Кочерган Вступ до мовознавства. 1 Мовознавство як наука. "Вступ до мовознавства" як навчальна дисципліна

• Название: 1 Мовознавство як наука. "Вступ до мовознавства" як навчальна дисципліна
• Анкор: Кочерган Вступ до мовознавства.docx
• Дата: 04.04.2017
• Размер: 0.74 Mb.
• Имя файла: Кочерган Вступ до мовознавства.docx
• Тип: Документы; #4497
• страница: 12 из 31

2.5. Письмо

Значення письма в історії суспільства. Передумови виникнення письма

Письмо - штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі.

Справді, звукова мова, яка є одним із найгеніальніших винаходів людства, обмежена в просторі й часі. За допомогою звукової мови неможливо передати інформацію на великі відстані, як і неможливо передати її безпосередньо майбутнім поколінням. Тому цілком природно, що людство шукало допоміжний засіб передачі інформації, який би усунув названі перешкоди. Таким засобом стало письмо.

Винайдення письма без перебільшення можна вважати за важливістю другим після мови винаходом людства. Поява письма знаменувала інтелектуальну революцію. Люди отримали можливість передавати свій досвід прийдешнім поколінням, а нащадки отримали можливість чути "голос минувшини". Це вплинуло на прискорення розвитку науки, техніки, культури та й загалом усієї цивілізації. Досвід поколінь став загальносвітовим набутком, наукові ідеї та відкриття стали загальнодоступними, зникла необхідність відкривати уже відкрите, а все це позначилося на інтенсифікації мислення й на науково-технічному й культурному прогресі загалом.

Зросла й об'єднувальна роль мови, оскільки письмо сприяло оптимальній організації суспільного життя, виробництва, торгівлі. Адміністративні документи, суспільно-політична й художня література згуртовували й етнос, який користувався однією мовою, і цивілізовані народи всього світу.

Навіть у наш час, коли винайдені засоби зберігання й передачі на відстань звукового мовлення (технічні засоби мовлення, радіо), роль письма в житті суспільства нітрохи не зменшилася.

Письмо виникло приблизно шість тисяч років тому. Правда, перші примітивні спроби графічної передачі інформації, віднайдені в печерах на півночі Іспанії, належать до значно ранішого періоду - 20 тис. років до н.е., однак достатніх підстав назвати це письмом немає.

У науці трапляються твердження, що письмо з'явилося ще до виникнення звукової мови. Однак це не є достовірним, бо про що могли писати безмовні люди. Все було якраз навпаки: між виникненням мови і винайденням письма минуло багато часу.

Письмо виникло в епоху, коли в людей з'явилася потреба передати інформацію віддаленим членам роду чи іншим племенам або щось увіковічнити, тобто в період уже складніших суспільних відносин.

Виникненню письма передував тривалий підготовчий період. Спершу були спроби передачі на відстань інформації способами, які мало нагадували графічне письмо. Йдеться про так зване "предметне письмо", або протописьмо, - оптичні мнемонічні системи, які не відтворюють безпосереднього мовлення, а є нагадуванням чи підказкою для особи, яка приймає повідомлення. Такі засоби інформації практикували різні племена вже в епоху неоліту (УІІІ-ІІІ тисячоліття до н.е.).

Мнемонічним і символічним знаком міг бути предмет чи декілька предметів і ритуальні дії з ними. Такі способи спілкування збереглися й до наших днів. Так, зокрема, в північноамериканських індіанців передача томагавка означала оголошення війни, а спільне викурювання люльки - укладення миру. В Україні символічні знаки використовували в обряді сватання. Якщо дівчина погоджувалася вийти заміж за хлопця, що сватався, то пов'язувала сватів рушниками, а руку нареченого хусткою, коли ж ні, то вручала хлопцеві гарбуз, звідки й пішли вислови гарбуза дістати, гарбуза з'їсти, які означають "відмову тієї, до кого сватаєшся; зазнати невдачі". До предметів-символів можна віднести "хліб і сіль", певні квіти (в подарунок), а до мнемонічних - пов'язаний на пам'ять вузлик на хустині. Рудиментами "предметного письма" можна вважати виставлені на вітрині хлібної крамниці хлібобулочні вироби, підвішений чобіт біля входу у взуттєву майстерню тощо.

