держав екзамени. Білет 1 Історія української державності як навчальна дисципліна, її предмет, мета та завдання
 Скачать 57.86 Kb.
|
|
БІЛЕТ № 1 1.Історія української державності як навчальна дисципліна, її предмет, мета та завдання. Предметом вивчення вузівського курсу "Історії України" є процес формування та розвитку українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного життя з давніх часів до сьогодення. Мета дисципліни - формування історичної свідомості молоді, в якій поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток, усвідомлення нею нерозривного зв'язку між минулим і сучасністю, традиціями і досвідом різних поколінь українців, виховання громадянського патріотизму, відповідальності за долю своєї Батьківщини, спонукання до активної наполегливої праці в розбудові і зміцненні держави Україна. Завдання дисципліни - допомогти студенту зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого, оволодіти основами методики історичного дослідження, зокрема ретроспективного, порівняльного, діалектичного методу, історичної хронології. Виробити навички наукової роботи з історичними першоджерелами, різноманітною навчальною літературою. 2.Річ Посполита, її економіка, суспільний і державний лад Певні зміни відбулися і в державному ладі. Реч Посполита була конституційною, становою монархією, на чолі з избиравшимся королем. Законодавчим органом був двопалатний парламент - Вальний сейм, який складався з сенату (ради) і посольської хати. Сенат був вищою палатою сейму, в нього входили вищі посадові особи державного апарату, верхівка католицького духовенства. Кількість сенаторів не перевищувало 150 чоловік. [[19]] Сейм з числа сенаторів вибирав 28 осіб в Королівську раду строком на два роки. Рада ділився на чотири групи по сім осіб, кожна з яких працювала в Королівській раді по шість місяців. …………………….. 3.Революція 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії та участь в ній українців. Руські ради У березні 1848 р. в поліетнічній Австрійській імперії розпочалася революція, яка виявила не лише гостру необхідність соціально-економічних перетворень, й поставила на порядок денний справу національного визволення пригноблених народів. Українців революційна ситуація застала абсолютно не готовими до такого перебігу подій. У той час, коли інші народи імперії, вимагаючи запровадження конституційного устрою і демократичних свобод, прагнули забезпечити свої національні права, українці не мали не лише досвіду політичної боротьби, належної інфраструктури і відповідного керівництва, а й навіть чіткого усвідомлення свого становища і власних потреб. Поодинокі українські активісти були захоплені хвилею боротьби за «польську справу», яка в їхніх очах, особливо серед студентської молоді, ототожнювалася з революційним рухом узагалі. Найголовнішим серед цих заходів було оголошення 22 квітня 1848 р. про скасування панщини з 15 травня цього ж року. Скасування панщини унеможливило повстання селян, але не внесло повного заспокоєння в їхнє середовище. Віденський уряд скасував панщину в Галичині на кілька місяців раніше, ніж в інших провінціях монархії. Очевидно, вирішення цієї важливої проблеми було одним з найбільших досягнень революції 1848 р. в краї. початок революційних подій 1848 р. поставив українське суспільство Східної Галичини перед дилемою: взаємодія із польським революційно-визвольним рухом (що означало погодитись із програмою реставрації Речі Посполитої) чи лоялізм до Австрійської імперії. Не маючи власного політичного досвіду чи хоча б програми не погоджуючись з гаслом відновлення «історичної Польщі», провід українського руху, насамперед ієрархія греко-католицької церкви, обрали шлях лоялізму щодо офіційного Відня. революційні події 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях істотно активізували всі сторони суспільно-політичного життя краю. Вони, зокрема, дали початок процесу інституційного та програмного оформлення українського національного руху в краї. Саме тоді відбулася перша (проте невдала) спроба політизації цього руху й постановка завдань, які у майбутньому стануть підґрунтям державницьких устремлінь західноукраїнських політичних сил. Революція 1848-1849 рр. спричинила гостре протистояння між представниками українського та польського національних рухів. Віденський уряд всупереч вимогам українського руху зберіг і навіть посилив адміністративно-територіальне розчленування українських земель Австрійської імперії. Революція 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях закінчилася поразкою: всі демократичні перетворення були згорнуті, а в імперії відновлений абсолютистський політичний режим. У результаті цього віденському уряду відпала потреба мати в особі українського руху ефективну противагу діячам польського революційно-визвольного руху. Однак все-таки революційні події спричинили неабияке пожвавлення в усіх сферах суспільного життя Східної Галичини. Найбільшим здобутком революції 1848–1849 рр. треба вважати вирішення найбільш актуальної соціальної проблеми – ліквідацію панщини. БІЛЕТ № 2 1.