Сучасна світова філософія. 6 тема. Екзистенціалізм або філософія існування
 Скачать 34.84 Kb.
|
|
ТЕМА №6. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ План 1. Екзистенціалізм. 2. Прагматизм. 3. Герменевтика. 4. Постмодернізм. Глосарій Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX століття, що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Прагматизм – це філософська течія, що виникла у США в кінці 19 століття. Основна ідея, суть або концепція прагматизму полягає в наступному твердженні: «Будь-яка ідеологія, судження чи твердження, можуть вважатися вірними лише в тому випадку, якщо вони працюють задовільно і несуть практичну цінність. Всі інші непрактичні ідеї, не варті уваги, і повинні бути відкинуті». Прагматизм – це точка зору, яка націлена на розгляд практичних наслідків і реальних ефектів від тих чи інших дій. Іншими словами, можна сказати, що прагматизм – це певний світогляд, суть якого полягає в тому, щоб оцінювати речі, ідеї або вчинки тільки з точки зору їх практичності й доцільності. Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їхній полеміці з католицькими богословами. Це мистецтво проникнення одної свідомості в іншу, шляхом відтворення творчого процесу, за допомогою зовнішніх проявів. Тут зовнішні прояви — це тексти, складанні зі слів, які є відображенням нейронних зв'язків автора, тобто його свідомості. Постмодерні́зм (фр. postmodernisme — після модернізму) — світоглядно-мистецький напрям, що виник та існує за епохи постмодерну. Відлік його існування зазвичай ведеться від 1960-70 років, коли він виникає в США та Західній Європі. Передумовами появи постмодернізму стало розчарування в ідеалах модернізму: безповоротності прогресу, вирішенні наукою й технікою глобальних проблем людства, цілісності світу, існуванні загальнолюдських цінностей. Для постмодернізму характерні розмиття меж мистецьких жанрів і напрямів, усунення відокремленості масової культури від елітарної, автора від глядача (читача), проголошення відносності істини та цінностей, недовіра до авторитетів, деконструкція, гра та іронія. Філософію, яка існувала до середини XIX ст., називають класичною. Це був значний крок у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Характерна ознака цієї філософії – безмежна віра в розум. Філософам-класикам притаманні пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що раціональне пізнання, наука є тією силою, яка згодом дасть змогу розв’язати всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і утверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів. Філософія сучасності (некласична) формувалася насамперед як антитеза класичній, як певне нове філософське мислення. Для сучасної філософії характерні такі суттєві риси. 1. Сучасна філософія характеризується наявністю різноманітних шкіл. Найбільш відомими є: герменевтика, екзистенціалізм, неопозитивізм, неофрейдизм, неотомізм, персоналізм, прагматизм, структуралізм, феноменологія, філософська антропологія, марксизм та ін. Cучасна філософія набула «загальнолюдського», «планетарного» характеру. Філософія вперше за всю свою історію стає реально «світовою філософією» – її провідні школи набувають статусу світових тенденцій планетарності філософської думки. 2. У сучасній філософії спостерігається відмова від раціоналізму: орієнтація на позиції ірраціоналізму. Ірраціоналізм (від лат. irrationalis – нерозумний, несвідомий) – це система філософських учень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкти як основні види пізнання. Як філософська течія ірраціоналізм сформувався у XIX ст. У XX ст. цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії; «філософію мислення» замінює «філософія життя». 3. Більшість сучасних філософських систем має антропологічний характер. Вони поєднуються загальною особливістю: наявністю спільного підходу до визначення головної філософської проблеми, а саме проблеми людини. Антропологізм виявляється у спробах визначати основи і сфери людської особистості та суб’єктивності, розглядати людину як «міру всіх речей», і з неї та завдяки їй намагатися зрозуміти як її саму, так і навколишнє середовище (природу, суспільство), а також культуру. 