термини, таблиці. тема 2 терміни. Дати відповідь на питання Поняття про лікарську речовину й отруту
 Скачать 42.69 Kb.
|
|
Дати відповідь на питання Поняття про лікарську речовину й отруту. Лікарська речовина - це хімічна сполука природного або синтетичного походження, яке є основним діючим початком, що визначає лікарські властивості. Входить до складу лікарського засобу. Всі лікарські засоби поділяються на три групи з урахуванням можливого їх токсичного впливу на організм людини при неправильному застосуванні. Списки цих препаратів представлені в Державній фармакопеї. До списку A (Venena - отрути) віднесені лікарські засоби, призначення, застосування, дозування і зберігання яких у зв'язку з високою токсичністю повинні проводитися з особливою обережністю. У цей список включені і засоби, що викликають наркоманію. До списку Б (heroica - сильнодіючі) віднесені лікарські засоби, призначення, застосування, дозування і зберігання яких повинні проводитися з пересторогою у зв'язку з можливими ускладненнями при їх застосуванні без лікарського контролю. Третя група - лікарські препарати, що відпускаються з аптек без рецептів. Поняття про дози (разові, добові, курсові, дробові) і їхню терапевтичну широту. Терапевтичний індекс. Концентрація лікарського засобу в лікарській формі і біологічних рідинах. Значення залежності "концентрація (доза) - ефект" у фармакології. Дози ліків, які можуть служити для лікування і не викликають патологічних відхилень у життєдіяльності організму, називають лікувальними або терапевтичними. Терапевтична доза ділиться на разову, добову, курсову. Разова та добова дози поділяються на порогову. середню, максимальну та на вишу разову, вищу добову. Разова доза - це доза епарату на один прийом. Добова доза- кількість препарату, що мзначається протягом доби (разова доза множиться на кількість оийомів). Курсова доза- кількість препарату, що призначається і курс лікування. Вона вираховується шляхом множення добової .ози на кількість днів лікування. Терапевтичний індекс (ТІ) — відношення максимальної дози лікарського засобу, яка не проявляє токсичність, до дози, що дає потрібний ефект[1]. Іноді терапевтичний індекс визначають як відношення дози, що в половині випадків проявляє токсичність (TD50 або LD50), до дози, що в половині випадків дає терапевтичний ефект (ED50)[2]. Діапазон між ефективною та токсичною дозами — область найкращої терапевтичної дії — називають терапевтичним вікном чи вікном безпеки. Клінічна фармакокінетика досліджує процеси надходження, розподілу, біотрансформації та екскреції лікарських речовин, а також виявлення зв'язків між концентрацією лікарської речовини і (чи) її метаболітів у біологічних рідинах і тканинах та фармакологічним ефектом. Клінічна фармакокінетика визначає таке дозування АФІ, яке забезпечує їх необхідну концентрацію в середовищах організму для досягнення оптимального лікувального ефекту. Шляхи введення лікарських речовин в організм і значення їх для швидкості, сили і характеру фармакологічних ефектів. Шляхи введення ліків в організм можуть бути різними і визначаються залежно від мети їх призначення, типу лікарської форми, властивостей складових компонентів, а також стану фізіологічних і фармакодинамічних особливостей організму, характеру основного і наявності супутніх захворювань та інших показників. Часто незручний спосіб уведення ліків спричиняє відмову хворого від них, що зумовлює подальше розширення та розроблення нових типів лікарських форм, удосконалення засобів доставки лікарських субстанцій в організм людини Розрізняють парентеральний (без участі ШКТ) та ентеральний (через ШКТ) Ш.в.л. в організм. При парентеральному введенні (в/в, внутрішньоартеріально, в/м, підшкірно) речовини на місці контакту з тканинами, як правило, не змінюються. Оминаючи біологічні фільтри, вони надходять у загальний кровообіг. Цей шлях використовують рідко з метою запобігання надходженню в організм чужорідних речовин, здатних викликати алергічні реакції та інфекційні процеси. Як правило, він використовується для надання швидкої допомоги, коли необхідно отримати миттєвий ефект (напр., при набряку легенів в/в уводять фурасемід), при введенні ліків у великих об’ємах або при тривалому введені ліків (в/в, крапельно), коли ліки можуть викликати місцеве ушкодження тканини (цитотоксичні