дпм. Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с

• Название: Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с
• Анкор: дпм.doc
• Дата: 19.09.2017
• Размер: 2.02 Mb.
• Имя файла: дпм.doc
• Тип: Документы; #8673
• страница: 23 из 36

(143)

Найбільшого поширення зазнали такі мережки, як просте і подвійне пруткування, мережка з затягуванням, «гречка», «подвійна гречка», «тяганка», «фарботи».

На Київщині особливо популярними були техніки поверхневого вишивання — затягування, набирування, лиштва, низь, хрестик, штапівка, ретязь тощо. Вишивка Київщини багата локальними різновидами. В усіх районах побутувала вишивка білими нитками на білому тлі. З півночі на південь зауважується тенденція активніших проце­сів щодо внесення червоних, синіх, чорних ниток у біле тло, а також фарбування білих ниток у різні відтінки (вохристі, сірі, коричневі). Наприкінці XIX— на початку XX ст. поширилася вишивка хрестиком червоною і чорною заполоччю. Вишивку, ви­конану різними техніками (хрестиком, верхоплутом тощо), називали мережкою, а ви­конану виколюванням, вирізуванням і лиштвою — вирізуванням. Безмежна народна фантазія щодо варіантності художньо-технічних засобів вишивання. Дослідники неодноразово звертали увагу на багатство візерунків мережок Київщини ", переду­сім таких, як книші, цілий хрещатий, половина хрещатого, кривоніг, простий кривоніг, цілий кривоніг, половина кривоногу, цимбали, половина цимбалів, цимбалики, метелики, човники з вирізуванням, човники з крильцями, хмелик рожевий, а також: коло шнурочка, на гіллячках, головатий, ягідками, чорнобривцями, лапками, петруш­кою, молоточками (хрести, ламані хрести, павучки, чорнобривці, цілі огірки, поло­вина огірків, повна рожа, косиці, реберця, павичі, раки, цілі собаки, пагінці, дубові листки, реп'яшки, паслин тощо). Ці та інші мотиви мають незчисленні варіанти зображень в усіх районах Київщини. Виділяються такі центри вишивального мистецт­ва, як Переяслав, Канів, Чигирин, Золотоноша та ін.

Типовим у вишивці Подніпров'я є поєднання різних технік поверхневого шитва з виколюванням, вирізуванням, мережанням. З середини XIX ст. тут стало популярним вишивання стилізованих рослинних мотивів білими нитками, обрамованих різними відтінками червоного кольору. Інколи окремі візерунки в середині «зацвічені», тобто з вкрапленням синіх ниток.

Вишивка білими нитками з різним поєднанням гладі, мережок, хрестика була поши­рена у районах Сумщини, Харківщини. Мережані смуги тут значно більші за розміра­ми, з крупнішими орнаментальними мотивами, виконаними технікою настилування. Класичні вишивки настилом на мережці зберігаються у музеях Сумщини. В окрему групу виділяються прославлені вишивки Сумщини «через чисницю».

У XIX ст. вершин художньої майстерності досягла вишивка Полтавщини. Упро­довж століття різні стилістичні типи орнаментального мистецтва зазнавали певних змін, але зберігали при цьому первісну природу ¹². В одязі, передусім жіночих і чоло­вічих сорочках, вишивальниці розробили безліч варіантів геометризованої вишивки білими нитками домінуючою технікою (гладь, лиштва). Густими дрібненькими стіб-ками білих ручнопряденйх ниток застелені у різному спрямуванні прямі, ламані лінії, зубці, кружельця, ромбики, галузки, пелюсточки тощо. Вони рельєфно виді­ляється на тканині, їх образне звучання посилене введенням у вишиті орнамен­тальні смуги інших технік: стеблового шову, верхоплута, зернового виводу, довбанки, виколювання, вирізування та ін. Чарівності полтавської білої вишивки досягають і гар­монійним поєднанням в одному візерунку до 10—15 різних технік виконання, підпорядкованих провідним орнаментальним мотивам. Розроблена чітка система розташу­вання орнаментальних мотивів на поликах, рукавах, подолах, різноманітного їх обрамування. Залежно від змісту мотивів, способів їх окреслення с-гібками, лиштва отримала назви: клинцева, хмелем, барвінкова, берізка, орішина, порічкова, дубове листя, ламане дерево, виноград, решітка тощо. Масового поширення набули такі мотиви, як «ламане дерево», гілка, осьмирішки, гребінці, овесик, ключі, «глаголі» тощо.(144) Незчисленні варіанти їх трактування. Вони наділені рисами величного, мону­ментального звучання, коли розміщені вертикальними рядами від манжетів до полик рукавів. Вільні площини незашитого тла посилюють їх виділення, об'ємне окреслення. Ці ж мотиви подивляють делікатністю, ювелірною чистотою, тонкістю найдрібнішого стібка у вузьких стрічках на поликах, манжетах, комірі.

Багатющі художні засоби вишивального мистецтва Полтавщини. Серед них — вико­ристання для вишивок крім білих також ниток з безліччю відтінків сірого, вохристого, блакитного кольорів, фарбованих природними барвниками: дубовою, вільховою корою, ягодами бузини, шовковиці тощо. Виходячи з характеру тонального звучання, можна виділити основні групи полтавської білої вишивки. До найбільш поширених належать вишивки, виконані тільки білими нитками переважно такими техніками, як лиштва, виколювання, вирізування. Наступну групу становлять вишивки сорочок, в яких при домінуючому білому кольорі мотиви, настили на мережці вишиті вохристо-коричне­вими нитками. Продумане зіставлення цих ниток з білими надає орнаменту золоти­стого відтінку. Окрема група вишивок на сорочках — це вишивки з введенням у біле тло сірих, з різними відтінками, ниток, зрідка чорних. З середини XIX ст. поширеним стало вкраплення до білих вишивок світло-голубуватих ниток, а з кінця XIX ст. все частіше у складних візерунках обрамування окремих мотивів зернові виводи вишивались червоними нитками. Поширеним був і так званий «полуботківський взір» (у гео­метричному орнаменті переважали блакитні, білі та коричневі нитки).

Композиція зумовлена місцем і призначенням вишивок. Вона складніша і багатша на видному, центральному полі — широких рукавах, подолах жіночих сорочок, а в чо­ловічих сорочках — на манішках, комірі, унизу широких рукавів. На керсетках, юпках переважно стебелевим швом вишивали орнаментальні вертикальні стрічки на верхній полі і горизонтальні — знизу передніх пілок. Візерунки — геометричні розводи або рослинні гнучкі галузки.