4. У сучасній філософії спостерігається суперечливе ставлення до науки. З’явилися погляди, які дістали назву сцієнтизму та антисцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. scientia і англ. science – знання, наука) – позиція світогляду, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як про універсальну культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі. Наука – це універсальне «всезнання», що містить відповіді на всі питання і дає людині абсолютну гарантію успішності її безпосередніх дій у будь-яких життєвих ситуаціях. Як усвідомлена орієнтація сцієнтизм утверджується в західній культурі наприкінці XIX ст., причому одночасно виникає і протилежна світоглядна позиція – антисцієнтизм. Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у розв’язанні проблем людського існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу. Він тлумачить науку як «дегуманізуючу силу», що є джерелом трагічності людського існування. 5. За сучасної епохи набула подальшого розвитку релігійна філософія. Спроби релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. 6. У XX ст. переважна більшість філософських шкіл і течій протистояла філософії марксизму. Це визначалося тим, що на довгі роки марксизм стає наріжним каменем ідеології та політики суспільства, яке намагалося на практиці реалізувати комуністичні ідеї. У прагненні довести неспроможність принципів марксизму більшість представників філософських течій віддали данину їх критиці. Тривалий час філософія розвивалася у сфері ідеологічного протиборства. На цьому тлі посилювалися намагання побудувати філософські системи, які прагнули звільнитися від впливу ідеології, природознавства і навіть науки. Серед безлічі напрямів і течій філософії сучасності є декілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична; по-друге, сцієнтистська; по-третє, релігійна; по-четверте, марксистська філософія. Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання. Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та стихійних лихах сучасного суспільства винні насамперед наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає “людський вимір”; у гонитві за об’єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється. Сцієнтизм в історії філософії знайшов своє яскраве вираження в таких філософських концепціях (системах), як позитивізм, що має чотири етапи своєї еволюції – ранній (класичний) позитивізм, емпіріокритицизм, нео- і постпозитивізм. Крім неопозитивізму, до сцієнтистського напрямку у філософії XX ст. належать прагматизм, аналітична філософія, структуралізм, філософія лінгвістичного аналізу й ін. Відповідно, до філософського антисцієнтизму (антропологічного напрямку у філософії ХХ ст.) можна віднести такі філософські системи (концепції), як феноменологію, екзистенціалізм, філософську герменевтику. Значним впливом у XX ст. користуються також і релігійно-філософські системи й концепції. Серед них як найбільш впливові відзначимо неотомізм і персоналізм, що мають зв’язки як зі сцієнтистським, так і з антропологічним філософськими напрямками XX ст. ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ Провідне місце в ірраціоналістично гуманістичному напрямі західної філософії належить екзистенційній філософії. Вона зародилась у середині XIX ст., коли на противагу об’єктивному ідеалізму гегелівської філософії датський філософ Сьорен К’єркегор (1813–1855) висунув тезу абсолютної цінності саме індивідуально-неповторного (а не всезагального) аспекту реальності як людського існування. Звідси виник і термін «екзистенціалізм» (від лат. existentia – існування). Ідеї К’єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-ті рр. XX ст. німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889–1976) у книзі «Буття і час» сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» – людське існування. Подібних висновків незалежно від Хайдеггера доходив інший німецький філософ Карл Ясперс (1883–1969). Упродовж 1930-х рр. виникає і поширюється французький напрям екзистенціалізму, представниками якого були відомі письменники та філософи Альбер Камю (1913–1960), Жан Поль Сартр (1905–1980), Габріель Марсель (1889–1973), Моріс