дпм. Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с

• Название: Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с
• Анкор: дпм.doc
• Дата: 19.09.2017
• Размер: 2.02 Mb.
• Имя файла: дпм.doc
• Тип: Документы; #8673
• страница: 25 из 36

(162)

Методи формотворення, системи декорування козацького одягу певним чином впли­вали на одяг багатших верств населення міст і сіл Подніпров'я. Але стійкішими і сильнішими були художні впливи селянського вбрання, яке велично несло тради­ційні, універсальні функції, народний досвід єднання краси й доцільності, зруч­ності.

На специфіці формотворення українського народного одягу позначилися кліматич­но-географічні, соціально-економічні обставини, складності політичного і культурного розвитку. Поступово викристалізовувалися композиційно-структурні закономірності вбрання, образна система декору, щедра, соковита кольорова гама.

З поглибленням класового розшарування українського суспільства посилилися роз­біжності в одязі бідних і багатих. Це виявилось у композиційно-художніх засобах творення окремих компонентів, принципах їх поєднання, якості використаних мате­ріалів, характері і кількості прикрас тощо. Так, за характером композиційної структури одяг міщанства дещо наближався до селянського вбрання. Однак помітна різниця в одязі купців, ремісників тощо (відмінності крою, колір і якість тканин). Міщани частіше використовували для одягу мануфактурні, привозні (сині, зелені, червоні) тканини, білий перкаль, кольоровий плюш і т. ін. Різновиднішими були форми голов­них уборів, передусім шапкоподібних у жінок. В одязі міщан більше за кількістю і цінністю використано привізних прикрас. Характер заняття, специфіка міського побу­ту впливали на образність, соціальну різновидність міського вбрання, динамічнішого щодо зовнішніх впливів.

Українська знать, хоч і зберігала деякі традиційні елементи одягу, принципи його компонування, але швидко підхоплювала впливи західноєвропейської моди, яка часто змінювалась.

Стійкішим щодо збереження і розвитку давніх, архаїчних пластів мистецтва народ­ного моделювання виявився селянський одяг. На основі збережених пам'яток XVIII— XIX ст. можна стверджувати, що він мав чітко вироблені композиційно-колористичні закономірності і структуру, принципи формотворення. Цей ансамблевий вид мистецтва відбивав образне мислення народу, високі критерії його моралі і працелюбність. У на­родному костюмі збережений віковий досвід ручного виготовлення тканин, шкіри, прикрас, викроювання різних видів вбрання, їх художнього оздоблення вишивкою, ви­бійкою, аплікацією, мережанням, виколюванням тощо; способів носіння та виконання функцій обрядового, ритуального плану (наприклад, весільного і т. ін.). Створюючи справжні шедеври мистецтва, народні майстри надзвичайно тонко відчували лінії, силует, форми, пропорції, ритм, колір і гармонію окремих частин. У народному одязі виявлені висока культура технічного виконання, знання багатьох художніх засобів. Упродовж віків вироблялися традиції народного моделювання.

Загальні, спільні художні ознаки притаманні найпоширенішим типам комплек­тів українського одягу. Вони виявляються в подібності виготовлених ручним спосо­бом матеріалів, принципах кроєння і поєднання окремих частин в єдине ціле, в ко­лориті, характері прикрас, всієї композиції одягу, виготовленого відповідно до статі, віку, соціального положення, функціонального призначення тощо.

Основні компоненти українського чоловічого і жіночого одягу у XIX—XX ст.: сорочки. У жінок переважно з уставками, чоловіків — тунікоподібна або з плечовими вставками. Поясний одяг жінок: запаски, обгортки, дерги, плахти, спідниці; чолові­ків — штани. Зазнав масового поширення нагрудний компонент жіночого і чоловічого одягу — безрукавка.

Основний вид жіночого і чоловічого верхнього одягу: свити, жупани, кунтуші, чемерки, сердаки, чуглі. Різновидність верхнього типу свит — юпки, шушуни. (163)

Зимовий плечовий одяг — кожухи. В непогоду поверх кожухів, свит одягали плащовидні полотнянки (із доморобного полотна), кобеняки, бурки, кирії (із домороб­ного сукна).

Жіночі головні убори — очіпки, кибалки, намітки, хустки; чоловічі — шапки, ка­пелюхи. Взуття чоловіків і жінок — постоли, черевики, чоботи.

Названі компоненти одягу часто мають різні назви в окремих місцевостях України та відмінні принципи поєднання в цілісні комплекси. Локальні різновиди виразно простежуються у центральних, північних і західних областях України. Конкретні природно-географічні, соціально-економічні фактори зумовили як спільні, так і від­мінні художні особливості українського одягу. Навіть незначні відхилення щодо довжини, традиційної системи декорування позначаються на композиційно-структур­ному вигляді одягу. Дослідники окремо виділяють комплекти народного одягу Се­реднього Подніпров'я, Півдня України, Поділля, Волині, Полісся, Карпат і Прикар­паття ¹². Етнолокальні комплекти названих регіонів мають численні місцеві різновиди.

