Главная страница

Кочерган Вступ до мовознавства. 1 Мовознавство як наука. "Вступ до мовознавства" як навчальна дисципліна


Скачать 0.74 Mb.
Название1 Мовознавство як наука. "Вступ до мовознавства" як навчальна дисципліна
АнкорКочерган Вступ до мовознавства.docx
Дата04.04.2017
Размер0.74 Mb.
Формат файлаdocx
Имя файлаКочерган Вступ до мовознавства.docx
ТипДокументы
#4497
страница26 из 31
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

4.4. Частини мови

Поняття частин мови. Критерії виділення частин мови


Частини мови - великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.

Частини мови - одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. Крім того, частини мови є важливим джерелом пізнавальної діяльності людини. За допомогою частин мови людина диференціює речі, їх якості, процеси, дії і стани та їх ознаки, виявляє відмінності в реальному світі й здійснює його категоризацію. Частини мови, таким чином, є важливим способом розуміння й інтерпретації дійсності.

Однак на питання, що таке частини мови, до цього часу немає однозначної відповіді. Одні вважають, що це лексичні розряди слів, другі - граматичні класи слів, а треті - лексико-граматичні групи слів, тобто змішані: лексичні й граматичні одночасно. Відповідно дискусійним залишається питання основних критеріїв наукової класифікації частин мови. На сучасному етапі використовують такі три основні критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний.

Семантичний критерій - критерій, який передбачає віднесення до однієї частини мови слів із спільним загальним граматичним значенням, як, наприклад, предметність, дія, якість тощо. Так, зокрема, слова зі значенням предметності утворюють клас іменників, хоча до такого класу, як іменники, в українській мові належать слова, які позначають предмет (стіл, книжка), якість (краса, сила), дію (ходіння, крик), кількість (сотня, тисяча) та ін., але більшість непохідних іменників позначає саме предмети. Ця закономірність дає змогу говорити про загальне значення предметності в іменнику як частині мови, поширюючи цю семантичну характеристику й на іменники, які позначають якість, дію, стан тощо. Отже, граматичні значення частин мови не рівнозначні поняттям, що виражаються словами, не рівнозначні й логічним узагальненням цих понять. Олівець, білизна, чорнота, біг, п'ятірка, сотня, тисяча, краса, розум, крик, шум - це не предмети чи речі, а предметність, важливою ознакою якої є незалежність. Ці поняття є самостійними, а не ознаками якихось інших. Пор.: білий як ознака чогось, ходити як дія, яка кимсь здійснюється. Тут передбачається наявність якогось предмета, носія ознаки чи дії, тоді як білизна, краса, розум, крик тощо не залежні від якихось предметів, виражені в абстрагуванні від їх носіїв, самі є опредмеченими.

Щоб пояснити це явище, потрібно виходити з того, що мова не тільки відображає дійсність, а й інтерпретує її. Предметно, логічно радість, радісний, радіти, радісно - це одне й те саме. Розрізняються ці слова "не логічно, а виключно як акти розуміння одного й того самого явища" (О.Ф. Лосєв). У першому випадку факт дійсності розуміється як субстанція, в другому - як якість, у третьому - як дія, в четвертому - як спосіб дії. З цього погляду іменник є розуміння будь-чого в дійсності як субстанції: будинок, дерево, квіти, вода - субстанція, сприйнята як субстанція; п'ятірка, сотня, тисяча - кількість, сприйнята як субстанція; ходіння, говоріння, читання - дія, інтерпретована як субстанція; хвороба, одужання, кволість - стан, інтерпретований як субстанція; любов, ненависть - стосунки, інтерпретовані як субстанція; синь, голубінь, білизна, жовтизна - ознака, інтерпретована як субстанція.

Дієслово також є розуміння чого завгодно в дійсності як дії: працювати - дія, сприйнята як дія; порозумніти - якість, інтерпретована як дія; подвоїти, подесятерити - кількість, інтерпретована як дія; хворіти, одужувати - стан, сприйнятий як дія; любити, ненавидіти - відношення, інтерпретоване як дія тощо.

Як уже зазначалося, значення і форма існують у єдності, тому при класифікації слів на частини мови потрібно враховувати й форму, тобто формально-граматичний (морфологічний) критерій виділення частин мови.

