дпм. Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с

• Название: Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с
• Анкор: дпм.doc
• Дата: 19.09.2017
• Размер: 2.02 Mb.
• Имя файла: дпм.doc
• Тип: Документы; #8673
• страница: 19 из 36

(115) Обом видам композиції притаманна легкість, гармонійність орнамента­ції центрального поля і кайми, вдало знайдені і добре врівноважені пропорції кві­тів. Контур квітів окреслений м'яко і декоративно, червоним кольором, листочки — зеленим, а гілочки — коричневим. М'яка тонація кольорів створює легкий ритм. Колір завжди нанесений з урахуванням орнаментальних мотивів, не порушує їх, а ожив­ляв.

Кольорове рішення вибійок на спідниці, кабати, штани тощо грунтується пере­важно на поєднанні одноколірних орнаментальних мотивів — чорних, синіх, рідше коричневих — з білим тлом полотна.

За орнаментацією вибійки всіх регіонів України то прості, лаконічні, одноколірні, то досить ускладнені, збагачені додатковими елементами з введенням трьох і п'яти-колірної гами. Вони відзначаються добрим узгодженням орнаментики з тлом по­лотна.

Художні засади мистецтва народної вибійки творчо розвивають художники-професіонали, створюючи оригінальні тканини. У повоєнний період цікаву роботу по вивченню і популяризації вибійки як важливого виду народного декоративного мистецтва здійснили працівники кабінету народної творчості Українського філіалу Академії архітектури СРСР під керівництвом професора А. Ф. Середи.

У справі відродження мистецтва вибійки велику роль відіграла кафедра художньо­го текстилю Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Тут з 1986 р. запроваджено дві спеціалізації: ткацтво і вибійку. Викладачі, студенти кафедри, випускники інституту творчо співпрацюють з художниками текстильно-га­лантерейного об'єднання «Юність» у Львові.

Над відродженням давніх технік зверхніспого вибивання на Україні у 80-х роках цікаво працювали художники київських художньо-виробничих майстерень Художньо­го фонду України. Під керівництвом В. Парохіна розроблені оригінальні композиції вибійчаних тканин, з яких художники-модельєри виготовляли ансамблі літнього жіночого вбрання. Оригінальні моделі розробили Д. Андріяшко, А. Павленко-Яре­ма, Д. Лунь та ін. В окремих компонентах — блузах, сукнях, спідницях та в цілісних ансамблях акцент зроблений на орнаментально-композиційне виділення вибивних смуг, окремих мотивів, кольорових плям.

Художні традиції мистецтва вибійки знаходять цікаві аспекти розвитку на промислових підприємствах. Так, на Тернопільському бавовняному комбінаті меха­нічним способом за допомогою барабана на тканини наносять складні орнамен­тальні композиції (художники С. Вожкорна, І. Козловський). На комбінаті виго­товляють вибивні, гладкофарбовані вибійкою тканини: сатин, ситець, бязь. Вони успішно експонуються на вітчизняних і міжнародних виставках.

У трикотажному об'єднанні «Киянка» на трикотажні полотна наносять візерунки механічним способом. Оригінальні композиції орнаменту розробляє художник Л. М. Момот.

Без прядіння і ткання випускає тканини Рівненська фабрика нетканих матеріалів. Настелені тонкі шари волокон з'єднують, скріплюють у тканину в'язально-про­шивним, ниткопрошивним або клеєвим способом. Творча група художників (голов­ний художник А. Елсукова) розробляє складні, соковито-барвисті орнаменти. Ви­бійкою декорують дитячі одіяла, байку для дитячого одягу, полотна для дитячого спортивного одягу, взуття тощо. Виняткову увагу приділяють декоруванню рушників, скатертин, календарів і под. Постійно розширюється асортимент виробів. (116)

З 60-х років пожвавилася робота художників-професіоналів над оформленням тка­нин такими техніками, як холодний і гарячий батік, вільний розпис та фотофільмодрук. Так, на Київській хустковій фабриці (художниця М. Грибанова), Київському шовковому комбінаті (Т. Мороз), Черкаському шовковому комбінаті (Т. Боголіка, Т. Суржиков), Чернівецькій фабриці текстильно-художніх виробів (Т. Проданчук), Дубнівській фабриці художньої галантереї (Н. Фокіна) виготовляють багатоколірні розписні тканини, поштучні вироби: хустини, скатертини, рушники, фіранки на вікна, декоративні панно тощо.