Історія української державності як наукова дисципліна, її об’єкт, предмет і місце в системі наукового знання 2 .Берестейська церковна унія 1596 р Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ). Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер. 3.Становище та розвиток українських земель у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст.. Реформи 1859 – 1881 рр. та контрреформи 1880-х – 1890-х рр. Реформи в галузі місцевого самоврядування Формування громадянського суспільства та розвиток громадської самодіяльності вимагало створення системи місцевого самоврядування, в якому були б представлені різні верстви населення тієї чи іншої території, знали її господарські та культурні потреби краще, ніж царські чиновники. Такі органи були утворені у вигляді земського (1864) та міського (1870) самоврядування. Принципи їх формування, структура і компетенція, взаємовідносини з адміністрацією однотипні. Діяльність самоврядування обмежувалася питаннями охорони здоров'я, освіти, розвитком місцевих шляхів сполучення, промисловості і торгівлі, міським благоустроєм і т.п. і знаходилася під контролем губернського начальства і міністерства внутрішніх справ. Земські зборів (розпорядчі органи) обиралися на місцях за трьома куріям: землевласницької, міської та селянської. Реформи в галузі судочинства Її основою стали окружні суди, що вирішували як кримінальні справи, так і складні цивільні спори і позови виходячи з принципу рівності перед законом усіх станів. Судді призначалися міністерством юстиції і були незамінні, що робило їх незалежними від місцевої адміністрації. Суд став голосним і змагальним, за участю прокурора і адвоката у кримінальних справах, або адвокатів сторін спору - у цивільних. У процесі брали участь присяжні засідателі - представники різних верств суспільства, які на основі доказів обвинувачення й захисту виносили обвинувальний або виправдувальний вердик. Реформами в сфері освіти створювалася спадкоємність між початковою, середньою і вищою освітою, відривався доступ в гімназії і вузи всіх станів за умови оплати навчання і допускалася приватна ініціатива у відкритті початкових і середніх шкіл. Останнє зумовило розмаїття форм навчальних закладів Реформи військова та економічна Створення нової системи військової освіти стало складовою частиною реформування армії, що походив поетапно. У 1860-х р. виникла військово-окружнаструктура управління, реформований військовий суд і пом'якшена система покарань солдатів, почалося переозброєння армії. Реформа військової освіти погоджувалася із новаціями в комплектуванні офіцерського корпусу. У військових округах з'явилися юнкерські училища, які давали базову дворічну підготовку тим, хто поступав на військову службу, маючи необхідну загальну освіту. Кадетські корпуси перетворювалися на чотирирічні військові училища, куди могли вступати діти гімназій. Виникли і військові гімназії з широким вивченням загальноосвітніх дисциплін. Завершила перетворення реформакомплектування збройних сил. Контрреформи 80-х початку 90-х рр.. XIX ст. 14 серпня 1881 р . було видано «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою», 12 червня 1890 р . було видано «Положення про земських начальників», метою якого було створити «міцну і близьку народу владу» 12 липня 1890 р . було затверджено нове «Положення про губернські і повітові земські установи», яка обмежувала повноваження земств, ставило їх під контроль адміністрації і фактично скасовувало принцип бессословности 11 червня 1892 р . було видано нове «Міське положення», за яким скорочувалася кількість виборців шляхом значного підвищення майнового цензу. БІЛЕТ № 4 Поняття «держава», «протодержава», «рання держава». Основні ознаки держави Держава — це суверенна, політикотериторіальна організа ція публічної влади певних соціальних груп населення в соціаль но неоднорідному суспільстві, яка має спеціальний апарат управ ління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійс нювати керівництво суспільством. Ознаки держави:
ПРОТОДЕРЖАВА – це політичнаструктура, в якій існує соціальна та майнова нерівність, розподіл праці,обмін продуктами виробництва та послуг Рання держава – особлива форма політичної організації досить великого і складного аграрно-ремісничого суспільства (групи суспільств, територій), що визначає його зовнішню політику і частково соціальний і громадський порядок. 2. Православні братства та участь козацтва у захисті релігійних прав українців Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури. Об’єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI-початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - учителі, вчені, письменники. Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство. Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це засвідчує, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. 3. Розвиток українського національно-визвольного руху в Російській імперії в другій половині ХІХ ст. Громади. М.