Формально-граматичний (морфологічний) критерій - критерій, за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій. Так, наприклад, іменники змінюються за відмінками і числами, дієслова - за особами і часами, прислівники не змінюються. Форми слова репрезентують морфологічні категорії частин мови. Кожна частина мови характеризується особливою системою граматичних категорій. Так, в українській мові іменнику властиві категорії роду, числа й відмінка, прикметнику - категорії ступеня порівняння (для якісних прикметників) роду, числа та відмінка, дієслову - категорії способу, часу, особи, стану, виду тощо. Щоправда, бувають випадки, коли деякі класи слів поєднують у собі ознаки різних частин мови. Так, скажімо, дієприкметник має морфологічні ознаки дієслова та прикметника. Спроби побудувати класифікацію частин мови на суто формальній основі (П.Ф. Фортунантов та його учні М.М. Петерсон, Д.М. Ушаков, А.Б. Шапіро; Л. Єльмслев та ін.) не були успішними, тому що слова однієї й тієї ж частини мови нерідко мають різні формальні ознаки (пор.: один і п'ять, він і хто).

Крім значення і форми, слово має здатність функціонувати в реченні, причому різні слова виконують не однакові синтаксичні функції, тому при класифікації слів на частини мови використовують синтаксичний критерій.

Синтаксичний критерій - критерій, за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні функції (йдеться головним чином про первинні синтаксичні функції). Наприклад, однією з ознак, за якою розрізняють іменник і дієслово в українській мові, є здатність бути головним компонентом атрибутивної конструкції (пор.: тихий спів, але не тихий співати). При цьому важливий не тільки набір синтаксичних функцій, а й ступінь характерності кожної з функцій для даної частини мови. Так, в українській мові і іменник, і дієслово можуть виконувати функцію підмета (Хлопчик читає. Лиш боротись - значить жить) і функцію присудка (Батько - лікар. Сонце світить). Однак для іменника функція підмета є первинною, а присудка - вторинною, тоді як для дієслова функція присудка є первинною, а підмета - вторинною. Вторинні синтаксичні функції мають деякі обмеження. Так, зокрема, іменник може бути підметом незалежно від типу присудка, тоді як дієслово не може бути підметом, якщо присудок виражений особовою формою. Пор.: Боротьба його загартувала і *Боротися його загартувало.

Саме виходячи з синтаксичного критерію, деякі мовознавці ставлять під сумнів виділення в окремі частини мови займенника і числівника. Слова цих частин мови за синтаксичними функціями належать до різних класів, тому їх нерідко розглядають у межах інших частин мови (іменник-числівник п'ять, прикметник-числівник п'ятий).

Синтаксичним за своєю суттю є критерій сполучуваності, який як додатковий стали активно використовувати при класифікації слів на частини мови в останні десятиліття. Не всі слова можуть поєднуватися одне з одним. Так, прислівники поєднуються з дієсловами (читає добре), з іншими прислівниками (дуже добре), прикметниками (значно кращий, дуже вдалий), але не із займенниками та числівниками; прикметники поєднуються з іменниками, але не з дієсловами і т.д.

Останнім (допоміжним) критерієм виділення частини мови є словотвірний.

Словотвірний критерій - критерій, за яким для кожної частини мови виділяють властивий тільки їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників: -тель, -ник, -щик, -ар тощо. В англійській мові іменниковими є суфікси -ship (friendship "дружба", kinship, relationship "споріднений"), -ment (movement "pyx", nourishment "харчування", statement "висловлювання, твердження") та ін.

Який із названих критеріїв слід вважати провідним? На це запитання мовознавці давали різні відповіді. О.О. Шахматов таким критерієм вважав семантичний, П.Ф. Фортунатов - морфологічний, 0.0. Потебня - синтаксичний. Л.В. Щерба висунув ідею врахування трьох критеріїв: семантичного, морфологічного і синтаксичного. Саме на щербівській концепції й ґрунтується сучасна класифікація частин мови.

Деякі вчені вважають, що, використовуючи всі три основні критерії, потрібно встановити їх ієрархію. Так, на думку українського мовознавця І.Р. Вихованця, базовим критерієм є семантичний, на другому плані - синтаксичний, а на третьому - морфологічний. Додатковими ("для спірних випадків") є логічний і словотвірний.