Мерло-Понті (1908–1961) та ін. Екзистенціалізм – це ірраціоналістична філософія, предметом вивчення якої є не об’єктивна реальність, а внутрішній світ людини. Філософія екзистенціалізму – ірраціональна реакція на раціоналізм філософії Просвітництва та німецької класичної філософії. За твердженнями філософів-екзистенціалістів, основний недолік раціонального мислення полягає у тому, що воно виходить із принципу протилежності суб’єкта і об’єкта, тобто розділяє світ на дві сфери – об’єктивну та суб’єктивну. Усю дійсність, у тому числі людину, раціональне мислення розглядає тільки як предмет, «сутність», пізнанням якої можна маніпулювати в термінах суб’єкта – об’єкта. Справжня філософія з точки зору екзистенціалізму має виходити з єдності об’єкта та суб’єкта. Цю єдність втілено в «екзистенції», тобто в якійсь ірраціональній реальності. Відомі два напрями екзистенціалізму – релігійний, який представлено такими мислителями, як К. Ясперс і Г. Марсель, та атеїстичний, виразниками якого стали М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю та ін. Як уже зазначалося, екзистенція в перекладі з латини означає «існування». Саме це існування розуміється в екзистенціалізмі як безпосередня єдність суб’єкта та об’єкта, спрямованість суб’єкта на ззовні, відкритість перед іншим і рух до цього іншого. У релігійному варіанті екзистенціалізму цим іншим є Бог, до нього рухається особистість у своїй свободі. В атеїстичному варіанті «інше» виступає як «ніщо». Це означає, що людина спонтанно самостворює себе, здійснюючи свою свободу. Перед людиною відкривається безліч наслідків, і вона змушена зробити свій вибір. Здійснюючи його, людина творить свободу. Вона відповідальна за свій вибір насамперед перед собою, зовсім нелегко постійно нести цей тягар відповідальності, усвідомлюючи, що, «створюючи» себе, ти тим самим твориш інших людей та світ у цілому. Центральними проблемами цієї філософії є такі. 1. Проблема існування (екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все, чим людина живе, що вона переживає, є справжнім існуванням. Коли людина працює, учиться, відпочиває, радіє тому чи іншому випадку – це існування зовнішнє. У такому існуванні втрачається неповторна єдність, єдність кожної окремої особи, зникають ті первісні, внутрішні, інтимні, начебто незалежні від зовнішнього світу, від інших людей переживання, які й становлять існування. Для позначення існування в цьому розумінні й користуються терміном «екзистенція». Екзистенція виражає глибинну основу, сутність існування, неповторність, унікальність людини та її долі. Якщо існування показує людину такою, якою вона є, то екзистенція вказує на можливості, які містяться в ній. Екзистенція означає здатність людини здійснити свій вибір, розкрити свої можливості, бути собою. Відповідно до філософії екзистенціалізму, аби усвідомити себе як «екзистенцію», людина повинна виявитися в «прикордонній ситуації», наприклад перед лицем смерті. У результаті світ стає для людини «інтимно близьким». Істинним способом пізнання, способом проникнення у світ «екзистенції» оголошується інтуїція («екзистенційний досвід» у Марселя, «розуміння» у Хайдеггера, «екзистенційне осяяння» у Ясперса), що являє собою ірраціоналістично витлумачений феноменологічний метод Гуссерля. 2. Проблема буття людини та буття світу – центральна в екзистенційній філософії. Про це свідчать навіть назви творів основоположників екзистенціалізму. У Хайдеггера основна праця «Буття і час», у Сартра – «Буття і ніщо» та ін. Як же розуміють буття екзистенціалісти і як це поєднується з проблемою людини? На відміну від класичних філософських учень про буття, які розглядають його як об’єктивний, незалежний від свідомості світ, екзистенціалісти вважають, що філософія стоятиме на позиціях життєвого реалізму лише тоді, коли об’єктом її досліджень будуть людина, її життя. Світ для людини існує остільки, оскільки вона йде від свого буття, надає світу певного значення та змісту. Людина творить світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі своїх переживань, створює свою емоційну картину світу. І тому, як стверджують екзистенціалісти, немає сенсу говорити про якийсь особливий, об’єктивний, світ позалюдського. В їх концепціях об’єктивна дійсність існує як суб’єктивна, як продукт переживань суб’єкта, як існування його сприйняття, його свідомості. 