дпм. Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с

• Название: Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с
• Анкор: дпм.doc
• Дата: 19.09.2017
• Размер: 2.02 Mb.
• Имя файла: дпм.doc
• Тип: Документы; #8673
• страница: 17 из 36

ХУДОЖНІ ТКАНИНИ, В'ЯЗАННЯ І МЕРЕЖИВО

Мистецтво ткацтва має багатовікову історію розвитку. Археологічні матеріали свід­чать про існування ткацького виробництва на східнослов'янських землях в період ранніх неолітичних культур¹. Його розвиток проходив у загальному русі прогре­су матеріальної і духовної культури людства, соціально-економічної еволюції людсько­го життя. Потреби людини в тканинах, одязі, господарська необхідність зумовлю­вали масове поширення ткацтва. Воно безпосередньо пов'язане із землеробством, наявністю такої сировини, як льон, коноплі, із скотарством, зокрема вівчарством. Україна багата на прядильну сировину. Можна припустити, що вовняні тканини пере­дували появі лляних і конопляних. Відомо, що льон на східнослов'янських землях почали вирощувати дещо пізніше коноплі — у III тис. до н. е. Ткацька справа набула особливого поширення в період Трипільської культури. З середини III тис. до н. е. збе­реглися пам'ятки ткацького виробництва: глиняні пряслиця, веретена та різнома­нітні за розмірами й формою глиняні важки для ткацьких верстатів. Пряли з льону, вовни і конопель ручним веретеном, на яке для посилення обертання насаджували глиняні або кам'яні кружальця — пряслиця.

Заслуговують на увагу 76 глиняних пряслиць для веретен, знайдені на Житомир­щині. Вони орнаментовані солярними знаками, мотивами дерева життя, часто поєдна­ними із зображеннями людини, птахів, змій, тварин. Орнаментування пряслиць — свідчення значимості ткацької справи. Збереглися цікаві відомості про добір робочих місць для виготовлення тканин у часи мідного віку. Так, у с. Жванець біля Кам'янця-Подільського археологи знайшли ділянку, де стояв ткацький верстат, огороджену камінням. Це так звана кам'яна огорожа для ткацького верстата. На основі знарядь праці для прядіння і ткання дослідники дійшли висновку: первісний верстат являв собою прямокутну вертикальну похилу раму. її бокові ставиці закопували в землю або закріплювали в колоді. До верхньої поперечної жердини прив'язували нитки осно­ви, що звисали додолу. Для їх натягання і зручності переплітання внизу прив'язу­вали кам'яні або глиняні важки (грузила). Нитки основи групувались — парні і непар­ні. Парні прив'язувались жмутами до одного ряду важків, а непарні — до другого. Це полегшувало переплітання основи нитками поробку, давало змогу створювати певні узори. (105)

Археологічні матеріали засвідчують, що в період Трипілля були відомі такі текстильні техніки: в'язання, плетіння і ткання. В'язання й плетіння використовува­лось при виготовленні сіток для рибальства, ятерів, верш, саків, неводів тощо. Відбит­ки тканин на денцях керамічних посудин (с. Стіна на Вінничині та ін.) стверджують, що люди володіли такими техніками, як полотняне і репсове ткання, їм відомі були натуральні барвники й фарби із каоліну, залізистої охри тощо. На жіночих статуетках є зображення окремих частин кольорового одягу.

З розвитком вівчарства поступово збільшувалася кількість та поліпшувалася якість тканин з вовни. Так, в похованнях катакомбних племен (на Мелітопільщині) знайдені залишки тканини, виготовленої технікою полотняного переплетення в позмінні смуги: червоні й чорні. У кургані поблизу с. Старогороженого збереглася тканина з рядами темно-брунатних і світлих смуг. Це свідчить про виготовлення у II тис. до н. е. кольорових тканин, про смугасту систему їхнього декорування.

Прядіння і ткацтво зазнало піднесення в період поширення та розквіту скіфської культури (VII—III ст. до н. е.), визначного явища в історії стародавніх народів. З матеріалів курганів Чортомлик, Куль-Оба та ін. відомо, що скіфи займалися ткацьким ремеслом. У багатих жінок веретена були грецького типу з кістяним набором, у бідних — дерев'яні з глиняним або свинцевим пряслом-важком.