П.Драгоманов. Громади проводили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою, популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. Серед найактивніших діячів громадівського руху були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, М. Старицький та ін. на поч. 70-х років український рух, очолюваний громадійцями, знову відновлює діяльність. У цей час В. Антонович зі своїми однодумцями таємно створюють у Києві "Стару громаду", названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів від нових громад, що також з'явилися і складалися переважно зі студентів. Для координації громадівського руху було обрано Раду - центральний керівний орган федеративного об'єднання громад України. "Стара громада" також прагнула поширити вплив на своїх молодших колег. З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив М. Драгоманов. За політичну неблагонадійність царська влада ще у вересні 1875 р. звільнила його з посади доцента Київського університету, а на початку наступного року змусила назавжди виїхати за кордон. БІЛЕТ № 5 1Еволюція первісного суспільства та зародження цивілізації на теренах України. Трипільська культура У розвитку первісного суспільства залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці можна виокремити декілька значних періодів, які традиційно називають віками: кам'яний (його утворюють палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний, бронзовий та залізний. Трипільці жили у тривалих поселеннях, що налічували кілька десятків садиб, у яких мешкали до 600 жителів. Основною лапкою суспільства була невелика сім'я. Існував релігійний культ богині-матері. Основним заняттям трипільських племен було землеробство. Певного рівня досягли тваринництво та ремесла (чинбарство, кушнірство, ткацтво, обробка міді, керамічне виробництво). За етнографічними ознаками Трипільську культуру можна вважати близькою і подібною до української. Це дало змогу висунути й розвинути ідею поступального етнічного розвитку автохтонних мешканців Подніпров'я з часів Трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців. Основними причинами занепаду Трипільської культури, на думку вчених, були зміна теплого і вологого клімату на значно посушливіший, загальна нерозвиненість матеріального виробництва, руйнівні зовнішні впливи сусідніх племен. 2. Магдебурзьке право в містах України. Магдебурзьке право у більшості досліджень визначається як середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації (королівські) або влади феодала (приватні) та створювали органи місцевого самоврядування. Воно було започатковане привілеями 1188 р., отриманими німецьким містом Магдебургом від архієпископа — власника міста77. Водночас нерідко зазначається, що врядування середньовічних міст на підставі магдебурзького права — перша історична форма місцевого самоврядування. Суть магдебурзького права полягала у тому, що міське населення звільнялось від юрисдикції урядової адміністрації (феодалів, воєвод, намісників, ін.) й місту надавалась можливість самоврядування на корпоративній основі, запроваджувались власні органи міського самоврядування. До складу громади входили міщани - жителі міста, але лише ті, які мешкали поза межами земельної території, що належала єпископу чи княжому замкові79. Проте Ієрархія станових, групових й Індивідуальних соціально-правових статусів визначає усе правове життя суспільства, "міру чести" кожної соціальної групи й окремої особи. Перше українське місто, яке набуло магдебурзького права, — Новий Санчна Лемківщині (1299 р.). 3. Становище та розвиток західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини. Австро-угорський уряд перетворив західноукраїнські землі на колоніальні окраїни своєї імперії, аграрно-сировинний придаток до корінних західних провінцій. Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини в останній третинні XIX ст. майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-х - 80-х pp. XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтовидобувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної, лісопереробної галузей. На цих підприємствах стали широко застосовуватися парові двигуни. Але в економічній структурі Австро-Угорщини західноукраїнським землям відводилася роль ринку збуту готових товарів і джерела надходження сировини та робочої сили до індустріально розвинутих провінцій. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих товарів і почала занепадати. Незважаючи на великі залишки кріпацтва, сільське господарство Західної України у другій половині XIX ст. поступово розвивалося по-ринковому: у поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників. Усе ширше застосовувалася сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів. БІЛЕТ № 6