Зрозуміло, що в разі застосування різних критеріїв поділ слів на частини мови буде різним. Зазначимо, що визначення іменника, прикметника, дієслова і прислівника не становить великих труднощів, однак існують спірні питання щодо виділення займенника й числівника. Виокремлення займенників і числівників із погляду семантичного критерію є доречним, а з погляду синтактичного критерію - зайвим. Службові слова, за морфологічним критерієм, загалом не вважаються частинами мови.

Хоч деякі мовознавці принцип комплексного виділення частини мови називають "безпринципним і еклектичним", оскільки він передбачає "всього потрохи", однак кращого підходу поки що немає. Але вибудувати одну ієрархічну схему критеріїв класифікації слів на частини мови для всіх мов світу неможливо. У кожному конкретному випадку потрібно враховувати специфіку мови. Так, зокрема, морфологічний критерій надається тільки для тих мов, які мають закінчення і суфікси. Синтаксичний критерій є провідним для мов, де немає чіткої системи морфологічно виражених граматичних категорій, - малайсько-полінезійських, китайської тощо. Цей же критерій є провідним і для аналітичних мов - англійської, французької тощо. Критерій сполучуваності також особливо великого значення набуває в тих мовах, де слабо розвинуті морфологічні показники. Так, у китайській мові з ЇЇ широко розвинутою омонімією слів критерій сполучуваності є надзвичайно ефективним. Тут критерієм віднесення слів до іменників слугує сполучуваність із так званими словами лічби, які займають положення між числівником та іменником. Наприклад: сань бень ту "три книги" (буквально: три корінь книга). Слово лічби бень показує, що слово ту є іменником. Критерій сполучуваності найбільше використовується для виділення двох основних частин мови - іменників і предикатів в індонезійській мові. Іменники в цій мові не поєднуються із заперечним словом, з яким поєднуються предикативи. Як бачимо, для різних за будовою мов провідними є різні критерії.

Слід також пам'ятати, що й не всі частини мови виділяють за одним принципом. Зокрема, займенник і числівник виокремлюють на основі виключно семантичного критерію, тоді як інші частини мови в українській мові - за морфологічним критерієм.

З історії питання про частини мови


Майже всі сучасні граматичні концепції частин мови беруть свій початок з античної (давньогрецької). Частини мови - калька з давньогрецького mere tu logu чи безпосередньо латинського partes orationis, де partes - "частини", а oratio - "мовлення, висловлювання, речення". Частинами мови спочатку називали ті граматичні явища, які тепер називають членами речення* Лише згодом цей вираз набув сучасного термінологічного значення, хоч ще довго частини мови ототожнювали з членами речення.

Уперше частини мови були виділені давньоіндійськими граматистами Яска і Паніні (V ст. до н.е.), які розрізняли в санскриті такі частини мови, як ім'я, дієслово, прийменник, сполучник і частку. Однак давньоіндійська теорія не була відомою в Європі. Європейська теорія частин мови йде від Аристотеля (IV ст. до н.е.), який виділив чотири частини мови: ім'я, дієслово, член (артикль) і сполучник. Остаточно вчення про частини мови сформувалося в александрійській школі (II ст. до н.е.). Аристарх Самофракійський і його учень Діонісій Фракійський уперше виділили вісім частин мови: ім'я, дієслово, прислівник, артикль, займенник, прийменник, дієприкметник, сполучник. Прикметник був об'єднаний з іменником в одній частині мови, бо в давньогрецькій мові вони мали спільну систему відмінювання. В основу класифікації слів за частинами мови було покладено два принципи: морфологічний ("Ім'я є відмінюваною частиною мови, ...") і семантичний ("що означає тіло або річ"). Ця система частин мови була запозичена римськими вченими, які, правда, внесли до неї незначні зміни: з числа частин мови було усунено артикль, якого немає в латинській мові, а додано вигук.

Пізніше ця класифікація поширилася на всі європейські, а згодом і на інші мови. Так витворилася класифікація частин мови, яку прийнято називати шкільною і яка по суті стала універсальною. Граматичні класи слів різних мов намагаються втиснути в наперед вибрану античну схему, не враховуючи відмінності, які є в різних мовах.

За шкільною класифікацією виділяють десять частин мови, які поділяють на самостійні (ті, що можуть бути членами речення) і службові (ті, що виражають відношення між словами в реченні). До самостійних частин мови належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник. До службових - прийменник, сполучник, частку й артикль.

Осібно виділяють вигуки, які не можуть бути членами речення, але можуть самі утворювати речення.