Цікавий факт "предметного письма" описав грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Скіфи послали персам жабу, мишу, птаха і п'ять стріл. Жерці перського царя Дарія "прочитали" це "послання" так: "Якщо ви, перси, не вмієте літати, як птахи, стрибати по болотах, як жаби, і ховатися під землею, як миші, ви всі будете знищені нашими стрілами". Розгадуючи це "послання", перси враховували й те знання "контексту", хто такі скіфи, який у них спосіб життя, як вони воюють тощо.

Усі наведені факти - приклади мнемонічного і символічного "письма". Однак існувала, а подекуди й досі існує умовна сигналізація, коли самі речі нічого не виражають, а використовуються як умовні знаки. Наприклад, перуанське вузликове письмо кіпу й ірокезьке черепашкове письмо вампум.

Письмо кіпу - паличка з різнокольоровими шнурками з вузликами. Зміст передають кольорами шнурків і кількістю та формою зав'язаних на них вузликів.

Письмо вампум - це пояс або жезл із прикріпленими до нього різними за кольором і розміром черепашками. Інформацію передають порядком розташування, способом поєднання і кольором черепашок. Зрозуміло, що стороння людина не прочитає такого послання, бо про значення такого письма необхідно попередньо домовитися.

"Предметним письмом" можна передати лише дуже прості, елементарні повідомлення (вказівки, сигнали лих - землетрус, наступ ворогів тощо). Пошуки форм і способів передачі складніших повідомлень зумовили появу графічного письма.

Етапи і форми розвитку графічного письма

Власне письмо - графічне. Воно пов'язане з використанням графічних знаків - малюнків, значків, букв, цифр.

Графічне письмо пройшло декілька етапів у своєму розвитку. Першим етапом була піктографія.

Піктографія (від лат. pictus "розмальований" / гр. grapho "пишу") - відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків (малюнкове письмо).

У піктографії мистецтво і письмо нероздільні, хоча для функції письма художній рівень малюнків несуттєвий. Принагідно зазначимо, що первісно значення "малювати" і "писати" виражалися синкретично в одному слові, тобто не диференціювалися. Та й до цього часу слово писати нерідко вживається в значенні "малювати": художник пише картину. Див. ще: писана красуня (гарна, як намальована), писанка (розмальоване великоднє яйце).

Найдавніші зразки піктографії належать до епохи палеоліту. Правда, провести чітке розмежування між живописом палеоліту і власне піктографією важко.

Давні піктографії до цього часу збереглися на стінах печер, на скелях, камінні, рогах та кістках тварин. В індіанців Америки, аборигенів Африки, Австралії та Сибіру піктографія була поширена аж до XX ст.

Як приклади наведемо піктограми "Щоденник ескімоса-мисливця" і "Звернення індіанців до конгресу США".

Із "Щоденника" (див. мал. 1) можна дізнатися, що мисливець пішов на полювання, здобув шкуру звіра, потім Другу, полював на моржа, і там заночував.

Звернення індіанців (див. мал. 2) виражає значно абстрактніший зміст: племена журавля, трьох куниць, морської людини і морського кота одностайно доручили голові племені журавля звернутися до конгресу з проханням дати дозвіл на переселення в район нижніх трьох озер. Щоб передати цей досить таки складний зміст, автор піктограми вдався до різноманітних способів. Хвиляста коротка лінія від очей журавля вперед - звернення до конгресу, а лінія, яка йде від голови журавля до озер, указує на предмет прохання. Одностайність племен передана тим, що голови (розум) і серця (почуття) всіх шести зображених істот з'єднані лініями з головою й серцем уповноваженого - журавля.

