історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела

• Название: 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
• Анкор: історія україни екзамен.doc
• Дата: 28.01.2017
• Размер: 4.05 Mb.
• Имя файла: історія україни екзамен.doc
• Тип: Документы; #511
• страница: 61 из 68

Кризовий стан економіки економіки

У другій половині 1980-х – на початку 1990-х років економічне становище республіки продовжувало ускладню-ватися. Народне господарство значною мірою продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом, зберігаючи витратний характер. Гальмувався науково-технічний прогрес, не було помітно поліпшення якості продукції. Погіршувався фінансовий стан. Зберігалася значна напруженість у забезпеченні населення товарами широкого вжитку, житлом і послугами. Промисловість України потребувала структурної перебудови. 60% її становила важка промисловість. Вона була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, видобуток палива і сировини. Оборонні галузі поглинали до двох третин науково-технічного потенціалу. На Україну припадало понад 40% союзного виробництва чавуну, 34,5% сталі та прокату чорних металів, 28 % видобутку кам’яного вугілля, 46% залізної руди всього Радянського Союзу. Видобуваючи вугілля і залізну руду, виплавляючи чавун і сталь більше, ніж найрозвинутіші країни Європи, УРСР значно поступалися їм у виробництві споживчих товарів, якості продукції та рівні життя населення. Це яскраве свідчення неефективності економічної системи. Існувала значна деформація економічної структури: частка засобів виробництва у загальному обсязі промислової продукції УРСР становила в 1990 р. 72,1%, а товарів народного споживання тільки 27,9%. У трьох галузях – вугледобувній, чорній металургії та машинобудуванні - було зайнято дві третини працюючих у промисловому виробництві республіки. Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в центрі, а уряд республіки був лише слухняним виконавцем директив союзних відомств. Продукцією, виробленою на підприємствах союзного підпорядкування (а це становило 95% всього валу), розпоряджалися центральні органи, які залишили Україні тільки соціально-економічні та екологічні проблеми. Швидко старіли основі фонди підприємств, оскільки інвестиції були не достатніми для проведення модернізації та реконструкції. Зношеність основних фондів у промисловості республіки в 1990 р. становила 50%, зокрема, у металургії 60%, у вугільновидобувній понад 50%. Надзвичайно низьким в умовах бурхливої науково-технічної революції у світі залишався рівень механізації й автоматизації виробництва. Так, ручною працею в промисловості УРСР було зайнято понад третини робітників. На будівництві, у сільському господарстві цей показник сягав 50-70%. Зношувався і морально застарівав верстатний парк – основа машинобудування. У результаті продуктивність праці залишалася невисокою, а продукція вищої категорії якості складала не більше 15-16 % від загалу. До 80% заводів і фабрик республіки не мали завершеного технологічного циклу промислового виробництва, залежали від постачання комплектуючих вузлів і деталей з інших радянських республік. Це був наслідок цілеспрямованої політики союзного центру, який намагався тісніше прив’язати економіку республік одна до одної. Коли наприкінці 1980-х років почали порушуватися народногосподарські зв’язки, не виконувалися планові постачання, прив’язаність УРСР до єдиного народногосподарського комплексу СРСР централізованого планування і розподілу зазнала краху, але не була замінена системою, зорієнтованою на ринок. Свідченням дезорганізації економіки став повсюдний перехід на бартер (натуральний обмін між підприємствами) у республіці в 1989 – 1990 рр. Розпочався спад промислового виробництва. У 1989 р. стало очевидним, що двадцята п’ятирічка (1986 – 1990 рр.) провалилася. Так, видобуток вугілля знизився з 189 млн. т. у 1985 р. до 164,8 млн. т. у 1990 р., видобуток залізної руди - з 120 млн. т. до 105 млн. т. виплавка сталі – відповідно з 55 млн. т. до 52,6 млн. т. виробництво стальних труб із 615 млн. м до 599 млн. м, випуск тракторів – із 135,9 тис. штук до 106,2 тис., мінеральних добрив - із 5,1 млн. т. до 4,8 млн. т. і т.п. У 1991 р. спад промислового виробництва продовжувався. Складним у 1985 – 1991 рр. залишалося становище і в сільському господарстві республіки. Спостерігалася тенденція до зниження рівня технічної забезпеченості аграрного сектора економіки, тільки половина наявної сільськогосподарської техніки в республіці відповідала нормативним вимогам. Перебої з пальним набули хронічного характеру. Зберігалися ножиці цін на промислову і сільськогосподарську продукцію. Держава продовжувала нав’язувати селянам економічно необґрунтовані закупівельні ціни. Оплата праці селянина була на 20-30% нижчою, ніж у трудівників інших галузей народного господарства. Украй безгосподарно використовувалися сільськогосподарські угіддя: пересічно щороку понад 11 тис. га вилучалося для потреб промисловості, будівництва, шляхів сполучення тощо. А це площа двох великих кооперативних господарств. Нові форми і методи господарювання, які могли б сприяти зростанню виробництва продукції сільського господарства, зниженню її собівартості, збільшенню прибутку й рентабельності, запроваджувалися повільно і не набули широкого поширення. У 1989 і 1990 рр. в УРСР завдяки винятково сприятливим кліматичним умовам вдалося зібрати рекордний врожай, який складав у 1989 р. 51,2 млн. т, а в 1990 р. – 51 млн. т зерна. Цієї кількості вистачило б на всі потреби, але населення республік відчувало дедалі зростаючі продовольчі труднощі, і черги за найнеобхіднішими продуктами не зникли. Це є яскравим свідченням абсолютної невідповідності аграрної політики партійно-радянського керівництва потребам народу України. Низька продуктивність праці, вражаюча безгосподарність в усіх ланках виробництва, значні втрати врожаю, розкрадання продукції, незадовільна трудова дисципліна, некомпетентність і безвідповідальність керівництва – ці характерні ознаки колгоспно-радгоспного ладу господарювання тягли аграрний сектор економіки в прірву перманентної кризи. На початку 1990-х років спад в економіці став реальністю і набрав окреслених форм. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 2,4% меншим, ніж у 1989 р., а вироблений національний прибуток відповідно зменшився на 3,6%. У 1991 р. національний прибуток упав уже на 13%. Спад в економіці на тлі розбалансування фінансової системи країни став характерною ознакою стану вітчизняного народного господарств.