3. Проблема свободи людини. Екзистенціалізм називають філософією свободи. І дійсно, проблема свободи посідає в екзистенціалізмі важливе місце. Екзистенціалізм визначає свободу як вибір людиною самої себе: людина така, якою вона сама себе вільно обирає. Свобода тлумачиться не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору або ставлення суб’єкта до незалежного від нього оточення. Він може або вільно погодитися зі своїм станом, або теж вільно не приймати свого стану. Об’єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише як переживання її як обмеження. Наприклад, в’язень або ж раб теж може бути «вільним», відповідним чином самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси висновок: завдання людини полягає не в тому, аби змінити світ, а в тому, аби насамперед змінити своє ставлення до нього. Ідеї екзистенціалізму справляли і справляють великий вплив на різноманітні течії сучасної філософської думки. Під впливом цієї філософії розвивалася франкфуртська школа (Ю. Хабермас, А. Шмідт, Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.), школа нових філософів (Ж. М. Бенуа, Г. Лардро, М. Гарен та ін.), що виникли в 70-ті рр. ХХ ст. у Франції, та ін. ПРАГМАТИЗМ Термін "прагматизм" походить від грецького слова "практика", тобто "справа" або "дія". Прагматизм - це філософський напрямок, в якому практика (досвід) виступає в якості основного методологічного принципу, а практична ефективність різних навчань і теорій приймається як критерій їх істинності. Найважливіші ідеї прагматизму зародилися в кінці XIX в. в США, але оформився він як течія в філософії і особливого поширення набув там же і в Європі в першій половині XX ст. Причому в США в 1930-і рр. прагматизм займав положення майже офіційної філософії. Основоположником прагматизму є американський вчений Чарльз Пірс (1839-1914), великий внесок в його розвиток внесли також американці Вільям Джеймс (1842-1910) і особливо Джон Дьюї (1859-1952), який створив свій варіант прагматизму - інструменталізму. Основні праці. Пірс Ч .: "Як зробити наші ідеї ясними" (1878). Джемс У .: "Підстави психології" (1890), "Воля до віри" (1897), "Різноманіття релігійного досвіду" (1902), "Прагматизм" (1907), "плюралістична Всесвіт" (1909); Дьюї Д .: "Реконструкція в філософії" (1920), "Досвід і природа" (1925), "Пошук достовірності" (1929). Філософські погляди. В кінці XIX - початку XX ст. особливо поширеними були ідеалістичні вчення, вкрай абстрактні і відірвані від життя. Саме вони в основному викладалися в європейських і північноамериканських університетах. Прагматизм висунув свою програму "реконструкції філософії", згідно з якою філософія повинна була стати засобом для вирішення питань, які постають перед людиною, і особливо в складних (проблемних) ситуаціях. При цьому дійсний світ, в якому живе людина, трактувався як те, що "переживається" людиною в її досвіді, а саме людське життя - як "потік переживань", що містяться в людській свідомості. Звідси, вся філософська і природнича проблематика, пов'язана з існуванням зовнішнього світу, його особливостями і закономірностями, відсікається як несуттєва. Неважливими виявляються питання про те, що є зовнішній світ сам по собі, звідки він взявся, що лежить в його основі і т.д .; важливо лише, як цей зовнішній світ впливає на нас (в нашому досвіді) і як ми повинні діяти самі, щоб отримувати потрібні нам результати. Звідси випливає знаменитий "принцип Пірса" : поняття про об'єкт досягається розглядом всіх практичних наслідків, що випливають з дій з цим об'єктом. Віддаючи собі звіт в тому, що свідомість працює за допомогою мови і за допомогою використання мови, Пірс багато уваги приділяв знаковій природі мови і тим самим заклав основи загальної теорії знаків (семіотики, або семіології), що стала самостійною наукою в XX в. Людська свідомість розуміється в прагматизмі як "знаряддя пристосування" до зовнішнього світу, потрібне людині для виживання в його боротьбі за існування (як стверджував