На Полтавщині вишивали кольоровим гарусом, вовняними нитками кожухи і кожушини: нижні частини їх рукавів, кути піл, особливо верхньої, шви в талії на боках і спинці. Найпоширенішими були рослинні мотиви: галузки, квіти, листя, «сосонки», «зорі», «яблука» і под., вишиті червоними, зеленими, синіми нитками (домінував червоний колір). Локальними різновидами одягових вишивок виділяються Решетилівський, Прилуцький, Кобеляцький, Зіньківський повіти.

Наприкінці XIX ст. у вишивці одягу поширився рослинний орнамент: хрести­ком червоними і чорними нитками на жіночих і чоловічих сорочках і традиційною кольоровою гладдю на керсетках, кожухах, юпках. Одягова вишивка Полтавщини — це значне художнє явище, в якому в повну силу виявлене творче обдарування українських майстрів.

Упродовж віків народна вишивка Поділля зазнавала впливів мистецтва сусідніх і навіть дальше відлеглих народів. Але при цьому вона ніколи не втрачала грунту, традицій, що виводилися з древньоруської культури. Подільська вишивка XIX ст. характеризується винятковою тонкістю, чистотою виконання різних технік поверхнево­го шитва (так звана «поверхниця»). Виділяються вишивки білими нитками на бі­лому тлі, чорна низинка та вишивка чорними нитками килимового типу. При загальних спільних орнаментально-колористичних ознаках розрізняють вишивки східних, цент­ральних і західних районів Поділля. У свою чергу в них е осередки з певними розбіж­ностями. Вишивки білими нитками, рукопрядними з льону, конопель, вибіленими на сонці або пофарбованими у відварах кори вільхи у легкі відтінки сірого, вохристого кольору, були особливо популярними і масово поширеними в усіх районах Східного Поділля. (145) Головна увага зосереджувалася на вишиванні широких смуг на пазухах, манжетах, у нагрудній частині і низу широких рукавів чоловічих сорочок, комірах-збиранках, верхніх частинах рукавів жіночих сорочок, чіпців, хустин, рушників та ін. Типовим у вишивці білими нитками є поєднання в одному візерунку різних технік виконання: стебнівки, обмеуання (обкидання), гладі, мережок, вирізування і витягу­ванням з обкиданням ниток основи — «цирок», «миканок» тощо. Вони часто зіставля­лися так, щоб виділити мережані мотиви. В ажурних білих вишивках XVIII ст. дірочки виколювали веретеном, у XIX ст. їх вирізували ножицями. Густе обкидання тугими, інколи воскованими нитками разом з іншими техніками вишивання в одному візерунку гладі посилюють ажурно-рельєфні, світло-тіньові ефекти. Про художню цінність вишивки білими нитками чоловічих сорочок, її гармонійне зіставлення з верхнім плечовим одягом, насамперед свитами, прикрашеними крученими шнурка­ми, свідчить, зокрема, картина В. Тропініна «Портрет українця». У жіночих сорочках на поликах вишивали ряди ромбів з виступами. Зверху їх обрамовувала вужча смуга — так звана «поверхниця», а знизу —підопліччя. Все більше поширювалося вишивання візерунків нижче поликів на широкій площині рукавів ромбами в один ряд, з'єднаний виступаючими кутами або ж окресленими декількома пасочками різних стібків у прямокутних площинах. З середини XIX ст. почали вишивати всю площину рукавів. Орнаментальні мотиви — ромби з виступами («рачки») і без виступів («кни­ші»), круги-зерна, зигзаги-«хвильки» та ін. вишиті горизонтальними смугами, а ниж­че від поликів у шаховому або вертикальному плані розміщені мотиви аж до манже­тів. Виділяються сорочки, на рукавах яких від манжета до поликів мережаний мотив «дерева життя» з розгалуженими гілками або три орнаментальні стрічки. Вертикальне розташування геометризованих мотивів у стрічковому або шаховому плані на рукавах нижче поликів характерне для південно-східних районів Поділля. Слави­лися вишивкою села Яланці, Клембівка, Городківка, Стінна, Баланівка, Янгород, Куковка та ін. Високої художньої майстерності досягли майстрині у вишивках, в яких творили складний орнамент з геометричних фігур, виконаних білими і світло-вохрис­тими нитками (фарбували у лузі із спаленої соломи гречки). Візерунки таких вишивок переливались золотистими відтінками. Такий колір у народі називали пшеничним. Біло-вохриста вишивка з вирізуванням багата орнаментальними мотивами, цікава щодо принципів їх ритмічної узгодженості — позмінного ритму прорізаних і рельєфно-виступаючих площин. У ній здавалося би, простими засобами досягаються сильні, емоційні художні ефекти.

Особливо розвинута була вишивка низзю, або низинкою, різновидна щодо принципів технічного виконання та орнаментально-колористичного вирішення. Відомі її назви: кругла низь, дрібненька, «сліпа», «цвіткована», низь «з лиця шита», «лиса низь» тощо.

Характерна особливість подільської вишивки низинкою — це техніка її виконання (дуже дрібненькими стібками і переважно чорними нитками). Якщо смуга візерунку зроблена чорними нитками, а обвід зрідка окреслений червоними, таку низинку нази­вали «поквітчаною». У середині XIX ст. була поширена класична вишивка низзю — смуги висотою до 5—6 см, де ритмічно чергувалися прямокутні площини, вишиті чер­воними і чорними нитками. В центрах тонко окреслені складні геометричні фігури: ромби з виступами, гачками, меандрові завитки тощо. Таке стрічкове розташування геометричних мотивів у червоних і чорних прямокутних площинах нагадує вишивку на уставках сорочок Полісся, Войківщини.

Низинкова вишивка багата орнаментальними мотивами, їх народні назви свідчать про те, що у геометричному орнаменті зображені конкретні рослини, тварини, предмети побуту. Безмежна фантазія народних майстринь щодо передачі реального світу в чітких геометричних формах. (146) Так, ламана лінія з виступами і рисками озна­чає хміль, а без виступів — вужа. Найтонші лінії геометричних штрихів відрізняють один візерунок від другого. Найбільш популярні мотиви: сосонки, вазонки, вівсик, чорнобривці, реп'яхи, купчаки, хмелик, петрушка, горицвіт, «фасульки», рута, шипши­на, рожа (проста, повна, стовпчаста, зіркаста, купчаста), яблука, полуниця, виноград, сливи тощо; вуж, в'юнок, раки, коропова луска, зозульки, сови, ластівки, качечки, павучки, коники, вовчі зуби, волове око, барани, баранячі роги і т. ін.; вітряки, гребенці, лемеші, ланцюг, копиток, багас тощо. Незчисленні варіанти умовного відтво­рення реального світу чіткими стібками складних геометричних форм. Дослідники невипадково порівнюють таку вишивку з дереворитами, підкреслюючи її без домішок чистий стиль.