Падіння рівня життя народу

У сфері економіки підсумки 1985- 1991 рр. були вкрай не задовільними. Рівень життя людей невпинно падав. За рівнем споживання на душу населення Україна у другій половині 1980-х років опустилася на 77 місце у світі. Український народ міг витрачати на споживання тільки четверту частину створюваного валового національного продукту, у той час як у розвинутих країнах світу – дві третини. Оплата праці в УРСР була набагато меншою у порівнянні з багатьма країнами світу, не тільки розвинутими, а й тими, що розвиваються. Однією з найгостріших залишалася житлова проблема. Партійно-радянське керівництво на ХХVІІ з’їзді КПРС (1986 р.) у черговий раз пообіцяло вирішити житлову проблему. На цей раз до 2000 р. Але для здійснення такого великомасштабного завдання у країні не було відповідних ресурсів. Житло для багатьох жителів України так і залишилось нездійсненною мрією. У 1991 р. тільки у містах на квартирній черзі стояло понад 2,5 млн. сімей. Житлова програма зазнала краху. У 1986 р. в СРСР було прийнято “Комплексну програму розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг на 1986- 2000 рр.”. Програма передбачала повністю забезпечити населення предметами повсякденного попиту та послугами і ліквідувати дефіцити та черги. Але, як і житлова, ця програма зазнала повного краху. Попит населення на промислові товари не задовольнявся. Загострилася і продовольча проблема. Про “Продовольчу програму 1982 р.” уже не згадували. Занедбаною залишалася і сфера послуг, особливо на селі. Тривалими залишалися терміни й низькою була якість виконання замовлень, розповсюдженою була грубість і здирство працівників галузі. Невпинно зростали ціни на товари і послуги як у кооперативному, так і в державному секторах торгівлі й побуту. У 1989 р. у розряд дефіцитних потрапили мило і пральні порошки, шкільні зошити, леза для гоління, зубна паста, електричні праски, чайники і безліч інших товарів. Загальний обсяг товарів у торгівельній мережі республіки за 1986-1990 рр. скоротився на третину. З метою захисту споживного ринку республіки від остаточного розвалу уряд України був змушений з 1 листопада 1990 р. запровадити продаж продовольчих і промислових товарів та продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з відривними купонами. Але цей захід очікуваних результатів не дав і покращання на споживному ринку не наступало. Зростання інфляції досягло у 1990 р. 12 %. Споживний ринок розвалювався. За цих умов уряд СРСР з 2 квітня 1991 р. удвічі підвищив рівень роздрібних цін. Це призвело до ще більшого погіршення життєвого рівня населення. У 1985 р. у СРСР була розпочата гучна кампанія боротьби з пияцтвом та алкоголізмом. Але адміністративно-командними засобами подолати це соціальне лихо не вдалося. Різко зросло самогоноваріння, спекуляція спиртним, набула поширення наркоманія. Величезних збитків зазнав державний бюджет. Тільки прямі збитки становили 10 млрд. крб., як на ті масштаби цін – величезна сума. Було викорчовано 60 тис. га виноградників і садів. Усі розуміли абсурдність розпочатої кампанії, але республіканське керівництво сліпо продовжувало виконувати розпорядження союзного центру. Гострі проблеми в республіці постали в справі охорони здоров’я. Стан медобслуговування прямо залежав від стану в економіці. Наприкінці 1980-х –на початку 1990-х років медичні установи України були забезпечені медикаментами тільки на 30-40 % від потреби. Оплата праці медперсоналу залишалася мізерною. Чимало лікарень, пологових