Реферат З дисципліни «Основи безпеки життєдіяльності» На тему «Біоетика і становлення національної системи здоров’я в Україні. Реферат1. Біоетика і становлення національної системи здоровя в Україні. Предмет і основи нооетики
 Скачать 82.28 Kb.
|
|
МІНІСТРЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ ВИЩИЙ ДЕРЖАВНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД УРКАЇНИ «УКРАЇНСЬКА МЕДИЧНА СТОМАТОЛОГІЧНА АКАДЕМІЯ» Кафедра медичної інформатики, медичної і біологічної фізики Реферат З дисципліни «Основи безпеки життєдіяльності» На тему «Біоетика і становлення національної системи здоров’я в Україні. Предмет і основи нооетики» Виконала студентка І курсу Перевірила: Лєнкова О.О. Полтава 2019 ЗМІСТ Вступ…………………………………………………………………..3 Історія професійної медичної етики та передумови розвитку біоетики………………………………………………………………..7 Становлення національної системи охорони здоров’я в Україні...22 Предмет і теоретичні основи нооетики……………………………28 Висновки…………………………………………………………….34 Використана література…………………………………………….37 Вступ Очевидний факт успішного становлення і динамічного розвитку біоетики в нашій країні є знаковою подією, яка наочно відображає прихильність принципам демократичної побудови суспільства, міжнародної інтеграції та захисту прав особистості. Біоетика стала логічною відповіддю на численні етичні питання і проблеми, що з'явилися останніми десятиліттями в процесі клінічної діяльності, а також під час біомедичних досліджень і експериментів. Вона покликана не тільки ідентифікувати та аналізувати конфліктні ситуації, що виникають на стику медицини, біології, філософії та юриспруденції, а й визначати конкретні шляхи їх розв'язання. Предметом розгляду біоетики є насамперед новітні досягнення біології та медицини з погляду визначення ступеня їх небезпеки для людини і суспільства сьогодні й у майбутньому. Біоетика спрямована на розроблення моральних, а в подальшому і законодавчих заходів, що зможуть захистити індивідуум, суспільство і людство в цілому від небажаних, а іноді і згубних наслідків упровадження в практику нових медико-біологічних технологій. Становлення і швидкий прогрес біоетики пов'язані з революційними змінами та досягненнями у сфері медико-біологічних дисциплін. Йдеться про розшифрування геному людини, клонування тварин, можливості клонування людини, штучну зміну статі, екстракорпоральне запліднення, використання трансгенних рослин для харчування, успіхи генної терапії, лікування із застосуванням ембріональних тканин, нові засоби планування сім'ї, прогрес трансплантології, удосконалення вакцинопрофілактики, запровадження новітніх технологій діагностики, лікування і профілактики різних захворювань людини. Сучасної біоетичної оцінки потребують питання лікарської таємниці, евтаназії, конфлікти між матір'ю і плодом, концепція планування сім'ї, методологія біомедичних досліджень. Виникнення біоетики стало прямим наслідком практичного впровадження досягнень науково-технічної революції в умовах глибокої ідеологічної кризи і накопичення глобальних екологічних проблем. Значні успіхи в розвитку медико-біологічних наук зумовили виникнення багатьох питань морального характеру. Дійшло до того, що людина намагається поширити свій контроль на власну еволюцію і претендує на те, щоб не просто підтримувати своє життя, а й поліпшити та змінити свою природу, спираючись на власне розуміння. У подібній ситуації виникають обґрунтовані дискусії щодо етичної основи та моральної правочинності таких дій. Біоетика є не тільки сучасним етапом розвитку медичної етики та деонтології, а й основою для створення науково обґрунтованого балансу між новітніми медико-біологічними технологіями, з одного боку, і правами людини, принципами гуманізму, суспільного прогресу — з іншого. Біоетика ґрунтується на повазі до життя та гідності здорової і хворої людини, інтереси якої завжди слід оцінювати вище за інтереси науки або суспільства. Провідним постулатом біоетики є принцип автономії з недоторканністю психічного та фізичного статусу людини, що реалізується правилом інформованої згоди пацієнта та суспільства на проведення лікувальних і