регионалка. 65. Регіональні аспекти світових економічних процесів Міжнародне регулювання економічних процесів тією чи іншою мірою охоплює всі сфери процесу відтворення
 Скачать 93.1 Kb.
|
|
Розміщення промисловості будівельних матеріалів визначається переважно обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами. Розповсюдженість сировинних ресурсів, дешевизна і вантажомісткість сировини і готової продукції, масовість і повсюдність їх використання обумовлюють одночасне тяжіння виробництва і до сировини, і до споживача. Значення сировинного і споживного факторів для різних галузей, стадій технологічного процесу і типів підприємств є неоднаковим. З цієї точки зору можна розрізняти: галузі переважно сировинної орієнтації — перш за все це первинна обробка природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, бутового каменю та ін.), а також виробництво цементу, цегли, азбоцементних і шиферних виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін.; галузі з орієнтацією переважно на споживача — виробництво бетону, залізобетонних виробів і конструкцій, м’якої покрівлі, санітарно-технічних виробів та ін. 37. Особливості регіонального сільськогосподарського та продовольчого виробництва у світі. Найбільшого розвитку агропромисловий комплекс до-сяг, окрім США, в розвинутих країнах Європи, особливо в країнах Європейського Союзу (ЄС). Єдина сільськогосподарська політика ЄС стала засобом реалізації таких засад, як спільне фінансування дій для регулювання сільського господарства, організації гарантованого збуту на внутрішньому ринку, застосування єдиних торговельно-політичних інструментів і субсидування експорту харчопродукгів на світовий ринок. Під впливом аграрних інтеграційних процесів відбулись структурні зміни в експорті та імпорті товарів ЄС на користь країн-учасниць, що посилило регіоналізацію торгівлі харчопродуктами. Переорієнтація зі світового на внутрішній регіональний ринок характерна для імпорту найважливіших сільськогосподарських товарів. Скоротилось постачання із третіх країн товарів, які є об'єктом єдиної сільськогосподарської політики (пшениця, цукор, вино, масло, сир, свинина). Разом з тим виріс імпорт з третіх країн таких товарів, як кава, чай, какао, кукурудза, соя, цитрусові. Взагалі, невелике зростання населення у західноєвропейсить високий: розорані максимально можливо рівнини сходу, півдня та південного сходу, у той час як пустельні райони південного заходу та центру освоєні тільки у окремих оазах. У Північній Америці, Росії, Білорусії, Україні, Казахстані показники розораності змінюються від 6% у зоні лісів до 35—40% у зонах лісостепу та степу. У Латинській Америці та Африці показники розораності земель майже однакові. У Південній Америці найнижчий показник припадає на найбільш зволожену частину материка — басейн річки Амазонки, а у Африці — на найпо-сушливішу частину, пустелю Сахару. Територія Австралії слабко розорана, що пояснюється посушливістю клімату та незначною мережею внутрішніх вод. Але, з іншого боку, з тих же причин у Австралії найбільша питома вага кормових угідь: понад 50% її території (середньосвітовий показник —22%/ В Азії кормові угіддя займають тільки 10% земель, а в Африці — 26%. Інші регіони займають проміжне положення. Слід сказати, що не всі регіони світу орієнтуються на кормову базу природних пасовищ. Так, у розвинених країнах тваринництво забезпечується кормами перш за все за рахунок продукції рільництва. Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво. Рослинництво вважається провідною галуззю, бо, окрім продуктів харчування та сировини для промисловості, воно виробляє корми для домашніх тварин. Мало залежить від рослинництва лише пасовищне та кочове тваринництво. Зернові культури займають більшу частину посівних площ земної кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та рис, а з кормових — кукурудза, жито та овес. Пшениця — найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура, районована від південних областей Австралії та Південної Америки до Північного Полярного кола, від рівнин та низин — до високогірних районів (3500—4000 м). Таке поширення пшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік: у січні — в Австралії, у липні-серпні — у країнах Європи тощо. На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн т зерна, у тому числі 90—100 млн т пшениці. Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках порівняно невеликої групи країн — США, Канади, Франції, Австралії, Аргентини. При цьому частка США складає біля 50% світового експорту пшениці. Великими імпортерами зерна (більше 50% світового імпорту) є країни, що розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад, Єгипет завозить щороку біля 10 млн т зерна, Бразилія — 5 млн т. Але найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля ЗО млн т щороку) та Росія (27—35 млн т). До імпортерів належать також Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Китай. Азіатські країни — великі виробники рису (тільки Китай та Індія дають понад половину світового врожаю), але до числа найбільших експортерів вони не входять, що пояснюється більшою кількістю населення у цих країнах. 36. Еколого-економічні проблеми формування сировинної бази агропромислового комплексу Укр. За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції, погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва. Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні його продуктивності. Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК висококваліфікованими кадрами. У перспективі з метою подолання кризових явищ в агропромисловому комплексі України поряд із заходами щодо прискорення аграрної реформи та розвитку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилення державного регулювання щодо фінансового стану підприємств. Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на створення економічно ефективного агропромислового виробництва, поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах щодо проведення аграрної реформи передбачається: формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників; фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих господарств, створення спеціалізованої консалтингової інфраструктури щодо інформаційного забезпечення; розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, заготівель, оптової торгівлі; формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу; ефективне використання наявного земельного фонду; реформування соціальної сфери села та розбудови її інфра- структури. У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи щодо охорони земель, запровадження грунтозахисних систем землеробства. Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення України основними видами продовольства потребує значного збільшення обсягів їх виробництва на основі фінансової підтримки вітчизняного товаровиробника. На сьогодні екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично вичерпався. Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі широкомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій, докорінної модернізації засобів механізації. Діючий в аграрному секторі України господарський механізм ще не в повній мірі створив такі економічні умови, які б орієнтували працівників сільськогосподарських та переробних підприємств на підвищення технічного рівня та якості продукції, зростання продуктивності праці, впровадження науково-технічних досягнень. У зв'язку з цим виникає необхідність перегляду методичних підходів у аналізі, вивченні й узагальненні новітньої сільськогосподарської політики цивілізованих держав, аналітичних методів регулювання віддачі ресурсних можливостей економіки. Перехід до ринку та пов'язаний з ним процес децентралізації управління розвитком суспільних систем і деконцентрації виробництва значною мірою актуалізує проблему використання аграрного ресурсного потенціалу та його складових. Але при сьогоднішньому, недостатньому рівні розвитку продуктивних сил, який набагато відстає від розвинених країн і до того ж незмінно знижується, не можна перейти на якісно новий рівень розвитку, тому перетворення, що стосуються зміни виробничих відносин повинні супроводжуватися докорінними змінами у продуктивних силах. Основні причини вищевказаних негативних тенденцій викликані нестачею наукового забезпечення з проблем економічного захисту ресурсного потенціалу високою вартістю основних виробничих фондів, сталим відтоком трудових ресурсів, певною розбалансованістю сукупного ресурсного потенціалу. 35. Агропромисловий комплекс: сутність, значення та особливості регіонального розвитку. Галузевій структурі народного господарства притаманні певні міжгалузеві пропорції, міжгалузеві виробничі зв’язки, що постійно посилюються і розширюються. Відбувається процес інтеграції різних стадій виробництва і розподілу тієї чи іншої продукції. В народному господарстві України спостерігається взаємодія галузей у складі інтеграційних структур — міжгалузевих комплексів. АПК — це складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою багато галузей і виробництв. АПК має надто складну функціональну і галузеву структуру. До його складу входять 3 основні сфери: Сільськогосподарське виробництво — рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це — сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, легка). Агропромисловий комплекс, галузева структура. 1) виробництво засобів виробництва - важке машинобудування - виробництво хімічних добрив, пестицидів і т.д. - транспортне обладнання 2) формування с\г комплексу 3) переробні підприємства (харчова, легка промисловість) 4) галузі виробничої інфраструктури - транспорт - будівельні - склади 5) соціальна інфраструктура 27 тис. Підприємств і організацій Принципи розміщення: А) на сировину (ті що швидко псуюься, ціна на продукцію не відрізняється від ціни на сировину) - маслозаводи - виноробні - цукрові Б) на споживача - хлібопекарська - маслосиробойна м’ясокомбінати За виробничою ознакою до складу АПК входять продовольчий комплекс і непродовольчий. Продовольчий комплекс — це сукупність галузей, пов’язаних з виробництвом продуктів харчування рослинного і тваринного походження. Крім того, до продовольчого комплексу (ПК) входять виробництва, що технологічно не належать до сільського господарства. Це — виробництво солі, мінеральних вод, вилов риби та ін. До непродовольчого комплексу належать галузі, пов’язані з виробництвом товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження; галузі легкої промисловості, насамперед ті, які займаються первинною переробкою сільськогосподарської сировини. Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси. Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури. В науковій літературі виділяють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств по переробці малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найбільш поширеними. Серед них виділяють: агропромисловий пункт — локальна форма АПК, що об’єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини; агропромисловий центр — локальна форма АПК, яка об’єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини; агропромисловий кущ — локальна форма АПК, що характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами; агропромисловий вузол — складне територіальне агропромислове утворення, яке розглядається як система компактно розміщених агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило, обласного чи районного центру). 