Нові напрями у мистецтво розпису вносять творчі розробки викладачів і студен­тів кафедри художнього текстилю Львівського інституту прикладного та декоратив­ного мистецтва. Під керівництвом М. Токар створені цікаві орнаментальні композиції для розпису тканин інтер'єрного та одягового призначення.

Київські художники Л. Довженко, Н. Пікуш, Н. Лапчик успішно працюють у тех­ніках холодний батік та вільний розпис. Вони — автори оригінальних декоративних панно, тканин для одягу тощо.

Розписні тканини українських художників користуються заслуженою популярністю і визнанням. Це той вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому в повну силу звучать живописні принципи декорування тканин різноманітного призна­чення.

Серед художніх тканин виділяється оригінальне явище — полотна, в'язані різни­ми ручними і машинними техніками. В'язання гачком, спицями, вилками — давній вид мистецтва. В'язані полотна для одягу, скатертини, покривала характеризуються оригінальною фактурою, структурною будовою.

В'язання рукавиць, панчіх, шкарпеток поширилося наприкінці XIX—на початку XX ст. Народні в'язальниці приділяли виняткову увагу виготовленню хустин, шаликів, светрів тощо. Для навчання молоді в окремих містах, зокрема у Львові у 20-х роках були створені школи-майстерні. Зокрема, виділяється активна творчість С. Грицай у Львові. Упродовж 30-х років вона навчала в'язанню учнів у школах Тернопільщини. У 1939 р. вийшла у світ її праця «Трикотажний підручник», а 1960 р.— підручник «В'язання». У них художниця подає технологію виготовлення в'язаних виро­бів, пропонує термінологію технік в'язання. В'язані моделі одягу, подані у підручни­ках — роботи творчі, цікаві за принципами формотворення й орнаментування. Вражає тонке, гармонійне зіставлення кольорів, відчуття ритму у побудові візерунків. Зла­годженістю орнаментально-колористичної гами характеризуються роботи, позначені впливом художніх традицій моделювання одягу таких районів, як Заліщики, Бу-чач, Сокаль, Космач тощо.

Винятково плідно С. Грицай працювала у 70—80-х роках. Вона — художник і педагог, учасник майже всіх обласних, часто республіканських та міжнародних виставок.

Провідні в'язальниці Львова працюють у кооперативі «Джерело». Методичні кон­сультації здійснювала відома в'язальниця І. Обух.

Оригінальні в'язані роботи народного майстра з Рівного 3. Романової, зокрема ан­самблі «Волинські зорі», «Біле озеро» та ін. Колективи в'язальниць Луцька, Ужго­рода, Тернополя творчо працюють над виготовленням в'язаних виробів — високо­якісних, цікаво орнаментованих.

Традиційне в'язання — джерело творчої праці художників-трикотажників. Високо­мистецькі трикотажні полотна, купони, поштучні вироби виготовляють на трикотаж­ному об'єднанні «Киянка», Київському виробничому трикотажному об'єднанні ім. Р. Люксембург, Донецькій, Луганській, Одеській, Миколаївській трикотажних фабриках. Харківській, Житомирській, Чернівецькій, Львівській, Червоноградській (Львівської області) панчішних фабриках. (117)

Наукові проблеми розвитку трикотажу на Україні розробляють Український науково-дослідний інститут по переробці штучних і синтетичних волокон у Києві, Київський технологічний інститут легкої промисловості.