Кімерійці - перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами. Давні автори вказували, що Північне Причорномор'я колись називалось Кімерією і була вона рабовласницькою державою, в якій влада належала цареві та рабовласницькій знаті. Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне станови ще серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Скіфи поділялися на царських, скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. Політична влада зосереджувалася в руках "царських" скіфів - кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед інших дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких, якязиги, роксолани та алани. За своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів. Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування було м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на двоколісні чи чотириколісні вози. Зброєю сарматських вершників були короткі мечі, кинджали, луки, списи та дротики. Таври — давнє населення південної частини Кримського півострова. Оселилися в Криму в IX ст. до н. е., проживали в укріплених поселеннях, займалися скотарством, землеробством, мисливством, рибальством, ткацтвом, виплавляли бронзу. Таври були надзвичайно войовничі і жорстокі. Зокрема, вони приносили в жертву своїй богині землі, води й тварин чужоземців, яких брали у полон. 2. Козацько-селянські повстання у 1591 – 1596, 1625, 1630, 1635, 1637 – 1638 рр. Перше велике селянсько - козацьке повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні відбулося під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського - тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Косинський зобов'язувався припинити боротьбу. Наступне повстання очолив Северин Наливайко (1594-1596рр.). Треба звернути увагу нате, що повстання, незважаючи на досить велику територію, яку вони охоплювали, не були масовими (це стосується і повстання під проводом Наливайка). В них брали участь від 2 до 10 тисяч селян і козаків. Та й чітко визначених цілей ні повстанці, ні їх лідери не мали. Найбільшими були повстання під керівництвом Тараса Трясила (1630 ), Івана Сулими (1635) та Павла Павлюка (1637-1638). Проте всі вони закінчилися поразками. Головними причинами цих невдач були: стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, мало чисельність лав повсталих, конфлікти між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців. Діяльність москвофілів і народовців та виникнення українських політичних партій в Австро-Угорщині. Українські фракції в австрійському парламенті та Галицькому Сеймі БІЛЕТ № 7 1)Античні поліси Північного Причорномор'я, Боспорське царство, їх суспільний і державний лад. Античні міста Північного Причорномор'я являли собою рабовласницькі поліси. Серед вільних мешканців міст-держав виділялися судновласники, купці, господарі ремісницьких майстерень, землеволодільці, лихварі тощо. Чимало було й простих вільних жителів-землеробів, ремісників, дрібних торговців. Серед вільних громадян повноправними були лише чоловіки. Вони мали політичні права, у тому числі могли займати посади в державних органах. Раби, які не мали в містах-полісах жодних прав, працювали у ремісницьких майстернях, у домашньому господарстві, нерідко у сільськогосподарському виробництві. Основними джерелами рабства були полон, купівля, народження від рабині Державний лад античних міст Північного Причорномор'я був подібним до античних полісів у Греції. За формою правління міста були республіками - спочатку демократичними (вирішальна роль в управлінні належала демосу), а з І ст. до н. е. - аристократичними (вирішальна роль в управлінні опинилася в руках невеликої групи рабовласницької аристократії). У V ст. до н. е. виникла велика держава - Боспорське царство. Серед простих вільних громадян були ремісники, дрібні торгівці, користувачі невеликих земельних ділянок. Існувало залежне населення, що працювало на царській землі і землях великих землевласників і за користування нею обклалися податком. У Боспорському царстві існувало античне рабство. Раби працювали у ремісницьких майстернях, на виноробнях, будівництві, у домашньому господарстві, у невеликій кількості в сільському господарстві. Державний устрій Боспорського царства набув розвитку у перші століття нашої ери. Тепер цар був главою держави з необмеженою владою. Він командував військом, здійснював судові функції. Царський палац правителя був місцем зосередження державних осіб - найближче оточення царя, зокрема, дворецький (управитель царського палацу), царський секретар, охоронець царської скарбниці, начальник фінансів. Стратег громадян, лохаг, наварх, пересбевт, архікойтонів - були військовими кермачами. 2. Українська революція XVII ст.: причини, характер, рушійні сили, хронологічні межі, періодизація, підсумки та наслідки Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. З-поміж основних її причин можна виділити наступні: Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повину та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу. Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися. Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Хронологія I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини. II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну. III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. 3. Виникнення українських політичних партій в Російській імперії на початку ХХ ст.. 29 січня (11 лютого) 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам. Партія об'єднувала студентів та представників інтелігенції, різні покоління у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала організації у Харкові, Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та закордонний комітет у Львові. Програму партії під назвою "Самостійна Україна" склав харківський адвокат М. МІХНОВСЬКИЙ, в ній було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. БІЛЕТ № 8 1Перші писемні згадки про слов'ян. Походження слов'янських народів. Першим про слов’ян написав Птолемей, точніше буде сказати, що він вжив це слово, оскільки якраз нічого більш в його праці про слов’ян і немає. Згідно з його точки зору, вся північна частина Скіфії до недосліджених земель на півночі і Імаоса (Уральських гір) була населена скіфами (сарматами), аланами, словенами і аварами. Все. Тобто десь на території нинішньої Росії жили слов’яни ще на рубежі нової ери. Після Птолемея назва «слов’яни» майже на чотириста років зникає з історичних творів. Тільки в VI столітті візантійський історик Прокопій Кесарійський згадує про «скловенах» («склавинів»), говорячи, що їх племена захопили район Нижнього Дунаю. Тобто вони жили там, де зараз розташовуються південні слов’яни. Сучасник Прокопія, римський історик Йордан, пише про склавинів у творі «Про походження та діяння гетів», вказуючи, що вони заселяють територію між карпатськими горами і Віслою і далі на схід до Дніпра. Перший, хто звернув увагу на проблему походження слов’ян, був Нестор Літописец. Який вважав прабатьківщиною слов’ян басейн Дунаю – сучасну Угорщину, звідки потім слов’яни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних слов’ян. Не дарма в українському фольклорі роль великої ріки, відіграє не Дніпро, а саме Дунай. Нестора Літописця вважають засновником Дунайської концепції походження слов’ян. Польські та чеські славісти запропонували Вісло-одерську концепцію – найдавнішою прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру. Радянські історики (Б. Рибаков) запропонували Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-Одерську (розширену) концепцію, в якій слов’яни зародилися в мижіріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я. В часи Середньовіччя популярною була Азійська концепція походження слов’ян, послідовником якої був відомий тюрколог М. Гумільов. Сучасні послідовники цієївважають, що предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом з гуннами. 2. Початок Української революції та події 1648 -1649 рр. Зборівський договір У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти польсько-католицького поневолення. Далі терпіти нестерпний гніт, особливо після селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст., стало неможливим. У деяких маєтках селяни відробляли панщину по 5—6-днів на тиждень. Експлуатація з боку панів, шляхти, євреїв-орендаторів робила неможливою мирну працю населення України. І все це пригнічувалося духовним рабством, в якому опинився народ України після Берестейської унії 1596 р. і та інші причини зумовили національно-визвольний характер війни, рушійною силою якої стали широкі народні маси, починаючи від козацтва і кінчаючи селянами, міщанами, православним духовенством. Очолив цю війну Богдан (Зиновій) Михайлович. Завершується перший період війни Зборівським договором 18 серпня 1649р., який став наслідком битви під Зборовом на початку серпня того ж року. За Зборівським договором, Польща фактично втрачала своє панівне становище на Правобережній і Лівобережній Україні. Встановлювався козацький реєстр у 40 тисяч чоловік, гетьманська влада поширювалася на Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, на всі урядові посади могли претендувати особи тільки православної віри. Мала бути скасованою унія. Тобто, почалося формування самостійної української державності. Підвладна гетьманові територія була поділена на полки і сотні, в яких діяли чиновники, що відали управлінням, .