В історії українського народного одягу виняткове місце посідає одяг Середнього Подніпров'я. Це етнографічна зона України, до якої за сучасним адміністративним поділом входять Київська, Черкаська, Полтавська, частково Чернігівська, Кіро­воградська області. Середнє Подніпров'я — територія, що була центром давньоруської народності — основи розвитку трьох братніх народів — російського, українського та бі­лоруського, процесів формування української нації. Саме цей район славиться ба­гатством побутуючих комплексів одягу, які виникали почергово в ході змін історич­них епох, зберігаючи давні, спадкові традиції і зазнаючи новаторських впливів. Тут сформувався тип одягу, котрий дослідники називають українським національним ¹³. Методи утворення його форми, традиційність декоративного оформлення і принципи поєднання окремих частин в комплекти передавались із покоління в покоління як національна соціально-естетична норма. Стійкими залишались основні засоби творення одягу. Але при цьому на величезній території Подніпров'я виступають незначні від­мінності в одязі щодо матеріалу, крою, конструкції, вишивання, аплікації, способів носіння тощо. Це прослідковується в характері одягу північних, центральних і південних районів. Виразно виділяються етнолокальні комплекси дніпровського Лівобережжя і Правобережжя. При спільних ознаках вони мають чимало локальних варіантів.

Класичні комплекти одягу усіх районів Подніпров'я містять традиційні складові частини; сорочка, нагрудний, поясний, верхній одяг, головні убори, прикраси, взуття та доповнення. Цікаво простежуються численні варіанти локальних художніх рішень.

Основною частиною жіночого і чоловічого плечового натільного вбрання була сорочка з полотна, витканого технікою простого переплетення з добре опрацьованих волокон льону й конопель. З середини XIX ст. все частіше сорочки стали шити з тонких білих тканин мануфактурного, фабричного виготовлення. Біла сорочка — це непорушна традиція, символ краси і чистоти, естетичного смаку і святковості. Відхід від цієї традиції сприймався як певне відхилення від норми. Невипадково в старій народній пісні запитується: «Чом на тобі, наймиточку, сорочка не біла?»

За способом кроєння виділяються два типи сорочок — з уставками, пришитими по основі або поробку, і з суцільнокроеними рукавами. Названі два типи сорочок вирі­шувались по-різному. Так, в північних районах Чернігівщини і Київщини уставки або суцільновикроений рукав пришивався до стану сорочки по поробку. На території Полтавщини, Лівобережжі рукави і уставки переважно пришивалися на основу. На Черкащині, центральній Київщині, півдні Чернігівщини були поширені обидва типи крою сорочок. Сорочки з кокеткою — жіночі й чоловічі — появились наприкінці XIX ст. (164) У цих типах крою важливе конструктивне вирішення стану сорочок. На Україні побутували сорочки цільнокроєні, так звані — додільні і з відрізним станом — «до підточки». У сорочках «до підточки» стан шили з тонкого доморобного полотна або фабричної тканини, а «підточка» — з грубшого полотна. У цьому районі Украї­ни на початку XX ст. ще побутував незшитий вид поясного одягу у вигляді одного або й більше полотнищ доморобної тканини. У будень носили запаски, дерги; на свята — орнаментовані багатоколірні плахти. Водночас побутували і пошиті рясні спідниці — юбки, літняки, димки.

У літньому комплексі жінок і чоловіків була коротка прямоспинна безрукавка із домотканого сукна — катанка, а у весняно-осінньому — короткі свитоподібні оде­жини, куцини, куртки.

Продуману високохудожню композиційну форму, об'емно-просторову структуру мають комплекси одягу центральної Київщини. Вони характеризуються винятковою силою емоційного декоративного звучання. У цьому важливу роль відіграють білий колір, зокрема свит, кожухів; біла вишивка на білому тлі сорочок; поява верхніх плащовидних одежин із тонкого яскравого (зеленого, малинового) сукна — баєвих юпок; пошиття з кольорових фабричних тканин спідниць — ватянок, літників; виши­вання, аплікація в нижньому куті правої поли кірсеток, кожухів, юпок; різнокольорові барвисті стрічки — дівочі головні убори; темно-вишневе намисто — «камінне намисто», біле перламутрове намисто — «баламути», бісерні прикраси і дукачі у формі медаль­йонів тощо.

В одязі південних районів Київщини, крім традиційних компонентів, набули поширення аналогічні до свит одежини з доморобного сукна — черкески, бекеші з відрізними спинками, бочками; кобеняки — цільнокроєні, розширені знизу, з капту­ром-скобкою». Усі вони під перезувались тканими пасочками з домінуванням червоного і зеленого кольорів.

За типовими формами, стильовими колористичними ознаками одяг Півдня України має багато спільного з одягом центральної лісостепової зони. Це пояснюється засе­ленням його території жителями з північних районів. Наприклад, у XVIII ст. пере­селенці до теперішньої Херсонської області і село назвали так, як воно називалось на Полтавщині — Лепетиха, і зберегли художні традиції полтавського народного одягу.

Найбільш характерною відмінною ознакою південних районів України є поширення чоловічої сорочки-чумачки, тунікоподібної, з широкими без манжет рукавами. Жінки носили короткі, нагрудні, круглі кофточки, їх шили цільнокрійно з розширеними до низу спинками, довгими рукавами, обшивали оксамитом. У загальній системі декору­вання переважали два кольори — червоний і чорний.

Одяг Полтавщини, як і інших районів України, має дуже багато локальних різно­видностей. У цьому важливу роль відіграють жіночі сорочки — уставкові, додільні, з широкими рукавами, пришитими до уставки дрібненько зібраними складочками (у декілька рядів) — «пухликами». Горловини сорочок і рукави з обшивками.