Джемс, розум є функціонально динамічний інструмент пристосування до середовища проживання людини). Тому завдання свідомості полягає не в пізнанні світу, а в обґрунтуванні успішних дій. Основне завдання свідомості в прагматизмі Пірс - Усунення сумніву, що заважає успішним діям Джемс - Вибір засобів, необхідних для досягнення мети Дьюї - Вибір засобів для вирішення проблематичною ситуації Все те, що виробляє свідомість, тобто ідеї, теорії, поняття, є лише знаряддя або інструменти для дій. Безглуздо і марно ставити питання про те, наскільки правильно наші поняття і теорії описують зовнішній світ. Їх цінність зводиться до того, що вони дозволяють отримувати ті чи інші практичні наслідки. Відповідно, істина розуміється як корисність (Дьюї), а значить, будь-яка теорія або вчення, якщо вони приносять користь, оцінюються як істинні. Цю логіку прагматизму можна пояснити на наступному прикладі. Так, в давнину і в Середньовіччі вважалося, що хвороби відбуваються через те, що в людське тіло вселився злий дух. І якщо, проводячи процедуру вигнання нечистої сили, нам вдалося вилікувати хворого, то, значить, дана "теорія" хвороби істинна. А якщо ми вилікували хворого за допомогою сучасних ліків, то, значить, істинною є сучасна медична теорія. А якщо "працюють" і та, і інша теорії, то істинними можна вважати обидві, незважаючи на їх принципову несумісність. Вибір між кількома конкуруючими теоріями визначається їх практичною ефективністю. Доля вчення. Хоча в 1930-і рр. прагматизм займав в США положення пануючого філософського вчення, але вже в другій половині XX ст. він поступово почав згасати. А починаючи з 1970-х рр. прагматизм виявився повністю витісненим аналітичною філософією (постпозитивізмом), надавши на останню неабиякий вплив в постановці і вирішенні ряду гносеологічних і соціальних проблем. Особливо необхідно відзначити значення Пірса в розробці ідей семіотики, з огляду на загальний інтерес до лінгвістичної проблематики в філософії XX ст. ГЕРМЕНЕВТИКА Одним із різновидів сучасної філософії є герменевтика, яку багато дослідників відносять до ірраціоналістично гуманістичного напряму. Герменевтика (від грец. hermēneutike – мистецтво тлумачення) – теорія і практика тлумачення текстів. Етимологію слова «герменевтика» пов’язують з іменем бога Гермеса – у давньогрецькій міфології посланця богів і того, хто тлумачив їхню волю. У давньогрецькій філософії і філології герменевтика – це мистецтво розуміння і тлумачення текстів, думок, символів та ін. У християнських письменників і теологів – мистецтво тлумачення Біблії. Підстави філософської герменевтики було закладено німецьким теологом і філософом Фрідріхом Шлейєрмахером (1768–1834). Визнаючи наявність «спеціальних» герменевтик: філологічної, теологічної, юридичної, він задавався питанням: яка необхідна умова розуміння? Такою умовою, на його думку, є схожість і відмінність автора тексту і читача. Якщо автор і читач абсолютно «споріднені», то герменевтика є зайвою; якщо ж вони абсолютно різні – герменевтика неможлива. Таким чином, для того аби розуміння було можливим, необхідна певна міра «чужорідності» і «спорідненості» між автором і читачем. Існують два методи розуміння: граматичний та психологічний. Граматичний метод розкриває розуміння, виходячи з «духу мови», як пов’язане й обумовлене цим духом. Психологічне розуміння розкриває розуміння, виходячи з «душі того, хто розмовляє», як його унікальний своєрідний образ мислення і відчуття. Розуміння полягає у проникненні, з одного боку, у «дух мови», а з другого – у «душу автора». Граматичний і психологічний методи нерозривно пов’язані. Розуміння, на думку Шлейєрмахера, можна вважати успішним, коли позиції автора і читача «врівноважуються». Читач і в знанні мови (об’єктивна сторона), і в знанні внутрішнього життя автора (суб’єктивна сторона) повинен зрівнятися з автором. Об’єктом дослідження в герменевтиці найчастіше виступає текст. Головною є проблема розуміння, тлумачення, інтерпретації тексту. Основне питання герменевтики має принаймні два варіанти формулювання: гносеологічний (як можливе розуміння?) та онтологічний (як влаштоване буття, сутність якого полягає у