профілактичних маніпуляцій. Біоетика поєднує велике коло соціально-економічних, моральноетичних та юридичних проблем, що їх вирішують не тільки в рамках медичного співтовариства, а й за допомогою органів державної влади, громадськості, засобів масової інформації. Біоетичні питання докладно обговорюють в авторитетних міжнародних організаціях — ООН, ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО, Раді Європи, ВООЗ. Відповідні декларації, конвенції, угоди, рекомендації, резолюції цих організацій забезпечують розроблення національного юридичного й етичного регулювання практичної охорони здоров'я і медико- біологічних досліджень. Останнім часом в Україні чимало зроблено на шляху до впровадження етичних принципів у медичну практику і біомедичну науку. Зокрема, створені Комісія з питань біоетики при Кабінеті Міністрів України і Комітети з біоетики HAH, HAMH і МОЗ України. Комітети з медичної етики діють у лікувально-діагностичних закладах, де проводять клінічні дослідження ліків і біомедичні наукові дослідження. Україна може і повинна зробити вагомий внесок у розвиток біоетики. Географічне положення України, що розташована між Заходом і Сходом, безсумнівно, впливає на формування наших філософських поглядів на науку в цілому і медицину з біологією, зокрема. Історично наша країна ввібрала в себе елементи технократичності Заходу та духовності Сходу. Така гармонійна єдність сприяє гуманізації медицини, розумінню людини як єдності біологічного, психологічного й соціального компонентів. Взаємному проникненню і збагаченню західної і східної культур сприяє співробітництво вищих медичних навчальних закладів України з медичними університетами інших країн в адміністративній, науковій і освітній галузях. Під час реалізації міжнародних програм в галузі біомедичної етики авто ри чітко усвідомили значення і роль національних етичних традицій, а також факт істотних особливостей біоетичної практики в багатонаціональних суспільствах. Відповідно до міжнародної практики вищої медичної та фармацевтичної освіти МОЗ України починаючи з 2005 року послідовно розробляє і реалізує стратегію створення системи переддипломного та післядипломного навчання основам біоетики та біобезпеки. За завданням Центрального методичного комітету з вищої медичної освіти МОЗ України автори розробили програми навчальної дисципліни та курсу за вибором з біоетики та біобезпеки для різних спеціальностей, а також підготували підручник «Біоетика» українською, російською та англійською мовами для студентів вищихмедичних навчальних закладів IV рівня акредитації. Розвиток нових тенденцій у біоетичній науці та практиці, розширення сфери біоетичної освіти в країні, накопичений досвід викладання біоетики в медичному університеті спонукали нас до створення нового підручника «Біоетика та біобезпека». Історія професійної медичної етики та передумови розвитку біоетики. Історію професійної медичної етики слід розглядати як дуже важливий елемент біоетичного предмету й освіти. Безумовно, джерела медичної етики безпосередньо пов'язані з процесом формування загальнолюдської етики, і шлях морального становлення людства ще далекий від свого завершення. Досить умовно історія професійної медичної етики може бути розподілена на чотири етапи: I — формування основ предмета; II — формування корпоративної медичної етики; III — деонтологічний; IV — біоетичний. І етап — етап формування основ предмета бере початок із глибини століть. Первісна мораль, що декларувала у формі тотема і табу «дозволено все, що не заборонено», виникла в епоху неоліту (VIII—III тис. до н. є.). У цей самий період, коли первісна людська спільнота перетворилася на родову громаду і зайнялася виробництвом (скотарство, землеробство), почали формуватися шаманство і медицина. Очевидно, тоді медики та знахарі вперше зіставили результати своєї професійної діяльності з моральними поняттями про добро і зло. Становленню медичної етики сприяли видатні античні лікарі і філосо фи Індії, Месопотамії, Єгипету, Греції, Риму. V Давній Індії існували норми поведінки лікаря і правила стосунків з пацієнтами, термінально хворими і їх родичами. Вони