препарати). Судинозвужувальні й судинорозширювальні препарати відповідно сприяють сповільненню або прискоренню всмоктування лікарських речовин на місці ін’єкції. При в/м і підшкірному введенні ліків АФІ потрапляють до загального кровотоку, не проходячи через пори капілярів, тому швидкість їх усмоктування визначається питомим кровотоком ділянки і залежить від місця ін’єкції. Напр., абсорбція діазепаму при в/м введенні у слабоваскуляризовану ділянку може бути нижчою, ніж при пероральному застосуванні. В адекватних умовах погано всмоктуються солі слаборозчинних кислот і лугів. Лікарські речовини з водних розчинів усмоктуються, як правило, швидко, тоді як із суспензій, олійних розчинів і емульсій всмоктування відбувається повільно, забезпечуючи пролонговану дію (це й використовується на практиці). Застосування спинномозкових, внутрішньочерепних та інших Ш.в.л. потребують великого практичного досвіду фахівців, наявності стерильних, абсолютно прозорих, справжніх водних розчинів нейтральної реакції, тому їх використовують значно рідше. Дія ліків, уведених цими Ш.в.л., розвивається швидко. Ліки, введені сублінгвально, ректально і вагінально, не потрапляють у систему воротної вени і в печінку; цими Ш.в.л. найбільш раціонально вводити ліки з речовинами, які помітно руйнуються в процесі метаболізму першого проходження. Ректальний Ш.в.л. є бажаним для ЛП з неприємним смаком і запахом через їх подразнювальну дію, а також у педіатрії (у випадках, коли діти знаходяться в стані непритомності, схильні до блювання, вередливі, відмовляються приймати ліки). При ректальному застосуванні ліків зменшується кількість випадків побічних ефектів, особливо алергічних реакцій. Сублінгвальний і ректальний Ш.в.л. забезпечують їх швидке всмоктування. Останнім часом став поширеним інгаляційний (через дихальні шляхи) Ш.в.л. Інгаляції будь-яких ліків рекомендується застосовувати до прийому їжі або через 1,5 год після неї, оскільки обмежена діафрагма не дозволяє зробити повноцінний вдих. Трансдермальний Ш.в.л. та через слизову оболонку широко застосовують у лікувальній практиці для місцевої та загальної дії на організм і вважають більш безпечними порівняно з ін. Лікарські речовини через непошкоджену шкіру всмоктуються повільно. Їх проникність підвищується при пораненні, через ушкоджену ерозивну та гідратаційну шкіру, при використанні оклюзивних пов’язок та за наявності активаторів усмоктування, а також при хорошому кровопостачанні ділянки всмоктування. При різноманітності Ш.в.л. в організм обирають той, який забезпечує краще всмоктування і розподіл в організмі. Напр., при застійних явищах у кишечнику і печінці рекомендується ректальний або сублінгвальний шлях. Найприроднішим і найбільш поширеним Ш.в.л. є пероральний — транспорт ліків через мембрани епітеліальних клітин ШКТ. Його ефективність залежить від зміни рН у різних його відділах, площі поверхні всмоктування на одиницю об’єму (по ходу ШКТ), перфузії тканини, руху слизу і жовчі, властивостей мембран епітеліальних клітин тощо. Ліки, прийняті перорально, перш ніж потрапити у кров, проходять 2 природні фільтри (бар’єри) — слизову оболонку ШКТ і печінку, тому цей Ш.в.л. є найбільш фізіологічним. Біомембрана (див. Клітинна мембрана) є природним бар’єром, який вибірково перешкоджає проникненню у кров речовин різної структури і розміру. Механізм проходження лікарських речовин через біомембрану реалізується за допомогою активної та пасивної дифузії, активного транспорту, фільтрації та піноцитозу. Молекули більшості речовин проходять через клітинну мембрану за допомогою пасивної дифузії (переміщення речовини з ділянки високої концентрації, напр. ШКТ, у ділянку низької концентрації, напр. кров і лімфу, без затрат енергії). Швидкість такої дифузії пропорційна градієнту концентрації речовини і залежить від розчинності в ліпідах, ступеня іонізації, розміру молекул і площі поверхні, через яку здійснюється дифузія. Легко дифундують неіонізовані сполуки та молекули невеликих розмірів. Перепоною для транспорту останніх може служити також наявність заряджених часток на клітинній поверхні. Рівноважний трансмембранний розподіл слабкого електроліту визначається його величиною рКа і градієнтом рН. Напр., для будь-якої слабкої кислоти з рКа 4,4 у плазмі крові (рН 7,4) відношення концентрації неіонізованої та