З VII—VI ст. до н. е. тканини з льону, конопель і вовни виготовлялися простим полотняним, репсовим і саржевим переплетенням, їх фарбували у синій, черво­ний, жовтий, бузковий та інші кольори. Барвники використовувалися місцеві, переважно рослинного походження.

В процесі історичного розвитку змінювались культури, відповідно удосконалюва­лись ткацькі знаряддя, технологія виготовлення тканин. На всій території України археологами знайдені цікаві речі ткацької справи праслов'янських племен. Най­поширеніші з них — пряслиця, грузила, веретена. Серед знахідок ткацького зна­ряддя Х—XIII ст. виділяються матеріали із с. Райки Житомирської обл.: клубки вовняної пряжі, лляні нитки, сім'я конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти тканин для одягу, веретено, мотовило для змотування ниток, кістяна квад­ратна табличка з отворами в кутах (для дощаних кросен для ткання тасьми, поя­сів тощо). Найголовніше, що тут збереглися деталі ткацького верстата горизонтального типу. Райковецька знахідка засвідчила існування горизонтального верстата на землях Житомирщини в XI—XIII ст.

Збереглося багато археологічних пам'яток прядильно-ткацького виробництва часів Київської Русі. Часто зустрічаються пряслиця з написами жіночих імен, ініціалів, позначок у вигляді кружечків, хрестиків, рисочок тощо. Прядінням займа­лись жінки. Це вважалося почесною справою. За родового ладу для прядіння в по­селенні виділялась спеціальна будівля. Люди працювали колективно, дотримуючись певних світоглядних міркувань, відбиваючи у ткацьких виробах свої уявлення про життя, красу, вірування.

Покровителькою прядіння й ткацтва була богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів, її зображено на знайденому фрагменті ткацького верстата. Мокоші вклонялись, вірили в її допомогу в копіткій праці по виготовленню тканин. Чимало таємниць приховує історія «полотняного фольклору». З обробкою сировини, прядінням і тканням пов'язані численні повір'я та обряди, які дійшли до нашого часу. Звичай колективної праці над різними процесами виготовлення тканин має глибокі традиції (звідси — вечорниці, досвітки, толоки тощо). При нічному, тьмяному освітленні у домашніх умовах виконувались підго­товчі роботи до ткання: прядіння, зсукування ниток та ін. Ткацтво жило у формі домашнього виробництва. З розвитком продуктивних сил та поглибленням класового розшарування воно зазнало змін. (106) Почало виділятися ткацьке ремесло. Спочатку тканини виготовляли для власних потреб, згодом — на замовлення і продаж. Реміс­ники селилися ближче до торговельних центрів, монастирів, феодальних фільвар­ків. З'явились ремісники-ткачі: сільські, дідичні і міські. Виникнення ткацтва як міського ремесла мало важливе значення для піднесення рівня ткацького виробницт­ва. Потреби феодального господарства в простих тканинах задовольнялися виро­бами сільських ткачів. У вигляді повинностей феодалам давали полотно, скатертини, рушники тощо. Лляні і конопляні тканини були продуктом сільського і міського. а також дідичного виробництва, а міські ремісники-ткачі виготовляли лише вовняні тканини — сукно. З Х ст. в згадки про високоякісне сукно, з якого шили опанчі і свити. З лляного й конопляного прядива виготовляли полотно (старослов'янська назва — платьно) і шили переважно натільний одяг. Сукна і полотна ткали простою технікою, перехресне переплітаючи дві системи ниток: поробок і основа. Важлива при цьому густота розміщення ниток. Розріджене ткання давало змогу отримати легку, прозору тканину — серпанкову.

У верхів'ях Дніпра знайдені фрагменти кривицьких вовняних тканин. Складною технікою узорного ткання чітко окреслені ряди ромбів з хрестами у центральній площині. Подібні ромбові узори є і в тканинах, знайдених на землях в'ятичів та' в Крилосі біля Галича. У письмових джерелах XIII ст. є згадки про такі техніки виго­товлення тканин, як «брань», «чиновать», «бранина». Вже в процесі ткання майстри створювали різні мотиви: ромби, круги, «ялинки», розташовуючи їх у рядовому або круговому плані.

