історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
|
97. Становлення багатопартійної системи в Україні ( кінець 1980-х – перша пол. 1990-х рр.) Криза компартійної системи В кінці 80-х - на початку 90-х років в Україні виникла безпрецедентна за часи радянської влади політична ситуація: стали створюватися нові партії, почала формуватися багатопартійність, а Комуністична партія, яка десятиліттями правила в Союзі, втратила свою монолітність, опинилася в глибокій кризі і стала розпадатися. Цей розпал був обумовлений тим, то між правлячою партією та суспільством виникло принципове протиріччя. Наявний плюралізм думок, послаблення контролю влади над суспільством сприяли демократизації суспільства, а Комуністична партія, сповідуючи консервативні погляди, продовжувала захищати стару політичну систему, яка опинилася в глибокій кризі. Ситуація в суспільстві кардинально мінялася, Комуністична партія не встигала за перебігай подій. її бюрократичний апарат показав свою нездатність вести політичну боротьбу в нових умовах. З метою протидії громадсько-політичним зрушенням керівництво КПРС (КПУ) намагалося утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР, соціалізму. Але вони не стали популярними. Серед причин, які привели КПРС (КПУ) до кризи, було невміння прогнозувати напрямки суспільного розвитку. Партійне керівництво втратило контроль за процесами «перебудови» і, образно кажучи, плелося у них у хвості. А ЦК Компартії України практично не був політичним органом, а швидше органом управління народним господарствам республіки, що виконував команди та рішення центрального партійно-державного керівництва. Компартія України фактично розкололася. Частина комуністів розуміла необхідність реформ та оновлення життя республіки і бажала взяти участь у їх проведенні, інша частина – виступала проти змін. У КПУ виникають осередки «Демократичної платформи», її прихильники провели в Харкові в травні 1990 р. першу республіканську конференцію партійних клубів, яка завершилася об'єднанням сил, що стояли на позиціях демократизації Компартії з середини: реформування партійних структур, відмови від принципу демократичного централізму, перетворення КПУ на партію парламентського типу. Поява «Демократичної платформи» засвідчила, що правляча партія почала розпадатися. Вона вже не була єдиною в ідейному відношенні, а це означало, що невдовзі відбудеться й організаційне розмежування. Прихильники «Демократичної платформи» брали участь у роботі XXVIII з'їзду КПРС і XXVIII з'їзду Компартії України, використали трибуну з'їздів для оголошення своєї позиції, однак вона не знайшла підтримки в прийнятих партійних рішеннях. Частина комуністів відмежувалася від офіційної партійної лінії і сформувала організаційний комітет у справах створення нової парті. В грудні 1990 р. на базі «Демократичної платформи» було створено Партію демократичного відродження України (ПДВУ). На фоні посилення відцентрових процесів у Союзі РСР і загострення соціально-економічної ситуації в республіці авторитет КПУ суттєво послабився. Страйк шахтарів Донбасу влітку 1989 р., який засудило керівництво Компартії, засвідчив, що партія суттєво відстає від розвитку подій. Рядові комуністи стали зневірюватися в комуністичній ідеології, добровільно виходили з партії, не довіряли керівним партійним органам. Упродовж 1990 р. заяви про вихід з Компартії України подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали платити партійні внески, відмовлялися брати участь у житті партійних організацій. На початку 90-х років партійні структури вже не справляли визначального впливу на розвиток ситуації в республіці. Політична ініціатива перейшла від ЦК КПУ до Верховної Ради. 2. Виникнення багатопартійності в Україні Поглиблення демократичних процесів супроводжувалося розмежуванням політичних сил у суспільстві, Його активна частина почала об'єднуватися в партії, аби вибороти державну владу й утримати її. Появі нових партій значною мірою сприяла відміна 24 жовтня 1990 р. статті шостої Конституції У РСР. в якій були сформульовані положення про «керівну і спрямовуючу роль КПРС». Комуністична партія позбавлялася політичної монополії в суспільстві, втрачала функції управління державою. В Україні приймається закон, який закріпив право громадян об'єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах. У республіці почала складатися багатопартійна система. У квітні 1990 р. відбуваються з'їзди Української республіканської партії (УРП), створеної на основі Української Гельсінської спілки, яка оголосила про саморозпуск, та Української християнсько-демократичної партії (УХДП). У травні проходять установчі збори соціал-демократів. У червні 1990 р. на з'їзді у Києві Українська народно-демократична ліга трансформується в Українську народно-демократичну партію. Через кілька днів була заснована Київська ліберально-демократична спілка, проголошено про створення Української селянсько-демократичної партії (УСДП). Восени 1990 р. в Києві відбуваються установчі з'їзди