Готові шпори. 1. Предмет, методи і функції політології
 Скачать 87.53 Kb.
|
|
24. Громадянське суспільство — це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними організацій. Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних індивідів захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні закони. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є взаємозв’язаними інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством закону, що надійно гарантує та захищає права і свободи громадян. Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії. Водночас високий рівень розвитку й функціонування громадянського суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як свідчить суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є однією з головних умов існування тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака громадянського суспільства полягає в забезпеченні широких прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати й обстоювати свої інтереси, погляди та переконання. 25. Політичні режими! 1. Демократичний режим. Дем. режим- це найбільш прогресивний пол. порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. Сьогодні дем. режим панує в багатьох країнах світу. Хар-ні його ознаки: виборність в органи держ. влади, поділ держ. влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав та свобд громадян, їх захист та гарантуваня, діяльність недерж. сусп.-пол. організацій як рівноправних партнерів д-ви., пол. плюралізм, гласність, широкі можливості для особистості впливати на процес прийняття й здійснення пол. рішень. 2. Тоталітарний та посттоталітарний режим Найбільш реакційним режимом є тоталітарний. Це насильницьке політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь». Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі. Посттоталитарний режим система в який відмирання комунизму досягло такої точки коли не маркс теори не комунист практика зовсім не впливають на сусп 3. Авторитарний режим. Авт. режим базується на безумовному підпорядкувнні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні держ. посадиза подібних режимів відсутні або ігноруються встановлені з-ном процедури, внаслідок чого припинення й передавання влади часто є результатом насильства, конфронтації, а не інституціоналізації. В умовах такого режму панує виконавча влада. Парламент хоча й зберігається, але значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється а дорадчу установу при голові д-ви, котрий, у більшості випадків, сам посідає всі ключові держ. посади. Основні методи держ. діяльності- накази й коанди. Особистасть втрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись авторитету. 26.Типи політичних партій. Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі найбільш активних представників тих чи інших класів, соціальних верств і гуртів. Зміст і сутність політичних партій розкриваються через їх класифікацію. В основу такої класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна база, ідеологічна спрямованість, принципи організації та ряд інших. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають інтереси: 1)окремих класів (наприклад, буржуазні, пролетарські, селянські тощо); 2)окремих соціальних верств та гуртів (наприклад, інтелігенції, дрібної буржуазії); 3)кількох класів та соціальних гуртів (наприклад, політичні партії, що виникають на основі соціально-визвольних рухів). З ідеологічного погляду розрізняють: 1)ідейно-політичні або світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідеологічними принципами; 2)прагматичні або партії виборчої кампанії, які не мають певних ідеологічних програм і беруть собі за мету мобілізацію більшої частини електорату для перемоги на виборах. За принципами організації розрізняють: 1)кадрові партії, що об’єднують у своїх лавах невелику кількість професійних політиків та спираються на фінансову підтримку привілейованих верств суспільства; 2)масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів з метою забезпечення за допомогою членських внесків фінансової підтримки своєї діяльності; 3)партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства (статут, форми та умови вступу до партії, партійна дисципліна тощо); 4)партії, в яких відсутній інститут офіційного членства, а належність до партії виявляється, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах; 5)парламентські партії. 27. Відмінність політичних партій від груп інтересів, суспільних організацій, груп тиску тощо. Політична партія – це організація , що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.Основне призначення -політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Головна мета діяльності- захист соціально- політичних інтересів певних груп населення.Існування та функціонування суспільно- політичних об’єднань- характерна ознака будь-якого демократичного суспільства. Діяльність суспільних організацій та рухів, на відміну від державних інститутів , характеризується тим , що ці організації і рухи не мають жодних владних повноважень; відрізняються і від політичних партій , бо не мають на меті оволодіння державною владою.Суспільні організації – масові об’єднання громадян для здійснення цілей , які сягають у далеку перспективу. 6. Партійні системи з домінуючої та єдиною партією Система с доминирующей и единственной партии вводилась только коммунистами и фашистами. Особенности: наличие анти системных партий и оппозиций; характерно центральное положение доминирующей партий; поляризация – результат идеала размежевания; атомизированая система; система ограниченного или умеренного плюрализма; система с зафиксированным законом определенной партии. 7. Багатопартійна система. Принцип взаемовідносин між партіями. Закон Дюверже. Ось чому в сучасному світі в більшості держав функціонують багатопартінні політичні системи, бо саме такі є важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність інтересів класів, соціальних груп та спільнот, ще виявляються в політичній сфері. 