Крім узорного ткання, фарбування прядива й самої тканини, давньоруські майстри досягли високої досконалості у справі оздоблення тканин вибійкою. Пінними пам'ят­ками вибійчаних тканин є два фрагменти, датовані XI—XII ст., знайдені в курга­нах Чернігівщини (племена стверян). Вони виткані з вовняних ниток простою техні­кою полотняного переплетення. Па білому тлі чорною олійною фарбою нанесені геометричні мотиви: круги, хрести, зубці, рисочки тощо. Тут же знайдені дерев'яні форми із вирізьбленим орнаментом (вибивали узори на тканинах). Були й кам'яні штампи-печатки у вигляді кружка (діаметром 3,2 см) з держаком. Па нижній стороні кружка різьблений геометричний орнамент: по центру ромбовидна решітка з вписа­ними чотирма хрестами; обабіч дворядова кайма-коло з рядами кружечків. Такими штампами-печатками, у задуманому ритмі повторень вибивався на тканині геометрич­ний орнамент. Кам'яний штамп-печатку знайдено у Райковецькому городищі на Житомирщині. У сіверянському кургані XI ст. збереглися фрагменти вибійчаних тканин зі складним рослинно-геометричним орнаментом. На них розміщені круги, в центрі яких зображені дерева життя. Круги обвиті хвилястими стрічками із за­витками.

Потреба в тканинах задовольнялась не тільки місцевим виробництвом у містах і селах древньої Русі. Феодальна верхівка користувалася й привізними тканинами. їхні зразки знайдені у розкопках. Різнокольорові візерунчасті тканини завозились на Русь як дари, викупи, воєнна здобич. Виняткову роль відігравала торгівля. Заку­повувались коштовні шовкові й золототкані тканини. Популярними були узорний оксамит, парча, паволока тощо. На давньоруських фресках XI ст. в Софії Київській родина князя Ярослава Мудрого зображена в одязі з привізних коштовних тканин. Збереглися фрагменти шовкових тканин у тайниках Десятинної церкви в Києві. Цінні відомості про шовкові тканини зібрала М. О. Новицька на основі матеріалів, знайдених археологами в курганах, гробницях і скарбах XI—XIII ст. Зразки дорого­цінних привізних тканин цього періоду збереглися в Придніпровських, Галицько-Волинських, Володимиро-Суздальських та Новгородських землях. Це переважно кольо­рова парча, оксамити, тафта, камка і т. ін. (107)

З прийняттям християнства поширилися візантійські тканини — для церкви, одягу духовенства, ритуальних церемоній. Торгівля з країнами Півдня, Сходу і Заходу була постійним джерелом придбання дорогоцінних тканин з пишним, багатоколірним орнаментом, створеним різними способами (розпис, вишивка, аплікація, мережка, плетіння). Помітні процеси взаємовпливів у загальній культурі ткацтва. В орнамен­тальній мові тканин місцевого виробництва поряд з християнськими довго залиша­лись язичницькі зображення. На загальноруській основі формувалась культура тек­стильного виробництва, локальні художні риси. Розвиток українського народного ткацтва проходив на щільній основі мистецької культури трьох сусідніх народів — російського, українського та білоруського, а також в процесі взаємовпливів та взаємозв'язків з іншими сусідніми народами. Практична необхідність у тканинах зумовила масове виготовлення різновидних тканин у домашніх умовах. На грунті домаш­нього ткацтва розвинулися окремі ремісники-спеціалісти: сукнарі, полотнярі, коцарі тощо. З піднесенням продуктивності праці, розвитком виробничих сил, із заміною натуральної ренти прядивом, нитками, тканинами на грошову зменшувалась залеж­ність ткачів від феодалів. Дедалі вільнішим ставало ткацьке міське ремесло, почали виділятися окремі осередки.

Значними ремісницькими ткацькими центрами на Україні в XIII—XVI ст. були Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Кременець, Холм, Ковель та ін. Вже у XIV ст. міські ткачі настільки зміцніли економічно, досягли професійної майстерності, що стали об'єднуватися в окремі організації — цехи. Найстаріший тка­цький цех заснований у Самборі (1376 р.). У XV ст. були ткацькі цехи у Львові, Комарно (XV ст.), а в першій третині XVI ст.— у Городку, Києві. Їхня діяльність регламентувалася статутами. Зокрема, статут львівських ткачів брався за основу для статутів цехів Кам'янця-Подільського, Перемишля тощо.

