дпм. Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с

• Название: Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с
• Анкор: дпм.doc
• Дата: 19.09.2017
• Размер: 2.02 Mb.
• Имя файла: дпм.doc
• Тип: Документы; #8673
• страница: 1 из 36

Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1993. – 272 с.

Рецензенти: професори Ю. Г. Гошко (Львівське від­ділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії їм. М. Рильського АН України), Л. С. Фащенко (Львівський інсти­тут декоративного і прикладного мистецтва), кафедра графіки і декоративно-прикладного мистецтва Криворізького педінституту.

Редакція історико-філологічної літератури Редактор Т.О.Головіна

Частина слайдів, використаних в оформленні книги, передані видавництву Українським музеєм (м. Нью-Йорк, США) у вигляді гуманітарної допомоги

Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М. Є.

Декоративно-прикладне мистецтво. — Львів: Світ, 1993.— 272 с.

ІSВN 5-11-000863-9

У навчальному посібнику розглядаються питання теорії та історії декоративно-прикладного мистецтва України. Аналізуються його основні види (ткацтво, килимарство, ви­шивка, художнє деревообробництво, кераміка тощо) як своє­рідний світ національної краси і духовності. Основні теоре­тичні аспекти, питання історії та композиції, подані в книзі, дають змогу глибше зрозуміти орнаментально-пластичні народні образи, котрі випливають із глибин людського життя. Це перше видання такого плану, що ґрунтується на нових засадах висвітлення питань художньо-духовної культури українського народу.

Для студентів художньо-графічних факультетів, учнів педагогічних училищ, всіх, хто цікавиться українським декоративно-прикладним мистецтвом.(4)

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА 6

ЧАСТИНА ПЕРША

ВСТУП ДО ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА 8

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО — НЕВІД'ЄМНА СКЛАДОВА ЧАСТИНА МАТЕРІАЛЬНО-ДУХОВНОЇ, ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ НАРОДУ 9 РОЗДІЛ ДРУГИЙ

МОРФОЛОГІЯ — НАУКА ПРО СИСТЕМУ ВИДІВ 25 Художнє ткацтво 29 Килимарство 33 Вишивка 36 В'язання 43 Мереживо 44 Вибійка, розпис 45 Одяг, прикраси 48 Художня обробка шкіри 63 Художня обробка дерева 66 Художнє плетіння 75 Художня кераміка 77 Художнє скло 85 Художній метал 89 Художня обробка каменю 94 Художня обробка кістки та рогу 98 Витинанки 99 Писанкарство 102

ЧАСТИНА ДРУГА

З ІСТОРІЇ ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ 104

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ХУДОЖНІ ТКАНИНИ.

В'ЯЗАННЯ І МЕРЕЖИВО 105

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ГАПТУВАННЯ І ВИШИВКА 133

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАРОДНИЙ ОДЯГ 157

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ХУДОЖНЄ ДЕРЕВООБРОБНИЦТВО ТА ПЛЕТІННЯ З ПРИРОДНИХ МАТЕРІАЛІВ 175

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

ХУДОЖНЯ КЕРАМІКА, СКЛО І МЕТАЛ 195

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ПИСАНКАРСТВО. ВИТИНАНКИ ТА ІГРАШКИ 217

ЧАСТИНА ТРЕТЯ КОМПОЗИЦІЯ — НАУКА ПРО СИСТЕМУ ЛОГІЧНИХ ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ 234

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ОСНОВИ КОМПОЗИЦІЇ 235

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

СИСТЕМА КОМПОЗИЦІЙНИХ ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ 243

ПІСЛЯМОВА 262

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК 265

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ 269

(5)
ПЕРЕДМОВА
Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У його предковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних мотивах орнаменту містяться символи втаємниченої, чарівної природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі україн­ського народу.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво є важли­вою складовою частиною системи художньої освіти. Постійно зростає всезагальний інтерес до нього. Відкриваються нові факультети і відділення у вищих і середніх педагогічних та художніх закладах, ор­ганізуються курси підвищення кваліфікації з питань народного мистецтва і народознавства. Для студен­тів художньо-графічних факультетів педінститутів введений профільний курс «Декоративно-прикладне мистецтво з практикумом у навчальних майстер­нях». Звідси виникла необхідність підготовки пер­шого навчального посібника з основ декоративно-прикладного мистецтва, який ґрунтується на типовій програмі вищеназваного курсу для педагогічних ін­ститутів зі спеціальності.

За задумом авторів навчальний посібник має скла­датися з двох книг: теоретичних основ декоративно-прикладного мистецтва і практикуму в навчальних майстернях.