іонізованої форм становить 1:1000, а у шлунковому соку (рН 1,4) це співвідношення зворотне (1000:1), що сприяє її дифузії з ШКТ у кров. Для слабкого лугу з рН 4,4 — ситуація зворотна. Тому кислота ацетилсаліцилова буде дифундувати із шлункового соку краще, ніж слабкий луг, напр., хінідин. Проте, незалежно від рН-середовища, велика кількість лікарських речовин краще всмоктується в тонкому кишечнику (рН 5,0–8,0), що пояснюється значно більшою площею всмоктування (для порівняння: площа шкіри людини — 1,72 м2, легень — 70 м2, кишечнику — 400–500 м2). Високі результати всмоктування досягаються за рахунок складок слизової оболонки, великої кількості ворсинок та ліковорсинок. Деякі речовини, зокрема глюкоза, проникають через біомембрану за допомогою легшої дифузії, яка передбачає наявність переносника, здатного зворотно взаємодіяти з молекулами певної опосередкованої дифузії, для якої характерні вибірковість, насиченість і відсутність енергетичних витрат. Лікарські речовини у вигляді іонів, амінокислоти, вітаміни, цукри та інші сполуки, подібні за своєю будовою до компонентів тканин організму, можуть дифундувати за допомогою активного транспорту — процесу, який характеризується вибірковістю і потребує енергетичних витрат. У забезпеченні процесів активного транспорту речовин та іонів беруть участь деякі Na+, K+, Ca++ і Mg++-аденозинтрифосфатази, зв’язані з мембранами клітин та клітинних органел. Субстрат може переміщуватися проти градієнта концентрації та всмоктуватися у специфічних ділянках тонкого кишечнику. Шляхом піноцитозу (поглинання клітинами рідких і твердих часток) лікарські речовини транспортуються рідко. Фармакокінетика і фармакодинаміка лікарських засобів. Фармакокінетика — розділ фармакології, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (абсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських засобів (ЛЗ) в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організму, а також залежність ефективності та переносимості препаратів залежно від цих процесів. Фармакодинаміка — розділ фармакології, що вивчає біохімічні ефекти і фізіологічні дії ліків на тіло людини, на мікроорганізми або паразитів, що знаходяться в середині тіла людини або зовні. Вона також вивчає механізми дії ліків, зв'язок між концентрацією лікарських речовин і досягнутою ними дією. Основні параметри фармакокінетики лікарських засобів (всмоктування, транспорт, розподіл, метаболізм, екскреція). Введення Перший етап обумовлений шляхом введення препарату в організм та вивільненням ліків із лікарської форми. Речовина може введена ентерально (через травний тракт) та парентерально (минаючи ШКТ). До ентерального належать такі способи: пероральний (проковтування лікарського засобу з подальшим проходженням його травним каналом), сублінгвальний (введення медикаментів під язик) та суббукальний (на слизову щоки), ректальний (у пряму кишку) і через зонд. При сублінгвальному і суббукальному шляхах уведення всмоктування починається досить швидко, препарати виявляють загальну дію, обминають печінковий бар'єр, не вступають у контакт з хлористоводневою кислотою шлунка і ферментами травного каналу. Ентеральний шлях найпростіший і найзручніший для хворого, не вимагає умов стерильності. Але таким чином лікарські засоби піддаються впливу травних соків і можуть втрачати свою активність. Наступний шлях забезпечує вищу біодоступність ЛЗ, оскільки всмоктуються із просвіту прямої кишки через систему нижньої порожнистої вени, таким чином оминаючи печінку. Ректально лікарські засоби вводять у вигляді супозиторіїв (свічок) або клізм. Парентеральні способи введення лікарські засоби: трансдермально, інгаляційно таін'єкційні (внутрішньовенно, вн.-м'язово, вн.-артеріально, підшкірно, вн.