Світової слави зазнали вишивки полтавських сорочок. Вершин художнього злету досягла вишивка гладдю — лиштва, вирізування, виколювання, поверхниця, прутик, ланцюжок тощо. До окремих груп відносяться сорочки, вишиті: білими нитками, виколюванням; білими нитками, вирізуванням; білими нитками з вкрапленням охро-вих відтінків; білими і блакитними нитками; тільки охристими, сіравими лляними нит­ками; червоними і чорними нитками (найчисленніша група). Названі основні групи сорочок були важливими акцентами в старих комплексах полтавського одягу. Відпо­відно до них виготовляли поясний одяг. Характерно, що на Полтавщині переважав незшитий поясний одяг. (165) У будень носили двоплатові запаски, одноплатову дергу; на свята — кольорові картаті плахти: парчові барвисті запаски, підперезані червоним пасочком або крайкою.

На сорочку одягали кірсетки. Їх шили із ситцю, вовняної тканини, шовку. Ззаду при талії нашивали ряди ґудзиків і робили глибокі складочки — «до трьох (семи і де­в'яти) вусів». Вони були цікаво звужені при талії, розширені знизу, надавали легких силуетних ліній усьому комплексові. Поверх кірсетки найчастіше одягали білу сукняну свиту — юпку з трьома або п'ятьма клинами, довгу (до колін), її вишивали чорними шнурами. У XIX ст. так звані баєві юпки (зелені, малинові) шили з фабричної тканини, оздоблюючи всю зовнішню частину рядами звисаючих ковтунців — пучків кольорової вовни. На їх зміну прийшли «крамні» юпки, халати-шушуни тощо.

Жінки поверх сорочки і кірсеток носили коралове намисто, срібні ланцюжки з підвісками, дукачі, хрестики.

З головних уборів виділяються очіпки з двома кибалками і круглі очіпки з однією кибалкою. Вони складніші за будовою, вищі, ніж в інших районах. Поверх них пов'язували намітки, а пізніше хустини, у західних районах з вузлами на маківці, а в північних — з вузлами в підборідді. На свята дівчата надівали вінки із квітів — «чубаті», «надбрівники», «теремки». В коси вплітали різнокольорові стрічки — бинди, які звисали аж до п'ят, легко розвівались навколо дівочого? стану.

Соковиту барвистість складових частин вбрання композиційне завершують кольоро­ві чоботи; «чорнобривці», червоні «сап'янці». Були поширені і легкі чоботи зеленого і жовтого кольорів, на підборах тощо.

У чоловічому одязі основну відмінність від інших районів утворюють тунікоподібні сорочки з прямим розрізом на грудях — пазухою. Обабіч білими нитками з вкрап­ленням охрових і блакитних вишиті широкі смуги геометричних мотивів. Харак­терно, що тут шили з білого, вибійчаного полотна і фабричної тканини широкі штани типу шароварів, легкі для рухів, верхової їзди. Верхній плечовий одяг чоловіків — жупан, свита, а взимку кожух з відкладним коміром. Локальна особливість головних уборів — високі сірі овечі шапки, влітку — солом'яні капелюхи.

Традиційні полтавські комплекси одягу — важливе явище української культу­ри. Вони увійшли до історії як завершені високохудожні твори піднесеного, уро­чисто-живописного звучання, що образно символізують квітучу землю степової Ук­раїни.

Архаїчні пласти мистецтва давньослов'янського одягу відчутніше збереглися на Поліссі (північні райони сучасної Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей). Це виявляється передусім у білому фоні основних компонентів одягу, який контрастно посилює введені червоні акценти. Білі чоловічі і жіночі сорочки з червоною вишивкою на комірах, пазусі, рукавах; білі широкі з двох пілок запаски, знизу орнаментовані червоними смугами; з перевагою білого кольору спідниці-літники, андараки часто з двома-трьома рядами червоних смуг, розміщених знизу, білі намітки з червоними орнаментальними стрічками при краях і в начоловій частині; свити й кожухи, вишиті з домінуючими акцентами червоних ниток, підпере­зані червоними пасочками і т. ін., створюють незвичайно багаті ансамблі — символи чистоти й величності людського життя.

Комплекси поліського одягу багаті локальними різновидами. Так, на Лівобережжі Полісся, на Чернігівщині відмінна риса жіночого одягу — дві незшиті запаски (часто задня — чорного кольору, а передня — синього, з доморобного сукна); одноколірні або строкаті плахти; хрещаті, клітчас-гі, синятки та ін. Жіночі й чоловічі сорочки — уставкові, з викладним коміром, вишиті червоними нитками з вкрапленням синіх або чорних ниток. (166) Головні убори жінок: очіпки, намітки, вишиті хустки. Очіп­ки складалися з двох частин: причельника і вершка. Очіпки зав'язували хустина­ми — тканими, вишитими, а поверх них зав'язували намітки — серпанки з опущеними на спину кінцями. Дівчата носили на голові стрічки, на які нашивали намистини, формуючи квіточки, зірки тощо.

Чоловіки мали неширокі полотняні і сукняні штани, шкіряні паси (попруги), до яких з правого боку прикріплювали шкіряний гаманець (калиту) з губкою, кременем, кресалом і ремінною піхвою для ножа. Верхній плечовий одяг — свити (сермяги) з «двома вусами» по боках, вишивкою по талії, обшивкою кольоровими вовняними шнурками на стоячих комірах, каптурах, вилогах рукавів, кишенькових клапанах, на правій полі. Кожухи шили «до стану» і тулубчасті. Взуття — ликові, лозові, липові, вербові постоли, чоботи.