Партії зелених України (ПЗУ) та Ліберально-демократичної партії (ЛДП). У Дніпропетровську виникла Народна партія України (НПУ). У грудні з різницею в два тижні з'являються Партія демократичного відродження України та Демократична партій України. Всього протягом 1990-1991 рр. в Україні почало діяти майже 20 політичних партій. Нові партії, як правило, утворювалися навколо окремих народних депутатів або груп у Верховній Раді. Такі партії мали кращі стартові можливості, бо могли пропагувати свої погляди з трибуни Верховної Ради. Деякі партії створювалися «під лідера». Особливу групу серед керівників цих партій та їх активу складали колишні учасники дисидентського руху. Серед лідерів нових партій з'являлося багато й тих, хто в минулому перебував у Комуністичній партії. Багатьох із них життя заставило переглянути свої погляди, але були й такі, хто просто пристосувався, а точніше – перелицювався. Майже всі новостворені партії не в змозі були визначити свою соціальну базу, та, власне, й не мали такої. Орієнтація значної частини партій на середні верстви населенні не враховувала тогочасної структури суспільства. Поява окремих партій була пов'язана не стільки з реакцією на суспільні запити, скільки була наслідком прагнень їх ініціаторів «увійти» в політику. Такі партії стали скоріше організаційними утвореннями штучного характеру, оскільки трималися не на політичній спільності, не на стабільній соціальній базі, а на єдності інших інтересів, наприклад, фінансових, професійних тощо. Своєрідну групу складали партії, відмінності між якими можна виявити лише у назвах. Новостворені партії та громадські організації по-різному оцінювали політичне становище у республіці і визначали своє ставлення до державного статусу України. За вихід із СРСР і створення незалежної держави виступили Українська республіканська партія. Демократична партія України, Партія зелених. Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та деякі інші. Установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив, що головною метою партії с створення Української незалежної соборної держави. На другому з'їзді партії в червні 1991 р. відбулася гостра дискусія навколо питання щодо форм боротьби за незалежність України. Прихильники поміркованої лінії, якої дотримувався Л.Лук'яненко, виступили за парламентські форми, допускали можливість співпраці з «суверен-комуністами» (так називали комуністів, що допускали можливість суверенітету України). Радикально налаштовані делегати на чолі з С.Хмарою відкидали будь-яку можливість співпраці з комуністами, закликали своїх прихильників з депутатського корпусу покинути Верховну Раду і піднімати народ «на мирну демократичну революцію». Більшість делегатів висловилася за помірковану лінію. Українська селянсько-демократична партія в червні 1990 р. проголосила своєю мстою побудову «незалежної самостійної української народної держави», де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка. З'їзд Демократичної партії України в грудні 1990 р. проголосив курс на «досягнення державної незалежності України та побудову в ній демократичного й гуманного суспільства». Демократична партія відкидала будь-яку форму федеративного устрою в рамках СРСР. З'їзд висловився за вихід України зі складу СРСР. Окремі партії прямо не ставили питання про самостійність України, але висували вимоги запровадження верховенства законів республіки, створення власної фінансової системи, республіканських збройних сил, налагодження самостійних зв'язків України з зарубіжними країнами тощо. Реалізувати ці та інші вимоги можна було тільки за умови державної незалежності України. Існувала група українських партій, які займали помірковані позиції. Посилаючись на політичну непідготовленість населення, існування сильних позицій центру, наявність консервативних сил у республіці, вони висловлювалися за оновлення союзного договору і входження України як самостійної до конфедерації суверенних держав. Таку позицію займали українські соціал-демократи, а також Партія демократичного відродження України (ПДВУ). Остання виступала за створення суверенної демократичної держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості. Вона запропонувала укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-азіатської економічної співдружності. Кілька новостворених партій, серед них – Українська національна партія. Українська народно-демократична. Українська республіканська партія, – намагалися втілити в життя так званий «конгресовий шлях» до незалежності республіки. З цією метою вони провели 1 липня 1990 р. у Києві Міжпартійну асамблею. Асамблея висловилася за бойкот радянських державних структур, оцінивши їх як колоніальні, нав'язані Москвою, і запропонувала створювати громадські комітети, проводити запис до громадянства Української Народної Республіки. Прихильники цього шляху вважали, що коли таким чином буде зареєстровано більше 50 процентів населення УРСР, то це дасть підстави для скликання Національного Конгресу громадян України, який стане парламентом, проголосить незалежність України і позбавить цим влади Верховну Раду УРСР. Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) свою головну мету вбачала в захисті прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства. Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами всенародного референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. Група «суверен-комуністи» вважала, що Компартія України повинна бути самостійною, а республіка мати реальний суверенітет. Таку позицію поділяли багато рядових комуністів, але вони не були організаційно оформленими. З часом «суверен-комуністи» поповнили ряди Трудового Конгресу України. Партії праці. Партії справедливості та інших. Напередодні проголошення незалежності України частина комуністів обстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала б залишитися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права. Прихильники цієї ідеї в жовтні 1991 р. створили Соціалістичну партію України (СПУ), яка висловилася за визнання суверенності України, обумовлюючи її економічною та політичною інтеграцією з країнами СНД. Виникли партії, які обґрунтовували ідею об'єднання України з слов'янськими республіками – Росією та Білоруссю. Створена 7 серпня 1990р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю найближчою метою проголосила досягнення повної державної незалежності України. Кінцевою метою ПСВ передбачено утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудова «спільного слов'янського дому». Програмні установки ПСВ збігалися з тогочасною позицією Громадянського конгресу України та Республіканського руху Криму. Виникнення в Україні багатопартійності свідчило про зростання політичної активності населення, про його ідейне розшарування. Однопартійна система та ідеологічний монополізм в Україні стали зникати легітимним шляхом, без силових сутичок і небезпечних конфліктів. Переважна більшість новостворених партій виступила за демократію, суверенітет і незалежність України, засвідчивши цим зацікавленість у тому, щоб республіка прилучилася до світової цивілізації, сповідувала загальнолюдські цінності. Поява нових партій завдала відчутного удару по монополії КПРС (КПУ) і створила передумови для завоювання республікою державного суверенітету та незалежності. 98. Україна на шляху до незалежності (1990 – 1991 рр.) «Декларація про державний суверенітет України» ( 16 липня 1990 р.) та її значення. УкраЇна на шляху незалежного розвитку Розпад Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Формування законодавчих, виконавчих та судових інститутів влади. Політичний розвиток України. Соціально-економічне становище республіки. Наука і культура в сучасній Україні. Прийняття Конституції України. Розпад Радянського В ході перебудови, в умовах демонта- Союзу і проголошення жу адміністративно-командної системи, незалежності України загострення політичної і економічної ситуації, посилювались тенденції до відокремлення республік від СРСР і утворення незалежних самостійних держав. Радянське керівництво, яке усе ще продовжувало спроби вирішити нові завдання старими методами, не змогло зупинити цей процес. Політична боротьба в країні посилилась. Консервативні сили як в цілому в СРСР, так і в окремих республіках робили усе можливе аби не допустити розвалу Радянського Союзу. Але вони не мали конструктивних програм, які б змогли забезпечити нормальний розвиток держави, і тому не змогли зупинити національно-визвольний рух, що посилювався. Гостра боротьба між консервативними і демократичними силами українського суспільства знайшла своє втілення в протистоянні між депутатами Верховної Ради України. Консерватори становили більшість в українському парламенті і були представлені в переважній більшості членами Компартії України. Демократична течія, яка об'єдналась в Народну Раду, була в абсолютній меншості. Протистояння між консерваторами і демократами дуже часто приводило до зриву засідань Верховної Ради, блокувало прийняття важливих, життєво необхідних рішень і законів. Інколи, правда, спільну мові знаходили, особливо коли йшлося про державний статус республіки. Так, Декларація про державний суверенітет України була прийнята майже одноголосно. Але, як тільки мова заходила про перехід від декларативних заяв до конкретних справ, українські комуністи-депутати перетворювались в дисциплінованих виразників волі КПРС і союзних структур влади. В свою чергу у Верховній Раді СРСР у 1990—1991 роках утворилась надзвичайно впливова депутатська група «Союз», яка об'єднала навколо себе усі консервативні сили (військово-промисловий комплекс, партійних чиновників, Селянський союз) і наполегливо відстоювала непорушність Радянського Союзу, згоджуючись хіба що на його «удосконалення». Під тиском консервативних сил М. Горбачов запропонував винести на всенародний референдум питання про майбутнє країни. Питання було сформульоване таким чином: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних республік, як оновленої федерації