Названі орнаментальні мотиви, принципи їх стрічкового і шахового розміщення у XIX ст. повторювались у XX ст. Вони поступово видозмінювались у бік укруп­нення орнаментальних форм, розцвічення чорного кольору вишивок жовтими, черво­ними нитками. Тенденція до поліхромії, підкресленої звучності кольору, яскравості, характерна для всього народного мистецтва початку XX ст., подільську вишивку за­хоплює лише частково. Вона активніше проходить у вишивці центральних і північно-західних районів Поділля. Поступово з півдня на північ збільшується кількість візерунків на поликах жіночих сорочок (верхні смуги орнаменту вишиті чорною низинкою, а нижні підполиччя — «поверхницею», «кафасором» сірими нитками). На густих складочках комірів, рукавів вишивали червоними і синіми нитками смуги з рядів «кривульок», ромбів. Це так звані «збиранки». У творчості вишиваль­ниць Східного Поділля середини XIX ст. були популярними такі техніки, як одно­бічна, двобічна пряма, коса штапівка, «поверхниця», «кафасор». Кожна техніка має визначені завдання: штапівка — переважно для зображення складних геометричних форм на верхніх частинах поликів, низь — ценральних смуг на поликах, а «кафа­сор» — смуг нижче поликів. Різновидність вишивок на поликах жіночих сорочок визначається їхнім кольором: чорним, світло-сірим, жовто-оранжевим. Для створення художнього ефекту використані найрізноманітніші засоби: введення для вишивання окремих мотивів об'ємної нитки, часто ручнопряденої вовни, різне їх обрамування, ускладнення темпу орнаментального ритму. Популярним було введення у вишивку металевих (срібних і золотих) ниток, що підкреслювало урочистість.

Новим наприкінці XIX ст. було вишивання гладдю широких смуг на поликах жі­ночих сорочок, чоловічих манішках і манжетах з домінуючими геометризованими рослинними мотивами п'ятипелюсткових квіток-розеток. Пелюстки вишиті дво­бічною червоною гладдю і обкидані чорною стебнівкою. Введення стебнівки для обра­мування геометричних і рослинних мотивів характерне для вишивки подільських районів, що межують з Київщиною. Популярною стає вишивка хрестиком червоними нитками. Для виділення середини квітів, поділу листочків, ягідок, пуп'янків вво­дяться чорні нитки, їх виконують стебнівкою або дрібним хрестиком, півхрестиком. Подібне трактування рослинних мотивів поширене у східних районах, що ме­жують з Рівненською областю (Старо-Костянтинів, Шепетівка, Вишневець, Шумськ, Ланівці, Крем'янець) та ін. Наприкінці XIX ст. зазнала поширення вишивка гладдю, хрестиком в поєднанні із стебнівкою (в районах Зборів, Збараж, Теребовля, Бережани та ін.). Сильними декоративними акцентами звучать пробіли білого тла тканини. Дріб­ненькі стібки введені для обрамування провідних мотивів, переважно розеток-«звізд», ніжно стеляться одинарними попарними рядами в прямих, зубчастих, зигзагоподіб­них смугах. Позмінне використання червоного і чорного кольорів узгоджує темп орнаментального руху. (147)

Монументальністю звучання виділяється вишивка Західного Поділля, особливо районів Подністров'я, з такими осередками, як Борщів, Заліщики, Бучач (Тернопіль­ська область). Тут поширене вишивання густих, тугих візерунків (без пробілів тканини) різними поверхневими стібками. Такі вишивки мають вигляд тканин вор­сових або дрібного двобічного ткання ²⁴. Дивує фантазія майстринь у вишивці рука­вів жіночих сорочок. І це при чітко виробленій тридільній системі розміщення вишивки на рукавах: 1 — уставки; 2 — «морщини» — смуги висотою до 20 см, розмі­щені під уставками; 3 — решта площини рукава до манжетів. Вишивки уставки, «морщини» і рукава різняться між собою розмірами, орнаментом і технікою вико­нання. Найбагатша і найскладніша вишивка на уставці. На ній поверхневими стіб­ками (настил, стебнівка) чорними нитками густо вишиті від трьох до семи орнаменталь­них смуг, що сягають аж до коміра. Смуги заповнені в рядовому плані дрібними мотивами, найчастіше розетками, зигзагами, інколи окресленими темно-вишневою, темно-фіолетовою стебнівкою. Орнаментальні смуги розділені вузькими горизонтальни­ми стрічками, вишитими часто чорними і металевими, золотими чи срібними нитка­ми. Уставки обрамовані з нижньої і бокових частин, виділені як важлива компози­ційна частина вишивки рукавів. Нижче уставки вишита «морщина» — низинкою, «напротяганки», півхрестиком, рідше хрестиком, її колір, орнамент відмінний від уставки. В околицях Борщова переважають великі темно-червоні ромби з виступами, у Заліщиках — зелені, оранжево-жовті ромбові розводи, у с. Колодрібка — темно-фіолетові геометричні фігури. У «морщинах» деколи виступають пробіли тканини. На відміну від вищерозташованих смуг «морщини» й уставки, орнамент на рукаві виконаний грубшими нитками кучерявим «стегом» або об'ємною гладдю. Колір вишив­ки рукавів аналогічний уставці. Незважаючи на відмінність, усі три частини вишивок рукавів логічно доповнюють одна одну й утворюють єдину композиційну цілісність. Ви­сокою художньою майстерністю виділяються наддністрянські вишивки, в яких різними напрямками стібків ниток одного кольору створюють ледь помітні орнаментальні форми. Для досягнення виразної пластики візерунків майстрині використовували найрізноманітніші засоби. В околицях Бучача поширені геометричні візерунки з чітко окресленими мотивами, розташованими в рядках. У них багато вільного фону, на якому виділяються крупніші ромби, розетки, зубці. Домінуючий колір — чорний, темно-вишневий. Делікатно введені фіолетові, рожеві стібки посилюють золотисто-червоні акценти. Оригінальна вишивка так звана «кручена». Поверхневими стібками виши­ваються кола — «ґудзики», розміщені у розетках або в ряд у вигинах хвилястих стрічок. Розетки обкидані і це надає мозаїчності цілому фону вишивки. Соковита поліхромія входить у подільську вишивку лише на початку XX ст.