містяться у відомому трактаті «Аюрведа» («Наука життя»), який був складений у VI столітті до н. є., і у вченні давньоіндійського лікаря Сушрута. Етичні норми лікарської практики відображені в пам'ятці старокитайської медицини — книзі Хуан ди Ней-дзиня «Про природу і життя». Історія медичної етики включає погляди і заповіді єгипетського лікаря і жерця Імхотепа (3000 років до н. є.) і перший медичний кодекс царя Хаммурапі (Вавілон, 2500 років до н. є.). Кодекс містив норми, які регулюють медичну діяльність і впорядковують збирання податків на медичну допомогу. Медична етика формувалася під час становлення класичної етики як на ука про мораль (від лат. moralis — вдача, звичаї, звички, поведінка, мода). За сновником античної етики вважають Сократа (469—399 pp. до н. є,). Сократ визначав моральність як здатність особистості підійматися над природними пристрастями й інстинктами, як поведінку, що «личить людині». На його думку, доброта (моральність) закладена в самій природі людини, а аморальні вчинки визначають як недостатність етичного знання. Вищим благом Сократ вважав підпорядкування власних інтересів і вчинків людей у суспільстві одній загальній і вищій меті. Розум за Сократом — це здатність розуміти добро й бажати добра: він є сутністю і душею людини. Сократівська етика є раціональною, її основою є глибока віра в розум і вона ґрунтується на трьох фундаментальних принципах: самоконтроль, тобто самостійність розуму; самовладання, тобто панування розуму над почуттєвими імпульсами; воля, тобто здатність розуму підкорити собі інстинкти людини. Платон (427—347 pp. до н. є.) розрізняв чотири основні чесноти — мудрість, мужність, розсудливість, справедливість. На думку Платона, у процесі виховання всі чесноти і головна з них — справедливість — повинні стати основою для створення досконалої людини, що живе в ідеальному суспільстві. Чесноти за Платоном забезпечують порядок і гармонію духовного життя. Платон визначив принцип відповідальності, що став основою класичної етики. Відповідальність — це вимога до людини повністю відповідати за свої дії. «Кожний відповідає за власний вибір!», — стверджував Платон, — «Бог не винний, і ми є єдиними творцями нашої долі шляхом вибору способу життя». Арістотель (384—322 pp. до н. є.) зробив величезний внесок у розвиток філософії і сам запропонував термін «етика» (від грецьк. ethos — звичка, мораль, звичай, вдача, характер). У широкому розумінні етика — це наука про призначення і сенс життя, про моральні принципи і норми поведінки людини. У своїй праці «Нікомахова етика» Арістотель визначав етику як одну з найважливіших проблем життєдіяльності людини, як спосіб духовної гігієни буття. Етику почали розглядати як практичну філософію (мудрість), оскільки вона давала відповіді на запитання про те, як повинна діяти людина в тій або іншій ситуації. Такі рекомендації ставали можливими завдяки формуванню ідей про належне (від грецьк. deon, звідси деонтологія як наука про належне). Синонімом деонтології є термін «нормативна етика», що підкреслює необхідність обговорення і вироблення норм і моральних законів наймудрішими і найдосвідченішими членами суспільства. З таких позицій медична етика, медична деонтологія, біомедична етика можуть розглядатися як мудрість лікування. Саме такий зміст має вислів Гіппократа: «Лікар-філософ подібний до бога». У процесі становлення та розвитку античної філософії виникли стійкі поняття «мораль» і «етика», які за певної загальної основи мають істотні відмінності. Під мораллю в цілому розуміють правила поведінки, звичаї і норми, що належать до даної культури і які визначають як правила поведінки людей або груп людей. З іншого боку, під «етикою» розуміють метамораль, тобто навчання, що знаходиться над мораллю і аналізує цінності і моральні судження з метою розроблення основи і сукупності головних принципів. З давніх часів у культурах усіх народів мистецтво лікування розгляда ли в моральному та релігійному аспектах. Здатності цілителя вважали божим даром. Лікувальні процедури супроводжувалися молитвами і ритуалами. У давньогрецькій і давньоримській цивілізаціях у