рівноправних союзних республік, в якій в повній мірі будуть гарантовані права і свободи людини будь-якої нації». Таке складне формулювання питання було, щонайменше, некоректним, тому що такі терміни, як «оновлена федерація», «гарантовані права і свободи» не мали юридичного змісту. Формулюючи таким чином питання, партапарат розраховував залучитися підтримкою більшості народу. Дійсно, хто не хоче жити в такій щасливій державі, де будуть гарантовані усі права і свободи, тим більше, що в той час переважна більшість населення не хотіла і боялась розвалу держави. В таких умовах Л. Кравчук запропонував паралельно з загальносоюзним референдумом провести в Україні свій референдум і виявити погляди українського населення щодо майбутньої єдиної союзної держави. Верховна Рада України підтримала ідею Кравчука і затвердила додаткове питання в такому вигляді: «Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу радянських суверенних держав на основах Декларації про державний суверенітет України?». Референдум відбувся 17 березня 1991 року. Народ відповідав на обидва питання. Позитивну відповідь на питання союзного бюлетеня дали 70,2 відсотки, на питання республіканського — 80,2 відсотки. Відповідь «ні» — дали відповідно 28 відсотків і 18 відсотків тих, хто взяв участь у голосуванні. Після референдуму почалися переговори керівників десяти республік, в тому числі і України, з президентом СРСР М. Горбачовим про зміст нового союзного договору. Горбачов, який намагався зберегти державну цілісність союзної держави, згоден був іти на серйозні компроміси, передаючи частину повноважень від союзного центру до республіканських міністерств і відомств. Але такий компроміс не влаштовував найбільш радикальні консервативні сили в центральних органах влади, і вони вирішили діяти. В ніч на 19 серпня 1991 року найближчі до М. Горбачова посадові особи спробували взяти владу до своїх рук. Вони утворили так званий Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, ГКЧП — російською мовою) на чолі з віце-президентом Г. Янаєвим. М. Горбачов позбавлявся влади «за станом здоров'я». Таким чином в Москві була зроблена спроба здійснити державний переворот. На вулицях Москви та інших великих міст з'явились війська, танки. Був заборонений вихід майже усіх центральних газет, припинили роботу усі канали телебачення, крім Центрального, усі радіостанції. Припинялась діяльність усіх партій, крім КПРС. Путчисти проголосили про введення в країні надзвичайного стану і проведення надзвичайних заходів «для подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян». Під прапором збереження Радянського Союзу режим надзвичайного стану вводився у всіх регіонах СРСР (в тому числі і в Україні). Перед керівництвом Української РСР була поставлена вимога про підтримку дій нової влади. Як згодом виявилось, група Янаєва не мала реальної програми дій і бажала лише одного: зупинити процеси демократизації суспільства і повернути країну до того стану, в якому вона перебувала до 1985 року. Але народні маси виступу «гекачепістів» не підтримали. Їхні симпатії схилялись на бік Президента Росії Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Проти спроби державного перевороту, який об'єктивно міг привести до розв'язання громадянської війни в країні, виступили основні частини армії, війська КДБ та МВС. Не знайшовши широкої підтримки в країні, на третій день заколоту, організатори державного перевороту змушені були визнати свою поразку. Стрімко розвивались події в Україні. Уже 19 серпня ряд керівників республіканського і районного рівнів висловили своє негативне ставлення до спроби державного перевороту в Москві. Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у виступі по радіо 19 серпня заявив, що в Україні ніякого надзвичайного стану впроваджено не буде, а керівництво республіки буде послідовно захищати демократію і законність. Події в Москві прискорили прийняття рішення про утворення незалежної Української держави. 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР практично одностайно прийняла «Акт про державну незалежність в Україні», проголосивши незалежну українську державу під назвою «Україна». 30 серпня 1991 року був виданий Указ Верховної Ради «Про заборону діяльності Компартії України». Указ був прийнятий під тиском правих і націоналістичних сил в момент, коли більшість населення була об'єднана негативним ставленням до військового заколоту, на чолі якого стояла верхівка партійного апарату. Рішення було дещо поспішним. Комуністична партія України має право на існування, як і інші численні партії в Україні. А питання про подальше існування чи саморозпуск партії в демократичній державі повинне вирішуватись самою партією, її членами на з'їздах. Після того як Верховний та Конституційний суди визнали непричетність Компартії України до серпневого заколоту, 5 жовтня 1993 року Міністерство юстиції її зареєструвало. 