будинків, поліклінік, амбулаторій розміщувалися в старих і, аварійних або непристосованих приміщеннях. У результаті, кількість захворювань у республіці не знижувалася, дитяча смертність залишалася найвищою у Європі, тривалість життя зменшувалася. На середину 1980-х років в УРСР склалася катастрофічна ситуація з навколишнім середовищем. Але стан справ з екологією старанно приховувався від широкої громадськості. На території УРСР було зосереджено 1200 шкідливих виробництв союзного підпорядкування. У 78 містах республіки шкідливі речовини в атмосфері перевищували гранично припустимі норми в 60 разів, у 76 містах забрудненість питної води перевищувала норми в 12 разів. Надмірно забрудненими стали Дніпро, Сіверський Донець, Дністер, Південний Буг. Екологічно тривожний стан склався в акваторії Чорного та Азовського морів. В Україні на середину 1980-х років було зосереджено до 40 % потужностей атомних електростанцій СРСР. 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС через безвідповідальність і прорахунки конструкторів, будівельників, експлуатаційників стався вибух одного із реакторів. Ця найбільша екологічна катастрофа ХХ століття призвела в Україні до страшних наслідків. Від радіоактивного опромінювання в перші дні після катастрофи померло кілька десятків людей. Але це лише початок трагедії. У ході ліквідації наслідків аварії було задіяно до 600 тис. чол. На 1990 р. 64 тис. з них стали інвалідами, 7 тис. померли. Наслідки цієї біди негативно позначилося на здоров’ї 3,2 млн. людей і, зокрема, 1 млн. дітей, які продовжували жити на територіях, забруднених радіацією. Смертність у цих районах перевищувала відповідні показники по республіці. Чорнобильська катастрофа принесла збитків на десятки мільярдів карбованців. Лише прямі збитки склали 10 млрд. доларів США. Крім прямих витрат на ліквідацію аварії, потрібно було у стислі строки відселити 160 тис. людей і побудувати їм житло. Із сільськогосподарського обігу було вилучено190 тис. га. угідь, а забруднено радіонуклідами до 50 тис. кв. км, або 8,2 % території республіки. Це 74 райони 12 областей УРСР. Найбільше постраждали Київська, Житомирська та Рівненська області. З перших годин катастрофи партійно-радянська верхівка країни намагалася замовчати масштаби лиха, приховати його від народу. 1 травня у Києві була проведена першотравнева демонстрація – у той час, коли радіація значно перевищувала припустимі норми. Вина у приховуванні інформації від народу, невиправдана пасивність і повільність дій повністю падає на тодішніх керівників республіки – В. Щербицького, О. Ляшка, В. Шевченко. Вищі посадові особи від медицини (міністр А. Романенко та ін.) запопадливо виконували вказівки партійного керівництва, не тільки замовчували справжню інформацію, а й займалися дезінформацією, злочинно нехтуючи здоров’ям мільйонів людей. Під час чорнобильської біди тоталітарна система показала свою справжню антилюдську природу. Лише з розгортанням гласності і демократизації радянського суспільства стали відомі страхітливі масштаби ядерної катастрофи. У серпні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Постанову “Про невідкладні заходи із захисту України від наслідків чорнобильської катастрофи”. У ній Україну було оголошено зоною екологічної біди, висунуто вимогу припинити експлуатацію Чорнобильської АЕС, доручено уряду встановити контакти з міжнародними організаціями, зацікавленими у подоланні наслідків чорнобильської катастрофи. Стало зрозумілим, що одній Україні не справитися з наслідками цього лиха.