храмах, присвячених богам — заступникам медицини, таким, як Асклепій, лікарі були жерцями. Бога медицини Асклепія вважали основоположником знаменитої медичної школи, випускником якої був грецький лікар Гіппократ, що народився приблизно в 460 р. до н. є. і прожив 83 роки (за іншими даними — 104 роки). Гіппократ наполягав, що лікування повинно бути різновидом наукової діяльності, заснованої на спостереженні за перебігом хвороби й оцінюванні ефективності спроб лікування. Він відокремив медицину від релігії, але не від моральних джерел. Гіппократ вважав, що «любов до медичного мистецтва є любов'ю до людства». Лікар повинен входити в будинок хворого з намірами принести добро й уникнути шкоди і несправедливості. З ім'ям Гіппократа пов'язаний один з найдавніших медико-етичних документів, відомий усім як «Клятва Гіппократа» (Додаток 1). В основі етики Гіппократа лежить ідея поваги до хворого, пацієнта, обов'язковість вимоги, щоб лікування не заподіювало йому шкоди і болю. Лікар зобов'язувався не розголошувати секрети своїх пацієнтів, не вступати з ними в інтимні стосунки, не переривати вагітність, не давати препарати, що можуть призвести до смерті. Заохочується самовідданість і безкорисливість лікарів. Гіп пократ дає пораду своєму учневі: «І я раджу, щоб ти не занадто негуманно поводився, але щоб звертав увагу на велику кількість засобів (у хворого) і на їхню помірність, а іноді лікував би і даром, вважаючи вдячну пам'ять вище від хвилинної слави. Якщо ж буде випадок надати допомогу чужоземцеві або бідняку, то таким особливо слід її надати». Виникла ідея солідарності між колегами, взаємної підтримки, засуджувалася конкуренція. Порівнюючи медицину з філософією, Гіппократ стверджував, що всі від повідні мудрості є також у медицині. Це презирство до грошей, совісність, скромність, простота в одязі, розважливість, рішучість, охайність. «Клятва Гіппократа» ввійшла в історію як основа лікарських присяг і професійного кодексу лікаря. Протягом Середньовіччя і наступних сторіч «Клятва Гіппократа» була моральним кодексом лікарів і визначала правила їхньої професійної діяльності. Цей документ входить у збірник праць, відомий під назвою «Корпус Гіппократа», що був підготовлений медичною школою Гіппократа на острові Кос у Давній Греції в період V—IV століть до н. є. Деякі з робіт збірника, безсумнівно, належать Гіппократу, однак вважається загальноприйнятим, що сама Клятва написана приблизно на 100 років пізніше. На думку найбільш відомого дослідника в цій галузі Л. Едельштейна, традиції Гіппократа походять від піфагорійської школи філософів. Піфагорійці цікавилися філософією, релігією і започаткували медичну школу в Давній Греції, що стала відома як школа Гіппократа. Збірник «Корпус Гіппократа» включає, крім «Клятви», й інші твори з питань медичної етики: «Закон», «Про лікаря», «Про благопристойність», «Наставляння», «Про мистецтво», «Про древню медицину». У цих працях розглянуті такі найважливіші проблеми медичної деонтології, як стосунки лікаря і хворого, лікаря і родичів хворого, лікарська таємниця, лікарська помилка, евтаназія, стосунки між лікарями. Праці великих античних грецьких філософів і особливо школи Гіппократа завершили / етап історії медичної етики — етап формування основ предмета, що почався ще в епоху неоліту. II етап — етап формування корпоративної медичної етики, пов'язаний з виникненням і поширенням монотеїстичних релігій, — буддизму, іудаїзму, християнства, ісламу, а в подальшому — зі створенням медичних факультетів університетів і лікарських корпорацій. Носіями медичних знань стають священики та ченці. Вони доглядають за хворими і немічними, надають медичну допомогу і керуються при цьому принципами релігійної моралі. Віра стала духовною основою милосердя священнослужителів, їхніх помічників, сестер і братів милосердя. Моральні постулати про необхідність творити добро, любити ближнього, піклуватися про слабких, бідних, хворих і немічних є в усіх монотеїстичних релігіях. У християнських та іудейських традиціях лікарів вважали знаряддям божого зцілення. їм необхідно було бути компетентними для служіння хворим людям, у тому