судочинством, митною службою тощо. 3. Українці та «українське питання» у революції 1905 – 1907 рр. в Російській імперії. Початок революції поклали події 9(22) січня 1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, у якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Події "Кривавої неділі" викликали зливу протесту по всій території Російської імперії, у тому числі й Україні. Почалися масові страйки робітників і селянські повстання, що потрясали імперію всю весну й літо 1905 р. Робітники вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, покращення умов життя, повалення самодержавства, селяни боролися за конфіскацію і перерозподіл поміщицької землі. Це була перша і справді народна революція в Росії. БІЛЕТ № 9 1Стародавні слов'яни в період Великого переселення народів. Анти та їх відносини з готами, гунами, аварами. Слов'яни – велика група європейських народів, об'єднаних близькістю мов і спільним походженням. У мовному відношенні усталений поділ на східних (українці, білоруси, росіяни), західних (поляки, чехи, словаки, лужичани) і південних (болгари, македонці, хорвати, словенці, боснійці, чорногорці, серби). Слов'янські мови належать до індоєвропейської мовної сім'ї. Велике переселення народів – грандіозні етнічні переселення, які відбулися в Європі у 4–6 ст. Спричинене гунською навалою Велике переселення народів викликало утворення ряду варварських королівств – ґотів, вандалів, бургундів, франків, лангобардів та інших. Велике розселення народів призвело і до так званого Великого розселення слов'ян. Велике розселення слов’ян відбулося в Європі у 6–7 ст., коли слов’янські племена з’являються у Подунав’ї, у глибинних районах Балканського півострова – на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи, що започаткував формування сучасних слов’янських народів. Анти – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром та Дніпром. 2. Хід Української революції та війни у 1652 – 1653 рр. Кам’янецький договір. Кам'янецький договір 1653 — кримсько-польська мирна угода, укладена в усній формі під Кам'янцем 15(5) грудня 1653. Увінчував Жванецьку кампанію 1653, в ході якої Війську Запорозькому та його союзникові Кримському ханату вдалося завдати польскій армії низку поразок і взяти в облогу її головні сили на чолі з королем Яном II Казимиром Вазою поблизу Жванецького замку між річкою Дністер і її притокою Жванчиком. Рятуючись від неминучого розгрому, польське керівництво зуміло зав'язати сепаратні контакти з кримським ханом Іслямом III Ґераєм і схилити його до початку мирних переговорів. Оскільки українській делегації на чолі з генеральним писарем І.Виговським на переговорах була відведена роль пасивного спостерігача, вона від участі в них відмовилася. 3. Українські депутати та українське питання у російській Державній Думі І – ІV скликання. У Думі першого скликання 45 делегатів сформували власну фракцію, що отримала назву Українська думська громада. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг; серед членів були: Володимир Шемет та Павло Чижевський — від Полтавщини, Микола Біляшевський та барон Федір Штейнгель — від Києва, Андрій В'язлов — від Волині. Українська парламентська громада мала свій друкований орган — «Украинский Вестник», редактором якого був Максим Славинський, а секретарем — Дмитро Дорошенко. У виданні журналу взяли участь найкращі наукові сили України: М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та інші. Політичною платформою Української парламентської громади була автономія України. М. Грушевський уклав декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою фрації. У Другій Думі теж була існувала українська парламентська група — Українська трудова громада, що налічувала 47 членів і видавала часопис — «Рідна справа — Думські вісті». У ній друкували промови членів, заяви Громади. Українська група домагалася автономії України, місцевого самоуправління, викладання української мови у школах, поширення української мови в судах, церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, Громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах Києва, Харкова та Одеси, запровадження навчання української мови в учительських семінаріях. Зміна виборчого законодавства після розпуску ІІ Державної думи, стала головною причиною відсутності у парламенті третього та четвертого скликання представників українського національного руху та, як наслідок, українських парламентських груп. Українське питання залишалося актуальним і в роботі Третьої Думи. Перше питання з цієї теми, якому Дума змушена була приділити увагу, це було українське шкільництво. У 1908 році 37 депутатів внесли на розгляд парламенту проект про запровадження навчання українською мовою у початкових школах. Цей проект викликав протест з боку чорносотенних послів та «Клубу Русских Националистов», і йому не дали ходу. У 1909 р. професор Київського університету Іван Лучицький порушив питання про використання української мови в судах України. Це питання також викликало протест і було поховане. У IV Державній думі українське питання, головним чином, порушувалося під час обговорення депутатами заборони святкування 100-річчя від дня народження видатного поета Тараса Григоровича Шевченка. БІЛЕТ № 10 1.