Піктографічне повідомлення може складатися з одного складного знака-повідомлення, в якому "прочитуються" його складові елементи, і послідовності простих знаків-піктограм, розгорнутих у просторі у вигляді окремих "кадрів".

За піктограмою не закріплена конкретна одиниця мо





Мал. 1. Щоденник ескімоса-мисливця.



Мол. 2. Звернення індіанців до конгресу США.

ви. Вона може бути "прочитана" як слово, синонім цього слова, словосполучення, речення, декілька речень.

Піктографія не пов'язана з алфавітом, тому для її розуміння непотрібно вміти читати й писати. Непов'язаність піктографії з мовними формами - зручний засіб спілкування різних племен. Недолік піктографії полягає в тому, що абстрактне в ній розшифрувати дуже важко.

Деякі народи створили досить розвинуті системи піктографії, які давали змогу передавати складні повідомлення. Серед них система неібіді в Західній Африці, "жіноче письмо" юкагирів на північному сході Азії, піктографія індіанського племені делаварів, за допомогою якої був записаний епос "Валам-Олум", рукописи ацтеків, у яких поряд із піктограмами трапляються спроби передачі власних імен за допомогою "ребусних написань" (використання знаків омонімічних слів або слів, близьких за звучанням, для передачі тих понять, які не можуть мати прямого предметного зображення).

У сучасних культурах піктографію використовують як допоміжний засіб спілкування в дорожній сигналізації (діти, бензоколонка, виделка і ложка як вказівка на місцезнаходження їдальні тощо), а також як покажчики чого-небудь, розраховані на іноземців (зображення прибиральниці та офіціантки в готелях, піктографічні знаки міжнародного телефонного зв'язку тощо). Особливо вагомою є роль піктографії в умовах багатомовності й безграмотності.

Ще в XVI ст. були спроби створити на основі піктографії універсальний засіб спілкування - пазиграфію (від гр. pas "кожний, усякий"), яка могла б ліквідувати бар'єри природних мов. Однак вони не мали успіху ("неогліфи" А. Баті, "пікто" X. Єнсена).

Другим етапом у розвитку графічного письма була ідеографія.

Ідеографія (від гр. idea "поняття" і grâphô "пишу") - письмо графічними знаками, що позначають поняття.

Основною одиницею ідеографії є ідеограма, або логограма, - писемний знак, який, на відміну від букв, позначає не звук чи склад якоїсь мови, а ціле слово або корінь слова. Ці знаки - своєрідні схематичні малюнки, якими можна передавати поняття конкретних істот і предметів, дієслівні поняття, а також абстрактні, які так чи інакше асоціюються із зображеннями. У примітивних писемностях прості ідеограми в загальних рисах збігаються. Наприклад, ідеограма око зі сльозами на позначення горя використовується в таких історично і територіально далеких писемностях, як китайська і майя. Позначуваним, як бачимо, є не сам життєвий факт, а ті поняття, які виникають у свідомості людини і вимагають свого вираження на письмі.

Перехід від піктографії до ідеографії пов'язаний із потребою графічно передати те, що не має наочності й не піддається малюнковому зображенню.

Позначувачами на перших етапах ідеографічного письма залишалися ті самі малюнки, але позначуване змінюється. Якщо в піктографії зображення ока позначало око, то в ідеографії воно крім ока позначало й зіркість.

Згодом знаки схематизувалися. Так, в єгипетському письмі поняття "вода" передавалося хвилястою лінією (хвилі), "сонце" в шумерській і китайській ідеографії позначалося кружечком із крапкою посередині. Як бачимо, в ідеографії малюнок виступає і в прямому, і в переносному значеннях.