Структура даної книги — трьохчастинна. У першому розділі першої частини «Вступ до декоративно-прикладного мистецтва » з'ясовуються поняття народ­ної художньої творчості, декоративного мистецтва, а також роль історичних традицій, спадкоємності та новаторства у народному мистецтві. В окремому розділі розглядається морфологія деко­ративно-прикладного мистецтва і розгорнута типоло­гія творів.

Нариси з історії видів декоративно-прикладного мистецтва виділені у другу частину. Вони окрес­люють найважливіші етапи розвитку того чи іншого виду мистецтва на Україні.(6)

Третя частина — «Композиція — наука про систему логічних закономірностей художньої творчості» — присвячена питанням, яким до цього часу не приділялось належної уваги: історії розвитку компози­ції та її теоретичним закономірностям у декоратив­но-прикладному мистецтві. У ній на конкретних при­кладах розглядаються композиційні закони, прийо­ми, засоби виразності та семантичні засоби.

Навчальний посібник буде корисний не тільки сту­дентам художніх та педагогічних вузів (художньо-графічних факультетів), а й усім, чия праця пов'яза­на з декоративно-прикладним мистецтвом, народним майстрам, умільцям, професійним художникам. Спо­діваємось, він допоможе впевнено орієнтуватись се­ред чималого корпусу теоретичних питань.

Навчальний посібник створений авторським колекти­вом: старшим викладачем художньо-графічного фа­культету Івано-Франківського педінституту Є. А. Ан­тоновичем, завідуючою відділом народних худож­ніх промислів Р. В. Захарчук-Чугай та старшим науковим співробітником Львівського відділення ін­ституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України М. Є. Станкевичем. Частину першу написали: розділ 1, розділ 2 (підроз­діли 1—7) — Є. А. Антонович і Р. В. Захарчук-Чугай; вступ і підрозділи 8—17 розділу 2 — М. Є. Станкевич; частину другу, розділи 1—3 — Є. А. Антонович і Р. В. Захарчук-Чугай, розділи 4—6 — М. Є. Станкевич; частину третю виконав М. Є. Станкевич; висновки написали Є. А. Антоно­вич і Р. В. Захарчук-Чугай. Предметний покажчик склали Є. А. Антонович і М. Є. Станкевич.

Авторський колектив дякує за цінні поради і допо­могу професорові Ю. Г. Гошку, кандидатові мисте­цтвознавства М. І. Моздиру, науковим співробіт­никам відділу народних художніх промислів Львів­ського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України, а також рецензентам.(7)
1 ВСТУП ДО ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА(8)
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО — НЕВІД'ЄМНА СКЛАДОВА ЧАСТИНА

МАТЕРІАЛЬНО-ДУХОВНОЇ, ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ НАРОДУ
Народна творчість — це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності , явище соціальне зумовлене. Як і інші форми суспільної свідомості, зокрема філософія, мораль, релігія, політична і правова ідеологія, народна творчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень суспільної свідомості, у тому числі творчої діяльності народу.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу - поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Народна творчість існує як сукупні численних видів, жанрів, родів. Усі її види об'єднує основне — пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із мав певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народна творчість виникла у нелегкому, тривалому процесі колективної трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення. Праця відіграла величезну рол;

походженні мистецтва. Вона дала людині руку, здатну виготовляти знаряддя, а от створювати потрібні предмети, надавати їм відповідної форми. Таким чином виникло рубило, яким первісний художник вирізьбив на кам'яній скелі, стінах печери зображення звіра і саме так виробилося його вміння користуватися рубилом іншими знаряддями. Рука ставала все вільнішою і слухнянішою, її вправність шліфувалась і передавалась від покоління до покоління.

Продуктом праці була й мова, народжена необхідністю спілкування людей в колективних виробничих діях. Розвиток мови сприяв удосконаленню голосових зв'язок, а тоді — мистецтва співу. В праці формувались гнучкість людського тіла та ті риси, які давали змогу мовою танцю відбити складні душевні почуття. У мисливських вправах, вивченні звичок і рухів звірів людина набувала акторських здібностей, що мало важливе значення у театральному мистецтві тощо.

В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття люди її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно (9) працювати інструментами та з їхньою допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність. Але й образне мислення — це ще не мистецтво. Воно став мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах — в слові, камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією.

В архаїчній художній творчості тісно злиті, переплетені різновидні матеріали і засоби — танці і пантоміми, співи і звуки інструментів, розфарбовування тіла і його прикрашення намистами й браслетами, акторські дії і скульптурні маски — усе власти­ве людині на даному ступені розвитку суспільства. В процесі художньої творчості відбувалися пізнання і відображення, накопичення інформації та передача досвіду, спілкування і виховання молоді.

