доповідь. Доповідь Сучасна земельна реформа за Земельним кодексом від 25 жовтня 2001 року
 Скачать 17.77 Kb.
|
|
Доповідь: Сучасна земельна реформа за Земельним кодексом від 25 жовтня 2001 року. Нова редакція Земельного кодексу України була прийнята 25 жовтня 2001 року. В ньому знайшли юридичне закріплення всі прогресивні напрацювання земельної реформи, що здійснилися в нашій країні за останні роки. Водночас він вирішує і низку нових питань земельної реформи. Тому за своїм змістом новий Земельний кодекс докорінно відрізняється від попереднього. Важливо, що він відкриває можливості для формування класичних загальноприйнятих у цивілізованому світі земельних відносин, під якими розуміють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряджання землею. Підводиться, зокрема правове підґрунтя для здійснення застави землі, її купівлі-продажу, для ведення у вітчизняну правову практику понять обмежень на землекористування тощо. Вперше на законодавчому рівні Нова редакція Земельного кодексу чітко закріпила відносини власності на землю, і насамперед на землі сільськогосподарського призначення. Тим самим поставлена логічна юридична крапка в численних дискусіях з цього приводу. Нарешті юридично визначилися земельна політика держави, яка і в подальшому повинна концентруватися на остаточному розв'язанні проблем розвитку відносин власності на землю, формуванні цивілізованого ринку земель, розвитку іпотечного кредитування, удосконаленні системи земельних платежів, підвищенні ефективності державного управління земельними ресурсами, поліпшенні організації державного контролю за використанням і охороною земель. Проте і вказаний правовий акт не вирішив великої кількості наявних проблем. Загалом тридцять статей нового Земельного кодексу передбачають ухвалення нових законів, без яких кодекс не міг повноцінно працювати. Саме тому законотворча діяльність парламенту була спрямована на "запуск" Земельного кодексу. За період з 2002 року в розвиток Земельного кодексу було прийнято 25 законів, серед яких 5 - вносили зміни в уже чинні правові акти. Водночас для завершення цієї роботи необхідно прийняти ще з десяток законів, зокрема, таких, що регулюють особливості земельних відносин та використання земель різних категорій за їх цільовим призначенням, а також законів, які є базовими для формування ринку земель, серед них: "Про ринок земель", "Про державний земельний кадастр", "Про гарантійний фонд Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень", "Про речові права на чужі земельні ділянки" та інші. Сучасний етап реформи, по суті, завершив безоплатну приватизацію земель в Україні. На цей час фактично ліквідовано соціалістичну структуру товарного сільськогосподарського виробництва. Хоча новий тип виробничих сил, що відповідав би запровадженим правовідносинам, характеру і структурі нинішнього землеволодіння, як відомо, перебуває лише в зародковому стані. Внаслідок реформування недержавних сільськогосподарських господарств створено лише 22099 нових агроформувань ринкового типу, серед яких переважають товариства з обмеженою відповідальністю - 33,1% (7304), приватно-орендні господарства - 21,1% (4655) та фермерські господарства - 21,3% (4714). Здебільшого сільськогосподарські угіддя перейшли в оренду до господарств-правонаступників колишніх колективних сільськогосподарських підприємств (71,6% всіх орендних договорів). З 4,8 млн. договорів оренди земельних часток (паїв) 2,45 млн. укладено із селянами-пенсіонерами. Орендна плата по регіонах за розмірами різниться майже в 2,5 разу, а середній розмір орендної плати за рік становить лише 122,6 гривні за гектар. Станом на 1 липня 2005 року загальна сума виплат, згідно з укладеними договорами, повинна становити 2,33 млрд. гривень, а фактично виплачено лише 2,5 відсотка від цієї суми (58,7 млн. гривень). При цьому серед форм плати за оренду земельних часток (паїв) домінує натуральна форма, зокрема, сільськогосподарська продукція - 81,6%. Отже, маємо тенденцію до розвитку негативних соціальних явищ на селі, спостерігається неможливість переважної більшості селян повною мірою скористатися правами на землю і в такий спосіб забезпечити свій добробут. Аналізуювати земельну реформу як правову категорію доцільно шляхом встановлення змісту цього поняття. „У спеціальній, зокрема юридичній літературі, серед практиків і на інших рівнях правової свідомості” зустрічаються різні підходи до розуміння земельної реформи. Наведу деякі тези розуміння земельної реформи: 1) земельна реформа як складова аграрної реформи; 2) земельна реформа як реформування відносин власності на землю; 3) земельна реформа як належне правове регулювання земельних відносин; 4) земельна реформа й реформування в галузі охорони навколишнього природного середовища; 5) земельна реформа як комплекс заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин; 6) земельна реформа як складова економічної, екологічної та правової реформи. Сучасна земельна реформа охоплює крім земельних відносин, відносин власності на матеріально-технічні засоби виробництва та інші аспекти функціонування аграрного сектора, зокрема його взаємовідносин з державою, суміжними сферами економіки, фінансово-кредитною системою тощо. Проте цільова спрямованість сучасної земельної реформи діаметрально протилежна попередній: вона спрямована на ліквідацію державної монополії земельної власності, відновлення приватної власності на землю та інші засоби виробництва, викликати в селян почуття власника і господаря землі та створення на цій основі умов для реформування, за власним розсудом селян, існуючих державних і одержаних колективних сільськогосподарських підприємств у виробничі структурі, які базуються в індивідуальні селянські господарства, кооперативи, асоціації, акціонерні підприємства, товариства і т.