Східнослов'янські племінні князівства у VI - XI ст. ………………………………………………………………………………… 2. Переяславська рада та Березневі статті 1654 р., їх історичне значеня 18 січня 1654 р. Переяславська Рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя. А 21 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили «статті Богдана Хмельницького» (так звані «Березневі статті»), які визначали становище України у складі Російської держави. Цей документ по суті визнавав існування Української держави. Республіканська політична система, власна територія, особливий територіальний поділ, судова влада, організація війська, право самостійних зовнішніх зносин, своя фінансова система — все це було зафіксовано у згаданому документі. В «Березневих статтях» яскраво простежується політична, економічна, військова самостійність України, визнання за нею якнайширших прав. Обидві сторони урочисто декларували про необхідність виконання взятих на себе зобов'язань. Під актом Переяславської Ради Б. Хмельницький і старшина розуміли насамперед рівноправний військово-політичний союз, який дасть змогу нарешті закінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі. Український уряд вважав найважливішим втягнути Москву якомога, швидше у війну з Польщею. В історичних умовах середини XVII ст. рішення Переяславської ради відповідало інтересам України. 3. Перша світова війна: причини, характер, воєнно-політичні блоки. Плани воюючих сторін щодо України. Участь українців у війні. Втрати України. Наростання політичної кризи у світі, загострення капіталістичних протиріч наприкінці 19 ст. і особливо на початку 20 ст., призвели до створення в Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів: Антанти, що об"єднувала Англію, Францію, Росію та "Троїстого союзу", до складу якого входили Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. Вони й зіткнулись у першій світовій війні. Першого серпня Німеччина оголосила війну Росії і відповідно до свого стратегічного плану концентрувала війська на західних кордонах. Росія почала загальну мобілізацію. 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції, а перед Бельгією висунула вимогу пропустити свої війська через її територію. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії виступила Англія. Порушення нейтралітету Бельгії стало приводом для оголошення Англією 4 серпня війни Німеччині. Так почалася перша світова війна. Основною її причиною було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного розвитку, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі. Другою причиною війни був той факт, що на початку 20 ст. розвиток науково-технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка oзброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітарізація свідомості величезних мас людей. Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворожуючих блоків. Українські землі були об"єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина, Румунія. Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов"янських народів, прагнула завершити справу російських царів, об"єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. В ході війни вона намагалася оволодіти Буковиною, чорноморськими протоками Босфором і Дарданеллами, Закарпаттям. Росія також прагнула приєднати Галичину. Австро-Угорщина зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. Війна негативно вплинула на стан промисловості і сільського господарства України. Вже в перші місяці війни було закрито майже 400 промислових підприємств, а в 1915-1917 роках - понад 1400. На десятках і сотнях заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоротився на 30-5- і навіть 75 %. Розвалювався транспорт, що викликало загострення продовольчої кризи. Зросли ціни. БІЛЕТ № 11 1. Заснування Києва. Київське князівство полян за Аскольда та Діра. Під 862 р. літописець згадує київських князів Діра й Аскольда. Очевидно, вони були останніми зі слов'янської династії князів, початок якій поклав Кий. Правили вони, напевно, у різні часи, їхнє князювання позначилося низкою видатних подій. Дір уже володів значною територією. До його столиці приїздили купці з інших країн. Розголосу набув морський похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь. Кораблі русів йшли з такою швидкістю, що вісники із захоплених ними поселень не встигли попередити Константинополь про небезпеку. На світанку 18 червня 860 р. руський флот із 200 лодій увірвався до бухти Золотий Ріг. Берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг, яким завжди надійно перекривала вхід до бухти. З лодій висадилися воїни і одразу почали облогу мурів столиці Візантії. У місті виникла паніка. Імператор із військом на той час перебував у поході проти арабів. Візантійський автор описав цю подію так: "Народ вийшов з країни північної... й племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, мов море". Руси хотіли захопити місто ураз, а коли це не вдалося, розпочали облогу і пограбували передмістя. Але переконавшись, що місто їм не здобути, зняли облогу і з великою здобиччю повернулися додому. Облога Константинополя стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких хроніках. Візантія визнала східнослов'янську державу. 