В районах Лівобережного Полісся, передусім Волинського, характерними озна­ками виділяються жіночі сорочки, часто декоровані і вишиті тканими орнаменталь­ними червоними смугами. Поясний одяг був зшитий з двох і більше пілок: спідниці-літники, андараки, фартухи. Масового поширення набули білі свити та куртки з доморобного сукна, пошиті на чотири фалди або «з вусами» по боках, були куртки з відрізною спинкою й ряснішими, ніж у свитах, оборами по боках. Цей одяг прикрашували кольоровими шнурками.

Волинський одяг різноманітніший, багатший на прикраси і доповнення порівняно з поліським. Його основні компоненти: сорочки, спідниці-димки, бурки, семраги, че-мерки, бекеші тощо. Саме у цьому районі жінки влітку носили доморобні спідни­ці-димки, дрібнорясовані при широкому поясі, з вузькими кольоровими пасочками. Вони надавали жіночим ансамблям живописного звучання. Виняткової уваги заслуго­вують волинські вовняні спідниці-бурки, переважно вишнево-червоного кольору, пере­ткані жовтими, зеленими, синіми нитками, знизу підшиті оксамитом. До бурок обо­в'язково одягали вовняні запаски з поперечними пасочками і червоними смугами при їх нижніх краях.

Добротні за матеріалом, рельєфно вишиті кольоровими вовняними нитками — волічкою — свити: семраги і чемерки. Вишивка у стрічковому плані розташована на полах, рукавах, при поясі. Особливе емоційне навантаження несе червоний колір в усіх комплексах одягу Волині. Це своєрідний образний символ сонця, життя. Він райдужне мерехтить жовтими, оранжевими, зеленими, білими нитками вишивки і ткання.

Дещо відмінна і загальна форма волинського одягу, порівняно, наприклад, з су­сіднім Поділлям, що займав територію між Бугом і Дністром (сучасна Вінницька, Хмельницька, частина Тернопільської області, північ Одеської області). Тут мають значення силуетні лінії. У подільському одязі вони пряміші, підкреслюють верти­кальність, пластичну стрункість. А волинський одяг має дещо іншу об'ємно-просторову структуру. Головні елементи комплексів пов'язані між собою заокругле-нішими лініями. У цьому важливу роль відіграють рясовані спідниці, приталені, зі збірками свити тощо. Їх співвідношення утворює приземлено-стійку структуру із заокругленими, широкими формами. Отже, волинський одяг нескладно відрізнити від подільського.

Поділля — це складний в етнічному плані і за історичним розвитком регіон. Крім українців, тут здавна проживали росіяни, поляки, греки, болгари, молдавани, євреї та ін. (167)

Важливі історичні події, зокрема, боротьба проти турецьких, польсько-литов­ських загарбників, позначилися на культурі подолян, в тому числі і на одязі, його формування і розвиток проходив на грунті слов'янської, давньоруської культури, у взаємозв'язках з культурою інших народів. Конкретні історично-соціальні, природні, економічні фактори зумовили як загальноспільні риси одягу, аналогічні іншим райо­нам України, так і своєрідні місцеві особливості, передусім в районах Західного, Схід­ного Поділля і в Подністров'ї. Основні комплекси жіночого одягу: сорочки, обгортки, запаски, спідниці, пояси, гуньки, свити, кожухи, намітки (у поляків — рантухи), ху­стини. Чоловіки носили сорочки, вузькі штани, свити (манти), кожухи, постоли (самоходи) і чоботи. Свити для чоловіків і жінок шили з чорного доморобного сукна, приталені і розширені знизу. На Вінниччині, Хмельниччині їх називали чугаями (чугаїнами), чемерками та ін. Названі основні компоненти одягу неоднакові у різновидних комплексах подільського одягу. Його силуетне, кольорове, структурно-компо­зиційне рішення мав виразні розбіжності в окремих районах. Так, уставкові додільні сорочки у районах Побужжя Вінницької області вишиті низинкою з перевагою чорного кольору на уставках, вузьких обшивках горловини, рукавів, знизу подолів. У сорочках Вінницького Подністров'я найтиповішим е розміщення вишивок по всій площині ру­кавів (стебнівка, поверхниця, кафасор, виколювання тощо). Тут поширена як двоколір­на, так і біла, чорна і багатоколірна вишивка. Унікальне явище українського народного мистецтва — подільські сорочки, вишиті тільки білими нитками низинкою, гладдю, виколюванням, мережанням (райони Клембівки, Городківки, Баланівки та ін.).

На Тернопільщині побутували короткі сорочки (до стану). У районах Подністров'я, особливо Борщівському, Заліщицькому, сформувалась унікальна система декорування сорочок багатоколірною вишивкою килимового характеру. Рельєфно виділяється ви­шивка на двох або трьох смугах, крім пазушних, що вертикально розміщені по дов­жині всієї передньої і задньої пілки сорочок і на рукавах (передпліччя, уставки), рукаві і обшивці. Кольори: чорний, червоний, жовтий, золоті і срібні нитки. Виділяються сорочки з перевагою жовто-оранжевого, чорно-сріблястого, чорно-вишневого і чорно-червоного кольору, так звані чорнобриві. У чоловічих сорочках шви при рука­вах, на плечах оздоблені вишитими стрічками.