1 грудня 1991 року в Україні було проведено Всеукраїнський референдум і відбулися вибори президента. Результати референдуму були вражаючими: за незалежність України проголосувало 90,3 відсотка громадян, що взяли участь у референдумі і виборах першого президента незалежної України. Характерно, що за незалежність проголосували не тільки етнічні українці, але й представники інших народів, які проживають на Україні. Під час виборів президента з шести кандидатур громадяни переважною кількістю голосів (61,6 відсотка) обрали Л. Кравчука. Акт проголошення незалежної України, підтримка цього акту народом на референдумі означали, що Українська Радянська Соціалістична Республіка припинила своє існування, замість неї з'явилась нова самостійна держава — Україна. Український народ мирним, демократичним шляхом довів своє право жити вільно, розвивати свою економіку, політичну систему, мову, культуру. 5 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла звернення «До парламентів і народів світу», в якому говорилось, що договір 1922 року про утворення СРСР відміняється, Україна стає вільною, демократичною, правовою державою, в якій будуть забезпечені права і свободи людини. Територія України проголошувалась неподільною і недоторканою. Одночасно підкреслювалось, що республіка не має територіальних претензій до інших держав. Україна проголошувалась без'ядерною державою, а її військова доктрина набула оборонного характеру. 7—8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі (Білорусія) відбулась зустріч лідерів України, Білорусії та Російської Федерації. Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич заявили про припинення існування Радянського Союзу і підписали угоду про утворення Співдружності незалежних держав (СНД). До цієї співдружності невдовзі приєднались і інші республіки крім прибалтійських держав. 25 грудня президент СРСР М. Горбачов відмовився від своїх повноважень. Більше десяти років минуло відтоді, як розпався Радянський Союз, але і сьогодні політики різних орієнтацій не можуть пробачити М. Горбачову суттєвих недоліків і прорахунків. Йому не можуть пробачити дезорганізовану економіку, розвалену армію, спровокований заколот і втрачений Радянський Союз. Комуністи звинувачують Горбачова у зраді і розвалі партії, демократи — в тому, що він вчасно не розірвав стосунки з цією партією. Прості люди не можуть забути непродуману антиалкогольну кампанію, черги, талони і пусті прилавки магазинів. І все це правда. Але правда полягає і в тому, що саме Горбачов поклав початок демократизації суспільства, тим самим відкривши можливість окремим громадянам і цілим народам відкрито говорити і відстоювати свої прагнення, в тому числі і бажання жити у своїх незалежних державах. У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990—1994 pp.) абсолютну більшість (239 чол.) становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю. Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів: I. Самовизначення української нації II. Народовладдя IIІ. Державна влада IV. Громадянство. V. Територіальне верховенство VI. Економічна самостійність VII. Екологічна безпека VIII. Культурний розвиток IX. Зовнішня і внутрішня безпека X.Міжнародні відносини Основні положення Декларації: — народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; — закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах; — поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; — виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством; — самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; — миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет; — визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими; — гарантія права на вільний національно-культурний роз виток всіх національностей, ідо проживають на території України; — необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки. Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом. Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що: — суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації; — визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету. Ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах. Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід’ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України». Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України. Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів — «Екологічна безпека» — передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв’язку з аварією на ЧАЕС. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України. Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики. Історичне значення Декларації про державний суверенітет • Суверенітет офіційно визнано необхідною умовою подальшого розвитку української нації. • Визначено основні напрямки досягнення реального суверенітету. • Закладено основи майбутньої незалежності держави, зроблено перший крок на шляху до неї. Незабаром після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В. Івашка і задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 р. Головою ВР УРСР було обрано Л. Кравчука. |