Нові напрями у розвитку трикотажного мистецтва визначає творчість викладачів та студентів кафедри художнього моделювання Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Трикотаж — перспективний вид декоративно-прикладного мистецтва. У ньому виявлені оригінальні художні особливості тканин, виготовлених в'язанням. Художні засади народного ткацтва, в'язання, вибійки, мережання твор­чо розвивають художники, створюючи тканини, що відповідають новим вимогам сьогодення.

Килими — художні тканини ручного і машинного виготовлення, призначені для утеплювання, прикрашення житлових, громадських споруд, виконання обрядових, есте­тичних функцій. В них знайшли відображення найкращі здобутки народних майстрів у галузі декоративного ткацтва. Килими України — унікальні твори, художнє надбан­ня народу, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Упродовж віків формувалось і вдосконалю­валось килимове мистецтво. Його коріння сягає глибокої давнини³. Археологічні матеріали стверджують, що на території сучасної України в побуті вживалися узорні тканини, килими. Ними завішували стіни, покривали скрині, столи, долівку, платили данину, використовували у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах. Найдавніші письмові відомості про килими Х ст. зберегли подорожні записки іноземних мандрівників, літописи, давньоруські билини, історичні пісні, колядки тощо. Так, у Лаврентіевському літописі відзначено, що вбитого Олега «винесома й положима на ковре» (977 р.), на килим клали і князів Володимира (1015 р.), Василька (1097 р.), Андрія Воголюбського (1175 р.)⁴.

У записках арабського мандрівника Ібн-Фадлана (перша половина Х ст.) також йдеться про те, що килимами місцевого виготовлення застеляли лави для померлих. Символічно звучить записане у літописі звернення Володимира Мономаха на з'їзді князів 1100 р.: «Да єси пршел й седити с братьею своєю на едином ковре» ⁵. Кили­мам надавали виняткового значення в проведенні святкових ритуалів. Про це свідчать і фольклорні матеріали, зокрема «застеляйте столи та все килимами...»

Різноманітне застосування килимів, зростання попиту сприяло поширенню їх ви­готовлення, урізноманітненню декорування. Дослідники вважають, що килими часів Київської Русі місцевого виробництва, їх виготовляли килимовою технікою в кольо­рові контрастні смуги, розміщували орнаментальні геометричні мотиви. З XV ст. є відомості про привозні килими зі східних країн. Наприклад, у Львові 1474 р. східні килими продавалися по золотому за лікоть ⁶. У документах XV ст. (описах панського майна, скаргах, судових актах) дуже часто зустрічаються записи про місцеве виготовлення килимів та про майстрів-килимарів. Так, у документах волин­ської поміщиці Марії Голштанської згадуються квіткові килими на чорному, жовто­му і білому тлі, є й відомості про невільника-ткача. Більше письмових документальних матеріалів дійшло до нас із XVII ст.⁷ В окремих панських маєтках було по декілька десятків, а то й сотні килимів (приклад—описи за 1618 р. коберців Я. Острозького в м. Дубно). Велику збірку килимів мало Львівське братство та ін. Килими виготов­ляли у спеціалізованих майстернях, мануфактурах. У середині XVII ст. С. Конецьпольський заснував у м. Вроди фабрику для виготовлення килимів, шовкових тканин, макатів. У Львові дорогі килими з металевими, золотими і срібними нитками виробляв М. Корфінський. Була килимарська фабрика у Лагодові, Сохачеві тощо. (118)

У XVII ст. килимарство поширилося на всіх землях України, швидко розвивалося, удосконалювалося у технічному, художньому відношенні. Воно стало предметом торгівлі на експорт. Багато килимів виробляли на Слобожанщині. У документах зафіксовані різні назви килимових виробів: килим, ковер, коберец, коц. У старовинних актах, описах церковного майна згадуються килими із «різними квітами», «пташ­ками», у різнокольорові смуги, з вузенькою каймою і под.