2. Російсько-польська війна у 1654 -1656 рр. і Україна. Віленське перемир’я. Віленське перемир'я 1656 — перемир'я, укладене 24 жовтня 1656 у м. Вільно (тепер Вільнюс, Литва) між Річчю Посполитою і Московською державою. Переговори у Вільно тривали протягом серпня-жовтня 1656. Українська делегація, на вимогу польської сторони, не була допущена до участі у виробленні умов Віленського перемир'я, а висунуті гетьманом Богданом Хмельницьким пропозиції були відкинуті. За угодою припинялися воєнні дії між Польщею і Московією та обидві країни зобов'язувалися не розпочинати переговорів про мир із Швецією. Обговорювалося питання про встановлення державних кордонів і обрання Олексія Михайловича польським королем після смерті Яна II Казимира, які, однак, не дали конкретних результатів. 3.Українська революція 1917–1921 рр.: причини, характер, рушійні сили, політичні табори, періодизація, підсумки та наслідки. Громадянська війна та інтервенці Українська Революція, Українська Революція 1917–1921 років — революційні події на землях історичної Київської Русі-України, українських губерній колишньої Російської імперії, складова частина Російської Революції на землях історичної Великої Росії (колишньої Російської імперії), які являли собою боротьбу за правду, свободу і народовладдя під різними гаслами і прапорами, боротьбу українського трудового народу за своє національне і соціальне визволення, які повністю змінили структуру влади у східній Європі, призвели до появи сучасної Києво-Руської, Української Держави-Республіки (згадується під різними назвами за різних урядів і у різних офіційних документах) у 1917–1921 роках, яка у 1921–1991 рр. була у складі Радянського Союзу, а з 1991 рр. стала незалежною, другою за величиною державою у Європі. Початком Української Революції можна вважати Лютневу Революцію в Російській імперії, до складу якої входила більша частина земель історичної Київської Русі-України (українські, малоросійські губернії) у ході якої було проголошено автономну Українську Державу-Республіку, яка після Жовтневої Революції у Петрограді проголосила про свою незалежність і самостійність. У період 1917–1921 років в молодій Українській Державі неодноразово змінювалась влада, гасла і прапори, назви, уряди і розміри підконтрольних їм земель (УНР, Українська держава, ЗУНР). Врешті решт владу в Українській Республіці захопили прорадянські і промосковські налаштовані більшовицькі революційні військово-політичні діячі (УНР(р), УСРР), які підписали угоду з Російською Федеративною Республікою про створення Радянського Союзу. Таким чином Українська Держава продовжила формальне існування, але фактично, за умовами союзного договору стала невіддільною частиною Сполучених Радянських Держав. Для відновлення незалежної Української Держави, завершення справи Української Революції потрібно було чекати і боротися до 1991 року. Отже, Українська Революція 1917-го року великою мірою зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами. БІЛЕТ № 12 1.Теорії утворення держави Київська Русь. Давні традиції має теорія хозарського походження Русі, яка й сьогодні знаходить обґрунтування у працях відомих учених (Омелян Пріцак). Прихильники цієї теорії стверджують, що поляни не мають прямого стосунку до східних слов'ян, бо етнічно пов'язані з хозарами. Найбільш активні верстви Хозарії - купці й воїни - були носіями руської державності. Це їм належить честь заснування столиці Русі - Києва (482 р.). Проте, чи не найбільш відома норманська теорія. Вона також ґрунтувалась на тому, що внутрішні закономірності суспільного розвитку підмінялися зовнішніми випадковостями. Засновники норманізму - німецькі вчені Міллер і Байєр стверджували, що державу на Русі було створено вихідцями зі Скандинавії - норманами. На Русі їх називали варягами. Теорію великоруської етнічної основи Русі першим сформулював російський учений Михайло Погодін (середина XIX ст.). Згідно з нею, найдавнішими поселенцями Києва і Середнього Подніпров'я були великороси (росіяни), а малороси (українці) прийшли сюди з Галичини, Поділля та Волині тільки після розгрому Русі монголо-татарами. Радянська історіографія утверджувала компромісну "триєдину" теорію. Згідно з цією концепцією, Київська Русь як "колиска трьох братніх народів" була етнічно однорідною державою міфічного "давньоруського народу", 2. Утворення та еволюція української козацької державності в умовах Української революції XVII ст. Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648- 1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. У короткий термін і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава мала всі риси державності і характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування. Козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки: політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, власне військо, активну зовнішню політику. Політична влада на звільнених територіях України та Запорожжя перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв'язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав себе "самодержцем руським", посол Венеції говорив про нього як про "справжнього государя", а керівник англійської революції Олівер Кромвель називав його "імператором запорозьких козаків". |