Характер вишивки, її розташування на окремих частинах одягу суттєво впливають на загальний вигляд цілісних комплексів.

У класичних формах подільського одягу важливу роль відіграють його поясні части­ни, зокрема, чоловічі звужені довгі штани, що шили з полотна, тонкого сукна, вибій­чаної тканини. На півдні Поділля полотняні штани часто поперечно рясовані у дріб­ненькі виступаючі складки (типу плісе), підперезані кольоровим пасочком. У жіно­чих комплексах унікальні форми поясного незшитого вбрання: обгортки, горбатки, фоти, каптрінці тощо. Це прямокутні полотнища з чорної тонкої доморобної, пізні­ше фабричної тканини. Ними туго обгортали фігуру від пояса донизу, нижче колін. На них виткані позмінне, у різному ритмі повторення вузькі стрічки з двох-трьох білих, зелених, жовтих ниток. Густо розміщені стрічки часто утворюють кайму — смугу при низу, поясі і вздовж передньої поли обгортки. У трьохдільних фотах уся площина полотнища поділена на три однакові частини. Дві крайні густо орна­ментовані рядами геометричних, стилізовано-рослинних мотивів, а центральна — суцільно чорна. Строго прилягаючі до фігури обгортки у напівприлеглі, розши­рені, різні за кроєм свити, запаски, фартухи надають формам одягу цікавих акцентів об'ємно-просторового звучання.

На Вінниччині побутували плахти і запаски. Тут знайшла втілення велична краса простих, прямих форм, гармонійність масштабних співвідношень, зручність для прак­тичного користування. (168)

Розрізняють свитоподібні верхні одежини: опанчі, чугаї, чемерки, манти, катанки, гуньки тощо. Вони чорного, коричневого кольору, розширені донизу. Наприклад, манти тунікоподібні, виготовлені з доморобного сукна з невеликим стоячим коміром. Чоловіки й жінки носили манти, а також кожухи — переважно білі, «розкльошені» донизу, без підрізання в талії і вишиті різнокольоровими нитками.

З головних жіночих уборів, крім наміток, хустин у дівчат поширені були вінки із штучних квітів, оздоблені скляним намистом і кольоровими стрічками. Такі вінки називали карабулями. Нагрудні прикраси — намиста, ґердани, ланцюжки, низ­ки монет — солби або згарди. Парубки носили кресані — солом'яні капелюхи, прикра­шені ґерданами, плетеними шнурками, фабричними стрічками, качуровим і павиним пір'ям тощо.

Одяг Поділля характеризується, по-перше, специфікою доморобних матеріалів (сукна, полотна, візерунчастих одягових тканин) більш рельєфного килимового харак­теру, порівняно з іншими районами України; по-друге, прямолінійністю крою (за прямими лініями поєднані між собою не тільки частини, а й деталі окремих компонен­тів, цілі комплекси; масове поширення незшитого поясного одягу); по-третє, перевагою чорного, коричневого кольорів в об'ємно-просторовій структурі одягу. Перевага чорного кольору — важливий фактор посилення символічного звучання білих, червоних, золо­тистих акцентів в одязі, співзвучних з родючою землею і барвистою природою По­ділля.

Різновидний за матеріалом, кроєм і прикрасами одяг Буковини (сучасна Черні­вецька область). Його виготовляли із доморобного лляного, конопляного полотна, вовня­ної тканини, овечої шкури. Окремі елементи традиційного одягу шкіряні — чолові­чі паси-череси, постоли, чоботи. Фабричні тканини увійшли в побут на початку XX ст.

В окремі групи .виділяються такі локальні комплекси, як одяг Буковинського Поділля, Прикарпаття, Верхнього Припруття, Нижнього Припруття та Буковинської Гуцульщини ¹⁴.

Хоча в окремих прикордонних районах Буковини відчутні взаємовпливи народної культури молдаван, румун, однак стійкіше збережені спільні риси з одягом інших регіонів України, передусім Поділля. Жіночий буковинський одяг — довга тунікоподіб­ного крою сорочка; одноплатові обгортки, фоти; кептарі, сердаки, кожухи. Головні убори дівчат — вінки, зокрема карабулі, стрічки, кодини; у жінок — рушники, намітки, перемітки, «фустки». Одяг чоловіків: тунікоподібна сорочка без складочок біля горло­вини; штани — портяниці, гачі, сердаки і кожухи. Головні убори: солом'яні капелюхи і шапки-клепані. Взуття — постоли, чоботи.

Суттєва відміна буковинського одягу — вишивка дрібними коралинами, бісером, лелітками; білим і жовтим шовком, золотою і срібною нитками тощо. Важливу групу утворюють цікаві тунікоподібні безрукавки — цурканки, пошиті з овечої шкури, розши­рені донизу, їх край часто обшитий тхорячим хутром, аплікований шкірою орнамен­тальними мотивами — зубці, круги, розетки і под. Зрозуміло, що одяг гірських районів Буковини має прямі аналогії з одягом Карпатського регіону.

