дпм. Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с

• Название: Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с
• Анкор: дпм.doc
• Дата: 19.09.2017
• Размер: 2.02 Mb.
• Имя файла: дпм.doc
• Тип: Документы; #8673
• страница: 28 из 36

Художнє плетіння з лози, рогози і соломи. Плетіння з природних матеріалів, як припускають чимало дослідників, належить до первісних виробництв і, мабуть, ви­переджує ткацтво та виготовлення керамічного посуду. Але якщо археологія поки що не дає матеріалу, щоб підтвердити першість плетіння, то етнографія деяких народів Австралії, Південно-Східної Азії, Африки й Америки засвідчує наявність плетіння при відсутності ткацтва. Логічні міркування над цією гіпотезою приводять до висновку, що навивання та плетіння простіші, бо не потребують попередньої обробки сировини й особливого устаткування, а тому могли виникнути найшвидше.

Найдавніші археологічні пам'ятки плетіння — залишки матів, мішків, кошиків, тарілок для хліба, накривок для кошиків і глиняного посуду — знайдені в Єгипті, Месопотамії, на Балканах, у Великобританії, Швейцарії та ін. і датуються V—IV тис. до н. е. В неоліті практично виникли всі основні техніки плетіння: спіральна, полотняна (пряме хрестовидне переплетення), каркасна, стрічкова тощо. Здебільшого для плетіння використовували м'які матеріали: солома, шувар, папірус, очерет та ін.

Як вже зазначалось, існують підстави вважати, що керамічний посуд у деяких краї­нах виготовляли спочатку на плетеній основі, тобто кошикові місткості для водонепроникнення обліплювали глиною. Під час випалу плетений каркас згоряв, а черепок набував необхідної міцності. У виробництві посуду поєднання плетіння з обліплюван­ням глиною було відоме в неолітичних поселеннях додинастичного Єгипту — Меріме і Фаюмі. У такому великому посуді жителі зберігали зерно.

У наступні епохи бронзи й заліза плетіння не набуло принципово нових технічних досягнень. Майже всі техніки були вже відомі, й на долю наступних поколінь залиша­лося їх відшліфовувати, дбаючи про різноманітність і досконалість конструкції виробів. В античних країнах для плетіння частіше використовували прути дерев і кущів, їх коріння та інші матеріали. Тому тут особливо поширилася каркасна техніка плетіння, а кошики різноманітного призначення і форми стали основним типо­логічним напрямом плетеного виробництва. (191) Багато з плетених речей завдяки майстерній техніці виконання, досконалості форми й вигадливості мережива переплетень сягали висот знаменитої античної кераміки. Водночас деякі предмети з лози античних міст Північного Причорномор'я за археологічними даними близькі формою і технікою виготовлення до виробів українського лозоплетіння XVIII—початку XX ст.⁶, що засвідчує традиційність ремесла і вікову спадкоємність культур.

Плетіння продовжувало розвиватись у колишніх римських колоніях. Плетені вироби відносили до предметів першої необхідності і виготовляли спеціальні майстри-кошикарі, плетільники матів, рибальського спорядження та ін. З вербової лозини плели кошики і дитячі колиски, клітки для пташок і вулики.

Плетені вироби багатьох народів позначені національною своєрідністю використан­ня місцевих матеріалів, улюблених технік плетіння, виготовлення відповідних типів речей. Однак через слабку тривкість природних матеріалів плетені предмети з цих віддалених часів до нас не дійшли. Існують лише різні опосередковані свідчення їх широкого застосування.

Про популярність плетіння у ранньому середньовіччі говорить такий промовистий факт, як поширення «плетінчастого» орнаменту (утворюється із різноманітних сплетених стрічок на зразок плетення кошика із вибагливими викрутасами спіра­лей, вісімок, косичок тощо). Він поширений у мистецтві Близького Сходу, а також мистецтві європейського раннього середньовіччя. Київської Русі (книжкова мініатюра, ювелірна справа, різьблення).