числі бідним, жебракам і навіть ворогам. Етичний принцип буддизму — прагнення робити добро — стосовно медичної етики дуже точно характеризує вислів Будди: «Брати, хто шанує мене, нехай шанує хворого». Важливий внесок у розвиток медичної етики зробили ісламські вчені-медики: Аль-Рухаві («Практична етика лікаря»), Ібн абу Усейбі («Наказ медицини»), Ібн Сіна (Авіценна) («Канон медицини», «Фірузнома»). Допомогу хворим надають в монастирях, релігійні і цивільні громади сестер і братів милосердя, різні куратори і навіть лицарські ордени. Статутами цих організацій були передбачені моральні принципи, що сприяли становленню медичної етики. У Древній Русі лікарська діяльність як особлива професія виникла приблизно в X столітті. У збірнику законів «Російська правда», що датується XI століттям, є етичні норми регуляції професійної праці лікаря. У документах Кирило-Бєлозерського монастиря (XV століття) викладено знайомство лікарів з етичними поглядами Гіппократа. Найважливішою подією в історії розвитку медичної етики стало формування в X—XII столітті медичних факультетів університетів. Прямим наслідком відкриття медичних факультетів стала самостійність і значна поширеність професії лікаря, а також зростання її престижу. Лікар стає також ученим і доктором в оновленому розумінні цього слова. Випускники медичних факультетів дають «факультетську обіцянку», зміст якої наближався до тексту «Клятви Гіппократа». Створення лікарських корпорацій призвело до подальшої актуалізації проблем медичної етики, хоча корпоративна етика насамперед була спрямована на захист інтересів лікарського середовища, а не хворої людини. Податьшому розвитку медичної етики сприяло створення акушерських шкіл, поступове виникнення елементів організації охорони здоров'я, удосконалення навчальних медичних програм, установлення порядку проходження практики, здачі іспитів і ліцензування. Історія етапу становлення корпоративної медичної етики включає розроблення в ранньому середньовіччі кодексів «трьох учених професій» (ме дицина, релігія, право), праці Парацельса, Везалія, Гарвея, Мальпігія, кодекс Персиваля. Медико-етичні декларації цього періоду, етичні кодекси і факультетські обіцянки лікарів Європи, у тому числі України, формували офіційні та неофіційні правила, традиції і звичаї корпоративної медичної етики. Перший вищий навчальний заклад в Україні, в якому готували лікарів, виник у XV столітті у Замості (неподалік Львова). У середньовічних університетах медичні знання завжди викладали на основі глибокого вивчення філософії. Заслужений авторитет у сфері етики мала Києво-Могилянська академія. НІ деонтпологічний етап розвитку медичної етики умовно датується 1834 роком — часом публікації книги англійського філософа і правознавця І. Бентама «Деонтологія, або наука про мораль». Заслуга І. Бентама полягає в розвитку відомої з часів Арістотеля концепції деонтології як науки про обов'язок і належну поведінку з позицій філософського напрямку «утилітаризм». І. Бентам вважав: «Основа деонтології — принцип користі..., певний вчинок є добрим або поганим, гідним або негідним, що заслуговує чи не заслуговує на схвалення залежно від його тенденції збільшувати або змен шувати суму суспільної користі». І далі: «Благо як індивіда, так і суспільства, може бути гарантоване тільки готовністю до самовіддачі, що й повинно практикуватися в спілкуванні між людьми». Істотний внесок у концепцію деонтології зробив і інший відомий англійський філософ-утилітарист Д. Мілль. Ідеологічна спрямованість утилітаризму полягає у «даруванні найвищого щастя найбільшому числу людей», зменшенні до мінімуму страждань і болю, розширенні сфери особистої свободи для більшості. Цим параметрам відповідає концепція «якості життя», що орієнтується в першу чергу на зменшення болю і часто — на зниження економічних витрат. Виняткова роль у розвитку класичних теорій деонтології належить видатному німецькому філософу-моралісту І. Канту. Для його філософських принципів характерна концепція етичного раціоналізму. Він вважав, що «практичний розум» як основа етики не залежить від будь-якого знання (релігійного або умоглядного). Основним