8. Двопартійна система: а)жесткая – все депутаты голосуют одинакаво б)гибкая – депутаты голосуют как хотят. 1)совершеная – основные партии на выборах получают более 80% голосов 2)несовершеная - основные партии на выборах получают менее 80% голосов и вынуждены идти на союзы. 11.. Політичні партії лівої орієнтації (Прогресивные социалисты, Компартия, Социалистическая, Селянская). Цели: Возобновление админ-команд методов управления экономикой как это было при союзе; преостановление приватизации, частичная реприватизация и национализация; запрет на частную собственость и прежде всего на землю; Выступают за востановление СССР; Вхождение в СНГ; Отказ от сотрудничества с международными орг.; Предоставление равного статуса рус.яз. как и укр. яз. 28. Партійні системи. Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього політичного життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як правило, політичному життю суспільства, де бракує розвинутої соціально-класової структури, функціонує відстала економіка, спостерігається низький рівень політичної культури більшості населення, а демократія перебуває в зародковому стані. Як показала політична практика, головною вадою однопартійності є гальмування економічного й соціального розвитку суспільства. Ось чому в сучасному світі в більшості держав функціонують багатопартійні політичні системи, бо саме такі є важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в політичній сфері. 29. Політичне лідерство. 1. Політичне лідерство та його обгрунтування. Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей. Лідер (від англ. leader-вождь) – авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах. Лідер – особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки: психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д. Особистість, яка претендує на лідерство, повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Вебер виокремлює 3 типи лідерства: 1) традиційне лідерство – це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій. Воно базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель; 2) харизматичне лідерство хар-ся вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині; 3)раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політ. лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. Обраному лідеру надаються широкі повноваження, за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями. Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. 30. Політична думка в країнах Стародавнього Сходу (Конфуцій, Лаоцзи, Заратустра) Конфуцій створює правильну, на його думку, концепцію державного управління, висловлює з цього приводу конкретні практичні поради, які можна і сьогодні брати на озброєння, вчить правителів методам завоювання довіри народу, обгрунтовує принципи керування суспільством, забезпечення всезагального щастя на шляху чеснот і справедливості. Трактат «Лунь-юй» протягом багатьох віків вважався основним предметом у китайських школах. Конфуцанство розвивали Мен-цзи та Сунь-цзи. Мен-цзи одним з перших висловив сумнів у абсолютності влади правителя, відкидав ідеї демократії. Вважаючи їх не придатними для Сходу. Сунь-цзи стверджував природність зла у людині, а тому закликав до її самовдосконалення у суспільстві. На його думку теза про рівність людей - це направда, а застосуваня сили на основі права і закону дає гарні наслідки. Основоположною категорією Лаоцзи є «дао», що символізує природний, незалежний ні від кого і ні від чого перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Навіть перемога у війні сприймається Лаоцзи як благо.основний принцип поведінки - можливість діяти не відходячи від вимог «дао». Даосизм у всіх сферах орієнтувався на поміркованість, стриманість, незміність природного стану справ. Моїзм - найзначнішіми його досягненнями є:чітке обгрунтування теорії суспільного договору виникнення держави; висунення ідеї федеративного устрою держави; практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної системи; доктрина казарменого рівноправ(я. Легізм - держава виступає як найвища мета і вінець діяльності людини, а право і закон як найліпший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону - верховенство, унівуерсальність, жорстокість, обов(язковість для всіх. Основні методи побудови деспотичної держави матеріальне стимулювання приватних власників, спрямованість їх на землеробство; заохочення бідних до набуття власност, а багатих до добровільної віддачі частини майна бідним;методм нагород і покарань, де перевага надається покаранням. 31. Політична думка мислителів Стародавньої Греції (Платон і Аристотель). Головні праці Платона «Політика», «Держава», «Закони». Найвидатніші заслуги Платона було закладення основ політичної філософії, розробка концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тимократії, олігархії, монархії, тиранії, демократії, філософське обгрунтування теорій політики, політичного знання, політичного мистецтва, ідеології, геніальне передбачення розмежування влад, поділу праці, освіченого абсолютизму, скасування приватної власності, оригінальні пропозиції системи державної влади.Держава виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три стани (правителів, вояків і виробників). Існує 8 типів держав:1) істинне правління; 2) законна монархія; 3) незаконна монархія тиранія; законна влада небагатьох - аристократія; 5) незаконна влада небагатьох - олігархія; 6) законна демократія із законами; 7) незаконна демократія без законів;8) тимократія - спартанський тип владування. Політика - це царське мистецтво, засноване на знанні і таланті правити людьми. Аристотель - головні праці «Політика», «Афінська політія», «Риторика», «Етика». Розглядає людину як політичну істоту, об(єктивне начало всіх політичних явищ. Держава - організація лише тих людей, хто може брати участь в законотворчій, судовій і військовій діяльності. Держава, що виникла природнім шляхом - це самодостатня для існування сукупність громадян. Правильні форми держави ті, де правителі турбуються про суспільне благо, неправильні - ті, де правителі турбуються про приватні інтерси. Ідеальна форма - політія, поєднання демократії і олігархії, де багаті замирюються з бідними шляхом швидкого зростання чисельності середнього класу. Для запобігання політичних переворотів принцип рівності політики доповнюють принципом справедливості. Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними і рівними людьми і втілюється у політичній формі владування. Право - це виключно політичний інститут. Воно складається з природнього права і встановленого людьми права. Всесвітньо історичне значення політичної концепції Аристотеля полягає: у завершенні мислителем стародавньої політології, як науки наук; вчення про найвище благо людини і держави; у започаткуванні політичної етики, розумінні політики як високоморальної інтелектуальної справедливої діяльності; у створенні політичної юриспунденції, обгрунтуванні конституціалізму, право народу на законодавчу владу; у закладенні основ майбутніх теорій держави; у збагаченні правових доктрин. 32. Політичні погляди Марка Туллія Цицерона. Праці «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов(язки». Він суттєво розвинув ідеї Платона та Аристотеля про державу як республіку, тобто справу народу, згуртованого спільними інтересами і згодою у питаннях, яке виростає згідно з божественною настановою природнім шляхом. Однак погляди Цицерона суперечливі з одного боку рівність всіх людей, з іншого рабство зумовлене природою. Цицерон досить виразно подає концепції «істиного правителя» - мудрого, справедливого, обачного, обізнаного з ученнями про державу, готового заради благополуччя держави на будь-які кроки; «ідеального громадянина», що осягає істину, справедливість, зберігає велич духу і благопристойність, не шкодить іншим і чужій власності, добре працює і захищає вітчизну; «істинного права», яке виникло задовго до держави, без втручання людей, яке повністю відповідає божественним настановам, природі як джерелу і критерію справедливості, поширюється на всіх без винятку індивідів і яке є вічним незмінним; «істинних законів» - писаних актів, встановлених людьми, які не пурушують природній порядок. Цицерон виходив з постулату під дію законів попадають всі і на такій основі сам розробив проекти закоів про релігію і про магістрати тут детально визначаються повноваження державних службовців, окреслюється міра їх влади Ще однією видатною заслугою Цицерона є закладення ним правових основ міжнародного політичного спілкування, міжнародного права шляхом формулювання принципів гуманного поводження з полоненими, необхідності дотримання міжнародних зобов(язань, поділу воєн на справедливі і несправедливі. 33. Політична думка часів Середньовіччя (Фома Аквінський, Аврелій Августин). Аврелій Августин у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому таку довершену, що протягом восьми століть Захід не зміг створити нічого подібного. Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші чинники його вчення. Передусім цінність Августина для історії всього європейського мислення у відкритті ним теорії особистості, в центрі якої ставлення людини до Бога і до світу. Августин утверджував віру в силу людської особистості, спрямованої до істини і добра. Тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога - головна в усій його творчості. Зміст добра задається Заповідям. Віра - єдине джерело істини і спасіння. У безпосередньому зв’язку з теорыэю особистості перебуває і теорія християнської держави. Августин вважав, що реальна держава - це різновид необхыдного зла, виправдання її у служінні церкві. Августин вважав, що церква може користуватися силою держави для того, щоб змусити інакомислячих покористися і з’єднатися з правовірними. В такий спосіб він виправдовує насилля у справах віри. Основні праці Фоми Аквінського «Сума теології», «Про правління володарів», а також у коментаріях до творів Аристотеля. Аквінський розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і верховним правителем якого є Бог. Головну мету держави він бачив у збереженні суспільної злагоди і громадянського миру, які досягаються наданням кожній людини прийнятних умов для існування, засобів для морального і розумового розвитку, що має допомогати державі у вихованні справжнього християнина. Влада має божествений характер. Аквінський віддавав перевагу монархічному правлінню. Влада монарха на його думку повинна бути єднальним началом і спиратися на мудрість правителя, який має ставитися до управління державою як до мистецтва. Але цю владу належувало обмежувати законами, рахуватися з волею народу. 34. Д. Локк і Т. Гоббс - родоначальники класичного лібералізму. Гоббс - головний твір «Левіафан». На його думку, людина - це не суспільно - політична істота, а суто егоїстична тварина, рівність якої від природи заперечує саме право, провокує війну всіх проти всіх. Держава відбирає у людини природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються у руках монарха, а тому поділ влади на гілки недопустимий, бо призведе до громадянської війни. Влада монарха не підлягає контролю, він стоїть над законом. Гоббс впевнений, що держава це і є суспільство, а суспільство це і є держава. Погляди Гоббса є консервативними. На відміну від Гоббса Д. Локк є виразником ліберально-демократичних поглядів. Він на перше місце поставив особу, на друге потреби і інтереси суспільства, і лише на третє - держави.саме такий підхід був покладений згодом у доктрину лібералізму. Держава на його думку виникла з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей, з метою забезпечення цих природніх прав і приватної власності. Передані державі права, свободи людьми не втрачаються, вони тільки зберігаються державою, найдосконалішою формою якої є конституційна монархія. Гарантом запобігання політичної сваволі повинен бути поділ влади на законодавчу, виконавчу (сюди включається і судова) та союзну, яка займається зовнішньою політикою. Такий поділ здійснюється на основі верховенства закону, якому підпорядковуються всі. |