Мода на плетені вироби збереглась упродовж всього середньовіччя. Але якщо в Х—XII ст. дерев'яним і плетеним посудом користувалися бідні й багаті, внаслідок нестачі металу і слабкого розвитку кераміки, та в пізнє середньовіччя і нові часи появився срібний посуд для заможних, який неначе імітує плетений технікою ска­ні. Ажурні порцелянові кошички для фруктів виготовляла мануфактура Мейсена (Німеччина) на початку XVIII ст. і через кілька десятиріч їх виробництво розповсю­дилося майже на всі європейські порцелянові підприємства, зокрема у Корці, Город­ниці на Україні. Так, оригінальні середньовічні плетені вироби дали ідею розвитку ажурного металевого й керамічного посуду, декоративних ажурних переділок, кованих з металу, різьблених з дерева тощо.

З XV—XVI ст. на Україні виплітали з соломи ширококрисі капелюхи — брилі, типовий літній головний убір українських селян, їхня форма залежала від співвідно­шення крис і висоти циліндра, а декоративна фактура поверхні — від техніки плетення (здебільшого зубчаста та кіскоподібна).

Найдавніші пам'ятки українського плетіння походять з кінця XVIII—XIX ст. і зберігаються у музеях Києва, Львова, Ромнів та ін. Ні формою, ні технікою плетіння ці вироби майже не вирізняються від більш давніх предметів. Важливим джерелом пізнання плетених речей початку XIX ст., зокрема особливостей їх функціонування на Західному Поділлі та в Карпатах, є акварелі львівського художника Ю. Глогов-ського ⁷. Малюючи людей у народному одязі та побутові сцени, він водночас зображав як доповнення плетені кошики, брилі, клітки, решета, якими користувалися селяни, а іноді й міщани. Кошики — плетені з лози, циліндричної і витягнутої до овальної форми вінця, густоплетені й ажурні, з накривкою і відкриті — один із важливих засо­бів транспортування продуктів збиральництва. З кошиками ходили до лісу по ягоди і гриби, носили продавати найрізноманітніші продукти харчування. Жінки особливо по­любляли рогозяні кошики з двома ручками у вигляді торбинки 25—30 см висотою і 30—50 см довжиною. Їх носили в руках або закинувши на руку, під пахвою і на плечах, зв'язавши ручки пасочком або настромивши на палицю. (192)

Лозоплетіння і рогозоплетіння розповсюдилося головним чином у місцевостях, прилеглих до озер і річок, а вироби з соломи традиційно побутували у районах вирощу­вання жита й пшениці. У Карпатах і на Поліссі сировиною для плетіння були коріння сосни, гілки ліщини, луб тощо. Найбільші центри плетіння зосереджені у то­дішніх Київській, Чернігівській, Полтавській, Подільській і Волинській губерніях та на Галичині.

Розвитку промислу плетіння з природних матеріалів сприяли засновані у 80-х роках XIX ст. школи і навчальні майстерні. Одна з перших таких шкіл виникла у 1879 р. у с. Нижнів (тепер село в Тлумацькому районі Івано-Франківської області). Незабаром кошикарські школи відкрили в м. Сторожинець (1891 р.) на Буковині, с. Джурів (1892 р.), с. Стриганці (1897 р.) — тепер Івано-Франківська область;

м. Яворів (1895 р.), с. Журавна (1898 р.), с. Сокирченці (1900 р.) — нині Львівська область. З 1905 р. вищі кошикарські курси працювали у Львові, де чотири майстри навчали близько ЗО учнів. Подібні школи й майстерні наприкінці XIX ст. діяли у Києві, Полтаві, Черкасах та ін.

Важливе значення для розвитку художнього промислу плетіння мали й ринки збуту готової продукції. Так, у цей період поблизу Києва «в 22 селах Остерського повіту плетінням займалися 4519 кустарів, у тому числі майже все доросле населення сіл Микільської і Воскресенської Слобідки, Троєщини, Вигурівщини, Осокорків, які в наш час входять у міську смугу Києва» ⁸. Не менш потужні осередки плетіння розмістилися неподалік Львова, а саме: Яворів, Вільшаниця, Наконечне, Підмонастир та ін. Зокрема, в Яворові 1896 р. з лози і лика виготовляли кошики та інші предмети 215 родин, а рогозяні мати — 52 сім'ї. У Наконечному з лози виробляли на продаж місткості для возів і саней та кошики; з лубу — полотна для решіт і господарські кошики; з соло­ми — тару для збіжжя, капелюхи, мати тощо. У Вільшаниці переважно плели стрічки з соломи й рогози, які йшли для виготовлення брилів, кошиків та декорування меблів ⁹. Майстри з с. Підмонастир виплітали різноманітні кошики з лози, що мали насамперед попит у міського населення (для квітів, паперів, білизни, рукоділля тощо).