-порожнинно, субарахноїдально, субдурально, субокципітально, внутрішньокістково та ін.). Трансдермальний (нашкірний) шлях широко використовується в дерматології для безпосереднього впливу на патологічний процес. Деякі речовини мають високу ліпофільність, можуть частково проникати через шкіру, всмоктуватись у кров і виявляти загальну дію. Під час інгаляції, вдихання газоподібних або дрібнодиспергованих твердих і рідких лікарських засобів (аерозолів) забезпечує майже таке саме швидке потрапляння їх у кров, як і введення у вену, не супроводжується травмуванням від ін'єкційної голки, що є важливим стосовно дітей, осіб похилого віку і виснажених хворих. Проте найпоширенішим із парентеральних шляхів уведення є ін'єкційний. Введення у шкіру використовують переважно з діагностичною метою, а також при вакцинації. Підшкірний та внутрішньом'язовий способи використовують у разі неможливості введення речовин через рот або в вену, а також для подовження фармакотерапевтичного ефекту. Внутрішньовенне введення зберігає час, потрібний для всмоктування медикаментів при інших шляхах введення, дає можливість швидко створити в організмі максимальну їх концентрацію і одержати чіткий лікувальний ефект, що дуже важливо у випадках надання невідкладної допомоги. Введення в артерію дозволяє створити в ділянці кровопостачання даною артерією високу концентрацію лікарського засобу. Таким шляхом інколи вводять протипухлинні засоби. Лікарські засоби, які погано проникають через гематоенцефалічний бар'єр, можуть бути введені під оболонки мозку – субарахноїдально, субдурально, субокципітально. Всмоктування Це процес проникнення крізь біологічні мембрани в судинне русло і в тканини до специфічного клітинного рецептора. Процес всмоктування лікарських засобів залежить від способу проникнення (транспорту) їх з місця введення у внутрішнє середовище організму, відокремлене бар'єрними мембранами. Незважаючи на різноманітність цих біологічних структур, принцип проникнення через них подібний. В основі його лежать такі механізми: пасивна дифузія, полегшена дифузія, фільтрація, активний транспорт, піноцитоз. Пасивна дифузія відбувається без витрат енергії і можлива у двох протилежних напрямах – всередину клітин і назовні. Напрям і швидкість пасивної дифузії визначаються різницею концентрацій речовини по обидва боки мембрани. При полегшеній дифузії відбувається транспорт лікарських засобів через біологічні мембрани за участю молекул специфічних носіїв. Речовини нерозчинні в ліпідах, погано дифундують через біологічні мембрани і можуть частково проникати всередину клітини шляхом фільтрації через пори клітинної оболонки. Діаметр пор у мембранах епітелію кишок не перевищує 1 нм [1] тому через них проникають тільки вода, деякі іони (Na+, К+), а також дрібні гідрофільні молекули (наприклад, сечовина). Інтенсивність фільтрації залежить від гідростатичного й осмотичного тиску. Активний транспорт – це перенесення молекул лікарських засобів через біологічні мембрани. Піноцитоз (від грец.ріnо – пити, поглинати, cytus – клітина) – це корпускулярна абсорбція, яка здійснюється шляхом втягування (інвагінації) поверхні мембрани з наступним утворенням везикули (вакуолі) навколо речовини, що транспортується як при фагоцитозі. Розподіл Розподіл лікарського засобу в біологічних рідинах, органах і тканинах може бути рівномірним і нерівномірним. Істотне значення в розподілі лікарських засобів має їхня властивість розчинятися у воді або в ліпідах. Поряд з речовинами, що відносно рівномірно розподіляються в тканинах (спирт етиловий, сечовина, пентоксифілін), є такі, що вибірково накопичуються в жировій тканині, наприклад, тіопентал-натрій, аміназин. Якщо в організмі людини надзвичайно велика кількість нейтрального жиру (ожиріння з надлишком маси тіла до 50 %), важливим фармакологічним чинником є депонування лікарських речовин у ліпоцитах. Це може зменшувати ефективність лікування. Лікарські засоби можуть накопичуватися у сполучній тканині (бензогексоній), у кістковій (тетрациклін). Місце накопичення і переважний вплив на даний орган не завжди співпадають. Так, аміназин переважно накопичується в легенях, а діє головним чином на центральну нервову систему, де його вміст значно менший. Серцеві глікозиди накопичуються в надниркових залозах, а основний ефект їх полягає у стимуляції міокарда. Перетворення Біотрансформація (перетворення) лікарських засобів – це біохімічні процеси перетворення (метаболізму) ЛЗ із зміною їхніх фармакологічних властивостей і утворенням метаболітів, які можуть виводитись з організму. Метаболізм лікарських засобів здійснюється за двома напрямками: зі зменшенням фармакологічної активності та токсичності і з підвищенням фармакологічної активності та токсичності. В організмі більшість ЛЗ піддається метаболічним (фізико-хімічним, біохімічним) перетворенням, або біотрансформації, з утворенням полярних, тобто водорозчинних, сполук (метаболітів), здатних досить легко виводитися з організму. Ці сполуки, як правило, втрачають фармакологічну активність і стають менш токсичними. Наприклад, місцевий анестетик – новокаїн гідролізується естеразами з утворенням діетиламіноетанолу і параамінобензойної кислоти. Ці сполуки не мають місцевознеболюючої активності. Утворені метаболіти можуть бути активнішими, ніж введені речовини. Так, антидепресант амітриптилін у процесі біотрансформації перетворюється в нортриптилін, який відрізняється вищою фармакологічною активністю. Спирт етиловий перетворюється в організмі в етиловий альдегід, що значно токсичніший. Лікарські засоби, в тому числі різні хімічні сполуки (ксенобіотики), підлягають біотрансформації в різних органах і тканинах організму, але найактивніше – в печінці (особливо якщо препарати вводять через травний канал), яка виконує дезінтоксикаційну, бар'єрну, екскреторну та інші функції. Біотрансформація відбувається також у нирках, стінці кишечнику та ін. Виведення Екскреція (елімінація) лікарського засобу або його метаболітів з організму є завершальним етапом взаємодії лікарського засобу і організму є виведення (екскреція) препарату (або його метаболітів) різними органами і тканинами: нирками, печінкою, легенями, слизовою оболонкою травного каналу, сльозовими, потовими, молочними (під час лактації) залозами та ін. Основним шляхом виведення багатьох лікарських засобів і їх метаболітів з організму є ниркова екскреція (канальцева секреція і реабсорбція) та фільтрація у ниркових клубочках. Принципи дії лікарських речовин (фізичний, хімічний, фізико-хімічний). Конкурентний механізм дії. Фізичний антагонізм спостерігається при адсорбції різних токсичних речовин сорбентами. Хімічний антагонізм – це якщо між речовинами відбуваються хімічні реакції з утворенням неактивних сполук. Функціональний антагонізм – це якщо лікарські речовини діють на одні й ті самі рецептори, але у протилежному напрямку. Види дії лікарських речовин (пререзорбтивна або місцева, рефлекторна, резорбтивна, вибіркова, основна і побічна: пряма і непряма, оборотня і необоротня). Під місцевою (пререзорбтйеною) дією розуміють сукупність явищ, які розвиваються на місці застосування ліків. Місцева дія виявляється, коли ліки наносять на ту або іншу тканину людини: шкіру, слизові поверхні. Але слід пам'ятати, що місцеву дію не можна розглядати окремо від реакції всього організму. Місцева дія характеризується в'яжучим, подразнюючим, припікаючим, місцевоанестезуючим ефектом речовин. Для місцевої дії застосовують мазі, гелі, розчини, присипки, порошки, пасти, лініменти, пластири. Резорбтивна дія виникає тоді, коли ліки всмоктуються в кров. При резорбтивній дії процеси відбуваються в органах і тканинах, з якими ліки безпосередньо взаємодіють. Пряма дія – коли ефект зумовлений безпосереднім впливом речовини на орган-мішень. Мають місце також процеси, які виникають вторинно в інших тканинах і органах і є результатом прямої дії ліків. Пряма дія завжди первинна, непряма – завжди вторинна. Проявом прямої дії ліків є вибіркова дія – вплив ліків тільки на обмежену групу клітин, органів. Вибірковість прямої дії пояснюється тим, що тканини і клітини організму відрізняються одне від одного не тільки морфологічною структурою, але і характером біохімічних процесів. Вибіркова (селективна) дія – це наслідок втручання ліків у біохімічні процеси. Вибірковість дії найбільш чітко виявляється при введенні в організм порівняно малих доз ліків. На цій підставі термін "вибіркова дія" інколи замінюється терміном "переважна дія". Важливо, щоб препарати володіли вибірковою дією. Завдання фармакологів, хіміків, провізорів полягає в тому, щоб створювати селективні засоби. Добре виражена вибіркова дія у хіміотерапевтичних препаратів. Прикладом вибіркової дії є дія серцевих глікозидів на серцевий м'яз, адреналіну та атропіну на еферентні нерви, алкалоїдів ріжків на м'язи матки. Розрізняють ще головну і побічну дії ліків. Головна – це бажана дія, її називають ще позитивною дією. Побічна (негативна дія), як правило, не потрібна для досягнення мети терапії і перешкоджає головній дії. Оборотна та необоротна дії. Якщо зміни в організмі, що виникли внаслідок дії' ліків, протягом певного часу проходять безслідно, то ліки мають оборотну дію. У протилежному випадку має місце