Мистецтво — поліфункціональне за своєю суттю — було не тільки відображенням і пізнанням життя, а й своєрідною його моделлю. Однак при різних соціальних функціях воно зберігало цілісність, внутрішню єдність. В первісну епоху ще не було стійкого поділу праці, диференціації суспільної свідомості. Єдність, нерозчленованість практичної і духовної діяльності закономірно характеризується художнім синкре­тизмом *. Словесні, музичні, хореографічні засоби ще не були самостійними, а пере­бували в стані взаємозв'язку та взаємопроникнення, їх виділення, відокремлення — процес в історії художньої творчості порівняно пізній, він виходить за межі первісного мистецтва.

У художньому прогресі людства проходить два зустрічних процеси. Перший іде від первісного синкретизму. Шлях розвитку мистецтва — це постійний процес відокрем­лення, виділення його видів. Він відбувається безперервно, на різних етапах історії людського суспільства.

Разом з тим є й зворотний процес — синтез мистецтв — органічний взаємозв'язок різних видів мистецтв, що сприяє організації матеріального і духовного середо­вища людини (архітектурні або ландшафтно-монументальні ансамблі) або створенню якісно нового художнього явища в часі (театральні вистави, вокальні і вокально-інструментальні твори, декоративне мистецтво тощо). Як виділення окремих видів мистецтва, так і їхня взаємодія — надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях худож­нього життя народу.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов'язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особ­ливого засобу пізнання, відображення та творення дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури.

Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінилися його зв'язки із життям народу. Художня професійна діяльність почала зосереджу­ватися в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу. На різних етапах історичного розвитку мистецтво як соціальне явище зумов­лене існуючими класами: рабовласниками, феодалами, капіталістами, воно своєрідно відбиває їхні інтереси.

В умовах соціального і національного гноблення, расової дискримінації народне мистецтво не переривається, воно живе, зазнаючи в певні періоди піднесення та спадів, сміливо втілюючи волелюбні ідеї, оберігаючи набуту спадщину народної культури. У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.

* Синкретизм (від грецького слова)— злитість, нероз'єднаність, що характеризує початковий, нерозвинений стан розвитку якогось явища. (10)

Поступово в класовому суспільстві мистецтво розмежовувалося на два русла — народне і професійне, тобто таке, що спирається на спеціальну, систематичну художню освіту. Прогресивне професійне мистецтво завжди правдиво відбивав життя народ­них мас, їхні ідеї та прагнення.

У різні історичні періоди його досягнення невіддільні від засвоєння гуманного, демократичного змісту народної творчості, її жанрів і форм, багатства образотвор­чих та орнаментальних мотивів, поетичних образів і мелодій, народжених людською фантазією. Ігнорування життєдайних джерел народної творчості позбавляв про­фесійне мистецтво життєвої правди, призводить до антихудожніх тенденцій.

Трудовий народ — головна рушійна сила історії, творець усіх матеріальних і духовних цінностей. Мистецтво кожної епохи — важливий показник рівня її матеріаль­но-духовного розвитку. Вже на початку історії мистецтва можна виділити дві його гру­пи (родини) — основу дальшого відокремлення видів і жанрів. У першій (так зване мусичне мистецтво) первісна людина використовувала такі засоби, як рух тіла, звук голосу, що зумовило у майбутньому розвиток словесного, музичного, театрального мистецтв тощо. У другій групі (так зване технічне мистецтво) людина вживала природні матеріали: камінь, глину, кістку, дерево, природні барвники і т. ін., необ­хідні для піднесення галузей декоративно-прикладного мистецтва, живопису, скульпту­ри '. Це перший поділ людської художньої діяльності.

Тривалий і складний процес формування окремих видів, родів і жанрів образно уявляється таким чином: мистецтво — могутній стовбур вічно живого дерева, від якого починають відгалужуватись гілки, на них відростають дрібніші пагінці, галузоч­ки з квітами, листям, пуп'янками і т. ін. Наприклад, родами літератури є епос, лірика, драма; жанрами епосу — епопея, повість, роман, нарис, байка; лірики — ода, елегія, сонет, гімн, поема, ліричні вірші тощо.

Багатство змісту творів кожного виду мистецтва не дає змоги проводити класифі­кацію за якоюсь однією ознакою. Дослідники опрацювали принципи, критерії класифі­кації мистецтв ². При цьому за основу береться морфологічний аналіз, тобто харак­теристика мистецьких творів за видами.

Вид мистецтва — це певна його галузь, що характеризується тим, які сторони життя і як вона пізнає, відображав. Він виділяється специфікою функціонального призначення, образності, матеріалом, засобами творчості тощо. За цими ознаками (або частиною їх) у межах кожного виду відгалужуються родові, жанрові і типові різновидності. Види мистецтва не ізольовані, доповнюють один одного, широко розкри­ваючи людське життя. Хоч окремі види мистецтв і мають схильність до об'єднання, навіть злиття, однак важливе значення має розвиток специфічних особливостей кожного з них, бо кожен вид зокрема вносить дещо своє, нове, оригінальне до світової художньої культури.