Україна в період перебудови (1985—1991 pp.). Перебудова

Новий етап в історії українського суспільства відкрила перебудова, покликана подолати негативні тенденції в розвитку Радянського Союзу.

Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, але вона була зумовлена всім ходом розвитку суспільства. По суті, перебудова виявилася типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, революцією згори.

Передусім було проголошено нове мислення у міжнародній політиці. Найважливіше значення стосовно цієї проблеми мало визнання політиками в Кремлі пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими. Американська адміністрація Р. Рейгана (Президент СІЛА) належно оцінила зміни в радянській зовнішній політиці. Внаслідок кількох зустрічей на найвищому рівні та інтенсивних переговорів у 1987 р. було укладено договір про ліквідацію ядерних озброєнь. Одночасно в «гарячих точках» (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки розв'язання спірних проблем за столом переговорів.

Програма перебудови передбачала зміну організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була здебільшого схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема мала забезпечити організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створити умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство (об'єднання).

У процесі реалізації цієї схеми було скасовано 103 республіканські органи управління, передано багато управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням.

Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це мало велике значення, адже структура її економіки була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива.

Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в Москві. Україна була позбавлена майже всіх прав. 95% її продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, прибутками яких розпоряджався центр. За рахунок продукції, що вироблялася на підприємствах місцевого підпорядкування, неможливо було задовольнити усі потреби українського народу.

Навіть після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет центральні відомства не збиралися відмовлятися від своїх командних позицій. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки. Прийняти таке рішення зобов'язували Декларація про державний суверенітет України, Закон про економічну самостійність республіки.

З початком перебудови уся влада на місцях залишалася в руках давно існуючих структур. В Україні їх очолював перший секретар ЦК КП України В. Щербицький. З часом фігура Щербицького стала викликати надто різку критику, і вересневий (1989 р.) пленум ЦК КПУ відправив його на пенсію. Республіканську парторганізацію очолив В. Івашко.

Перебудова починалася із сфери інформації. У вжиток увійшов суто радянський термін «гласність» на позначення своєрідного проміжного етапу на шляху до свободи слова. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення. Суспільство стрімко політизувалося.

Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори народних депутатів СРСР, а в 1990 р. — до верховних рад союзних республік та місцевих рад. Відмова від маніпулювання виборами, вільне обговорення виборчих програм,, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за виборчим процесом — усе це було новим для суспільства. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, були використані. Загалом перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату.

Зростаюча політизація суспільства виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об'єднань, серед яких — Український культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів.

Розпочаті М. Горбачовим перебудовні процеси на першому етапі досить надійно контролювалися управлінськими ланками держави. Водночас поступово визріли процеси, які виходили з-під контролю. Організаційне оформлення політично активного населення у формі народних фронтів і рухів вперше відбулося у республіках Балтії. Практика народного руху на підтримку перебудови в СРСР, що розгорнулася в республіках, дедалі більше свідчила, що його цілі розходилися з тими обмеженими, нормованими і контрольованими завданнями, які ставила реформаторська частина партапарату.

Формування багатопартійності в Україні

Сучасне високорозвинуте суспільство не може ефективно функціонувати без політичної демократії, яка, в свою чергу, неможлива без багатопартійності. В українському суспільстві вони пробивалися з великими труднощами. Спочатку дозована гласність і плюралізм в засобах масової інформації, потім створення політичних клубів та неформальних об'єднань, відтак — народних фронтів і партій. Становлення багатопартійності в Україні відбулося в три етапи.

Перший етап охоплює 1998 р. Головним завданням демократичних сил на цьому етапі було створення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула роботу Українська Гельсінська група. її лідером став колишній політв'язень Л. Лук'яненко. УГГ заявила себе об'єднанням правозахисних груп і організацій. Насправді вона була політичною організацією.