необоротна дія. Одні і ті ж ліки можуть викликати оборотну і необоротну дії в залежності від дози. Такими, наприклад, є припікаючі та в'яжучі речовини, кислоти, солі важких металів, сполуки арсену, фенолу. Необоротна дія настає від неправильного застосування ліків: перевищення доз, тривалого вживання, при індивідуальній несумісності ліків і організму. Рефлекторна дія: непряма дія ліків, у механізмі дії яких беруть участь рефлекси. У рефлекторній дії особливу роль відіграють рефлексогенні зони, які містять багато чутливих нервових закінчень. Такі зони знаходяться в слизовій ШКТ, верхніх дихальних шляхах, на поверхні шкіри, в судинній системі. Рефлекторна дія здійснюється, на відстані і є наслідком збудження закінчень аферентних нервів. Прикладом рефлекторного виду дії є дія нашатирного спирту на дихання. Гірчичники, банки, скипидар, крім місцевої, мають ще й рефлекторну дао. Місцева, резорбтивна і рефлекторна дії ліків – умовні поняття, вони взаємозв'язані в цілому організмі. Дія ліків ще поділяється на фармакотерапевтичну і негативну. Перша визначає, на яку ланку захворювання (причину, патогенез, симптоми) діють ліки, друга використовується для характеристики безпечного застосування препаратів. Сучасна фармакотерапія використовує ліки з етіотропною, патогенетичною, симптоматичною і стимулюючою діями. Етіотропна (причинна, каузальна) фармакотерапія стала можливою після того, як було з'ясовано причини багатьох захворювань. З метою етіо- тропної терапії застосовують хіміотерапевтичні, протиглисгні, вітамінні препарати, антидоти та інші. Етіотропна фармакотерапія є радикальною, але не завжди при її застосуванні настає повне одужання. Розвиток будь-якого захворювання – це ланцюг причинно-наслідкових відношень. Усуваючи причину (ліками етіотропної дії), ми не завжди можемо ліквідувати наслідок, тобто функціональні і структурні порушення в організмі, що вже виникли. Тому необхідно призначати ліки з патогенетичним видом дії, тобто такі, що усувають або знижують функціональні і структурні порушення, які виникають у процесі розвитку (патогенезу) захворювання. З метою патогенетичної терапії' застосовують протизапальні, протигістамінні, седативні препарати, серцеві глікозиди. "Найстарішим" видом фармакотерапії є симптоматична. Такий вид лікування є паліативним (лат. раШо – прикривати, згладжувати). За сучасних умов препарати симптоматичної дії застосовують у комплексній фармакотерапії після встановлення діагнозу, оскільки симптоми – це “палаюча свічка" при встановленні діагнозу. Але є симптоми, небезпечні для життя, які необхідно швидко усувати (сильний біль, різкий спазм, судоми, високий AT, гіпертермія, важка депресія). Препарати симптоматичної дії: анальгетики, снодійні, жарознижуючі, проносні та ін. Стимулююча фармакотерапія спрямована на підвищення захисних сил (процесу саногенезу) і стимуляцію компенсаторних механізмів організму. Це найменш роздроблений вид лікарської терапії. Стимулюючу дію мають вакцини, аналептики, загальнотонізуючі препарати. Умови, що впливають на прояв дії лікарських засобів в організмі: хімічна структура і фізико-хімічні властивості препаратів; стан, вид, стать і вік; індивідуальні особливості організму, а також фактори зовнішнього середовища). На фармакокінетику і фармакодинаміку лікарських препаратів впливають екзогенні й ендогенні фактори. До екзогеннихфак-торів належать хімічна будова та фізико-хімічні властивості препаратів, лікарська форма та шляхи її введення, дози ліків, режим харчування і склад їжі, фактори зовнішнього середовища, зокрема метеорологічні, вплив часу доби тощо. До ендогенних факторів, що можуть суттєво вплинути надію ліків, належать вік, стать, менструальний цикл, вагітність, наявність тих чи інших патологічних станів. Хімічна будова та фізико-хімічні властивості лікарських препа-ратів визначають їх біологічну дію. Наприклад, наявність у молекулі речовини метилової, етилової групи зумовлює хорошу розчинність її у ліпідах і швидке проникнення через біомембрани. Навпаки, гідроксильна чи аміногрупа підвищує гідрофільні властивості ліків. Уведення атома фтору в молекули нейролептиків, глюкокор-тикостероїдів підвищує їхню активність. Деякі антибіотики, детергенти проявляють антимікробну дію внаслідок їхньої здатності знижувати поверхневий натяг мембран бактеріальних клітин. Такі