34. Еколого-економічні проблеми розвитку лісопромислового комплексу Укр. Україна належить до країн з високим рівнем негативних екологічних наслідків виробничої діяльності, у зв’язку з чим проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів набуває першорядного значення. Захист лісових ресурсів не тільки не втратив своєї актуальності, а, навпаки, останнім часом набув особливого значення. Ліси виконують багато функцій, тому їхні масиви треба, з одного боку, охороняти і раціонально використовувати, а з другого – розширювати і поліпшувати видовий склад. Ліси дають цінний матеріал для різних галузей промисловості, мають протиерозійне, кліматичне, санітарно-оздоровче, природоохоронне значення. Площа під лісами займає близько 9 млн га, що становить 14% всієї площі України. У західній і північній частинах країни частка площ під лісами досягає 20-40%, у Карпатах – понад 40, на Поліссі – понад 25%. У Криму лісистість становить 10%, у Степу – 4%. 33. Регіональні особливості розміщення сировинної бази та виробництва лісопромислової продукції у країнах світу. Лісова, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість. У промисловості, будівництві, на транспорті, у побуті віддавна застосування деревини знижувалося за рахунок впровадження пластмас та інших штучних і синтетичних матеріалів. Проте попит на деревину зростає, вона перетворюється на дедалі дефіцитніший матеріал. Лісова промисловість включає заготівлю, механічну обробку й хімічну переробку деревини. Механічна обробка включає лісопиляння, виробництво фанери, будівельних деталей, стандартних будинків, меблів, деревоволокнистих та деревостружкових плит, сірників. До складу лісової промисловості входить лісохімія, де переважає хімічна технологія, а також целюлозно-паперова промисловість, де поєднуються механічна та хімічна технології. Лісосировинні бази світу характеризуються запасами та якістю деревини, транспортною забезпеченістю територій, природними умовами, розташуванням стосовно місць споживання. У багатьох країнах деревина є основною чи однією з основних статей експорту. Такі країни, як Фінляндія, Канада, Швеція, Норвегія, Австрія, Конго, Габон, Росія, Білорусь та інші, постачають на світовий ринок деревину та вироби з неї. Ліси вкривають приблизно 30% поверхні суходолу. Проте внаслідок господарської діяльності людини площа лісів зменшується. Особливо це відчутно в країнах, що розвиваються, де лісові масиви інтенсивно корчуються для сільськогосподарських, промислових, транспортних потреб. Натомість у розвинутих країнах, як от у Європі, ліси відновлюються за рахунок насаджень на сільськогосподарських землях, що виводяться з обороту. Чимало лісів знищують пожежі. Велика частина залісених площ припадає на країни з помірним кліматом і стільки ж — на країни з тропічним та екваторіальним кліматом. Водночас деревина помірного поясу як сировина (переважно — хвойні породи) цінується значно вище, ніж деревина тропічних країн (здебільшого — листяні породи). Тому країни помірного поясу є головними експортерами лісу. Використання лісових ресурсів залежить від їхньої правильної промислової експлуатації. Ліси розробляються у транспортне приступних районах. Там роблять поетапний поруб, пильнуючи, щоб річна заготівля не перевищувала річний приріст лісу. Але це не завжди виконується, і тому придатні для промислового виробітку лісові площі скорочуються. У важкоприступних районах лісорозробки практично нема. Ліс там гине від перестою (райони Амазонки, Тропічної Африки, гірські місцевості Канади й Сибіру). До найбільш забезпечених лісовими ресурсами країн належать Росія, Канада, Бразилія, США, Китай, Заїр, Індонезія, Фінляндія, Швеція, Румунія. Чимало країн зовсім не мають лісу: деякі держави Африки, Центральної Азії, Близького Сходу, деякі в Південній Азії та Південній Америці. У багатьох країнах, що розвиваються, до 80% заготовленої деревини йде на дрова, а у розвинутих країнах понад 90% використовується як сировина для різних сфер економіки. Лісове господарство і галузі лісової промисловості в окремих країнах відіграють важливу роль, вони вносять вагомий внесок до валового національного продукту, залучають країни до міжнародного розподілу праці, впливають на бюджет, підтримують рівень зайнятості населення і сприяють розвитку окремих віддалених сільських районів. У Північній Америці — США й Канаді — лісорозробки розташовані на заході. Виняток становлять південні райони США з прискореним вирощуванням сосни, тополі, евкаліпта, а також північ Квебеку на сході Канади. На ці дві країни припадає шоста частина залісених площ світу. Приблизно така сама частка припадає на Росію, що її ліси розташовані переважно на півночі європейської частини, у Сибіру й на Далекому Сході. У Європі найбільшу залісену площу мають Швеція та Фінляндія. Надлишкове виробництво — порівняно зі споживанням — мають Австрія та Норвегія. У решті країн Європи лісів менше. Промислові ліси збереглись у горах, на піскових пустирях і заболочених землях. 32. Лісопромисловий комплекс: сутність, значення та функціонально галузева структура. Україна не має значних запасів лісових ресурсів, які є основою розвитку лісовиробничого комплексу. Він формується в умовах малого заліснення і недостатніх запасів лісової сировини. До лісових ресурсів належать деревні, технічні, харчові, кормові та інші ресурси, а також корисні природні властивості лісу — водоохоронні, захисні, кліматорегулюючі, санаторно-гігієнічні, оздоровчі тощо. Проте ні площі, ні запаси лісу не відповідають природним потенційним можливостям території та різноманітним потребам господарства і населення в деревині та інших лісових продуктах і насадженнях. |