Дослідники вважають, що українські коци — це стрижені килими з довгим одно­бічним ворсом. Назви «ковер» і «коберець» вживались як до ворсових, так і безворсових тканин. Є підстави вважати, що тканинам з назвою «ковер» в XV—XVII ст. був притаманний квітчастий, рослинний орнамент, а «килимам» — смугастий, гео­метричний.

Килими ткали переважно з ниток овечої вовни. Часто на основу йшли конопляні або лляні нитки, туго спрядені, зсучені, а на піткання — вовняні. Нитки фарбува­ли натуральними барвниками (з місцевих рослин або мінералів). Купували лише індиго — привозну синю фарбу. Відомі різні рецепти добування барвників: коричневий колір різних відтінків — з розчинів молодої вільхи; чорний — з відвару вільхової кори, в який додавали залізного купоросу; жовтий — з відвару лушпиння цибулі, гречаної полови, горіха; зелений — з ягід крушини, споришу; червоний — з материнки, листя дикої яблуні, червенців — маленьких комах, що жили в корінні диких рослин тощо. Кожен фарбувальник мав власні таємниці отримання тих чи інших відтінків основних кольорів. Барви пофарбованих ниток закріплювали розчинами галуну або квасу. Рос­линні барвники давали надзвичайно живописні кольорові акценти.

У церковних описах йдеться про різнокольорові смугасті, «проткані квітами» килими, «на червоному тлі різнокольорові смуги», «смуги, впоперек хрести великі різних кольорів», ворсовий килим «пристриганий квітами», «на жовтому тлі квіти київської роботи». Про характер художньої орнаментально-колористичної мови кили­мів XVII ст. свідчить збережений і датований ворсовий килим 1648 р., виготовлений на килимарській фабриці в Лагодові. На центральній площині зображений кошик з фруктами і квітами; по чотирьох кутах — квіткові галузки, спрямовані до центру кошика; на широкій каймі виткана хвиляста гілка, у вгинах якої квіти, листочки; переважають брунатні, золотисто-жовті тони. В характері орнаменту помітні барокові впливи, однак домінують народні принципи квіткового орнаменту.

Килими з квітковим орнаментом набули особливого поширення на Сумщині, Полтавщині, Київщині, Херсонщині, Волині і Поділлі. Початок розповсюдження квіткового орнаменту в килимах України припадає на середину і другу половину XVI ст. Він перейшов і на інші види українського народного мистецтва: гапту­вання, малярство, мініатюри тощо. Барвистий килимовий квітковий орнамент викристалізовувався в чіткі композиційні системи у середині XVII ст. і сягнув вершин художньої досконалості у XVIII ст. Завдяки гребінковій техніці на вертикальних і горизонтальних верстатах можна ткати кожен мотив, елемент окремо, відходити від симетричності, довільно передавати форми і різноколірне зображення, посилити загальний вигляд фантастичного цвітіння на переливних тонах чорного, золотистого, блакитного, сірого тла.

Масово поширилися килими з геометричним орнаментом. Однак, чим далі від центральних у західні райони України, тим відчутніше рослинні мотиви набу­вають геометризованих форм, формується група килимів з рослинно-геометризованим орнаментом.