речовини, як активоване вугілля, полісорб, завдяки великій активній поверхні, абсорбують на собі різноманітні токсини й отрути. Лікарська форма і шляхи введення ліків є факторами, від яких у значній мірі залежить біодоступність лікарського препарату. Біодоступність — це комплекс фармакокінетичних процесів, завдяки яким у ділянці відповідних рецепторів створюється дійова концентрація будь-якого лікарського засобу. Для досягнення такої концентрації, крім дози, лікарської форми і шляхів введення ліків, важливе значення має інтенсивність і повнота всмоктування засобу, розподілення в організмі, метаболізм і екскреція його. Режим харчування і склад їжі також впливають на дію лікарських засобів. Зокрема, призначення протидіабетичних препаратів потребує обмеження надходження з їжею легкозасвоюваних вуглеводів. Метеорологічні фактори також впливають на дію ліків. Зокрема, призначення атропіну в жарку літню пору може призвести до перегрівання організму, оскільки препарат блокує потовиділення. В холодну вітряну погоду зменшується активність антиангіналь-них засобів, тому що такі метеоумови спричиняють виникнення нападі в стенокардії. Вік хворого також впливає на дію лікарських засобів. У дітей,особливо в немовлят, спостерігаються недостатність розвитку основних регуляторних систем, недосконалість захисних механізмів. У них низькі адаптаційні можливості, більша проникність клітинних і тканинних бар'єрів, зокрема гематоенцефалічного, низька функціональна активність печінки, нирок. Стать пацієнта також впливає на дію ліків. До деяких речовин, наприклад до морфіну, нікотину, стрихніну, жінки більш чутливі, ніж чоловіки. Частково це пов'язано з тим, що в чоловіків їх біотранс-формація проходить у 2-3 рази швидше, ніж у жінок. Особливості дії лікарських засобів при повторному введенні в організм: кумуляція, тахіфілаксія, звикання, толерантність. Види лікарської залежності. Унаслідок тривалого застосування лікарських засобів може відбуватися посилення або послаблення ефекту. Посилення ефекту низки препаратів пов'язано з їхньою здатністю до кумуляції. Матеріальна кумуляція — накопичення лікарської речовини. Цю властивість мають препарати, що повільно виводяться з організму або міцно зв'язуються в організмі (наприклад, препарат наперстянки — дигітоксин). Функціональна кумуляція — це "накопичення" ефекту, а не речовини (наприклад, внаслідок зловживання алкоголем — зміни функцій ЦНС). Толерантність (звикання) — це зниження ефективності препарату під час повторних застосувань (наприклад, анальгетики, антигіпертензивні, снодійні тощо). Це може бути пов'язано зі зменшенням швидкості всмоктування речовини, збільшенням швидкості її інактивації і посиленням виділення з організму. Тахіфілаксія — толерантність, що виникає дуже швидко (наприклад, ефедрин під час повторних уведень з інтервалом 10—20 хв виявляє менш виражену гіпертензивну дію). Особливості дії лікарських засобів при спільному введенні в організм: синергізм і антагонізм (види, причини і значення для практики). Взаємодія лікарських засобів — це зміна фармакологічного ефекту в разі одночасного або послідовного їх застосування. Залежно від остаточного результату розрізняють: — синергізм — комбінована дія двох лікарських засобів або більше в одному напрямку, що проявляється посиленням ефекту; — синергізм за типом підсумовування — це коли ефект комбінації препаратів дорівнює сумі ефектів кожного з компонентів (фуросемід + урегіт при серцевій недостатності); — синергізм за типом потенціювання — остаточний ефект комбінації препаратів значніший від суми ефектів кожного з препаратів (преднізолон + норадреналін у випадку шоку, преднізолон + еуфілін при астматичному статусі); — антагонізм — взаємодія лікарських засобів, що призводить до послаблення або зникнення частини чи всіх фармакологічних властивостей одного або декількох лікарських речовин. Антагонізм має клінічне значення при отруєннях. Токсична, мутагенна, тератогенна, ембріотоксична дія лікарських засобів. Значення генетичних факторів у розвитку негативної дії ліків. Ідіосинкразія, канцерогенність. Звикання (син. стійкість, толерантність, резистентність, виносливість) – стан, коли при повторному введенні ліків зменшується їх ефективність. Пристрасть (залежність) характеризується непереборним бажанням регулярного вживання