Чільне місце у розитку багатоколірної народної вишивки України XIX— початку XX ст. посідає вишивка Буковини. Збережені пам'ятки свідчать про те, що часто в одних візерунках вишивок як одягового, так і інтер'ерного призначення ви­користано до 20 різних кольорів. Вони так зіставлені і взаємопідпорядковані, що створюють гармонійні переливи барв складних геометричних зображень. У вишивці Буковини збереглися архаїчні риси антропо-, зоо- та орнітоморфного орнаментів. Популярні зображення людських постатей ототожнюються із деревом життя або складними візерунками вазонів.

У складних геометричних формах чітко проглядається ромбова система окреслення людської постаті. Вона неначе виростає з основи трикутника. Часто обабіч антропо­морфних фігур розміщені мотиви дерева життя. (148) Цей улюблений мотив у буковинській вишивці має безліч варіантів геометризованого зображення: то стовбур дерева — одинарна або попарна пряма стрічка, то ламана чи хвиляста галузка, обабіч яких в позмінному чергуванні або в ярусній системі розміщені галузки, квіти, листочки, їх вишивають у багатоколірній або двоколірній гамі переважно червони­ми, чорними, оранжевими кольорами. На відміну від сусідніх районів, у буковинській вишивці збереглися і зазнали розвитку давні традиції передачі орнітоморфного ор­наменту. Як основний його мотив часто зустрічаються архаїчні багатонога птахи з під­несеними і розпущеними крилами, складні форми птахоподібних мотивів. Оригінальне трактування геометризованих форм, таких, як «зозульки», «качечки», «голубчики», розміщених у скісних вертикальних або горизонтальних смугах. Вони часто вишиті багатоколірним бісером, металевими лелітками. Хрестикова техніка, поєднана з легкою стебнівкою, образно посилює враження динамічності пташиного руху.

Графічною точністю, чистотою технічного виконання характеризується геометрич­ний орнамент. Основні його мотиви: «віконця», «медівники», «ширинка», «кучері», «гадючки» тощо. Рослинний орнамент представлений переважно пишними квітами-«ружами».

Названі орнаментальні мотиви поширені у вишивці всіх районів Буковини. Однак вони відрізняються щодо принципів композиційно-технічного вирішення. У південних, подністровських районах (Кельменці, Заставна, Кіцмань) в композиціях відчутні аналогії з подільською придністрянською вишивкою. Як і в ній, на рукавах жіночих сорочок розміщені тридільно: «плечико», «морщини», а решта заповнена скісними чи вертикальними смугами. Уставки темно-вишневі, «морщини» переважно зелені, а мо­тиви дерева життя на всій площині рукавів — жовті. Урочистість багатоколірної вишивки, виконаної різними техніками вовняними нитками, заполоччю, шовком, по­силюється введенням металевих ниток — золотих, срібних та сріблястих леліток.

Своєрідний осередок вишивки тільки білими нитками, білими і світло-жовти­ми — околиці Новоселиці. Поєднання в одному візерунку різних технік вишивання — стебнівки, гладі, мережки — сприяє рельєфно-ажурному виділенню таких орнамен­тальних мотивів, як «гільце», «хміль», «пшеничка» та ін. Жовті нитки продумано введені для заповнення або обрамування мотивів і, як своєрідні сонячні промені, звесе­ляють білу буковинську вишивку. Рідше зустрічаються вишивки, виконані білими нитками верхоплутом з елементами кольорового бісеру, переважно з ромбовими розетковими мотивами. У колориті вишивок Заставнівського району переважають яскраві оранжево-червоні акценти.

Давню загальнослов'янську традицію має вишивка одягу на Україні. На неї вплину­ли і взаємозв'язки з мистецтвом сусідніх народів. Давньоруські принципи виши­вання одягу збереглися передусім серед українського населення Карпат. При спільних ознаках виділяється локальними різновидами вишивка гуцулів, бойків, лемків.

Яскрава особливість гуцульської вишивки — геометричний багатоколірний орна­мент (прості елементи, мотиви, фігурні компоненти). В основі складних геометричних фігур — ромб, півромб, по-різному поєднаний у горизонтальному або вертикальному напрямках. Багато різновидів окреслення контурів ромбів. Основні з них: ромби з прямими виступаючими боками — «кнєгинькові», з виступаючими сторонами назовні, загнуті під прямим кутом — «труби», «пекурівки», з рядами виступаючих зубчи­ків — «ріжки», перехресними боками, виступаючими сторонами в середину, до центру. Поширені ромби з усіченими боками. На початку XX ст. тут зустрічалися вишивки з архаїчними типами орнаменту, антропо- та зооморфними мотивами. Наприклад, на спинках кептарів, у всю їхню висоту, вишивали одну людську постать. Декілька аналогічних малих фігурок розташовані в ряд на спинці при талії. Інколи такі мотиви є при бокових швах сердаків, на рукавах кожухів. У районі с. Розтоки на спинках кептарів, рукавах кожухів поширений мотив дерева життя. (149) Виділяються динамічністю зображення багатоногах птахів з піднесеними і розпушеними крила­ми, що рядами розмістилися на всій площині рукавів кожухів нижче уставок (села Вербовець, Старий Косів). Антропо-та зооморфні мотиви у геометричній трактовці частіше зустрічаються у вишивці Буковинської Гуцульщини.

Характерно, що у цьому регіоні України упродовж віків ішов складний процес розвитку художньо-стильових особливостей вишивання низзю. Щодо технічних прийомів її виконання на Гуцульщині можна провести прямі аналогії з подільською низинковою вишивкою. За орнаментальним поліхромним вирішенням гуцульське ни-зинкове вишивання становить своєрідне локальне художнє явище. Низзю вишиті склад­ні орнаментальні композиції на визначених частинах одягу. Рідше самостійно застосовувалися інші техніки вишивання: стебнівка, обмітка, кіска, шов перед голки — «ключки», хрестик, двобічна стебнівка, плетений шнурок, мережка «цирка», гладь коса, точна, поверхневий кучерявий шов, верхоплут, бігунець, зерновий вивід, вико­лювання, мережка «шабак», змережування «черв'ячком», ретязь, заволікування. Названі техніки відомі в усіх районах Гуцульщини. Є розбіжності щодо пере­ваги тієї чи іншої техніки в окремих осередках. Так, у вишивці Буковинської Гу­цульщини частіше зустрічаються кучерявий шов, стебнівка, а у вишивці Закарпатської Гуцульщини — вирізування, насталювання, заволікування тощо. Скрізь на Гуцуль­щині поєднували техніки вишивання одних візерунків. Різним компонентам одягу відповідали певні техніки виконання. Так, низзю вишивали уставки жіночих соро­чок; гладдю, стебнівкою — перемітки, хустини; кіскою, шнурком — сердаки, кожухи; кучерявим швом, виколюванням — уставки та смуги на всій площині жіночих сорочок.