Широко відомою є класифікація частин мови В.В. Виноградова. На думку цього вченого, частинами мови є тільки повнозначні слова. В його класифікації виділено чотири категорії слів: частини мови, модальні слова, частки мови і вигуки. До частин мови він відносить імена (іменник, прикметник, числівник), займенник, дієслово, прислівник і категорію стану. До часток мови, за Виноградовим, належать власне частки, зв'язки, прийменники і сполучники. Графічно ця класифікація має такий вигляд:

категорії слів

Частини мови в різних мовах


Мовознавці дійшли висновку, що неможливо побудувати однакову для всіх мов систему частин мови, бо в кожній мові є багато своєрідного в членуванні слів на частини мови. По-перше, не в усіх мовах є одні й ті самі частини мови, по-друге, у різних мовах є суттєві відмінності в характерних ознаках однієї й тієї ж частини мови. Звичайна для європейських мов схема частин мови не підходить для багатьох мов Азії, Африки й Америки.

Отже, відмінності в частинах мови різних мов стосуються як самого складу, так і обсягу окремих частин мови. Якщо основні частини мови - ім'я та дієслово - виділяють в усіх мовах світу, що є відображенням універсальності функціонально-семантичних категорій субстанціональності й процесуальності (тобто предмета і дії), то в інших частинах мови є значні розбіжності. Так, у деяких мовах Північної Америки й Африки не розрізняють прислівника і прикметника. У китайській мові виділяють такі частини мови, як ім'я, куди відносять іменник та числівник, предикатив, куди входять дієслова і прикметники, а також прислівник. Прикметники об'єднані з дієсловами в одну частину мови на основі здатності бути присудком без допоміжної зв'язки. Подібне маємо і в бірманській мові. У деяких мовах виокремлюють лише іменник і дієслово, як, наприклад, в індіанській мові йума.

В англійській мові протиставлення прикметника й іменника зведене до мінімуму. У тюркських мовах є проблема тлумачення так званих "зображувальних слів", тобто таких, які імітують звук або є "образними", як окрему частину мови.

Ускладнюють класифікацію слів за частинами мови і явища переходу слів із однієї частини мови в іншу, що свідчить про існування більш-менш стабільних проміжних ланок між частинами мови. У тюркських, монгольських та тунгусо-маньчжурських мовах перехід іменників у прикметники та прислівники і навпаки має масовий характер.

Характеристика основних частин мови


Кожна частина мови характеризується специфічними ознаками.

Іменник має граматичне значення предметності, яке реалізується в категоріях роду, числа та відмінка (за наявності тих категорій у мові). У деяких мовах (германських, романських, болгарській та ін.) іменнику притаманна граматична категорія означеності/неозначеності. Іменники здатні приєднувати прикметники і дієслова. Співвідносяться із займенниками хто або що. Первинна синтаксична функція іменника - бути в реченні підметом і додатком.

Прикметнику властиве граматичне значення ознаки (якості або властивості). Він граматично залежить від іменника (ознаки завжди стосуються якогось предмета). Іменник може бути без означення, а прикметник тільки з іменником. Залежність прикметника від іменника реалізується у формі узгодження з іменником або, як то маємо в англійській мові, позиційно. Категорії роду, числа і відмінка прикметника не є самостійними, а залежать від поєднуваного з ним іменника, що засвідчує граматичну підпорядкованість прикметника іменнику. Прикметник має супутні ознаки якісності/відносності і ступенів порівняння. У деяких мовах прикметник формально мало відрізняється від іменника. Пор.: англ. damp "волога" і damp "вологий", dark "темнота" і dark "темний", dead "смерть" і dead "мертвий"; нім. Licht "світло" і lieht "світлий", Laut "звук" і laut "звучний, голосний". Первинна синтаксична функція прикметника - виконувати функцію означення або іменної частини присудка.

Дієслово характеризується граматичним значенням процесу (дії або стану) і наявністю граматичних категорій особи, числа, часу, способу, виду та стану. Первинна синтаксична функція дієслова - виступати в реченні присудком.

Крім власне дієслів, існують ще вербоїди - гібридні слова, які мають ознаки дієслова та якихось інших частин мови. До них належать інфінітив, супін (був у латинській і старослов'янській мовах) та герундій англійської мови, в яких поєднані властивості дієслова та іменника, а також дієприкметник, який має властивості дієслова (стан, вид, час) та прикметника (рід, відмінок), і дієприслівник, в якому поєднані властивості дієслова (вид, стан) і прислівника (виражає дію як ознаку іншої дії).