Кліматично-географічні, соціально-історичні умови сприяли формуванню специ­фічних особливостей одягу районів Північного Прикарпаття (частково Львівська, част­ково Тернопільська області), гірських районів Карпат (Івано-Франківська, частково Львівська .області) та Закарпаття. Так, на Львівщині сформувались унікальні ком­плекси одягу, які отримали визнання як важливі явища культури українського народу: одяг Яворівщини, Сокальщини, Городка, а в Івано-Франківській області — одяг Покуття, Городенківщини та ін. (169) Найважливіше в них — це способи декорування вишивкою: у Городку — червоно-білою; Яворові — багатоколірна гладь; Сокалі — чор­на хрестикова вишивка на сорочках з відкладними комірами типу матроських тощо. В Яворівському районі тулупи і капоти носили зелені, у Куликові — сині, Болехові — темно-коричневі; у Миколаєві — опанчі і жупани ясно-блакитного кольору; Болехові — білі з рясними складками спенсери.

На Покутті поширене декорування одягу візерунчастим тканням і багатоколірною вишивкою. Особливо цікаві переміточні забори (орнаментальні смуги на кінцях переміток). У Городенківському районі виділяється килимовим звучанням вишивка со­рочок.

Найвиразніше виступають відмінні риси в одязі таких етнічних груп українського народу, як гуцули, бойки, лемки.

Живописними акцентами, вишуканим пропорційним співвідношенням окремих ча­стин характеризується народний одяг гуцулів, що заселяють гірські райони Івано-Франківської і Чернівецької областей, Рахівський район Закарпатської області.

Жінки-гуцулки носили додільні уставкові сорочки, дві запаски, обгортки, пояси, намітки, хустини, кептарі, сердаки, постоли, в'язані шкарпетки-капчурі. Взимку одя­гали сердаки з чорного або коричневого доморобного сукна з яскравою, кольо­ровою або чорною вишивкою, китицями, на свята — білі сукняні свити-гуглі. Одяг чоловіків — короткі, до колін, тунікоподібні сорочки; широкі штани з грубого білого полотна (поркениці), червоного сукна (крашениці), чорного або білого сукна (гачі); прямоспинний плечовий одяг — з рукавами (сердак) чи безрукавний (кептар). З головних уборів найбільш поширені чорні повстяні капелюхи — кресані, зимові шап­ки — клесані.

В ансамблях гуцульського одягу важливі численні доповнення: шкіряні сум­ки — ташки, тобілки, табівки; ткані вовняні торбини — тайстри, дзьобенки; у чоло­віків — різьблені з інтарсією, інкрустацією топірці, келефи, порохівниці; у жінок — палиці з мосяжними завершеннями тощо. При цій ніби сталій композиційній будові кожен район, навіть окремі села та їхні присілки, мають відмінності в одязі. Як висо­комистецькі твори увійшли в історію чітко розроблені комплекси одягу у таких осеред­ках, як Космач, Яворів, Верховина, Шешори, Рахів та ін. Окрему групу утворюють так звані червоні ансамблі одягу (окремі компоненти — сердак, штани — пошиті з червоно­го сукна).

Барвиста кольорова соковитість, архаїчність форм, різноманітна вишивка, апліка­ція, плетіння, складність прикрас і доповнень виділяють гуцульський одяг серед інших костюмних комплексів України.

Перевагою чорно-білих акцентів характеризується одяг Бойківщини (гірські райо­ни Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей). Жінки носили білі до­моробні сорочки, дрібно рясовані при шиї, манжетах-михалках. Типове вишивання на дрібних брижах сорочок. Поверх них одягали безрукавки з чорного або коричневого Сукна — лейбики. Поясний жіночий одяг: білі спідниці; вишиті внизу фартухи; точени-ки, фарбани і полотняні запаски. Важливе художнє явище — бойківські вибійчані спідниці — друкавиці. Вони зберегли важливу інформацію про культуру вибійчаного мистецтва бойків, пласти орнаментальної культури. Поясний одяг чоловіків: літні полотняні вузькі штани — портяниці, портки, порти, гаті; зимові — сукняні холошні, волосянки. Верхній одяг взимку — кожухи. Взуття — шкіряні постоли.

Суттєва ознака бойківського жіночого одягу — прикраси з різнокольорового бі­серу (силянки). Важливою частиною комплексів одягу є складні головні убори: очіпки-кибалки із стрічками, які опускались на спину; партиці, пантлики; великі з торочками хустини. Цікава форма жіночого головного убору — молодиці, кругленько пов'язані хустками із кінцями, зшитими так, щоб три кінці з кутасиками спа­дали на спину. (170) Головні убори відіграють важливу роль у створенні композиційної ці­лісності одягових комплексів, котрі мають варіантні типи у східних, західних і центральних районах Бойківщини.

Художніми особливостями виділяється одяг лемків, етнічної групи українців, які здавна жили по обох схилах Східних Бескидів (в Карпатах між річками Саном і Попрадом та на захід від Ужу). Йдеться про принципи дещо об'ємнішого, овальнішого формування одягу і кольорове рішення.

Жіночий комплекс: коротка безуставкова сорочка — чахлик, спліча (до неї при­шивали полотняний подолак — спідник); дрібнорясовані спідниці — фартухи. Поверх них одягали дрібнорясовані запаски, знизу обшиті рядами різнокольорових стрічок — фарбіток. Плечовий одяг — приталена безрукавка (лейбик, лейбича) чорного або синього кольорів. Верхній одяг — кожухи (кожушаниці). Жіночі головні убори: кибал-ка (хімка, химка, хомля), на яку накладали очіпок (чеплик), великі хустки. Поширені бісерні прикраси — «драбинки».