Народ у своїй художній творчості відображає історичну практику пізнання та освоєння навколишньої дійсності, суспільний лад і побут. Він правдиво оцінює явища життя, втілює життєстверджуючі прагнення й ідеали. У народній творчості виявле­ний складний світ людських почуттів і переживань, відбиті палка любов до рідної землі, духовні запити, прагнення та мрії людини в краще майбутнє. Розглянемо питан­ня їхнього історичного розвитку і художньої природи.

Поетична творчість — це загальна назва словесного мистецтва, сукупність різних видів і форм усної художньої творчості певного народу. У науці для її визна­чення поширені такі терміни, як «народна поезія», «усна творчість», "усна поетична творчість», «усна (народна) словесність», «фольклор» тощо. Для неї характерні усний метод творення та усний шлях поширення, масовість побутування, анонімність.(11)

Усна поезія виникла в докласовому суспільстві у зв'язку із суспільне корисною трудовою діяльністю людей. В міру розвитку продуктивних сил, разом зі змінами у жит­ті суспільства відбувалася еволюція методів та засобів відображення життя, поступово формувалось естетичне ставлення до нього. Характер відтворення навколишньої дійсності, художнього освоєння світу людиною, особливості побудови художніх обра­зів пов'язані з існуючими суспільними формаціями.

На ранньому етапі усна поезія розвивалась під впливом міфологічних уявлень. При­рода зображувалась в образах фантастичних істот, чудовиськ, доброзичливих або ворожих для людей. У рабовласницький та ранньофеодальний період народна поетич­на творчість кожного народу характеризувалася своєрідними рисами, які виявилися у героїчному епосі, ліриці, казках тощо. Високого рівня розвитку набуло мистецтво рабовласницької Греції. Чільне місце у світовій художній скарбниці посідають гомерівський епос, єгипетські міфи, епос і міфи Стародавньої Індії. Виникнувши у до­класовому суспільстві, міфологічні образи розвинулися в епічній творчості різних наро­дів у рабовласницькому і ранньофеодальному суспільстві (наприклад, ісландські саги, скандинавські едди, в Англії — «Беовульф», у Франції — «Пісня про Роланда», карело-фінські руни «Калевали», якутський епос олонхо тощо).

Українська народнопоетична творчість складалася в процесі формування східно­слов'янських народностей — української, російської та білоруської. Основа її розвит­ку — давньоруська поетична творчість, витоки якої сягають первіснообщинного ладу, уявлень, вірувань, образів та поезії праслов'ян. Усна передача через тисячоліття збе­регла давні елементи міфологічних мотивів, обожнювання флори й фауни (обряди водіння куща, тополі, тура, кози, плуга), відзначення зелених свят тощо, міфічні уявлення про різних істот — духів природи (домовиків, лісовиків, русалок, водяни­ків, сліди поклоніння язичницьким богам (Дажбогові, Родові, Ладі, Перунові та ін.), календарних і родинних обрядів, богатирських казкових сюжетів та образів і под. У XIV—XV ст. виникли нові жанри і теми, зумовлені боротьбою проти хансько-татарських, османо-турецьких та польсько-литовських загарбників.

Довго жили образи, пов'язані з міфами древніх слов'ян, в українських героїчних казках, у російських билинах. Безсмертними стали образи Кирила Кожум'яки, Іллі Муромця. Поступово фантастичні образи перестали асоціюватися з міфологічним світосприйняттям. Посилення реалістичних тенденцій позначилося на характері зо­браження персонажів у творах народної поезії. Позитивні герої борються з соціальним злом, виступають на захист інтересів трудящих, відстоюють Вітчизну від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

В умовах боротьби українського народу проти польсько-шляхетської агресії та наступу католицизму наприкінці XVI — на початку XVII ст. у народнопоетичній творчості українців посилилися патріотичні теми й мотиви. Народна творчість сере­дини XVII ст. широко відображала визвольну війну українського народу 1648— 1654 рр. Наприкінці XVIII—на початку XIX ст. вона стала одним із джерел розвитку нової української літератури.

Слід підкреслити різноманітність ідейно-емоційного звучання поетичної творчості, такі способи художнього відображення дійсності, як епічний, ліричний, філософ­ський, драматичний, сатиричний тощо. Виникли і розвинулися відповідні жанри і форми — пісенні, прозові, драматичні, філософські, сатирично-гумористичні, дитячий фольклор тощо. На Україні в процесі тривалого розвитку фольклор нагромадив величезні художні цінності, складені з нашарувань різного часу: календарні обряди та обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, косарські, петрівчані, купальські, обжинкові пісні тощо).