Певну роль у популяризації плетених виробів відігравали господарські виставки-ярмарки в Полтаві (з 1837 р.), Харкові (з 1849 р.), Києві (з 1852 р.) та ін., а на західних землях України — господарсько-етнографічні виставки у Львові (з 1877 р.), Коломиї (з 1880 р.), Тернополі (з 1887 р.) тощо. З каталогу Львівської Крайової сільськогосподарської і промислової виставки 1877 р. довідуємося, що на ній експонува­лися плетені з лика решета майстрів С. Гуляка (с. Майдан Надвірнянського повіту), М. Мручковського (м. Бучач) і 'рогозяні мати А. Атаманюка (с. Медведівці того ж по­віту). Меблі, гнуті з ліщини і плетені з лози (столик, крісло-диван, чотири крісла, ди­тячі кріселка), кошичок для квітів виготовив на виставку В. Антонюк з с. Мишин Коло­мийського повіту. Кошики І. Крука із Золочева та майстрів з с. Підмонастир були зорієнтовані на смаки міських покупців і заїжджих туристів. На такій же виставці у Львові 1894 р. експонувалися плетені кошики С. Сількевича (м. Калуш), різнома­нітні плетені вироби з лози і бамбука львівської майстерні та лозоплетені візочки майстерні О. Коневича (м. Львів).

Таким чином, у художньому промислі плетіння кінця XIX ст. спостерігається дві тенденції. Перша — виготовлення сільськими майстрами традиційних виробів, пере­важно кошиків та рибальського спорядження, друга — виробництво міськими майстер­нями модних плетених предметів за місцевими зразками. На декотрих позначився вплив стилю модерн. Дуже розширився асортимент плетених виробів: меблі, дорожні речі, кошики, знаряддя праці, дитячі іграшки тощо. Попри відчутну конкуренцію фабричної продукції плетення виробів з природних матеріалів не втратило свого зна­чення ні в побуті, ні у народній художній культурі. (193)

На початку XX ст. на Україні було понад десять приватних кустарних майстерень, де виготовляли плетені вироби, та кілька фабрик. Найбільші — в містах Корсуні-Шевченковому і Цюрупинську — спеціалізувалися на випуску плетених меблів.

У 20-х роках засновані артілі художнього плетіння в колишньому с. Гусинці на Київщині, с. Білецківці на Полтавщині, с. Боромлі на Сумщині, м. Чернігів та ін. Народні майстри і в артільних підприємствах продовжували виплітати звичні для себе предмети відшліфованих, усталених форм та конструкцій.

У 50-х роках відновилася робота майже всіх довоєнних артілей плетіння виробів, у давніх центрах цього промислу засновувалися нові підприємства.

З метою збільшення випуску плетеної продукції, насамперед меблів, з 60-х років цехи лозоплетіння почали обладнувати технологічними пристроями і машинами для гідротермічної і механічної обробки лози (циліндри для пропарювання лози, верстати для обдирання кори, розколювання і стругання прутів, для плетення рогозових сму­жок, шнурків і навіть механічного плетення лозових полотнищ).

Нині на Україні налічується понад ЗО підприємств художнього плетіння у різно­му відомчому підпорядкуванні та чимало осередків, які функціонують за принципом домашнього промислу, безпосередньо пов'язані з ринком, користуються зростанням попиту на оригінальні вироби. Найбільші фабрики і цехи лозоплетіння е у Чернігові, Корсуні-Шевченковому, Боромлі (Сумська область), Хусті, Тячеві, Ізі (Закарпатська область).

Плетіння з рогози, обгорток качанів з кукурудзи і соломи розвивається пере­важно індивідуальною працею майстрів поза підприємствами народних художніх промислів. Значними центрами рогозоплетіння нині е села Вільшаниця, Шкло Львів­ської області, Бутин, Поляна, Хотовиця, Пишківці Тернопільської області. Городище, Гирява Ісківка Полтавської області, Ізмаїл, Кілія Одеської області.