Другий етап тривав у 1989 р. — на початку 1990 р. Він характеризувався становленням Народного руху України за перебудову, що було відчутним кроком до політичного плюралізму в республіці.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). На час установчого з'їзду чисельність Руху становила 280 тис. осіб. Очолив його поет І. Драч. Внаслідок спільних дій Руху та демократично налаштованих народних депутатів СРСР від України (об'єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени того року було внесено важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР.

Третій етап — березень—квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду. Відбулися подальша радикалізація Руху та певна диференціація і кристалізація різних угруповань всередині самого Руху.

15 травня 1990 р. Верховна Рада України почала функціонувати за парламентським режимом. Перша її сесія 12-го скликання працювала 60 робочих днів. Впродовж цього часу відбулися обмін і боротьба думок, що не рідко мала своїм наслідком дезорганізацію роботи сесії та емоційні вибухи.

У процесі роботи першої сесії сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість, так звана «група 239» («За суверенну Радянську Україну»), в якій поряд із реалістично мислячими депутатами було чимало таких, що дотримувалися прямолінійно-консервативної лінії, і кількісно менша Народна Рада, до якої разом із поміркованими депутатами ввійшли прибічники радикальних поглядів і дій.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Це положення Декларації в Москві до уваги не бралося. Більше того, у вересні 1990 р. між канцлером ФРН Г. Колем і Президентом СРСР М. Горбачовим була досягнута таємна угода щодо майбутнього устрою Європи і розподілу сфер інтересів на випадок розпаду Югославії та Чехо-Словаччини на окремі держави. Московське керівництво, зокрема, брало на себе зобов'язання не заперечувати проти приєднання українського Закарпаття до Угорщини.

У частині Декларації, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, в тому числі зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності — впровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Це було дуже важливо, бо в республіці невпинно зростала кількість російськомовних видань і шкіл з російською мовою навчання. Якщо в середині 60-х років школи з українською мовою навчання охоплювали 62% дітей, то в 1987 р. — тільки 50,5%. У столиці України тільки 23% дітей навчалися в українських школах. Темпи русифікації прискорювалися. Водночас Декларація гарантувала право всім національностям, які проживали на території республіки, на вільний національно-культурний розвиток.

У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, що вона самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не належатиме до військових блоків, і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Проголошення Декларації про державний суверенітет стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Чільну роль у цьому процесі відіграв Народний рух України за перебудову. Його політико-просвітницькі акції були спрямовані на популяризацію замовчуваної десятиліттями історії України, утвердження української мови як державної, демократизацію виборчої системи.

Напередодні II з'їзду Руху в жовтні 1990 р. його чисельність зросла до 633 тис. осіб. З'їзд проголосив, що організації Руху виступатимуть не за перебудову, а за повний демонтаж існуючої тоталітарної системи.

Тому з назви «Народний рух України за перебудову» було знято слова «за перебудову». Раніше Рух виступав за союзний договір у контексті ідеї Горбачова про союз суверенних держав. А відтоді головною метою проголошувалася побудова ненасильницькими методами незалежної демократичної Української держави. Було прийнято рішення про можливість не тільки індивідуального, а й асоційованого членства. Це не сприяло зміцненню Руху як єдиної організації і в перспективі створювало передумови для його розколу.

Процес формування нових партій і об'єднань відбувався дуже швидко. Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС (а в Україні КПУ) в суспільстві, спричинили глибоку кризу. Між Комуністичною партією та суспільством виникло нерозв'язне протиріччя. Плюралізм думок, послаблення репресій сприяли суттєвій демократизації суспільства, а партія залишалася консервативною силою, хоча в своїх заявах і рішеннях постійно стверджувала про реформування партійних структур і прагнення до прогресивних перетворень. Серед інших причин, які привели партію до кризи, — слабке прогнозування нею суспільних процесів, повільна перебудова діяльності, ігнорування змін у різних сферах життя.

Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, керівництво КП України, її місцеві функціонери виявилися неспроможними діяти самостійно та ефективно в нових умовах. Обстановка в країні кардинально змінювалася, і парткерівництво, його бюрократичний апарат, не встигаючи за перебігом подій, продемонстрували своє невміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції. Однак з метою протидії громадсько-політичним зрушенням керівництво КПУ намагалося утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР, ради громадських організацій тощо. Всі вони, незалежно від назви, мали на меті зберегти керівне становище КПРС.

Партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які порушували питання про вихід КПУ із складу КПРС і проголошення її самостійності, проведення політики в інтересах українського народу, його державності. На початку 1990 р. в КПУ виникли організації «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася в Києві в березні 1990 р. Основною метою була «демократизація КПУ зсередини» — відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію. Однак XXVII з'їзд КПУ розвіяв останні ілюзії щодо її можливої демократизації.

Українське партійне керівництво і надалі орієнтувалося на Москву і підтримувало вироблений центром безперспективний політичний курс. Лідери КПУ стверджували, що проблема розвитку української державності вирішена давно й остаточно. Так, В. Щербицький заявляв: «Народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження». Рядові комуністи, зневірившись у комуністичній ідеології та реальній практиці, виходили з рядів партії. Впродовж 1990 р. заяви про вихід із КПРС подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали платити партійні внески, брати участь у діяльності партор-ганізацій.

Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії. Цьому процесові сприяли скасування статті 6 Конституції СРСР (березень 1990р.) про «керівну і спрямовуючу роль КПРС», постанова Верховної Ради республіки «Про порядок реєстрації громадських об'єднань». Впродовж 1990—1991 pp. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак їх вплив на політичне життя був незначним. Новостворені партії визначали своє ставлення до суверенітету і незалежності України. За цим критерієм, українські партії становили три групи:

1. Партії, які послідовно виступали за незалежність. До них належать Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та ін. Зокрема, установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив головною метою партії створення незалежної Української держави. Наголошувалося, що для досягнення цієї мети партія буде використовувати як парламентські, так і непарламентські засоби (бойкотування рішень уряду, організація страйків і актів громадянської непокори та ін.)- Українська селянська демократична партія проголосила своєю метою побудову «незалежної самостійної Української народної держави, де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка». З'їзд Демократичної партії України у грудні 1990 р. заявив, що «досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства» є її головним програмним завданням і що будь-яка форма федеративного устрою в межах СРСР цією партією заперечується.

До цієї групи слід віднести й ті партії, які прямо не порушували питання про самостійність України, проте висували вимоги, реалізувати які можна було лише за умови державної незалежності (верховенство законів республіки, власна фінансова система, власні республіканські збройні сили, самостійність дипломатичних тощо).

2. Партії, які займали помірковано-державницькі позиції. Посилаючись на сильні позиції центру, наявність консервативних сил у республіці та політичну непідготовленість населення, вони виступали за оновлення союзного договору, утвердження самостійності України і входження її до конфедерації суверенних держав. Таку позицію займали Демократична платформа в Компартії України, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), соціал-демократичні партії. В листопаді 1990 р. відбувся установчий з'їзд ЛДПУ, який проголосив головним своїм завданням захист прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства. Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. У грудні 1990 р. партія проголосила своєю метою створення суверенної демократичної Української держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості, перехід до ефективної ринкової економіки. Партія виступила з пропозицією укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-Азіатської економічної співдружності та військової коаліції. Щодо військової коаліції, то Україна мала входити до неї тимчасово, тобто до остаточного визначення її нейтрального статусу.

Вимогу суверенітету республіки підтримували « суверен-комуністи» — течія, що сформувалася в Компартії України. її прихильники вважали, що КПУ має бути самостійною, а республіка — суверенною. Така позиція користувалася підтримкою рядових комуністів. Згодом «суверенні комуністи» утворили Трудовий Конгрес України, Партію праці, Партію справедливості та ін. Група комуністів відстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала залишатися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права.

3. Комуністи, які перебували на ортодоксальних позиціях. Вони виступали проти утворення незалежної Української держави або ж обґрунтовували необхідність об'єднання України із «слов'янськими республіками». Так, створена 7 серпня 1990 р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю метою проголосила досягнення повної державної незалежності України, але в перспективі виступала за утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудову «спільного слов'янського дому». Погляди таких комуністів збігалися з позицією Громадянського конгресу України та Республіканського руху Криму.

Отже, на початку 90-х років Україну характеризував традиційний для розвинутих країн політичний спектр: соціалісти та соціал-демократи, «зелені», ліберали, селянські та християнські демократи, праворадикальні угруповання тощо. Україна стала багатопартійною.

Спроба серпневого (1991 р.) державного заколоту в Москві та її наслідки для України

19 серпня 1991 р. у Москві розпочався так званий ¦серпневий переворот». Було створено антиконституцій-ний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП — російська абревіатура). До ДКНС увійшли віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, міністр оборони Д. Язов. Заколотники ставили за мету зберегти старий режим і не допустити укладення нового союзного договору незалежних держав, призначеного на 20 серпня 1991 р.