принципом надзвичайно складної етичної системи І. Канта є «категоричний імператив». Категоричний імператив визначав вчинки, що служать гуманності як до себе, так і до інших людей, і які «не повинні бути просто засобами досягнення, але завжди водночас мають бути метою». Деонтологія І. Канта є етикою поваги до інших і до себе. Значний внесок у розвиток деонтологічних теорій зробив англійський філософ В. Росе. Його теорія була присвячена прийняттю деонтологічних рішень ситуації «конфлікту зобов'язань» і згодом відіграла важливу роль у формуванні сучасної теорії біоетики. Відправною точкою теорії В. Росса стало прагнення знайти вихід, коли одна група етичних зобов'язань схиляє в один бік, а інша — у зворотний. Для адекватного вирішення ситуацій, пов'язаних з конфліктом зобов'язань, В. Росе запропонував поняття «prima fades (умовних)» зобов'язань. В. Росе стверджував, що не існує арбітра відносно визначень їхньої пріоритетності в кожному конкретному випадку. За твердженням В. Росса, коли виникає конфлікт двох (або більше) умовних зобов'язань, перевага надається на підставі аналізу конкретних обставин. У тяжких випадках принципово не існує зрозумілого і швидкого правила — як учинити, і необхідно прийняти «зважене», «відповідне» рішення. У процесі розроблення і поглиблення деонтологічних теорій з позицій різних філософських систем будуть обґрунтовані принципи і постулати гідного виконання обов'язку, моральні вимоги і нормативи. Цікаво, що спочат ку деонтологія як розділ етичної теорії охоплювала найрізноманітніші професії і спеціальності. Однак з часом вона більшою мірою стала розглядати етичні проблеми стосовно медицини, внаслідок чого наприкінці XIX століття медичну етику стали все частіше називати лікарською деонтологією. Саме у цьому зв'язку період інтенсивного розвитку деонтології, починаючи з класичних праць І. Бентама, названий деонтологічним етапом розвитку медичної етики. Деонтологія як учення про моральний обов'язок стала наукою практичного застосування принципів і норм лікарської етики в різних галузях медицини, школою медичного гуманізму та морального професіоналізму. Деонтологія бореться проти комерціоналізації медицини, за дотримання інтересів хворих і професійних прав медиків. Значний внесок у формування і розвиток деонтологічної теорії і практики зробили видатні вчені-медики України — Н. Максимович-Амбодик, Д. Самойлович, М. Пирогов, М. Стражеско, Ф. Яновський, Д. Заболотний, О. Богомолець, В. Фролькис, М. Амосов і багато інших. їм було властиве безкорисливе служіння людям і самопожертва під час виконання свого професійного обов'язку. Слід особливо зазначити вагомий внесок у розвиток медичної деонтології М. Пирогова, що розробив моральний кодекс медичної сестри, привернув увагу до взаємодії лікаря з медичною адміністрацією, й у своїй знаменитій фразі: «Учитися й жити є одне й те саме» сформулював принцип безперервності лікарської освіти. Величезна роль у розробленні, популяції та поширенні принципів медичної деонтології належить не тільки окремим філософам і вченим-лікарям, а й діяльності професійних медичних асоціацій, урядових і неурядових організацій, законодавчих органів, а також церкви, діячам науки, мистецтва і широкій громадськості. Додатковим імпульсом до розвитку лікарської деонтології стали підсумки Нюрнберзького процесу, на якому були засуджені злодіяння лікарів-фашистів під час другої світової війни. Вражене людство довідалося про наджорстокі дії нацистських медиків. Стало відомо про умертвіння 70 000 чоловік за расовими, соціальними і медичними критеріями. Виявилося, що нацистськими медиками була розроблена надзвичайно ефективна програма евтаназії. Світові також стало відомо, що деякі лікарі, усупереч даній ними клятві Гіппократа, ставили злочинницькі досліди на військовополонених і на особах, депортованих із окупованих нацистами країн, тим самим збезчестивши професію медика. Саме на Нюрнберзькому процесі світ уперше взяв під сумнів сумлінність лікарів і лікарську етику. Нещодавно стало відомо, що такого роду злочинницькі досліди ставили лікарі в Японії під час другої світової