З соломи переважно виплітають капелюхи, серветки, рідше — унікальні скриньки (В. П. Микола, Черкаська область; Р. С. Миндюк, Івано-Франківська область), твори декоративної пластики (П. С. Безверхий, Чернівецька область; М. І. Гальчук, Терно­пільська область). Жіночі й молодіжні торбинки з обгорток кукурудзяних качанів ви­готовляють переважно на Закарпатті народні майстри сіл Боронева та Вишкове.

Таким чином, у 80-х роках плетіння з природних матеріалів набуло чи не найбільше! популярності і як вид художнього промислу ввійшло до провідної групи ремесел поступаючись питомою вагою лише вишивці, ткацтву, килимарству, художньому дере вообробництву та кераміці.

¹ Літопис руський. К., 1989. С. 13, 16, 17, 21, 24, 25, 39 та ін.

² Гаркави А. Й. Сказание мусульманских писателей о славянах й русских. СПб., 187С С. 101.

³ Літопис руський. К., 1989. С. 71.

⁴ Макаренко М. Скульптура й різьбярство Київської Русі передмонгольських часів / Київський збірник теорії й археології побуту й мистецтва. К., 1930, 36. 1. С. 28—29.

⁵ Літопис руський. С. 418.

⁶ Селівачов М. Р. Українське народне мистецтво лозоплетіння // Народна творчість т етнографія. 1987. № 3. С. 4.

⁷ Український народний одяг XVII—початку XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського Упор. Крвавич Д. П., Стельмащук Г. Г. К„ 1988.

⁸ Селівачов М. Р. Українське народне мистецтво лозоплетіння // Народна творчість ^ етнографія. 1987. № 3. С. 42.

⁹ Чугай Р. В. Художнє плетіння з лози, рогози та соломи // Народне декоративне мистец' во Яворівщини. К., 1979. С. 128. (194)
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
ХУДОЖНЯ

КЕРАМІКА,

СКЛО

І МЕТАЛ
Художня кераміка. Освоєння людиною глини — першого пластичного і порівняно твердого матеріалу для виготовлення місткостей (посуду) та магічно-ритуальних фігу­рок — припадає на епоху палеоліту. Гончарне виробництво первісних культур вихо­дило переважно з практичних потреб. І лише згодом, внаслідок удосконалення технології, черепок стає тоншим, урізноманітнюється форма, звертається увага на зовнішнє оздоблення.

Вже в епоху неоліту гончарні вироби, передусім ритуального призначення, на­бувають художньої виразності, а заняття гончарством дедалі набирає творчого харак­теру. Цей процес проходив на віддалених територіях і континентах незалежно один від одного (Японія, Месопотамія, Егейський світ та ін.). Найвищий розквіт гончарство досягло у Стародавній Греції (VII—IV ст. до н. е.): всесвітньовідомий її чорно-фігурний і червонофігурний вазопис.

На території України найдавніші археологічні матеріали (епоха неоліту) засвідчують поширення випаленого керамічного посуду двох стильових відмін. Перший має прості одноманітні форми горщиків і мисок, розписаних прямолінійно-геомет­ричними мотивами у вигляді горизонтально-лінійних, ялинково-діагональних та інших мотивів, вкритих наколками або відтисками гребінця — поширений на півночі та ліво­бережжі України. Другий відзначається різноманітністю типів і форм посуду, декоро­ваного червоною, білою або чорною фарбами, переважно спіральними і меандровими мотивами орнаменту — поширений на правобережжі України, Подунав'ї та Бал­канах.

Майстри ранньослов'янської кераміки (середина І тис.) користувалися ручним гон­чарним кругом, що давало їм змогу виготовити тонкостінні вироби урізноманітне­них форм, рясно оздоблені рельєфом і штампиковими візерунками у вигляді кружа­лець, ромбів, трикутників, дужок тощо.