В ідеографічній системі кожен знак може позначати будь-яке слово в будь-якій граматичній формі у межах поняттєвих асоціацій, викликаних зображенням. Коло можливих значень знака обмежене сусіднім колом значень. Так, скажімо, знак, який зображує ноги, може означати "ходити", "стояти", "приносити" тощо, але не може означати "ступня", "підошва", бо для цього існують інші знаки.

На відміну від піктографії, в ідеографії можна говорити про систему письма. Система письма характеризується постійним складом знаків.

Потреба прискорити розвиток письма і можливість передавати складніші за змістом і довші за розміром тексти зумовили схематизацію малюнків, перетворення їх на умовні знаки - ієрогліфи (від гр. hieroglyphoi "священні письмена") - ідеографічні знаки, в зображенні яких зберігається деяка символічна подібність із зображуваним предметом (див. мал. 3).

З утвердженням ієрогліфічного письма виникла проблема алфавіту і навчання письму та читанню. Щоб прочитати ієрогліфічне письмо, необхідно знати значення знаків, що оформились у середовищі, яке виробило їх і певний час користувалося ними.

Хоч ідеографія має багато спільного з піктографією (вона зародилася в середині піктографії; єгипетське письмо ІІІ - II тисячоліття до н.е. - зразок перехідного від пік



Мал. 3. Еволюція китайського письма.

тографії до ідеографії письма: має малюнки й ідеограми), однак вона різко відрізняється від піктографії. Ідеографічне письмо, по-перше, досить повно передає зміст словесного повідомлення незалежно від його конкретності/ абстрактності; по-друге, передає елементи структури висловлювання - словесний склад, словопорядок; по-третє, користується строго фіксованими і стійкими за зображенням знаками.

До ідеографічного письма належить шумерське (IV - І тис. до н.е.), еламське (XXIII - IV ст. до н.е.), єгипетське (XXX ст. до н.е. - V ст. н.е.), хетське (XV- VII ст. до н.е.), китайське (з XIII або XV ст. до н.е.), майя (IV-XVI ст.), ацтецьке (до XVI ст.), ще не розшифровані пам'ятки острова Пасхи (XIV-XIX ст.).

Так, зокрема, в китайській писемності 60 тис. ієрогліфів (у широкому вжитку - 5 тис). Омоніми передаються різними ієрогліфами, хоч морфологічний склад і звучання в них однакове.

Недоліком ідеографічного письма, в тому числі китайського, є те, що дуже багато знаків у системі, їх важко вивчити і зобразити (написати).

Закономірно виникає запитання, як таке письмо так довго протрималося у Китаї і нині не здає своїх позицій. Цьому сприяли й тепер сприяють два чинники. По-перше, в умовах Китаю, де кожна провінція говорить своєю власною мовою або діалектом, який відрізняється від інших діалектів більше, ніж деякі різні мови між собою, ієрогліфічна писемність виявилася дуже зручним засобом міждіалектного і навіть міжнаціонального спілкування. Так, скажімо, ієрогліф Ці існує в китайській, японській та корейській писемностях і означає одне й те саме - "гора", хоча читається він по-китайськи тань, по-японськи яма, по-корейськи сан. Другим чинником є структура китайської мови, де слова, як правило, є односкладовими, складаються тільки з кореня, не мають морфем - префіксів, суфіксів, закінчень, для яких потрібно було б вводити якісь додаткові знаки. Все це сприяло тому, що китайська писемність є єдиним у світі послідовним ідеографічним письмом, ефективно діючим і нині.

На сучасному етапі ідеографія використовується в системі дорожніх знаків (5"зиґзаґ", х "перехрестя", ! "небезпечна дорога"); в картографії і топографії (знаки корисних копалин), в математиці і математичній логіці (+, -, <, >, V, 1, З, V, X, %, п, є, с); в хімії (Н20, Ca, H2S04); в шахах (Kh6:f 7х, ФЬЗ-d5U). Використання ідеограм у названих сферах зумовлено їх точністю, лаконічністю і міжнародністю. Носії різних мов їх розуміють, але озвучують по-різному. Так, скажімо, запис 2 + 3-5 українець прочитає як два плюс три дорівнює п'ять, а англієць - як two and three is five.

