНФ, 1960 р.). Український робітничо-селянський союз був утворений у Львівський області юристом Л. Лук'яненком. У діяльності союзу основна увага приділялася пропаганді й агітації ідеї створення незалежної соціалістичної України. Боротьбу передбачалося вести ненасильницькими легальними методами. Головним завданням УРСС стала підтримка процесу розвитку національно-визвольного руху в Україні. Але на початку 1961 р. діяльність цієї організації було викрито. її керівники були засуджені на багато років позбавлення волі, а Л. Лук'яненко - до смертної кари (згодом її було замінено на 15 років таборів). На початку 1963 р. в Києві було проведено конференцію з питань вживання української мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Для того щоб у зародку придушити опозицію, керівництво компартії дало санкцію на арешти. У серпні і вересні 1963 р. працівники КДБ заарештували кілька десятків представників творчої і наукової молодої інтелігенції. Арешти здійснювалися здебільшого в Києві та західних областях. У пресі про них не повідомлялося. Політичні звинувачення арештованим не пред'являлися. Сваволя властей щодо ув'язненої молоді викликала протест з боку відомих в Україні людей. Із запитом про долю заарештованих до ЦК КПУ звернулися авіаконструктор О. Антонов, письменники й поети I. Драч, Л. Костенко, А. Малишко, М. Стельмах, композитори Г. і П. Майбороди, кінорежисер С. Параджанов та ін. 4 вересня 1965 p., під час прем'єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» I. Дзюба, слідом m ним Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися таємні арешти представників української інтелігенції. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінських часів. У грудні 1965 р. відомий літератор І.Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім'я голови Ради Міністрів України В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширювану у самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У статті висвітлювалася дискримінація українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. У цій праці справедливо критикувалися офіціозні концепції з національного питання, зокрема ідея майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР, теза про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення і розширення Російської імперії. Проте це не зупинило політичних репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном у 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). Автора було засуджено на три роки за обвинуваченням «у наклепі на радянський суспільний і державний лад». Про перші «тюремні враження» В. Чорновіл згадував у своїй автобіографії: «Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко в перші дні після першого арешту. Мене кидали в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя або рецидиви терору» і «Лихо з розуму» - про те, як хтось ламався, а хтось вистояв. Ці мої книга сприймалися як своєрідна інструкція поведінки на слідстві. Уже пізніше тюремники не раз говорили: «Що? Навчилися в Чорновола?» Це було журналістське дослідження на власному досвіді. Hi, зламатися я не міг». У ці роки відбувалися й індивідуальні акції протесту проти політики русифікації з боку московського центру. 5 листопада 1967 р. учитель з Дніпропетровської області В. Макуха (боєць УПА, політв'язень сталінських таборів) вчинив акт самоспалення. Він вийшов у Києві на Хрещатик, облив себе бензином, підпалив і побіг уздовж вулиці, вигукуючи «Хай живе вільна Україна!». Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до вищого керівництва СРСР, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю арештів проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати. 4. Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.). Нова хвиля репресій в Україні почалася із початку 1970-х р. Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідувань родин учасників національно-визвольного руху та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися. У січні 1970 р. був засуджений до 5 років ув'язнення С. Караванський. Йому ставилися у провину статті про утиски української культури, примирення Заходу і Сходу та історія про розстріл польських офіцерів у 1940 р. На його захист було написано листа від імені 16 колишніх політв'язнів. У листопаді 1970 р. в Івано-Франківську відбувся суд над активним учасником національного руху В. Морозом. За зберігання забороненої літератури його було визнано рецидивістом і засуджено до 6 років ув'язнення, 5 років заслання. У жовтні 1971 р. до 5,5 років було засуджено викладача української мови та літератури, поета і журналіста з Одеси О. Різникова. Про своє обвинувачення він писав: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя». У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром політичної та духовної опозиції, і в обох основна увага приділялася «самвидаву». У липні цього ж року ЦК КПУ ухвалив постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». У ній характеризувалися як «найбільш небезпечні для радянського суспільства» твори I. Дзюби, В. Мороза, Є. Сверстюка і В. Чорновола. На відділи ЦК КПУ і обкомів КПУ покладалися поліцейські функції: «вжити відповідних заходів для запобігання розповсюдження політично шкідливої літератури, виявляти осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням так званого «самвидаву» і проводити з ними відповідну профілактичну роботу». Новою хвилею арештів у січні 1972 р. розпочався широкий наступ на учасників національно-визвольного руху, який тривав практично без перерви майже два роки. За ґратами опинилися I. Гель, В. Марченко, В. Чорновіл, Л. Плющ, В. Рубан, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, I. Світличний, В. Стус та багато інших. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Були складені «чорні» списки письменників, поетів, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Представниками влади та співробітниками КДБ переглядалися плани видавництв, репертуар театрів, експозиції музеїв. 5. Переслідування учасників національно-визвольного руху в умовах кризи тоталітаризму (1976-1984pp.). Переслідування учасників національно-визвольного руху продовжилися й особливо посилилися після створення у листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи (УГГ) на чолі з М. Руденком, діяльність якої була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Члени УГТ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед мерзенними провокаціями. Зокрема, їм підкидали під час обшуків долари СІІІА, порнографічні листівки, зброю, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців. У грудні 1977 р. один з фундаторів УГТ Л. Лук'яненко був заарештований і дістав по суду як «особливо небезпечний рецидивіст» 10 років таборів і 5 років заслання. Одного за одним заарештували також інших членів УГГ. Численні арешти також відбулися у 1980-1982 pp. С. Хмару, лікаря з Червонограда, було заарештовано за відновлення видання журналу «Український вісник», Д. Мазура, вчителя з Житомирщини, - за усні і письмові заяви про голод 1932-1933 pp., за виступи проти русифікації. 2 жовтня 1980 р. на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання було засуджено В. Стуса. Його звинувачували в написанні листів до інших дисидентів і передавання інформації за кордон. У серпні 1984 р. було заарештовано старшого лейтенанта ЗС СРСР Г. Куценка за «наклепницькі заяви про пригноблення України Росією і за націоналізм». Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Організована тоталітарною державою інформаційна блокада навколо них раз у раз різними способами проривалася. Учасники національно-визвольного руху пробуджували громадянську думку, національну свідомість, людську гідність. Вони наближали час створення незалежної Української держави. Особливості дисидентського руху 1960-х — 1980-х рр.: — в ці роки дисидентський рух стало організованим явищем- — рух отримав яскраво виражений антитоталитарный характер- — дисидентський рух було представлено течіями різних ідеологічних напрямків- — дисиденти здійснювали зв’язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями- — дисиденти у своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби. Основні плини дисидентського руху: — національно-визвольний протягом- —боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм із людським обличчям»- — демократична правозахисний протягом- — релігійна течія. 2. Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху. Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі: — організація масових заходів — написання листів-протестів в керівні органи УРСР та СРСР- — протести, відкрите звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн- — акції солідарності з іншими народами, які піддалися утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами)- — видання і розповсюдження «самвидаву», випуск з січня 1970 р. журналу «Український вісник», розповсюдження листівок- — індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів. |