війни. Міжнародне суспільство стало розуміти необхідність міжнародних кодексів медичної етики. В обстановці емоційного підйому і взаєморозуміння Генеральна Асамблея Всесвітньої медичної асоціації прийняла Міжнародну клятву лікарів — Женевську декларацію (1948) (Додаток 2) і Міжнародний кодекс медичної етики (1949) (Додаток 3). Ліка рі виявилися в числі перших, хто виступив проти виробництва, поширення і використання бактеріологічної, хімічної та ядерної зброї. Виняткова роль в аналізі підсумків деонтологічного етапу розвитку медичної етики і формуванні філософсько-аналітичної бази наступного етапу — біоетичного — належить видатній особистості, одному з найвеличніших людей XX століття А. Швейцеру. У його етиці «благоговіння перед життям» немає поділу на більш цінне і менш цінне життя, на вище й нижче. Вважаючи кожну форму життя священною і недоторканною, А. Швейцер критикував антропоцентричність і переніс біблійну заповідь «не вбий» за вузькі межі міжлюдських стосунків. Він мав повне право сказати: «Моїм аргументом є моє життя». А. Швейцер, людина різнобічних інтересів, став відомим не тільки як талановитий лікар, а також як мислитель, гуманіст, філософ, теолог, священик, музикант, музикознавець, письменник, журналіст, соціальний працівник і філантроп. Він був визнаний гідним звання лауреата Нобелівської премії. Його внесок у розвиток медичної етики величезний і полягає у створенні нового мислення, що включає концепцію захисту навколишнього середовища. Нове мислення означало визнання відповідальності жителів нашої планети за збереження і продовження життя на Землі. Виживання можливе, якщо позитивні зміни менталітету будуть випереджати темпи технічного прогресу: якщо зменшиться прірва між бідними й багатими; якщо знизяться витрати на озброєння, а економічний прогрес не буде супроводжуватися руйнуванням і деградацією навколишнього середовища. А. Швейцера можна за правом вважати основоположником екологічної науки. Він усвідомив проблему, що виникла перед людством у середині XX століття: експотенціальне підвищення рівня знань не супроводжується збільшенням мудрості, необхідної для керування цим знанням. Етика А. Швейцера, що характеризується універсалізмом і глобальністю, була спрямована на подолання цього розриву і пошук виходу з духовної кризи XX століття. А. Швейцер визначав причину ідейної кризи сучасності як протистояння етики особистості й етики суспільства. За А. Швейцером усю різноманітність етичних систем і світоглядів можна звести до двох основних типів: етика самозречення і етика вдосконалювання. Етика самозречення носить соціально-утилітаристський характер і має на увазі, що кожен індивід має жертвувати собою заради інших і суспільства в цілому. Інший тип етики — етика самовдосконалення моральної особистості. Моральна особистість через розбіжності в оцінюванні поняття гуманності постійно полемізує з етикою суспільства і не може беззаперечно їй підкорятися. А. Швейцер вважає, що на першому місці має бути етика моральної особистості, а етика суспільства може бути моральною тільки через визнання індивідуальних етичних цінностей. А. Швейцер вважав найбільшою помилкою твердження, що етику моральної особистості й етику суспільства не можна об'єднати в єдиній системі етичних цінностей. IV етап — біоетичний — почався з 1970 року, часу публікації робіт Поттера, що став основоположником нової науки — біоетики — і визначив її як «шлях до виживання», як «міст у майбутнє». Як сучасний етап розвитку медичної етики, біоетика спрямована на проведення активного пошуку шляхів гуманізації медицини і медико-біологічної науки шляхом зіставлення можливостей медицини і біології з правами людини. Метою біоетики є захист фізичної, психічної і духовної цілісності людини та її геному, захист тваринного та рослинного світу, захист навколишнього середовища. Вона є комплексом заходів щодо систематичного аналізу і координації дій людини в галузі медицини, біології та екології з погляду загальновизнаних мораль них цінностей і принципів. Значні успіхи в розвитку медико-біологічних наук породили безліч складних проблем морального характеру. Людина