У статутах ткацьких цехів виняткова увага (крім організації праці, правових стосун­ків, повинностей «молодших супроти старших») зверталася на виробничо-фахові питання: що і як майстер повинен вміти ткати, які знаряддя праці опанувати, як і де купувати сировину, де продавати вироби і под. Визначались високі вимоги щодо технічних навичок. Своєрідним іспитом вступу до цеху були визначені практичні роботи. За статутом львівських ткачів 1535 р. майстер повинен був виткати складною технікою візерункового переплетення «у рожі» і «волічкові смуги» скатерти­ну з білої вовни довжиною 5 ліктів, а також два рушники. Відомо, що львівські майстри на високому професійному, рівні виготовляли скатертини, рушники, перемітки, сорочки. Шовкові стрічки, позументні вироби, в'язали панчохи, рукавиці, шкарпетки, паси і под. Згідно із спеціалізацією майстри-текстильники об'єднували­ся у різні цехи. Так, вибійники тканин належали до цеху різьбярів, бо там виготовля­лись різьблені дошки для вибивання візерунку на тканину, або ж до малярів, де йшлося про фарбування тла для орнаменту, золототкачі належали до цеху зо­лотарів, позументники — токарів тощо. Таке групування різних категорій реміс­ників призводило до суперечностей як між ними, так і між окремими цеха­ми.

Крім цехового, в українських містах існувало позацехове ткацьке ремесло. Значну частину ткачів-ремісників не приймали до цехів у з'язку із браком коштів чи тому, що вони не були громадянами даного міста, або ж через національно-релігійну дискри­мінацію. (108)

З поглибленням суспільного поділу праці, збільшенням кількості ремісників-ткачів та їхніх професій загострюються соціальні суперечності між купецько-лихварською верхівкою і цеховими майстрами, з одного боку, підмайстрами, учнями й іншою біднотою — з другого. Цехові протиріччя, замкненість цехів гальмували розвиток виробництва тканин, а попит на них зростав.

Нові історичні умови господарювання, пожвавлення торгівлі, поглиблення суспіль­ного поділу праці зумовили появу у XVII ст. таких форм текстильного виробництва, як мануфактури. Вони виникали там, де були ткачі, що добре опану­вали традиційні навички виготовлення тканин, а також були землі, багаті на ткацьку сировину. На мануфактурах кожен робітник виконував лише один процес праці — ткання, зсукування ниток, прядіння, фарбування пряжі тощо. Мануфактурне виробництво — це вищий організаційний і якісніший етап ткацької справи.

Особливого розквіту на Україні зазнали полотняні і сукняні мануфактури у м. Немирів (Вінницька область), с. Корець (Рівненська область), м. Минків (Хмельницька область) та ін. У XVII—XVIII ст. виробництвом золотих і шовкових тканин славились міста Київ, Броди, Немирів, Кам'янець-Подільський, Бучач тощо. Для забезпечення виробництва необхідною сировиною на Подолі у Києві, в Кам'янці-Подільському, Бродах, Кутнорі були плантації тутових дерев, а в окремих міських майстернях «тягнули» золоті і срібні нитки. Наприкінці XVIII—першій половині XIX ст. в м. Бату-рині, Ніжині, с. Манієві, м. Кролівці та ін. працювали сукняні, бавовняні й килимові фабрики. Осередками виробництва набивних тканин стали Київ, Кролевці, Переяслав, Миргород, Полтава, Чернігів та ін. З часом ці підприємства занепадали, їм на зміну прийшло механізоване виробництво дешевих тканин.

Мануфактури стали перехідним етапом від цехів, дрібного ремісничого виробництва до машинної капіталістичної промисловості. Таким чином, впродовж віків поруч з домашнім виробництвом тканин йшов послідовний процес їх виготовлення в цехових організаціях (починаючи з XIV ст.), в мануфактурах (з XVII—до середини XIX ст.) та фабричних підприємствах (XIX—XX ст.).

Процес активного збільшення випуску тканин фабричного виготовлення вів до зниження їх художньої якості. На загальній справі організованого характеру виготовлення тканин відбивались віяння перехідних мод, смаки власників і замовників тощо.

Однак і в цих умовах продовжувало розвиватись домашнє ткацтво. Століттями воно зберігало стійкі традиційні форми, народну мудрість, вміння простими засобами створювати високохудожні твори. Час відкидав усе випадкове, непрактич­не. Специфіка ж ручного ткання дала можливість зберігати і розвивати художні традиції, вироблені в окремих етнографічних районах України.