Чоловічий комплекс: безуставкова сорочка, лляні штани (ногавки), камізелька голубого кольору (друшляк), лейбик з двома фалдами блискучих ґудзиків, сукняні куртки (гуньки, сердаки). Взуття — шкіряні ходаки і чоботи. Чоловічі головні убори: чорні фетрові капелюхи, круглі шапки з овечої шкури, зверху обшиті синім сукном. Тільки в одязі лемків побутувала цікава верхня одежина з доморобного темно-сірого сукна — чуга, чуганя — довга, прямоспинна, з нашитими рукавами. У неї великий від­кладний комір з довгими, звисаючими нижче коліна на спині, вовняними стрічками (китиці, свічки). Крім чугів були поширені гуні з коричневого сукна, з великими клинами по боках — крилами, фалдами.

На округленість композиційних форм лемківського одягу, легкість його силуетних ліній вплинули дрібне рясування сорочок при комірі, на широких рукавах нижче ліктя; одягання по декілька спідниць, рясованих, зібраних у складочки.

У кольоровому відношенні образно переважає темно-синій колір спідниць, запасок; блакитний — у камізельках; червоно-білий — у вишивках і прикрасах з бісеру. При ледь помітних впливах словацької, чеської, польської, угорської культур одяг лем­ків відбиває цікаву, самобутню матеріально-духовну культуру, її давньослов'янські, архаїчні корені.

Ліричністю ліній, емоційною живописністю на фоні вічнозелених гір і долин характеризуєтсья одяг Закарпаття. Його різновиди визначають передусім сорочки. Тут були поширені сорочки: 1) довганя — з цільнокроєними рукавами, манжетами (зап'ясника-ми), пришитими по основі, з пазухою на лівому боковому шві станка; 2) опліччя — ко­ротка (до підточки), з цільнокроєними рукавами, біля шиї мала «моршенку» — дрібні складочки,— поверх яких в рядовому плані розташована вишивка хрестиком і гладдю; 3) заспульниця — додільна, з пазухою збоку, з рукавами, пришитими по основі, найважливішу роль відігравали широкі вишиті смуги на місцях уставок рука­вів, вишивка виконана дрібною низинкою фіолетового кольору з вкрапленням зелених, синіх, жовтих ниток; 4) «волоська» сорочка — з чотирикутним вирізом гор­ловини, при краях широкі вишиті смуги, рукави широкі, знизу призбирані оборкою, суцільно вишиті; 5) лептянка — коротка, тунікоподібна, з широкими вишитими рукавами, часто знизу не призбираними, а зарубленими вузеньким рубцем. До соро­чок одягали доморобні спідниці з тонких вовняних ниток, вишиті при краях, обшиті зубчастими тасьмами і фартухи-плати. Більш поширені спідниці з синього і яскравого рожевого, блакитного ситцю. Живописні акценти до сорочок і кольорових спідниць, фартухів-платів — це кожушані безрукавки-бунди, суцільно вишиті червоними вовняними нитками (рослинний орнамент) так, що, здається, немає місця для проколу голки. (171) Крім бунд з доморобного сірого сукна виготовляли короткі куртки-уйоші та тунікопо­дібної форми білі сукняні гуні з довгим ворсом на лицьовому боці. У другій половині XIX ст. масового поширення набули короткі, з сірого або білого доморобно­го сукна куртки (сіряк, сердак, уйош, реклик, петик).

Характерні і чоловічі сорочки тунікоподібного крою, з довгими широкими рука­вами. їх вишивали білими нитками, на швах інколи з жовтими стрічками. Штани білі, широкі, полотняні; вузькі сукняні (ногавиці) або холошні. Сорочки підперезували шкіряними широкими иасками — чересами з трьома пряжками та тисненим геометрич­ним орнаментом.

Кожен район Закарпаття й окремі села мають відмінності в одязі. Та скрізь білий колір контрастно підсилює яскраві фіолетові, сині, рожеві, жовті, червоні і чорні акценти як вишивки, так і фабричної тканини, стрічок тощо.

Невичерпна творча фантазія народних майстрів виявилась у тому, що вони розробили у межах локальних традицій численні варіанти художньо-образного вирі­шення. Часто одна, на перший погляд, невеличка деталь відіграв важливу роль у ло­кальних різновидах традиційного одягу.

Народний одяг — це складна цілісна система взаємозв'язків і взаємовпливів форми, матеріалів і прикрас. Для одягу України XX ст. найбільш характерні три основні форми: трапецієвидна, овальна і прямокутна. Є різні варіанти їх викроювання в окре­мих районах, селах України. Як зазначалося вище, подільський одяг виділяється пла­стичною стрункістю, вертикальністю звучання силуетних ліній, а волинський — більш приземлений, із заокругленими, широкими формами. Є різниця і в носінні одягу.

Локальні художні особливості визначають також матеріали (переважно лляні, конопляні, вовняні тканини ручного і фабричного виготовлення), методи крою, пошиття, прийоми об'єднання окремих компонентів у комплекси, принципи формотво­рення й оздоблення різними доповненнями: коралями, аплікацією і т. ін.

Народний одяг синтетичне акумулював у собі різні види народного декоративного мистецтва: тканини, вишивку, вибійку, вироби із шкіри, ювелірні прикраси тощо. Художні принципи, методи формотворення вироблені внаслідок колективного досвіду певного регіону.