Характерна риса гуцульської вишивки XIX ст.— поліхромність, соковита, багата, сповнена дивовижної сили декоративного звучання, від насичених темних до інтенсив­них оранжево-золотистих відтінків. Введені також жовтий, синій, чорний кольори. Ко­жен кольоровий стібок, елемент, мотив так підпорядкований загальній композиції вишивки, щоб не губився її малюнок і не приглушувався колористичний акцент. У селах, які межують з Поділлям, Покуттям, Бойківщиною, зустрічаються одноко­лірні вишивки: чорні, червоні, білі. Вишивка центральної Гуцульщини — поліхромна, з певними акцентами в окремих центрах. Так, у вишивці сіл Яворів, Річки, Врусту-рів домінують блакитний і зелений кольори. Синьо-фіолетова гама характерна для буковинської вишивки, а синьо-зелена — для Закарпатської Гуцульщини.

Багатство, високий художній рівень орнаментального мистецтва гуцульської ви­шивки зумовлені її численними типами. Славиться вишивка Верховини, Криворівні, Рахова, Косова, Брустурова, Космача, Яворова, Краснопілля, Ясіня, Ворохти, Яремче та їхніх околиць.

Вишивці уставок жіночих сорочок на Гуцульщині надавалася виняткова увага. Розроблена чітка художня система перетворення маленької частини рукава у мисте­цький твір високого рівня. Уставки сорочок — своєрідний символ краси гуцульської народної вишивки. Гїдні подиву варіанти їх композиційного, колористичного, техніч­ного трактування. Логічно продумане розташування прямокутної площини уставки, переважно висотою до 15 см, шириною до 35 см на самій видній верхній частині рукава.

В окремих селах Косівщини поширений тип сорочок, де суцільно вишита вся площина передпліччя уставки, центральна частина рукавів і манжети-дуди. Це так звані сорочки-«рукавіці». Варіантність цих сорочок в основному твориться системою композиційного розміщення мотивів: прямих, вертикальних, скісних смуг або «круж­ків», «кочел» в прямій, скісній сітці на всій площині рукавів. (150) Монументальність звучання «рукавівцям» надають рельєфно виступаючі укрупнені мотиви на білому тлі тканини.

Сорочки, в яких вишивка розміщена на дудах і комірі, переважно призначалися для щоденного вбрання. За характером композиційного вирішення вишивок дудів виділяються чотири основні групи сорочок. До першої належать сорочки, в яких дуди вишиті вузенькими горизонтальними смугами, обкиданими по краях петель-чатим швом — «обметаний брацар». У них багато білого поля. До другої групи відносять дуди, де край обметаний петельчатим швом, а центральна смуга вишита хрестиком або низинкою, а вище неї ідуть ряди стебнівки — штапівки, «прошите», збирання — рямування в «складки», «морщеного». У таких дудах між вишитими сму­гами ефектно виступають пробіли полотна. Своєрідністю третьої групи дудів в те, що вся площина густо зашита низинкою або хрестиком, краї густо обкидані. Сорочки з такими манжетами за щільністю вишивки нагадують структуру обгорток, запасок і творять цілісний компонент в єдиному ансамблі одягу. У сорочках четвертої групи манжети вишиті стебнівкою, плетінкою, кіскою, штапівкою. В них краї обметані. Центральна частина вишита рядами ламаних зубчастих ліній, скісних хрестиків. На білому тлі графічно виділяються окреслення орнаментальних мотивів. Згідно з провід­ними мотивами ці вишивки називають «ріжкаті», «шуті», «головчесті». Центральна смуга на дудах часто вишита ромбовим розводом — плетінкою. Вона нагадує техніки подільської штапівки, київського зернового виводу. За характером композиційних рішень геометричних мотивів, багатоколірністю і соковитістю вишивка Косівщини не має собі рівних в інших районах Гуцульщини.

Своєрідні вишивки села Яворів та його присілків. На початку XX ст. тут вишивали вовняними нитками низинкою, хрестиком, позаголковим швом. Характерну особливість яворівських уставок творять пробіли полотна. У Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини зберігається близько 20 зразків яворівських виши­вок для уставок, виконаних у 90-х роках минулого століття вовняними нитками низинкою та хрестиком. Орнамент геометричний; основні мотиви: ромб, квадрат, пря­мокутник, трикутник, їх різноманітне зображення лежить в основі візерунків: «ріж­каті», «головкагі», «скринькові», «в очка», «в штерна», «биті», «безконечні», «у під­ківки», «кучері», «порошникові», «в звізди», «сливові», «черешневі», «намальова­ні», «шуті» та ін. Це типові, масово поширені візерунки. Кожна майстриня, досконало опанувавши традиційні прийоми композиційно-колористичного вирішення, вносила індивідуальну манеру в характер виконання вишивок. Значним внеском у розвиток художніх традицій яворівської вишивки кінця XIX— початку XX ст. є твор­чість відомої вишивальниці К. Ю. Корпанюк.

Як своєрідне локальне явище гуцульського мистецтва відома вишивка с. Космач з присілками. Тут, як і в інших районах Гуцульщини, вишивкою декорували пере-мітки, сорочки, сердаки, червоні гачі та обгортки для ніг — онучі тощо. Серед роз­маїття вишивок виділяються вишивки жіночих та чоловічих сорочок. Домінують ви­шивки уставок на рукавах жіночих сорочок, їм підпорядковані вузенькі стрічки, роз­міщені на швах і дудах.

Космацькі уставки — суцільно, густо зашиті площини полотна, переважно довжи­ною до 25 см, а висотою від 7 до 15 см. Техніки вишивання — дрібний хрестик, по­верхневий шов. За кількістю орнаментальних горизонтальних смуг космацькі уставки поділяються на однорядові, півторарядові і трирядові. Основні мотиви обґрунтовували назви вишивок: «скринькові», «кнєгинькові», «лумерові», «безконечник», «ключко-ві», «скосини», «качурові», «павукові», «смерічки», «на дубовий лист», «черешне­ві», «сливові», «ріцька», «микуличинська» та ін. (151) У цих невеликих за розміром вишивках космацькі майстрині виявили високу художню культуру. За технікою виконання, орнаментально-композиційною будовою, силою звучання неповторного колориту кос­мацькі уставки не мають собі рівних.