Високим художнім рівнем форми і засобами орнаментування відзначалися вироби черняхівської темно-сірої кераміки кухонного, столового і тарного призначення. До окремої групи слід виділити ритуальний посуд, котрий виготовляли з особливою ретельністю та оздоблювали загадковими мотивами-символами. На думку вітчизняного вченого Б. О. Рибакова, таємничі знаки на чарі з Лепесівки і глечику з Ромапгівки є не просто прикраси, а найдавніший східнослов'янський календар, що містить основні місяці хліборобського циклу. (195)

Бурхливий розвиток кружальної кераміки у III—VI ст. змінюється її занепадом у VII—IX ст. Майже зникають традиції високохудожньої черняхівської кераміки, збіднюється асортимент, спрощується форма виробів. З незрозумілих причин майстри перестають користуватися гончарним кругом, задовільняючись кухонним посудом, ви­готовленим стрічково-ліпною технікою. Дехто зі вчених пов'язує занепад гончарства з виникненням деревообробного токарства і витісненням гончарних виробів зручним дерев'яним столовим посудом.

Декор на горщиках у цей час розміщується знизу доверху таким чином: до плічок його вкривають лінійні стрічки, а плічка і шийку оздоблюють складніші та виразніші мотиви: солярні знаки (хрест у колі), хвилясті «змійки» тощо.

З утворенням Давньоруської держави у Х ст. поступово збільшується кераміка, виготовлена на крузі, особливо в містах. На виробах появляється спочатку непрозо­ра, а згодом прозора полива. Асортимент посуду розширюється і складається з п'яти основних типологічних груп: корчаги для зберігання зерна, миски, горщики, кухлі і глечики. До останньої також входять вузькогорлі глечики, так звані амфорки київського типу, які інколи мають маленькі вушка з дірочками для просилювання шнурка або шкіряного паска.

Найважливішою типологічною групою посуду були горщики для приготування їжі. Вони мали кілька типів, котрі різнилися розмірами, співвідношеннями плічок до висоти, характером профілювання вінець та особливостями ритованого декору (в основному зосереджується на плічках у вигляді ліній та нескладних відбитків).

З другої половини Х ст. керамічний иосуд і глиняні плитки покривають кольоро­вою прозорою поливою. У наступних століттях виробництво поливаної кераміки збільшується. Виникав поліхромний розпис глухими поливами (емалями) мисок, чаш тощо. Наприклад, чашу, розписану кольоровими емалями, знайдено під час розкопок 1931 р. на давньоруському поселенні XI ст. на березі Таманської затоки. У центрі чаші міститься світлий круглий медальйон із зображенням двох птахів обабіч дерева життя. Прийоми розпису нагадують так звану перегородчасту емаль, де замість метале­вих переділок наведені чорні контури, а чисті поля заповнені синьою, жовтою, зеленою, білою і чорною емалями. Подібні зразки творів знайдені в Києві і Гньоздові.

У XII ст. форми посуду набувають присадкуватої і опуклобокої тектоніки.

Названі нові тенденції у розвитку кераміки Київської Русі характерні насамперед для міських центрів гончарства, тоді як сільські провінційні осередки зберігали давні традиції у формуванні виробів та їх оздоблення.

У зв'язку з будівництвом кам'яних споруд розпочалося виробництво архі­тектурно-декоративної кераміки: облицювальні плитки, «голосники», різнопрофільна плінфа тощо. Поливаними плитками у Х—XII ст. облицьовували не тільки підлогу, а й подекуди стіни. Крім одноколірних плиток зустрічаються й орнаментовані геометричними та іншими мотивами, імітацією мармуру тощо. Сюди ж слід віднести великі теракотові кружела з геометричним орнаментом для оздоблення стін.

Щоденний і святковий посуд Київської Русі XII—XIII ст. відзначався багатством і різноманітністю форм, виготовлений на ножному крузі та оздоблений переважно геометричним орнаментом.

Українська кераміка післямонгольського часу виготовлялася на швидкообертовому ножному крузі, випалювалась у двох'ярусному горні, тобто це продукт значно вищого ремісничого виробництва. Удосконалення технології дало змогу створювати тонкостін­ний посуд нових форм. Основні типологічні групи виробів цього періоду — горщики, дзбанки, миски, кухлики та ін.— мають все ті ж найменування виробів, що були в Київській Русі. Однак типів в окремих групах значно більше. Для прикладу візьмемо групу мисок.