розумінні?). Фундаментальними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного трикутника та герменевтичного кола. За допомогою першого з’ясовуються складні взаємовідносини між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. У понятті герменевтичного кола виражається особливість процесу розуміння, пов’язаного з його циклічним характером. Різні проблеми герменевтики розробляли також німецькі філософи Вільгельм Дільтей (1833–1911), Карл Отто Апель (нар. 1922), Рудольф Бультман (1884–1976), Юрген Хабермас (нар. 1929), французький філософ Поль Рікьор (1913–2005), австрійський релігійний філософ і теолог Емеріх Корет (1919–1991) та ін. ПОСТМОДЕРНІЗМ Поняття «постмодернізм», або «постмодерн», позначає ситуацію у культурній свідомості Заходу, яка склалася наприкінці ХХ ст. Дослівно цей термін означає «післясучасність», або «постсучасність». Як теоретичне поняття «постмодернізм» починає вживатися у 80-х рр. ХХ ст., передусім завдяки творам одного з представників цього напряму Жана Франсуа Ліотара (1924–1998). Саме у цей час постмодернізм набуває своєї концептуальної оформленості та самостійності. Видатними сучасними представниками постмодернізму є Ролан Барт (1915–1980), Жан Бодрійар (1929–2007), Жіль Дельоз (1925– 1995), Жак Дерріда (1930–2004), П’єр-Фелікс Гваттарі (1930–1992), Річард Рорті (1931–2007) та ін. Слід зазначити, що смисл і зміст самого поняття «постмодернізм» у різних авторів суттєво різняться, оскільки і саме мислення в рамках цього напряму заперечує будь-яку єдність поглядів і постійність світоглядних позицій. Постмодернізм за своєю сутністю не може розглядатися як певна самостійна і визначена філософія. Тут скоріше йдеться про постмодерністське мислення, ситуацію постмодерну у філософії. У загальних рисах постмодерністське мислення можна розглядати як незавершений і непостійний набір положень, що поступово складається під впливом численних найрізноманітніших інтелектуальних та культурних течій. Можна виділити деякі загальні характерні риси постмодернізму. 1. Плюралізм, відсутність будь-якого єдиного начала та спільних передумов. Представники постмодернізму переконані, що ні у свідомості, ні в культурі, ні в людському світі немає жодних інтегруючих ідей. Будь-яка єдність має «репресивний» характер і пов’язана з тоталітаризмом, будь-яка форма якого мусить бути заперечена. 2. Переконання у неспроможності людини пізнати і змінити світ та порядок речей. Вважається, що будь-які наші проекти перетворення дійсності приречені на провал. 3. Відмова від спроб систематизації уявлень про світ. Постмодерністи переконані, що світ і уявлення про нього неможливо привести в систему, оскільки вони не можуть вміститися в жодну схему; події завжди випереджають будь-яку теорію. 4. Відмова від традиційного (модерністського, сучасного) способу мислення й утвердження мислення «поза опозиціями», тобто поза такими протилежностями, як суб’єкт – об’єкт, ціле – частка, внутрішнє – зовнішнє, центр – периферія тощо. 5. Розробка нового методологічного підходу, яким стала «деконструкція», спрямована на руйнування впевненості у тому, що текст має єдине фіксоване значення. Результатом цього став розрив зв’язку між значенням і текстом. 6. Самосвідомість особистості також уподібнюється «сумі текстів», які вступають у взаємодію з іншими текстами та утворюють культуру. «Ніщо не існує поза текстом», тому все існує всередині тексту і визначається контекстуальними інтерпретаціями, які проясняються в результаті специфічної критичної діяльності – «розрізнення». 7. Відмова від розуміння суб’єкта як центральної ланки пізнання. 8. Філософствування без суб’єкта, оскільки заперечується опозиція «об’єкт – суб’єкт» і суб’єкт перестає бути центром пізнання, що в межах класичного філософського мислення є нонсенсом. 9. Розуміння світу і культури як сукупності текстів і тексту як репрезентації реальності. А оскільки жодне з тлумачень тексту не може претендувати на визнання всіма, то звідси випливає висновок: істинного смислу тексту не може бути в принципі. 10. Ігнорування значення «домінантних» цінностей і систем, нівелювання «високої культури», зведення її до культури масової, до еклектичного панування всіх стилів, форм і напрямів. 