З часом у зв'язку із суспільним розвитком і розширенням сфери використання письма виникла проблема його спрощення. Можливими були три шляхи спрощення письма:

1. Лексичний

(Цим шляхом пішла китайська писемність): для скорочення кількості ієрогліфів використовують два знаки. Наприклад, поєднання ієрогліфів, що позначають собаку і рот, означає "говорити", дитину і рот - "кричати", людину і рот - "населення", ворота і рот - "запитувати". Див. ще: ієрогліфи жінка і дитина означають "любити", чоловік і дитина - "оберігати", місяць і сонце - "світлий", гора і людина - "самітник", гора і вода - "природа, пейзаж". Інколи використовується повторення двох однакових знаків (редуплікація): дерево і дерево - "ліс".

Цей шлях скорочення кількості графічних знаків неефективний, особливо для мов, у яких є префікси, суфікси та закінчення.

2. Граматичний.

Для коренів залишають їх ієрогліфи, а для префіксів, суфіксів та закінчень використовують додаткові ієрогліфи.

Цей шлях підходить тільки мовам з афіксами і закінченнями і не є дуже ефективним, оскільки кількість коренів у мовах велика.

3. Фонографічний.

Фонографія (від гр. phone "звук" і grâphd "пишу") - різновид письма, в якому графічні знаки позначають звуки.

Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип письма є найпродуктивніший. Він виник на основі ідеографічного. У давньоєгипетській мові, де переважали складні слова, головним було створення знаків-ребусів. Суть цього методу полягає в тому, що письмові знаки для коротких слів можна було використати для позначення частин довгих слів. Поступова спеціалізація знаків для передачі певних звукосполучень зрештою привела до утворення нестандартизованого алфавіту, що складався з 24 знаків для окремих приголосних і 21 знака для сполучень приголосних.

У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне і буквено-звукове письмо.

Складове, або силабічне (гр. sylldbikos "той, що стосується складу слова, складовий" від syllabe "склад"), письмо - це система графічних знаків, які передають звучання складів, тобто кожен склад позначається окремим знаком.

Найдавнішим складовим письмом було шумерське пізнішого періоду (3 тис. р. до н.е.), близьким до нього - ассиро-вавилонське. Складовою була й та синайська (давньосемітська) писемність, що розвинулася в другій половині II тисячоліття до н.е. з єгипетських ієрогліфів і налічувала майже 100 знаків. На основі цієї писемності виробилося декілька форм фінікійського письма.

Суто складовим є давньоіндійське письмо деванагарі, яке існує з VII ст. Застосовувалося в санскриті, нині ним пишуть ті, хто користується мовами гінді, маратхі, Непалі, мунда, гонді та ін. Деванагарі складається з 60 знаків: 13 для голосних і дифтонгів, 33 складових знаків і 4 допоміжних. Складовими є також арабське та ефіопське письмо, японське письмо кана та корейське письмо кунмун.

Силабічний алфавіт повинен відповідати кількості складів із кожним голосним, що, як правило, становить від декількох десятків до 300 одиниць. Як бачимо, це значно простіший від ідеографічного алфавіт. У японському силабічному письмі, наприклад, всього 48 грамем. До речі, в українському алфавіті також є деякі елементи силабічного письма. Це букви я, ї, ю, є, які позначають склади [ja], [ji]> [jy]"[je].

Подальший крок у розвитку фонографії зробили фінікійці. Вони буквами позначали приголосні, які виражали лексичне значення коренів, а голосні, які чергуються в корені між приголосними для вираження граматичних значень, позначали діакритичними знаками.