ліків. Пристрасть, як правило, виникає до ліків, які викликають ейфорію (наркотичні анальгетики). Механізм цього явища пов'язаний з систематичним введенням ліків, які залучаються до біохімічних процесів, що відбуваються в організмі. Створюється новий, відмінний від звичайного, метаболізм в організмі. Кумуляція (лат. cumulatio – нагромадження) викликається накопиченням в організмі активної речовини (матеріальна кумуляція) або сумацією її ефектів (функціональна кумуляція). Інколи явище кумуляції використовують, щоб досягти належного терапевтичного ефекту лікарських речовин (антибіотиків, серцевих глікозидів). Кумуляція найчастіше має не терапевтичне, а токсикологічне значення. Особливо легко інтоксикація лікарськими речовинами виникає при недостатності функції печінки і нирок. Лікарська алергія найчастіше виникає на 7-12 день від початку вживання препарату при повторному курсі терапії. Вона спостерігається у 15-30% осіб і різноманітна за своїм характером і тяжкістю: від легких проявів на шкірі до смертельного анафілактичного шоку. Побічні явища, що виникають при застосуванні протимікробних засобів, особливо антибіотиків, спостерігаються дуже часто. Одним з найчастіших небажаних наслідків лікування антибіотиками є поява стійких патогенних мікроорганізмів і розвиток дисбактеріозу – порушення нормального співвідношення мікрофлори шкіри та слизових оболонок. Аномалії розвитку плода – тератогенна (від грец. teratos – потворність) дія розвивається з 3 до 10-го тижня вагітності. Тератогенна дія ліків характерна для антибіотиків, вітамінів А, Д, К, цитостатиків і інших ліків, які застосовуються у великих дозах тривалий час. За ступенем небезпеки для ембріона лікарські засоби поділяють на три групи: - Найнебезпечніші лікарські засоби з високим ступенем ризику тератогенного ефекту: цитостатичні, імунодепресанти, протипухлинні антибіотики, андрогени, талідомід. - Засоби з меншим тератогенним ефектом: протиепілептичні, сечогінні (діакарб), антидіабетичні (глібенкламід, гліпізид), непрямі антикоагулянти, спирт етиловий. - Засоби, які порівняно мало небезпечні для плода. Це велика кількість препаратів різних фармакологічних груп. їх можуть приймати вагітні жінки. Структурні і функціональні дефекти розвитку в період ембріогенезу виникають, як правило, в перші три місяці розвитку вагітності. Приблизно у 2-4% новонароджених відмічається явне та приховане каліцтво. Близько 76% з них зумовлені вживанням ліків під чтс вагітності. Функціонально- структурні порушення формування органів плода під впливом ліків, що здатні проникати крізь плаценту, у Ш триместрі вагітності називають фетотоксичним ефектом. Ембріотоксична дія розвивається у перші два тижні від початку запліднення. Вона є наслідком токсичної загальноплазматичної дії спочатку на опліднену яйцеклітину, а потім на ембріон. Внаслідок цього розвиток ембріона, процес імплантації (1-2 тижні) і плацснтація (3-6 тижнів) порушуються, і вагітність не розвивається, настає аборт. Це відбувається при тривалому або у великих дозах вживанні ліків. Якщо ембріотоксична дія не закінчилася абортом, то це початок тератогенної дії. Ембріотоксичні властивості можуть виявляти протипухлинні, сечогінні засоби. Особливості впливу лікарських речовин на плід від 24 тижнів до пологів і на новонародженого вивчає спеціальний розділ фармакології – перинатальна фармакологія. Мутагенна дія (генетична) може виникнути від вживання ліків та інших хімічних засобів жінкою, а інколи і чоловіком, у період гонадогенезу і ембріогенезу. Мутагенні ефекти лікарських речовин є лійко закріпленими у біологічному відношенні. Канцерогенна дія лікарських засобів практично виключається, оскільки ліки, як правило, застосовуються протягом нетривалого часу (для утворення пухлини необхідні роки). Але ліки можуть стимулювати розвиток пухлин. Синдром відміни (загострення хвороби) розвивається при тривалому застосуванні і раптовій відміні трициклічних антидепресантів, нейролептиків, інсуліну, барбітуратів, кортикостероїдів, антикоагулянтів, клофеліну, блокаторів різних рецепторів. Щоб запобігти синдрому відміни, ці засоби відміняють поступово. Заповнити таблицю 1
Заповнити таблицю 2
Заповнити таблицю 3 щодо шляхів введення лікарських засобів із вказанням швидкості початку дії, впливу на травний канал та прояви побічної дії.
|