Складний геометричний зміст космацьких вишивок. Переважно ромби й прямокут­ники, розміщені в ряди один над одним, поєднуються з іншими елементами: хрести­ками, зірками, розетками, які дуже подрібнені, малі за розміром, з опрацьованими деталями. Це, як і колір, виділяв у гуцульській вишивці космацьку. Основна прина­да — барвиста, соковита, багатоколірна гама. На початку XX ст. майстрині використо­вували в одному візерунку, крім червоних, чорних, зелених та інших кольорів, по чоти­ри відтінки жовтих і оранжевих ниток. Два останні кольори домінують і надають ви­шивці золотистого, сонячного відблиску, святковості.

Вишивка Гуцульщини на початку XX ст. характеризується посиленим живопис­ним звучанням при збереженні геометричного орнаменту ¹⁴.

Вишивка Бойківщини — своєрідне локальне художнє явище в українському виши­вальному мистецтві. Основне призначення — декорування одягу — впливало на її ху­дожні особливості.

У середині XIX ст. вишивки виконували гладкими прямими стібками, подібни­ми до перебору ниток основи при тканні ¹⁵. Застосування чорних вовняних ниток давало змогу утворювати стрічкові гладкі рельєфні смуги. У цьому плані майстрині розробили безліч варіантів перебирання основи полотна за прямою ниткою поробку однаковими за довжиною стібками. Утворювалися одно- або дволінійні стрічки, розташовані поперечними смугами на різній відстані одна від одної на уставках, комі­рах, манжетах сорочок, подолі спідниць ¹⁶. Для вишивання використовували фарбовані у відварах вільхової або дубової кори міцно прядені лляні чи конопляні нитки. Ними перебирали дрібні рубчики тканини і стягали один до одного. Між рубчиками ме­рехтливо виділялися кольорові рівні стібки перебірної вишивальної нитки. Лляна або кольорова нитка у стебелевих швах часто виконувала подвійну функцію — рясування і декорування тканини. Звідси походить назва: «перебирання», «ламування».

Типовим явищем в одязі є орнаментування складочок стебелевими, густо розміщеними скісними стібками. Поверхневе нанесення орнаментальних мотивів як на зібрану в складочки основу, так і на гладку тканину називається «натяганням», «обметанням». Найбільшої популярності набули такі техніки вишивання: стебнівка («перебирання», «вдностеблиця», «ламування»), «поверхниця» («натягання», «обметання»), вирізування («різьовання», «точення»); низинка («на одну нитку»), гладь («гладинка», «сновання»), хрестик («зернятє»).

До давніх технік вишивання належать вирізування і виколювання. Найчастіше ці техніки використовували в орнаментуванні подолів спідниць (фартухів, «різьоваників»), поєднували із стебнівкою. Як стебелеві шви, так і обкидання вирізаних, виколених дірочок виконували переважно вовняними чорними нитками (Східна Бойківщина) або лляними, фарбованими сажею чи кіптявою від каганця (Західна Бойківщина). На Турківщині цю техніку називали точенням. її своєрідність полягала у тому, що мережку орнаментували обкиданими стібками. Названі техніки переду­вали появі у середині XIX ст. хрестика («зернятє»), гладі («гладинка», «снування»), низинки і вибивання ¹⁷. Кожен стібок цих технік мав свій декоративний сенс і певне призначення. Від товщини ниток і розмірів прямих стібків, характеру їх виконання залежав ефект рельєфного або мерехтливого звучання вишивки.

Поверхневі шви — «гладинка», «снування», «нашиття» — виділяються графічніс-тю ліній, чіткістю окреслених площин. Такі візерунки, як «заснурок», «єдностеблиця», лягали на полотні рельєфними стрічками. (152) Хрестик надавав зернистості орнамен­там. Не випадково його називали «зернятєм». Ажурність тканини пов'язана з вирізу­ванням, виколюванням. Бойківській вишивці властива складна система поєднання стібків різних технік для декорування окремих частин одягу, передусім рукавів та погрудників, уставок у жіночих і чоловічих сорочках. Матеріал і техніка виконання взаємозумовлювали художню виразність вишивок.

Збережені зразки вишивок XIX ст. дають змогу аналізувати стійкі орнаментальні комплекси, характерні для тієї чи іншої техніки вишивання і матеріалу.

У вишивці бойків масового поширення набув геометричний орнамент. Найбільш відомий орнамент утворювався із простих лінійних мотивів, прямих і скісних, ламаних і зубчастих.

Наприкінці XIX ст. строгі геометричні форми зазнали пом'якшеного окреслення, вільнішого трактування. Рослинно-квітковий орнамент все частіше починав викори­стовуватися у бойківській вишивці: від простих хвилястих «бігунців» до складних галу­зок. Виділяються два- і трилисник, але не як самостійні мотиви, а переважно в поєднаннях з провідними мотивами.

Особливою фантазією творчого вирішення позначені квіти, подані переважно у роз­горнутому плані — чотири-, шести- й восьмипелюсткові. їх серцевини — цяточки, кола, ромби, хрестики. Пелюсточки, розділені і не розділені, мають заокруглене серцеподібне, зубчасте окреслення. Різноманітна форма квітів: то вони витягнуті по вертикалі (горизонталі), то подані у профіль. В усіх зображеннях квіти — основні мотиви — організовують інші, додаткові мотиви у певну систему.

Серед складних рослинних форм поширені вазонні мотиви («деревця»). Від різних варіантів з інших районів України вони різняться тим, що виростають з основи — пря­мокутника. їх будова строго симетрична за вертикальними і горизонтальними лі­ніями. Кінцеві галузки завершуються квітами як в розгорнутому, так і в профільному плані. Квіти («ружі», «яблука», «маки») утворюють стрічкові композиції, зокрема складні — з хвилястих однорядних і взаємопересічених ліній. У вигинах і виступах хвилястих ліній розташовані квіти, пуп'янки, ягідки тощо. Часто зустрічаються ком­біновані композиції (від хвилястих ліній «відростають» галузки).