Говорячи про художні якості тканин, слід наголосити на значенні матеріалів і особливостях технік плетіння, ткання.

Художнє багатство, різновидність народних тканин зумовлені численними фактора­ми: матеріалом, функціональним призначенням, техніками виконання, системою орна­ментально-композиційного вирішення, колоритом тощо. За функціональним призна­ченням тканини поділялися на дві основні групи: одягового та інтер'єрного призна­чення.

Відомо безліч варіантів використання різних засобів, які впливають на якість полотна і сукна, на їх структуру, еластичні властивості. Полотна лляні — м'які, мають легкі охристі відтінки, конопляні — тугіші, зеленкуватих відтінків. В окремих районах практикувалось змішування в певних пропорціях льону і конопель в одній кужівці для прядіння ниток. Конопляні нитки використовувались на основу, а лляні на поробок і навпаки. (109) Часто майстрині в кінці XIX ст. для ткання використовували нитки фабричного виготовлення: «памоті», «бурунчук», «білі», «бомбак», «за­полоч», металічні нитки тощо.

Підготовка сировини, виготовлення ниток передбачали тонке розуміння матеріалу, знання всіх етапів обробки волокон, вміння уявити декоративні ефекти майбутньої тканини.

Через століття пронесли народні майстри секрети простих технік плетіння і ткання, які вічні в своїй неповторності. Снувались, старанно готувались дві системи ниток: на основу і на піткання, «поробок».

Найпоширеніша техніка простого полотняного переплетення. Відомо понад 20 видів простих полотняних тканин. Особливо виділяються тонкі різновиткані поліські лляні «серпанкові», подільські «бурунчукові», «буковинські муслінні» та інші полотна.

Складніша техніка саржевого «чиноватого», тобто ремізо-човникового переплетення. Залежно від орнаментальних мотивів чиноваті тканини поділяються на такі групи: тканини з рядами орнаментальних мотивів ромбів — «на вічка», «на кружки», «на шашки» тощо; тканини з рядами скісних ліній — «на пасочки», «на бартки», «на партиці»; тканини з рядами зустрічне скісних ліній — «на кос», «на косицю», «на сосонки» та інші.

В чиноватих тканинах орнаментальні мотиви (ромби, прямокутники, скісні лінії тощо) рельєфніше виступають над основою, впливають на утворення тугішої тканини. Декоративні ефекти в таких тканинах створюються в процесі складного переплетення ниток основи і піткання та посилюються за рахунок світло-тіньових переливів. Цікаву різновидність чиноватих тканин становлять такі, в основу або піткання яких введені кольорові вовняні або бавовняні нитки. Декоративний ефект у них збагачується ритмікою кольорових скісних стрічок або ж окремих орнаменталь­них мотивів на однотонному фоні.

Крім названих технік піткання поширені такі, як перебірне (перетик, ткання під одну або дві дошки, «забирання», «вибором», «на драбинку» тощо), килимове, закладне, петельчасте та інші.

Від техніки ткання значною мірою залежить характер орнаменту, компози­ція тканин, їх структурно-пластичні акценти. Використовуючи одні й ті ж засоби, урізноманітнюючи трактування одних і тих же мотивів, в основному ромбів, розет, народні майстри створили безліч варіантів їх художнього вирішення з відмінними рисами в кожному локальному осередку. Типовим для всіх районів України є по­єднання в одному виробі ручного перебору чиноватого ткання.

Особливу увагу привертають варіанти поперечно-смугастих тканин, які виготов­лялись в усіх районах України. Сила емоційно-художнього звучання цих тканин залежить від знайденої ширини кольорових смуг, обрамлення ординарними або попарними вузенькими стрічками, їх ритміки, послідовної, почергової зміни. Так, урочисто звучать відомі часто кількаметрові рушники Чернігівщини, Житомирщини, Рівненщини, Волині, в яких позмінне чергуються гладкоткані червоні смуги, виділені на білому й червоному фоні. Різновидність цієї групи рушників створюють вужчі, так звані «завески» з Житомирщини, Київщини, в яких домінує червоний колір і лише вузькі білі стрічки в одну-дві нитки розділяють, як кажуть ткалі, «звесе­ляють» червоний колір в рушниках.

Серед поперечно-смугастих тканин інтер'єрного призначення виділяються верети, рядна, плахти, ліжники, джерги, покрівці, які мають виразні локальні худож­ні особливості в усіх районах України.