Отже, усі види алфавітного письма формувалися на основі давньосемітського фінікійського буквеного консонантного, або квазіалфавітного, письма, яке використовували у Фінікії, Палестині та Карфагені з XIII ст. до н.е. до початку н.е. У класичному фінікійському алфавіті було 22 знаки, які фіксували мовлення за звуковим способом і легко та швидко запам'ятовувалися. Букви були введеш в алфавіт. Кожна буква мала назву, яка відповідала звичайному слову мови, що починалося з цієї букви: алеф "бик", бет "дім", далет "двері", вав "цвях", йод "рука", каф "долоня", мем "вода", нун "риба", пе "рот", реш "голова", шін "зуб" та ін.

Оскільки в цьому алфавіті букви позначають лише приголосні, то цей тип письма називають консонантним.

Буквено-звукове письмо започаткували давні греки. Запозичивши букви у фінікійців, вони стали позначати ними не тільки приголосні, а й голосні. Для цього використали фінікійські букви А, Б, І, О, що позначали такі приголосні, яких не було в грецькій мові (наприклад, буква А, яка позначала у фінікійському алфавіті гортанний проривний звук, була використана для позначення голосного [а]), а також увели деякі власні букви - іжицю (V) та омегу (£2, о). На відміну від фінікійців греки стали писати зліва направо і відповідно обернули зображення букв (q - р, 3 - Е). Це сталося в VIII ст. до н.е.

Грецьке письмо - велике культурне досягнення людства. Це перший буквено-звуковий алфавіт. Він став основою латинського, який виник у VI ст. до н.е. (нині це найпоширеніший алфавіт) і слов'янського (кириличного), що виник у IX ст.

Кирилиця була розроблена на основі візантійського грецького письма, до якого було додано ще 13 букв для специфічних слов'янських звуків - ц, ч, Ш, щ, Т", ьі, ь, а, ж, к, ю, іа. Букви ц і ш було взято з єврейського так званого квадратного письма, а інші винайдено спеціально. На Русі кирилиця введена в X ст. у зв'язку з прийняттям християнства.

До нашого часу не розв'язано питання про походження іншого слов'янського письма - глаголиці. Повністю збігаючись за складом, порядком і значенням букв, кирилиця і глаголиця різко різняться за формою букв. Глаголиця була поширена головним чином у південно-західних слов'ян-католиків Болгарії, Моравії, Хорватії і перестала використовуватися у пізньому середньовіччі (наприкінці ХУШ ст.).

Графіка Кирилиці змінювалася з X до XVIII ст. Спершу писали уставом (кожну букву чітко виводили, не допускалися скорочення), відтак напівуставом, що являв собою спрощений устав і забезпечував більшу швидкість написання, нарешті, вяззю, де букви поєднувалися в безперервний орнамент, допускалися скорочення і зменшення деяких букв.

Сучасні слов'янські системи письма (українська, білоруська, російська, болгарська, сербська) розвинулися на основі кирилиці, яка пережила кілька реформ (1708- 1710 рр., 1735 р., 1758 р., 1918 р.), внаслідок яких графіка спростилася й наблизилася до латинської.

На основі фінікійського письма виникло й арамейське письмо, яке перейшло на схід до монголів і маньчжурів та на південь до арабів.

Римляни переробили грецький алфавіт, а римський алфавіт (латиницю) запозичили всі романо-германські народи, фінни, угорці, естонці, латиші, литовці, албанці та деякі слов'яни (поляки, чехи, словаки, хорвати, словенці, лужичани).

Графічний аспект письма вивчає допоміжна наука - палеографія (від гр. "древній" і gräpho "пишу").

Графіка

Графіка (гр. graphіke від graphd "пишу, креслю, малюю") -

1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків);

2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками.

Букви певної мови складають її алфавіт.

Алфавіт (від перших двох букв грецького алфавіту альфа і бета, у середньо-грецькій вимові віта) - сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку.

Таку ж мотивацію мають і синонімічні назви алфавіту - азбука (перші букви кирилиці аз і буки) та абетка (перші букви українського алфавіту а і бе).