намагається поширити свій контроль на власну еволюцію і претендує на те, щоб поліпшити і змінити свою природу за власним розумінням (!). У подібній ситуації неминучі дискусії про етичну основу і моральне право таких дій. Предметом інтенсивного обговорення і аналізу стали етичні проблеми клінічних досліджень за участю людей та експериментів на тваринах, генної інженерії, трансплантації органів і тканини, нових репродуктивних технологій, евтаназії. Для сучасного суспільства характерними є глибока ідеологічна і духовна криза, девальвація моральних цінностей, споживчий характер цивілізації, недолік глобальних ідей, технократичність мислення, прагматизм і цинізм. У XX столітті людство відчуло катастрофічні наслідки глобальної екологічної кризи. Такий принципово новий феномен порушив питання фізичного виживання, продовження людського роду і розвитку всієї цивілізації. Критичну фазу відносин і протиріч між суспільством і природою зумовлено гігантським збільшенням споживання природних ресурсів, зміною ландшафтів, створення нового антропогенного середовища і порушенням динамічної рівноваги в біосфері на різних рівнях її організації. Очевидно, розв'язання проблеми глобальної екологічної кризи пов'язане з вирішенням питання суміщення на етичній основі напрямків економічного розвитку з підтримкою екологічної рівноваги і ресурсної стійкості. Заслуга Поттера полягає в побудові «моста», «сполучної ланки», в органічному поєднанні таких принципово різних феноменів, як біологія й етика. Природничі науки з початку їхнього існування орієнтувалися на об'єктивізм як ідеал духовності, на вивчення об'єктивної реальності без суб'єктивних переживань і морально-етичних оцінок людини. Сутність історично сформованого глибокого конфлікту між натуралізмом і гуманізмом полягала в тенденції описової й експериментальної науки до ігнорування інформації і знань, які знаходяться поза межами компетентності способів її дослідження. За задумом Поттера, біоетика — не тільки міст між різними дисциплінами, а й «міст у майбутнє», що необхідно «для поєднання медичної етики й етики навколишнього середовища у всесвітньому масштабі, щоб забезпечити виживання людини». Саме «глобальна біоетика, заснована на інтуїції й розумі (логіці), підкріплених емпіричними знаннями всіх галузей науки, а особливо біології», може і повинна забезпечити «довгострокове виживання людства як виду в нормальній і усталеній цивілізації». Таким чином, етика, що історично була винятково антропоцентричною галуззю знань і вивчала стосунки «людина — людина», стала розглядати також сферу живого (А. Швейцер), а потім поняття моральності поширилося і на природу в цілому (Поттер). Становленню і розвитку біоетики сприяло розроблення різних теорій: принципіалізм, ліберальна етика, утилітаризм, контрактуалізм, соціобіологія. Філософський аналіз і широке обговорення практичних питань дозволили на основі принципів, методів і теорії біоетики покласти початок найважливішо му процесу — формуванню етичного мислення. Найважливішим інструментом реалізації принципів біоетики стали Комітети з біоетики різного рівня — від місцевого до національного. Завданням Комітетів є біоетична експертиза всіх проектів, яка включає дослідження, що проводять за участю людей. Основний принцип їхньої діяльності — повага до життя та гідності здорової або хворої людини, її прав та інтересів. Права й інтереси особистості у всіх випадках повинні бути вищі за інтереси науки або суспільства. Детальні рекомендації з організації, функції, прав і обов'язків Комітетів з біоетики розроблені Комітетом експертів ВООЗ на підставі узагальнення досвіду їхньої роботи в різних країнах. В Україні створені і працюють Комісія з питань біоетики при Кабінеті Міністрів України, Комітети з біоетики при Міністерстві охорони здоров'я, Президіях НАН і НАМИ України, а також численні Комітети з медичної етики лікувальних закладів. Показником бурхливого міжнародного розвитку біоетики є видання численних книг і підручників, періодичних видань, енциклопедій з біоетики, викладання біоетики та біобезпеки в університетах, проведення конгресів, конференцій і симпозіумів. |