Особливість вишивок полягає в орнаментуванні манжетів (дудів) жіночих і чоло­вічих сорочок. Знизу вони обметані складними смугами або «в зубчик». Вище основний візерунок — «нашиття на вічка» — обрамований знизу і зверху «кривульками», «єдностеблицею» і т. ін. Над манжетом рукав дрібнозібраний і вишитий стебнівкою («на розп'янку»). Різні способи вишивання названих мотивів сприяли виробленню своєрідної пластики, створенню цікавого декоративного ефекту. Вишивки різняться між собою розмірами, орнаментом, технікою виконання і кольором, але разом з тим допов­нюють одна одну й утворюють композиційну цілісність.

У вишивках лемківських чоловічих і жіночих сорочок XIX ст. домінує червоно-синя гама. Цікаві різновиди призбирування у дрібні складочки сорочок при комірах, манжетах і в коротких рукавах жіночих сорочок — «оплічятах». На дрібних склад­ках стебнівкою, ланцюжком вишиті стрічки з рядів зубчиків, «кривуль», хвилястих галузок, ланцюжком. З середини XIX ст. набув поширення розетковий рослинний орнамент. На зміну червоно-синім, червоно-чорним ниткам прийшли багатоколірні:

жовті, оранжеві, блакитні. Особливою силою декоративного звучання виділяється со­ковита, барвиста вишивка на кожухах, безрукавках. Вишиті різнокольоровими нит­ками рослинні мотиви (стебнівкою, гладдю, ланцюжком) в поєднанні з різною структу­рою тканин звучать живописними акцентами на полах, спинках лейбичат і друш­ляків ¹⁸. (153)

Яскрава вишивка на чоловічих штанах і куртках з білого сукна. Наприкінці XIX ст. штани із білого сукна обшивали біло-чорними вовняними нитками при швах, викори­стовували кайму (між двома кусками сукна). Поступово поширювалося нашиття білої і чорної крученої нитки вздовж швів.

Регіональні розбіжності не впливають на загальні риси вишивки карпатського регіону. Вони зумовлені головним призначенням вишивки — декорування одягу, в ос­новному подібним за матеріалом, кроєм, специфікою ношення. Спільні орнамен­тально-композиційні ознаки простежуються у вишивці всіх компонентів плечового, поясного, верхнього одягу Карпат.

У XIX ст. вишивка набула масового поширення на всій Україні, стала одним із основних видів народного декоративного мистецтва. Вишивали в кожному селі, а в містах — у дворянському, купецькому, міщанському середовищі, монастирях, майстернях тощо. Стали відомими великі вишивальні майстерні у селах Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Клембівка, Яланець на Поділлі та ін. У цих майстернях виготовляли одяг, гаманці, скатертини, рушники, наволочки, чохли на меблі для власних потреб і на продаж. Хоча на творчість вишивальниць впливали смаки замовників, які часто давали для копіювання товари, привезені з країн Західної Європи і Сходу, однак перевагу мали класичні зразки, створені у сфері домашнього виробництва як у селах, так і в містах.

Поступово активізувалися складні процеси перетворення вишивання у ремесло, промисел. Зокрема, у XIX ст. поширився міський промисел бісерної і тамбурної ви­шивки (Пирятин, Охтирка, Чернівці, Вижниця, Косів та ін.). Майстерні дедалі часті­ше виконували вишивки на продаж, передусім для міських покупців. Вишивка як ремесло, розрахована на порівняно вузьке коло споживачів, своїми коренями входила у глибокі місцеві традиції, на її якість впливала творча ініціатива виконавців.

На розвитку міських і сільських промислів позначались впливи капіталістичних відносин. Торговці за безцінь скуповували трудомісткі у виготовленні художні вишивки. Дешеві візерунчасті тканини фабричного виробництва почали витісняти ручні роботи.

У другій половині XIX — на початку XX ст. станом вишивальних народних про­мислів зацікавились історики, етнографи, художники. Почалося вивчення і колекціону­вання народної вишивки, приймалися заходи для підтримки промислів, організовува­лися земські школи інструкторів вишивки, відповідні курси, а також склади виши­вальних виробів. У цей період засновані навчально-кустарні майстерні в Миргороді, у селах Опішня й Решетилівка на' Полтавщині, Зосів на Вінничині, Дігтярі на Чернігівщині, Скопці на Київщині, в Косові, Львові, Коломиї, Хусті та ін.

Київське, Полтавське, Чернігівське і Подільське земства видавали альбоми виши­вок XVIII—XIX ст. Але спроби щодо відродження народного мистецтв, які здійснювали земства, а на Галичині так звана «Стала комісія з промислових справ», не дали помітних наслідків.

У 20-х роках XX ст. у центрах традиційних ремесел, часто на грунті колишніх земських майстерень були створені художньо-промислові артілі, що об'єднували тисячі вишивальниць. За короткий час здобули всенародного визнання вишивки артілей на Полтавщині, Київщині, Вінниччині, які відзначалися високим художнім рівнем.

Українські майстрині брали участь у всесвітніх виставках народного мистецтва, їхні твори експортували.

У повоєнний період відбувався процес об'єднання дрібних кооперативів, а 1960 р. промислові артілі реорганізовані у державні підприємства. З 60-х років на Україні активно поширюється машинна вишивка. (154) Успішно використовуються такі техніки, як вишивка гладдю з прикріпленням, обвиття сітки, різні види стебнівки, настил і мереж­ка. Вишивальні техніки постійно удосконалюються.

У 70-х роках різні за асортиментом вишиті вироби виготовляли у системі підприємств міністерств місцевої промисловості Укрхудожпрому, легкої промисловості, побутового обслуговування населення, сільського господарства. Художнього фонду України та ін. Художники, народні майстри у своїй творчій практиці розви­вають нагромаджений досвід, намагаються піднести художній рівень виробів, декорова­них вишивкою. Загальній тенденції — поліпшенню якості художніх виробів, активі­зації творчих процесів — сприяло покращення підготовки кадрів художників-профе­сіоналів і майстрів-виконавців. У справі підготовки спеціалістів з вищою освітою важливу роботу проводять Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша, Косівський техні­кум народних художніх промислів ім. В. Касіяна, Вижницьке та Ужгородське училища прикладного мистецтва, Кролевецьке, Решетилівське та Грицівське технічні училища. 'Професійна орієнтація учнів сьогодні здійснюється у загальноосвітніх школах республіки. Майже в кожній з них е гуртки вишивання. Понад 25 років працювали з учнями відомі вишивальниці О. Возниця, Г. Липка, С. Кульчицька у Львові. Під керівництвом творчих майстрів практичні заняття з вишивки прово­дяться безпосередньо на виробництвах.

Сучасна вишивка, що виготовляється у системі підприємств народних художніх промислів,— складне художнє явище.