XVIII ст.— період повсюдного виробництва орнаментальних килимів на Україні. Важливими центрами килимарської справи були Харків, Київ, Чернігів, Львів та ін. Виняткової уваги заслуговують численні панські килимарські майстерні і фабрики, де використовували кріпаків (Чарторийських у Корці, Потоцьких на Гульчинщині, в маєтках Полуботка на Чернігівщині, у Горохові на Волині, в Янушполі на Поділлі тощо). (119) У дрібних міських, сільських, монастирських килимових майстернях працювали ремісники, монахи. Килими потрапили й до селянського середовища, урізноманітнилося їхнє побутове призначення (завішували стіни, вкривали столи, скрині, ліжка, підлоги, сани і под.), вони стали необхідною частиною віна. У ми­стецтві килимарства визначилися дві тенденції: народна, що розвивала художні традиції минулого, і з цікавими відголосками пізнього барокко, рококо та класи­цизму. Це помітно в художньому рішенні килимів, призначених для панських палаців, тканих на замовлення козацьких старшин або на експорт. У них чільне місце належить зображенням гербів замовників, картушів, кошиків з натуралістичне тракто­ваними квітами, овочами, плодами, важких гірлянд, оплетених стрічками, різними завитками тощо. Подібні килими виробляли в майстерні с. Михайлівка на Сумщині, у дворі полковника Полуботка, де жили «послужник Куницький з жінкою майстри­нею-килимарницею та дівчат коверних п'ять». Тут виготовлений знайдений у 20-х роках XX ст. датований килим з гербом Полуботка⁶. Ця важлива пам'ятка дає підстави аналізувати художні особливості килимів того часу: матеріал, техніка, орнамент, колорит. Килим -вовняний; комбіноване ткання, гребінкова й ворсова техніка. На сірому тлі зображений рельєфно виступаючий герб, головний акцент в орнаментальному килимі. Він обрамований легкими галузками, попарними розетковими квітками. У чотирьох кутах розміщені складні квіткові галузки, спрямо­вані до центру. У верхній і нижній частинах килима виткані доцентрично фантастич­ні птахи з розпущеними крилами. Дрібні орнаментальні площини, вільне поле надають килимові легкості, символічної образності.

З датованих килимів XVIII ст, цікаві килими 1734 р. гетьмана Данила Апостола; 1760 р. з Лівобережної, 1787 р. — з Правобережної України; 1782 р. — з Мо­гильного на Волині та ін.

Для характеристики килимів XVIII ст. велике значення мають датовані килими початку XIX ст., бо вони зберегли принципи орнаментації попереднього часу. Це, зокрема, килими 1801 р. з с. Росішки на Черкащині; 1803 і 1806 рр.— з Полтавщини;

1806 р.— з Волині; 1804 р.— з Житомирщини; 1819 р.— з Чернігівщини тощо. Як датовані килими, так і ті, що за своїми ознаками належать до XVIII ст., дають змогу визначити художні якості килимового мистецтва.

Переважають килими з рослинним орнаментом, передусім на Лівобережній та Центральній Україні. Талант народних майстрів спричинився до створення надзви­чайного; багатства рослинних килимів й численними локальними різновидами. Не­випадково у документальних матеріалах цього періоду часто зустрічаються назви — квіткові килими. Багатство квіткового орнаменту полягає у різних варіантах зображен­ня квітів, їх розміщення, доповнення іншими елементами: листочками, пуп'янками, кружальцями, «пташками», своєрідно уподібнених до квітів тощо. Виділяються кили­ми, в яких великі квіти виткані із заокругленими різнокольоровими пелюсточка­ми (у рядовому плані). Часто багатопелюсткові, невпізнанне стилізовані квіти виткані в поперечному розрізі з цікавим кольоровим (позмінне червоним, рожевим, охристим) зображенням пелюсточок, пуп'янків, сердець і под. Збереглися такі килими з Га-дяцького, Зіньківського, Лубенського повітів. Округлені більш реалістично виткані квіти в килимах Пирятинського, Миргородського повітів на Полтавщині.

Форми килимових квітів настільки узагальнені, що в них майже не проглядається подібність до троянд, тюльпанів, гвоздик, маків тощо. Кожна квіточка тчеться окремо, не повторюються дослівно їхні форми. (120) Довільне, заокруглене, м'яке обрамування надає зображенню квітів акцентів живості, динамічності. Цікаві варіанти подачі квітів у галузках, букетах, деревцях. Інколи квіткові гілки бувають надто укрупнені, з химерними вигинами, а квіти великих форм. У таких килимах кайма часто широка, із зображенням по вертикалі в ряд квіткових деревець. А з Миргорода зберігся килим зі стилізованим зображенням дерева, обабіч якого виткані птахи, лев і ягнята. Зображення птахів між деревами, квітами часто зустрічається в килимах XVIII ст.