Майже 75 відсотків населення Землі користується бук-вено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфавітів: латинська (30 відсотків), слов'янська (10 відсотків), арабська (10 відсотків) та індійська (20 відсотків). До латинської сім'ї належать 70 алфавітів: 30 європейських, 20 азіатських і 20 африканських.

Ідеальний алфавіт повинен мати стільки букв, скільки є звуків у мові, причому кожна графема (буква) повинна позначати тільки один звук, а кожен звук - мати одну графему. Однак ідеальних алфавітів немає. Це пояснюється тим, що, по-перше, 24 буквами грецького і 25 латинського алфавітів неможливо передати усі звуки сучасних мов; по-друге, в усіх мовах відбуваються фонетичні зміни, а орфографія залишається традиційною (в англійській мові, скажімо, 46 фонем, а 26 букв). Цю суперечність якоюсь мірою усуває складовий принцип графіки. Так, зокрема, в українській мові немає спеціальних букв для м'яких приголосних, однак вони позначаються голосними я, ю, є, і, які йдуть після них. Але й складовий принцип не може розв'язати всіх проблем графіки. У багатьох графіках доводиться вдаватися до нововведень: фр. с (се седіль), нім. (З (шарфес ес), датськ. 6, польськ. І. Однак і це не рятувало становища, через що в багатьох графіках використовують лігатуру (від лат. ligatura "зв'язок") - букву, утворену поєднанням елементів двох букв (серб. л> (л+ь), іь (н+ь), фр. се (о+е), кириличні ю (і+оу), кх (і+а), ц/ (ш+т), діаграфи (укр. дж, дз, нім. ck, ch, польськ. sz, cz, rz), триграфи нім. sch, англ. oeu [u:J), поліграфи нім. tsch [с], англ. augh [о:], а також букви з надрядковими знаками

(білор. у, нім. O, іі, польськ. с, s, z, чеськ. §, б, z, £). І все одно в жодній мові світу немає повної відповідності між звуками і буквами, тоді як невідповідність може бути значною. Так, скажімо, в німецькій мові звук [f ] незалежно від позиції може бути позначений графемами f, v, ph (für "для", vor "перед", Phonetik "фонетика"), а англійська графема а може позначати звуки [еі] (lake "озеро"), [аг] (cat "кішка"), [а:] (class "клас"), [з:] (salt "сіль"), [о] (wan "блідий"), [a] (affect "впливати на когось"), [і] (climate "клімат").

За співвідношенням зі звуками букви бувають:

1) однозначні: рос. ц, ш (вони завжди позначають тверді звуки [ц] і [ш]);

2) двозначні: укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р (позначають тверді й м'які звуки);

3) які позначають два звуки: я, ю, є, ї (яр, юний, єдиний, їм), їх можна назвати силабографемами;

4) які не позначають жодного звука: укр. ь, рос. т>, ь.

Орфографія. Принципи орфографії

Орфографія (відгр. orthos "правильний" і grapho "пишу") - 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання.

Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила.

Залежно від того, який принцип є провідним при позначенні звукового складу слів у тій чи іншій національній орфографії, говорять про основний принцип цієї орфографічної системи загалом.

Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.

Фонетичний принцип.

Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.

За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити), а також слова гарячий (пор. горіти), чорний (йор. черниця), чеський (пор. чех), серце (пор. сердечний), тижневий (пор. тиждень) та ін. У російській мові за фонетичним принципом пишуться префікси на -з (-с) (разыграть, безвольный, беззубый, развесить, вознаграждение, чрезвычайный, але расписать, бессилие, восхищаться); голосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок, крючок). Дехто до фонетичного принципу написань відносить написання слів типу дар, том, день тощо, але тут фонетичний принцип не діє, бо немає вибору: вони пишуться за вимовою і не можуть бути написаними по-іншому.

Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій. Пор. білор. воды, але вада, голавы, але голова, стол, але сталы, лес, але лясы, вёсны, але вясна, сестры, але сястра; серб, отац "батько", оца "батька", оче "батьку" (кличний відмінок).

Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.

Морфологічний принцип.

Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції.

За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-род'ба], [с'м'Уец'а], [брац'киі], [п'їс'н'а], [агенство]. У російській мові за цим принципом, який, до речі, є в ній основним, пишуться слова, що закінчуються на приголосний, як, наприклад, лад, род, друг, дуб, раж (вимовляються [лат], [рот], [друк], [дул], [раш]), префікс с- (сбить, сделать, сговор; вимовляються [зб' ит' ], [зд'з*лгт'], [згбвгр]), ненаголошені голосні (вода, земля, делом; вимовляються [влда], [з'эимл'а], [д'элъм]), буквосполучення стн, стл, здн, рдц у коренях слів типу счастливый, поздно, сердце тощо.

На відміну від російської орфографії, де переважає морфологічний принцип написання, українська орфографія ґрунтується на двох принципах - фонетичному і морфологічному.

Історико-традиційний принцип.

Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі.

До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.

Значно більше традиційних написань у російській мові. До них належать написання и після твердих шиплячих (жизнь, ширь, цирк), м'якого знака після твердих шиплячих у іменниках Ш відміни й у формах другої особи однини теперішнього часу та формах другої особи однини і множини наказового способу дієслів (рожь, мышь, пишешь, ешь, режьте), закінчень -ого, -его в родовому відмінку однини прикметників, порядкових числівників та деяких займенників чоловічого і середнього роду (доброго, пятого, его, моего).

Дуже багато традиційних написань у французькій мові, а для англійської орфографії історико-традиційний принцип є основним. Так, скажімо, тепер такі слова, як knight "лицар" і night "ніч" вимовляються однаково [naît], однак пишуться по-різному, і саме так, як вимовлялися і писалися в XIV ст. Однак рекорд за історико-традиційними написаннями утримує ірландська мова, де розбіжності між вимовою і написанням надзвичайно великі. Наприклад, слово sambradh "літо" читається як [saura].

Ідеографічний, або символічний, принцип

(Його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань.

Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли потрібно виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність заходів для здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або господарського завдання". За ідеографічним принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), блока (механізм) і блоку (об'єднання), апарата (пристрій) і апарату (установа; сукупність органів), органа (частина організму) й органу (установа), центра (в математиці) і центру (в інших значеннях), оригінала (дивак) і оригіналу (першоджерело). Цим принципом обґрунтовується також різне написання прийменника з іменником і ононімічних прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч, з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і великої у власних (віра і Віра, любов і Любов, орел і місто Орел), а також написання займенників ви і Ви (з великої букви Ви пишеться у випадку підкресленої шанобливості). У російській мові диференційним принципом визначаються написання ожёг (дієслово) й ожог (іменник), плачь (наказова форма дієслова) і плач (іменник).

У німецькій мові на цьому принципі ґрунтується написання з великої букви всіх іменників (пор.: leben "жити" і das Leben "життя", lesen "читати" і das Lesen "читання", gut "добрий" і das Gut "маєток, товар"). Як приклади диференційного написання можна навести Іа (артикль) і їй "там, туди" у французькій мові, di "скажи" і "я дав" - в іспанській.

Деякі вчені як окремий принцип виділяють написання запозичених слів, які відображають іншомовні правила орфографії, тобто ті випадки, які ґрунтуються на практичній транскрипції і транслітерації: фойє, рос. йод, йогурт, майор, батальон, йеменский тощо.

Підсумовуючи все сказане, наголосимо на тому, що орфографія має особливе соціальне значення. Вона торкається інтересів усього суспільства і тому є предметом постійної уваги і турботи мовознавців, які займаються питаннями культури мовлення.