д. Верховна Рада України фактично ухвалила дві Концепції земельної реформи, два підходи до приватизації землі, які не погоджуються між собою, проте продовжують існувати. Перший прихід сформульований в Концепції роздержавлення та приватизації підприємств, землі та житлового фонду та підтверджений Законом „Про приватизаційні папери” і Державною програмою приватизації підприємств. Він полягав у тому, що рівне право на приватизацію рівних за розміром земельних ділянок надається всьому населенню України. Але цей підхід був негативно сприйнятий селянами, членами трудових колективів, сільськогосподарських підприємств. При такому підході не враховується реальні можливості його реалізації, неминучі ускладнення в процесі втілення в життя. По-перше, це не пов'язано з різкою забезпеченістю землею у різних регіонах України в розрахунку на душу населення. По-друге, реалізація вказаного підходу до приватизації землі могла б призвести до швидкого розвалювання існуючих виробничих структур - колективних, державних та інших сільськогосподарських підприємств. Безумовно, ці господарства підлягають обов'язковому реформування в нові структури, які відповідають вимогам ринкового господарювання. Але цей процес повинен проходити поступово, еволюційно, в міру психічної готовності до цього їх працівників і створення всіх інших умов, необхідних для цього, зокрема матеріальних. В умовах продовольчої кризи, яка все більш загострюється, багато жителів міст висловлюють бажання реалізувати своє право на приватизацію земельної ділянки, яка припадає на кожного жителя. Передача значної частини землі громадянам, які не мають досвіду роботи на ній і необхідних засобів виробництва, призвела б до подальшого, причому різкого зниження продуктивності сільськогосподарського виробництва, що ніяк не можна допускати в умовах продовольчої кризи. При цьому слід враховувати, що всі громадяни, які бажають виробляти сільськогосподарську продукцію для особистого споживання, можуть реалізувати це бажання, одержавши відповідні земельні ділянки для садівництва, городництва, садибного будівництва. Другий підхід для приватизації відображений у редакції Земельного кодексу, ухваленого Верховною Радою України в березні 1992 року. Принципова відмінність другого підходу від першого полягає в наданні пріоритетного права на приватизацію сільськогосподарських угідь тим, хто їх безпосередньо обробляє, займається сільськогосподарським виробництвом. Разом з тим не позбавляються права на приватизацію землі і інших громадян. Механізмом реалізації цього положення передбачається вилучення в колективних, державних і інших сільськогосподарських підприємств до 7-10% використовуваних ними земель запасу, з якого й повинні виділятися земельні ділянки для створення фермерських господарств, садівництва, городництва, дачного і гаражного будівництва, які не є членами трудових колективів сільськогосподарських підприємств. Крім вилучення в сільськогосподарських підприємств земель для зазначеної мети, держава вилучає ще до 15% земель із кількості, що залишилися, який призначений для виділення ділянок під створення нових і розширення існуючих підсобних господарств селян і інших громадян. Решта землі передається сільськогосподарським підприємствам у колективну власність. Ці землі, крім земель загального призначення, вони мають право розподіляти на паї (частки) між членами трудового колективу, включаючи пенсіонерів за віком і станом здоров'я. Ми не можемо погодитися з думкою про те, що земельна реформа вважається невід'ємною складовою частиною аграрної реформи, адже завдання земельної реформи значно відрізняється від завдань, що стоять перед аграрною реформою. Завдання першої, з точки зору агропромислового виробництва є більш вузькими і обмежуються як правило цільовим та ефективним використанням сільськогосподарських угідь. Проте зважаючи на біосферне і загально-екологічне значення земельних ресурсів, насамперед ґрунтового покриву, завдання земельної реформи слід вважати надзвичайно широкими й багатоаспектними, оскільки йдеться при цьому про ресурсо-екологічну безпеку існування людства та суспільного прогресу в цілому. Земельна реформа за своєю суттю та характером значно ширша, ніж тільки перетворення земельних відносин на селі. Все це зумовлює необхідність науково обґрунтованого і всебічно виваженого підходу до практичної реалізації завдань трансформації в Україні земельних відносин та адаптації їх найкращим чином до ринкових умов господарювання. Метою земельної реформи в 2001-2005 роках є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалу землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання. |