11. Утрата значущості традиції. Замість неї на перший план виходить «цитування» як гра з тим, що «вже було». Авторитет і досвід перетворюються на ніщо. 12. Відмова від поняття «прогрес» як у знанні, так і в соціальному житті. Усіх представників постмодернізму об’єднує стиль мислення, у межах якого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуються не абстрактні, а конкретні результати досвіду; стверджується, що дійсність сама по собі (кантівська «річ-у-собі») є недоступною для нашого пізнання; робиться акцент не на абсолютності дійсності, а на її відносності. Отже, на думку постмодерністів, ніхто не може претендувати на істинність, оскільки будь-яке розуміння є людським тлумаченням, яке не буває завершеним. Крім того, на нього справляють суттєвий вплив такі факти, як соціально-класова, етнічна, расова, родова та інша належність індивіда. Таким чином, світ не існує окремо від інтерпретатора та інтерпретації і уявлення про нього реалізуються через безперервний ланцюг інтерпретацій. Об’єкт і суб’єкт пізнання виявляються нероздільними. При цьому об’єкт пізнання ми сприймаємо таким, яким він уже нам наданий в інтерпретаціях попередніх суб’єктів пізнання. Іншими словами, будь-який об’єкт пізнання вже попередньо виявляється включеним у визначений до нас і витлумачений контекст. Крім того, людське пізнання відбувається за допомогою знаків і символів, які у своєму походженні і своїх смислах та значеннях також зумовлені людськими чинниками: історичними та культурними умовами, інтересами, психологічними умовами тощо. Тому на об’єкті завжди лежить відбиток суб’єкта. Будь-яке пізнання жорстко пов’язане із суб’єктивністю того, хто пізнає, яку неможливо подолати у пізнанні і яка спотворює істинний смисл, значення та характер об’єкта. Для становлення постмодерністської проблематики велике значення мало глибоке і різностороннє осмислення ніцшеанства, марксизму, фрейдизму. Властивості постмодернізму: песимізм, «втрата суб’єкта», гра зі стилями і сенсами попередніх епох, стирання будь-яких меж між визначеностями, структурами, інститутами, формами. Дослідження «того, що зроблено» і пов’язаних з цим ілюзій поставило в центр постмодерністської проблематики осмислення того, «як це зроблено», що висунуло на перший план проблеми, які вимагають прояснення ролі знаку, символу, мови та структуротворчої діяльності. При цьому в онтологічному плані для постмодернізму характерний поступовий перехід від настанови «пізнання світу з метою його перероблення» до вимоги «деконструкції» світу. Постмодернізм повністю відмовляється від прагнення перетворити світ шляхом його раціональної організації, констатуючи глибинний «опір речей» цьому процесу. Усвідомлення опору світу пов’язане з дистанціюванням від нього, з вимогою переходу на позицію об’єкта, що призводить до повної відмови від позитивної онтології і розгляду її як абсолютно вичерпаної. Відмова від пізнання світу і, отже, його перетворення призводить у постмодернізмі до ігнорування значущості істини, до затвердження множинності і суб’єктивності істин, до тези про значення «розуміння», а не знання. У цьому разі будь-яка систематизація знання втрачає сенс. Звідси – вимога поєднання науки і мистецтва, філософії і філології, філософії і релігії тощо. Переконаність у тому, що «події завжди випереджають теорію», призводить до заперечення можливостей науки і філософії повно та цілісно вибудовувати картини світу. Можна сказати, що постмодернізм намагається створити некласичну онтологію, пов’язану з відкритими динамічними системами, які не можуть і не повинні бути описані в рамках понять традиційної філософії або науки. Це спричинило й нове тлумачення суб’єкта: філософствування без суб’єкта. Серед усіх представників постмодернізму суттєвий інтерес становить творчість сучасного французького філософа Жака Дерріди – основоположника деконструктивізму, провідного теоретика постмодернізму. Його початковою тезою стала теза про вичерпність філософії і розуму в класичних формах, заснованих на класичному розумінні буття. Способом подолання кризової ситуації у філософії Дерріда вважав запропонований ним метод «деконструкції» |