В Україні заклик Л. Кравчука та очолюваної ним Президії Верховної Ради, більшість якої становили представники КПУ, до спокою і витримки свідчив про позицію вичікування. Але водночас Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає підстав для запровадження в республіці надзвичайного стану. Керівництво ЦК КП України, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчила його діяльність у ті дні. За цих умов тільки опозиція па-слідовно і рішуче виступила проти заколотників. Розпочалася підготовка до страйку.

Дії ДКНС призвели до остаточної дискредитації КПРС. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Народна Рада перейшла у наступ. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України («за»—346, «проти»—1), який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 p., а також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів. ЗО серпня Президія Верховної Ради, виходячи з того, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало заколот, припинила діяльність КПУ. Більшість рядових комуністів спокійно позбулася членства у партії.

Наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з'їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України. Назва партії по суті нічого не змінила у світогляді її членів. Партію очолив О. Мороз.

Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторську політику Москви. Згідно з переписом 1989 р. з 51,5 млн населення республіки українці становили 37,4 млн, із яких вважали українську мову рідною лише 87,7%. У вузах українською мовою читали приблизно 5% лекцій. У 1989 р. не було жодної української ніколи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі та Миколаєві. Навіть в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% учнів. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили 18% за назвою, а за тиражем — тільки 3%. Частка українців у республіці зменшилась з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян зросла з 16,9 до 22,0%.

Першими на захист української культури виступили інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була Спілка письменників України та її центральний орган «Літературна Україна». Відродженню національних традицій сприяли виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, Д. Павличка та ін. Продовжували повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження» — М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, праці М. Грушевського, М. Костомарова, С. Петлюри та ін. Поступово відкривалася правда на такі сторінки української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії, боротьба ОУН, УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки.

Пробудження релігійного життя в Україні в цей час пов'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-ка-толицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву. У зв'язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ. Внаслідок боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ у жовтні 1990 р. переїздить до України патріарх УАПЦ Мстислав, а в березні 1991 р. — кардинал УГКЦ Любачівський.

Провал заколоту і проголошення незалежності України створили принципово нову ситуацію в розстановці політичних сил. Відтоді й опозиція, і основний кандидат нартдер-апарату на посаду президента Л. Кравчук виступали за незалежність. Прийняття Верховною Радою 1 листопада 1991 р. Декларації прав національностей України, проведення 16—17 листопада в Одесі міжнаціонального конгресу з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні, також сприяли створенню консенсусу в українському суспільстві. З 84% громадян, що взяли участь у референдумі 1 грудня 1991 р. незалежність України підтримали 90,3%. У Криму із 67,5% громадян, що голосували, за незалежність проголосували 54,1%.

Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата на посаду президента України: Рух висунув В.Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і УРП, агітували за Л. Лук'яненка, ПДВУ — за І. Юхновського і за В. Гри-ньова. Л. Кравчук переміг уже в першому турі, набравши 61,6% голосів, і став Президентом України. Маючи такий кредит довіри, можна було розпочати реформи. Однак збереження при владі комуністично-партійної номенклатури гальмувало їх.

Кравчук Леонід Макарович народився в 1934 р. у селянській родині на Рівненщині. У1958 р. закінчив економічний факультет Київського державного університету, працював викладачем політекономії в Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат економічних наук. З 1960 р. на партійній роботі; з 1970 р. — в апараті ЦК Компартії України. Став відомим широкій громадськості під час теледебатів з організаторами Руху на початку 1989 p., коли обіймав посаду завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК Компартії України. Влітку 1990р. обраний Головою Верховної Ради УРСР, одночасно будучи на посаді секретаря ЦК Компартії України.

З КПРС вийшов під час серпневого заколоту 1991 р. Протягом 1991—1994 pp. — перший всенародно обраний Президент України. 31994 р. — народний депутат України.

7—8 грудня 1991 р. Президенти України і Росії Л. Кравчук і Б, Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шуш-кевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі денонсували договір 1922 р. про утворення СРСР і оголосили про створення Співдружності незалежних держав (СНД). СРСР припинив існування.

З вересня 1991 р. було прийнято рішення про підняття над спорудою Верховної Ради України синьо-жовтого національного прапора, започатковано утвердження державної символіки.