Гібридними є й недієслівні предикативи (категорія стану як частина мови), які омонімічні з прислівниками (весело, холодно, незручно, лячно), іменниками (пора, час, лінь, гріх), прикметниками (радий,рада,раде,раді), але на відміну від них виражають стан людини (мають граматичне значення стану), характеризуються категоріями часу та способу, поєднуються з іменниками та займенниками у формі давального відмінка і виконують у реченні роль присудків. Наприклад: Йому було (є, буде) радісно. Йому було б весело. Мені час додому. Жаль серцю буде. Гріх було б скаржитися на погоду. Вона рада йому, як рідній дитині.

В англійській мові до категорії стану (предикатнвів) відносять такі слова, як awake "в бадьорому стані", alive "у живих (живим) бути", afloat "на плаву", asleep "в стані сну" тощо.

Прислівник має граматичне значення "ознака ознаки" (дуже солодкий, зовні красивий, їхати швидко, зовсім дитина), не змінюється і не має граматичних категорій, крім ступеня порівняння у якісних прислівників. Функціонує в реченні як обставина. Від прислівника може залежати лише прислівник (дуже холодно, надто цікаво, страшно лячно).

Числівнику притаманне граматичне значення кількості або порядку (місця в ряді). Числівники сполучаються з іменниками і співвідносяться з іменниками (два, п'ять, сто, десятеро), займенниками (багато, мало, декілька), прикметниками (другий, двадцятий).

Займенники, як уже зазначалося, виділяють за семантичним критерієм. Суттєвими ознаками займенників є такі:

1) не називають предмет безпосередньо, а вказують на нього, тобто виконують дейктичну функцію;

2) завжди пов'язані з конкретним мовленнєвим актом (я, ми завжди пов'язані з мовцем, ти, ви - зі слухачем, інші займенники відсилають до певних об'єктів);

3) характеризуються широким колом об'єктів і мовленнєвою перемінністю значення, тобто завжди мають контекстуально зумовлений зміст. Як точно зауважив філософ С.М. Булгаков, "займенник ... нічого не означає, не містить жодного забарвлення буття, і однак все може означати в своїй безликій, безбарвній глибині".

Займенники утворюють особливу систему, паралельну системі називних частин мови, і по-своєму дублюють її: я, ти, він, хто, що, ніхто, щось - вживаються замість іменників; мій, твій, такий, який, якийсь, чий - замість прикметників; стільки, скільки - замість числівників.

У деяких мовах є слова, які заступають дієслова. Так, англ. do і болг. сі"м можуть указувати на будь-яку дію: - Do you speak English? - Yes, J do; He reads better than you do; She walks along the street, doesn't she?; болг. - Купи ли тетрадка? - Не сгм.

До службових частин мови належать прийменники (в деяких мовах їм відповідають післяйменники), артиклі, частки і сполучники.

Проміжну групу між повнозначними і службовими словами становлять модальні слова (безперечно, можливо, здається, нібито, може бути, мабуть, навряд, ледве чи, кажуть, чувати, мовляв тощо). Вони виражають відношення мовця до висловленої думки (здебільшого дають оцінку достовірності факту). У реченні використовуються як вставні слова.

Осібне місце посідають вигуки - слова, які служать для вираження емоцій (ай, ой, о, ба, тьфу, гай-гай), і сигнали вольових спонукань (ей, алло, циць, брись, стоп). Для них характерна синтаксична відокремленість: можуть функціонувати як еквіваленти речень або вводитися в речення як свого роду посторонні вкраплення.

Як бачимо, система частин мови не жорстка. По-перше, є гібридні слова, які поєднують ознаки декількох частин мови; по-друге, має місце перехід слів із однієї частини мови до іншої. Крім того, треба враховувати й історичну змінність частин мови. Так, скажімо, іменники й прикметники виділились із однієї частини мови - імен. Не було колись і числівників. Для позначення кількості використовували імена-еталони. Число п'ять, наприклад, у багатьох мовах позначалося словом, яке називало руку (малося на увазі п'ять пальців). Ще й тепер чукотське мангыткен "десять" буквально означає "дві руки", а ескімоське юги пак "двадцять" - "вся людина" (дві руки і дві ноги, тобто двадцять пальців).
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


написать администратору сайта