Підприємства народних художніх промислів неоднорідні за структурою, типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, цехи, комбінати, лабораторії, вони мають від­мінні завдання, підпорядковані різним відомствам, міністерствам. На 19 спеціалізо­ваних підприємствах, підпорядкованих Укрхудожпрому Міністерства місцевої про­мисловості України, виготовляються вишиті жіночі блузи, чоловічі сорочки, дитячий одяг, рушники, скатертини, наволочки. Вироби цих підприємств здобули народному мистецтву заслужене визнання як на Україні, так і далеко за її межами.

Численні колективи художників, вишивальниць Київщини працюють у Виробни­чо-художньому об'єднанні ім. Т. Г. Шевченка та його філіалах в Іванкові, Василькові, Кагарлику, на Літківській фабриці художніх виробів ім. Т. Г. Шевченка, вишиваль­ниці Полтавщини — на виробничо-художньому об'єднанні «Полтавчанка» з філіалами в Опішні, Великих Сорочинцях, Лубнах, Нових Санжарах, Кременчуці та на Реше-тилівській фабриці ім. К. Цеткін. Провідні вишивальниці працюють на Чернігівській, Ніжинській, Прилуцькій фабриках, у виробничо-художньому об'єднанні «Він­ничанка» з філіалами у селах Клембівка та Городківка, Одеській фабриці ім. Ж. Ля-бурб. Уманській фабриці. Творчо працюють колективи вишивальниць у харківсько­му виробничо-художньому об'єднанні «Україна», на Львівській фабриці ім. Лесі Українки, Чернівецькій фабриці ім. Ю. Федьковича, Івано-Франківській фабриці ім. Р. Люксембург.

Кожному з цих підприємств притаманні свій характер виробів, власні художні принципи, графічно-живописне зображення традиційних образів сонця, землі тощо. Ве­лика увага звертається на розвиток особливостей вишивки різної місцевості, переду­сім технік ручного вишивання.

На жаль, фінансово-матеріальні труднощі переведення підприємств народних ху­дожніх промислів на засади машинної промисловості, де ігнорується ручна творча праця, згубно вплинули на якість вишивки. Наприкінці 70-х років зменшився випуск вишитих виробів, закривалися окремі цехи тощо. (155)

Загальне визнання здобула творчість українських художників і майстрів В. Захарченко, Н. Гречанівської (Київ), О. Великодної (Полтава), Г. Гриня (Опішня), О. Василенко (Решетилівка), Л. Вогинич (Великі Сорочинці), А. Корзун (Харків), М. Коржук, П. Коржук, П. Горобець, Г. Ляльки (Вінниччина), В, Надвірної, О. Гушул, М. Федорчак-Ткачової, Л. Фролової (Львів), Д. Петкевич, М. Попадинець (Івано-Франківщина) та ін.

У кожному обласному центрі республіки працюють художньо-виробничі майстерні Художнього фонду України. Талановиті майстри з яскравою Індивідуальністю, профе­сійним знанням справи й усвідомленням вимог сьогодення творчо розвивають художні принципи мистецтва вишивання. Талановитість сучасних авторів художніх вишивок — це поєднання стійких художніх традицій і нових відкриттів. У таких аспектах оціню­ється творчість колективу вишивальниць з Луцька — 3. Магеровської, Н. Ніколаєвої, Н. Горлицької; Рівного — Є. Ємельянової, 3. Романової, М. Шевчук, Л. Ванчик; Льво­ва — О. Сатурської, І. Ольшанської, О. Возниці, К. Костів, С. Коцюмбас, М. Стасюк, 3. Краковецької, І. Боднар; Коломиї — Г. Сабадаш, Г. Вінтоняк; Тернополя — Г. Баран, С. Кулини, С. Папи; Черніців — В. Леки, Н. Медведецької, О. Курик; Ужгорода — М. Шерегій, І. Дерцені, І. Куцик та ін.

Сьогодні вишивка розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції — естетичну, пізнавальну, комунікаційну. Це показовий вид мисте­цтва, який зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток орнаментальної, гра­фічної, живописної культури народу.

¹ Марченко Г. Мистецька цінність «кам'яних баб» // Народна творчість та етнографія. 1969. № 4. С. 76—81.

² Новицкая М. А. Золотая вышивка Киевской Руси // Byzantinosla - Vica — . 1972. Т. 33. С. 42.

³ Там же. С. 43.

⁴ Рукописний відділ Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР, ф. 48—6/49.

⁵ Василенко В. М. Русская народная резьба й роспись по дереву XVIII—XX вв. М., 1960. С. 80;

Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. К., 1982. С. 83.

⁶ Білецька Ю. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнографії та антропології. 1929. Т. 21—22. Ч. 1. С. 81.

⁷ Кулик О. Українське народне художнє вишивання. К., 1968. С. 61.

⁸ Кравчук Л. Т. Вишивка // Нариси з історії декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969. С. 59.

⁹ Косачева О. П. Український народний орнамент. К., 1876. С. 10, 13.

¹⁰ Кара-Васильєва Т. В. Спільність орнаменту української і російської вишивки // Українське

мистецтво у міжнародних зв'язках. К., 1983. С. 110.

¹¹ Чубинський П. Г. Малороссы юго-западного края // Тр. этнографическо-статистической

экспедиции в западно-русский край. СПб., 1877. Т. 7. С. 427.

¹² Василенко В. М. Передмова // Кара-Васильєва Т. В. Полтавська народна вишивка. К., 1983. С. б.

¹³ Гургула І. В. Народне мистецтво західних областей України. К., 1966. С. 28.

¹⁴ Захарчук-Чугай Р. В. Українська народна вишивка: західні області УРСР. К., 1988. С. 136— 140.

¹⁵ Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнографії та антропології. 1929. Т. 21—22. Ч. 1. С. 81.

¹⁶ Кравчук Л. Т. Вишивка // Нариси історії українського декоративно-прикладного ми­стецтва. Львів, 1969. С. 62.

¹⁷ Добрянська І. О., Симоненко І. Ф. Типи та колорит західноукраїнської вишивки//На­родна творчість та етнографія. 1959. № 2. С. 80.

¹⁸ Маркович П. Українські народні хрестикові вишивки Східної Словаччини. Пряшів, 1964. С. 12; Кульчицька О. Народний одяг західних областей УРСР. К., 1959. Табл. 64, 65;

Ганцкая О. А. Народное искусство Польши. М., 1970. С. 84; Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977. С. 65; Маковский С. К. Народное искусство подкарпатской Руси. Прага, 1925. С. 6—8. (156)
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