Оригінальними квітковими композиціями вирізняються полтавські килими. На со­ковитому світло-зеленому тлі виткані по п'ять квіткових галузок, які ніби зростають від землі — нижньої кайми, гнучко, довільно піднімаються догори, в їхніх вгинах і вигинах барвисте цвітуть квіточки — червоні, білі, блакитні, рожеві, жовті, також пуп'янки, листочки (охоплюють всю площину безкаймового килима). Інколи централь­ні стеблини ледь помітно перериваються зображеннями дрібніших гілок, квітів. Гребінкова техніка ткання сприяє мерехтливій передачі зеленого тла, на якому буяють квітучі галузки-деревця. Ткання квітів поширене і на чорному, сірому, блакитному фоні.

Типовим явищем у килимах України XVIII ст. є зображення квіткових деревець, що виростають з основи — круга, ромба або посаджені у вазони. Часто вазони конусо- або тюльпаноподібної, прямокутної форм. Такі орнаментальні зміни більш виявлені в київських, вінницьких, передусім подільських килимах. Так, у датованому черкаському килимі 1801 р. на центральному полі в горизонтальному плані виткані три деревця з великими квітами, що виростають із вазонів прямокутної форми. Килим має широку кайму з хвилястою стрічкою, у вгинах якої багатопелюсткові квіти. Вони композиційне підтримують монументальне звучання квітів-деревець центральної площини. Отже, у XVIII ст. була розроблена чітка система орнаментації горизон­тальних килимів, які набули особливого поширення на Поділлі.

Крім горизонтальних, ткали й вужчі килими, часто без кайми, де строго за верти­каллю розміщені один над одним три дерева життя з квітами. В основі деревець — круг, ромб або зубчастоподібна фігура, що нагадує коріння, яке вростає у землю. Є різні варіанти ткання деревець на килимах. Тло килимів з квітковим орна­ментом переважно ясно-сіре, жовте, ясно-зелене, блакитне (Лівобережна Украї­на) або чорне, темно-коричневе (Правобережна Україна). Кольоровий фон підсилює живописну тональність рослинних, квіткових килимів.

У килимах України XVIII ст. поширеним був геометричний орнамент. Рахунко­ва техніка сприяє передачі строгої симетричності, чіткої лінійної геометризації орна­ментальних структур. Найчисленнішу групу утворюють килими з композиціями, де поодинокі орнаментальні мотиви (зубці, клинці, ромби і под.) розташовуються за схемою прямої або косої сітки. Композиції смугастого типу виступають у різних варіантах залежно від ширини смуг, їх обрамування, розміщення на полі килима і, головне, заповнення мотивами. Іноді один мотив, наприклад клинець, заповнює одну смугу, інший, хрестик чи ромб,— другу. Деколи в одній смузі позмінне або доцентрично розташовано кілька геометричних мотивів. Вони чергуються у смугах не з'єднаними рядами або ж тісно перетинаючись один з одним.

Геометричні орнаментальні смуги можуть чергуватися одна над одною на деякій відстані, залишаючи вільні, неорнаментовані стрічки, кольорове поле врівноважує всю композицію.

Окрему групу утворюють килими, поле яких поділене поперечними гладкотка-ними смугами на ряд прямокутних або квадратних площин, що заповнюються великими поодинокими мотивами і мають відмінне кольорове тло. Високомистецьким твором з геометричним орнаментом є волинський килим XVIII ст. (3х1,5 м) з поперечно орнаментальними смугами на центральній площині і широкою каймою, запов­неною рядом з'єднаних між собою зубчастих ромбів.