Одяг — це результат як практичної, так і духовної діяльності народу. Він охоплює сферу знань, художні смаки, естетичні погляди, обрядові аспекти, етнічні особливості. Народний одяг матеріально виражений і зберігає інформацію про формотворення, ор­намент, колорит, які е в пам'яті народу. Багаті художні традиції — постійне джерело творчих пошуків і відкриттів сучасних народних майстрів, художників-професіона­лів, конструкторів. Вони цо-різному підходять до багатющих традицій українського одягу. Одні беруть за основу крій, другі — засоби декоративного оформлення, треті — колорит. Разом з тим важливу роль відіграє індивідуальне бачення художнього образу народного одягу.

Велике значення удвозвитку теорії і практики мистецтва, художніх традицій на­родного моделювання має робота Київського художнього інституту. Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, Харківського художньо-промисло­вого інституту. Київського філіалу Всесоюзного науково-дослідного інституту худож­нього конструювання. Київських художньо-виробничих майстерень художнього проек­тування, Художнього фонду України, філіалу Всесоюзного науково-дослідного інсти­туту художнього конструювання у Харкові, ряду середніх спеціальних навчальних закладів. (172)

На особливу увагу заслуговує науково-дослідна і творча праця кафедри моделю­вання костюма, створеної 1959 р. при Львівському інституті прикладного та деко­ративного мистецтва. Тут готуються спеціалісти з моделювання костюма у галузі деко­ративно-прикладного мистецтва, промислового проектування костюма з трьох спеціаль­ностей (швейні вироби, вироби з трикотажу, взуття і головні убори). Група виклада­чів, художників інституту працює у напрямі переосмислення традиційної форми при створенні єдиного ансамблю, стилістичної єдності всіх його компонентів. Оригінальні нові комплекси одягу за народними мотивами створили художники-модельєри О. Коровицький, С. Заблоцька, В. Шелест, 3. Шульга, 3. Тканко, Т. Кечеджі, М. Безпальків, Н. Яворська, О. Нешенко та ін.

У справі розвитку художніх традицій народного одягу важливу роль відіграють Київський, Харківський, Львівський будинки моделей, їхні колективи вивчають ло­кальні різновидності народного одягу і мовою кольору, форми, орнаменту розкри­вають таємниці краси народного одягу.

Важливим етапом дальшого розвитку художніх традицій народного одягу є творча співпраця художників-модельєрів, конструкторів, технологів і майстрів-виконавців, що працюють на підприємствах системи народних художніх промислів — фабриках, об'єднаннях, цехах, дільницях різного підпорядкування. Останнім часом активізувала­ся робота по моделюванню одягу за народними мотивами. Художники-модельєри, провідні майстри працюють у двох напрямах: створення унікальних творів виставоч­ного характеру; розробка зразків для малосерійного і масового виробництва з урахуванням перспективного напряму моди і кращих досягнень мистецтва моделю­вання.

Яскравою сторінкою в історії мистецтва моделювання є творча діяльність художни­ків і народних майстрів виробничо-художнього об'єднання ім. Т. Г. Шевченка (м. Київ), «Вінничанка», «Полтавчанка» (чоловічі і дитячі сорочки-чумачки, гуцулки, жіночі блузки та сукні тощо), фабрики художніх виробів ім. Лесі Українки (м. Львів), фабрики художніх виробів ім. Р. Люксембург (м. Івано-Франківськ).

Художні традиції українського народного одягу знайшли оригінальне продовження у творчості групи художників, що розробляють театральні костюми для професійних і самодіяльних колективів, театральних вистав тощо.

Традиції народного одягу е основою діяльності провідних народних майстрів Укра­їни, зокрема, Г. Верес (Київ), О. Возниці, С. Грицай, М. Калиняк (Львів), Г. Вінтоняк (Коломия), Г. Григоренко (Чернігів), 3. Романової (Рівне) та ін.

Упродовж віків шліфувалися закономірності формотворення, колориту, прикра­шення українського народного одягу. Створюючи справжні шедеври мистецтва, укра­їнські майстри напрочуд тонко володіли вишуканістю лінії в об'ємно-просторовій структурі, гармонійністю форм, пропорцій, ритму.

¹ Історія Української РСР: У 8 т. К., 1977. Т. 1. С. 35—39; Археология Украинской ССР:

В 3 т. К., 1985. Т. 1. С. 54, 59.

² Історія Української РСР. Т. 1. С. 87.

³ Археология Украинской ССР. Т. 1. С. 166.

⁴ Історія Української РСР. Т. 1. С. 72.

⁵ Пасек Т. Трипільська культура. К., 1941. С. 57.

⁶ Історія Української РСР. Т. 1. С. 102.

⁷ Там же. С. 144.

⁸ Там же.

⁹ Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977. С. 14—18. (173)

¹⁰ Летопись по Лаврентьевому списку. СПб., 1877. С. 34, 51, 63, 64.

¹¹ Маслова Г. С. Историко-культурньїе связи русских й украинцев по данньїм народной одеждьі //Сов. зтнография. 1954. № 1. С. 41—59.

¹² Матейко К. Й. Український народний одяг. К., 1977. С. 145.

¹³ Николаева Т. А. Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье. К., 1987. С. 175.

¹⁴ Кожолянко Я. Й. Народная одежда населення северной Буковини (вторая полови­на XIX— 40-е годьі XX в.). Минск, 1988. С. 18. (174)
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