Сосюр. Курс загальної лінгвістики. Ferdinand
 Скачать 0.68 Mb.
|
|
\ тощо \ \ Тепер стає зрозумілим функціонування у мовленні цієї подвійної системи. Наша пам’ять зберігає в собі всі більш-менш складні типи синтагм, якого б роду і протяжності вони не були, і коли їх треба використати, ми вдаємося до асоціативних груп, щоб здійснити свій вибір. Коли хтось каже тагсНопз\ “ходімо”, він сам, того quadru-plex в ► 7 v — — / quadrupes / quadrifrons quadraginta / тощо / / \ simplex \ triplex V centupleX тощо \ \не усвідомлюючи, звертається до асоціативних груп, на перетині яких і лежить синтагма marchons! Справді, з одного боку, вона фігурує в ряду marche\ “іди!”, marchez! “ідіть!”, і вибір визначається її протиставленням цим формам. З іншого боку, таг- chonsl викликає в пам’яті ряд montons! “ходімо нагору”, mangeons! “з’їмо!”, всередині якого її вибір здійснюється у такий же спосіб. Відомо, що саме треба змінити в кожному ряді, аби отримати відмінність, властиву для бажаного елемента. Коли виникає потреба виразити якийсь інший сенс, то для іншої мовної вартості стають потрібні інші протиставлення; і тоді ми скажемо marchezl або ж montons! Отже, не досить сказати, стаючи на позитивну точку зору, що ми вдаємося до вибору marchons!, бо воно означає те, що ми хочемо виразити. Насправді поняття викликає не форму, а цілу приховану систему, завдяки якій ми й отримуємо протиставлення, необхідні для утворення знака. Цей останній сам по собі не має власного значення. Якби прийшов час, коли поряд з marchons! вже не лишилося б ні marcheі, ні marchez, то відпали б деякі протиставлення і ipso facto змінилася б мовна вартість marchons! Цей принцип застосовний до синтагм і речень усіх типів, навіть найскладніших. Вимовляючи таке речення, як que vous dit-il “що він вам каже!”, ми змінюємо елемент у латентному синтагматичному типі, наприклад, que te dit-il? “що він тобі каже?”, que nous dit-il? “що він нам каже?” тощо; саме так наш вибір зупиняється на займеннику vous “вам”. Отже, у цій операції, яка полягає в усуванні подумки всього, що не веде до бажаної диференціації у бажаній точці, діють як асоціативні групи, так і синтагматичні, типи. З іншого боку, цей прийом фіксації і вибору підпорядковує собі найменші одиниці аж до фонологічних елементів, коли вони наділені смисловою роллю (вартістю). Ми маємо на увазі не лише такі випадки, як франц. pstit (пишеться petite “маленька”) поряд з рзіі (пишеться petit “маленький”) або латинське dominï “пана” поряд з domino “панові”, де відмінність цілком випадково ґрунтується на простій фонемі, а й характерніші й складніші факти, коли фо- 22 — 8-1166 нема сама по собі відіграє певну роль у системі одного стану мови. Якщо, наприклад, у грецькій мові то, р, t тощо ніколи не зустрічаються в кінці слова, то це означає, що їх наявність або відсутність у певному місці враховується в структурі слова і в структурі речення. Адже в усіх випадках такого роду ізольований звук, як і всі інші елементи, обирається внаслідок подвійного мисленого протиставлення: так, у довільно створеній групі апта звук т перебуває у синтагматичному протиставленні з навколишніми звуками і в асоціативному протиставленні з усіма тими, які можуть виникнути в свідомості. апта v d § 3. Абсолютна і відносна довільність знака Механізм мови можна показати і під іншим, вкрай важливим кутом зору. ^ Основний принцип довільності знака не заважає розрізняти в кожній мові цілковито довільне, тобто немотивоване, і відносно довільне. Лише частина знаків є цілком довільною, щодо інших знаків, то в них спостерігаються ознаки, які, не усуваючи довільності, дозволяють розрізнити окремі її ступені: знак може бути відносно мотивованим. Так, vingt “двадцять” немотивоване, але dix-neuf “дев’ятнадцять” немотивоване вже меншою мірою, бо викликає в пам’яті слова, з яких воно складається, і ті, які з ним асоціюються, наприклад dix “десять”, neuf “дев’ять”, vingt-neuf “двадцять дев’ять”, dix- huit “вісімнадцять”, soixante-dix “сімдесят” тощо; узяті окремо dix і neuf нічим не відрізняються від vingt, але dix-neuf становить вже випадок відносної мотивованості. Те ж можна сказати і про французьке слово poirier “груша” (дерево), яке нагадує просте слово poire “груша” (плід) і чий суфікс -іег викликає в пам’яті cerisier “вишня” (дерево), pommier “яблуня” тощо. Для таких слів, як frêne “ясень”, chêne “дуб” тощо, картина зовсім інша .Порівняймо ще повністю немотивоване berger “вівчар” і відносно мотивоване vacher “чередник” або такі пари, як geôle “в’язниця” і cachot “тюрма” (пор. cacher “сховати”), hache “сокира” і couperet “сокира” (пор. couper “рубати”), concierge “консьєрж” і portier “портьє”’ (пор. porte “двері”), jadis “колись” і autrefois “колись” (пор. autre “інший” + fois “раз”), souvent “часто” і fréquemment “часто” (пор. fréquent “частий”), sourd “глухий” і bossu “горбатий” (пор. bosse “горб”), aveugle “сліпий” і boiteux “кривий” (пор. boiter “кульгати”), second “другий” і deuxième “другий” (пор. deux “два”), нім. Laub і франц. feuillage “листя” (пор. feuille “листок”), франц. métier і нім. Handwerk “ремесло” (пор. Hand “рука” + Werk “робота”). Англійська множина ships “кораблі” нагадує своєю формою цілу низку слів: flags “прапори”, birds “птахи”, books “книжки” тощо, тоді як теп “люди”, sheep “вівці” не нагадує нічого. У грецькій мові dôsô “дам” виражає ідею майбутнього часу знаком, який викликає асоціацію з Xüsô “розв’яжу”, stéso “поставлю”, tûpsô “ударю” тощо, тоді як еїті “піду” зовсім ізольоване. Тут не місце з’ясовувати чинники, що зумовлюють у кожному випадку мотивацію; вона завжди тим повніша, чим легший синтагматичний аналіз і очевидніший сенс елементів нижчого класу. Справді, якщо існують такі прозорі форманти, як -ier у роіг-іег поряд з ceris-ier, ротт-ier тощо, то є й інші форманти, чиє значення затемнене або зовсім ніяке; так, наприклад, якою мірою суфікс -ot відповідає елементові сенсу в слові cachot “в’язниця”? Зіставляючи такі слова, як coutelas “тесак”, fatras “купа мотлоху”, platras “штукатурне сміття”, canevas “канва”, ми неясно відчуваємо, що -as — це властивий іменникам формант, але визначити його точніше не можемо. Проте навіть у найсприятливіших випадках мотивація ніколи не абсолютна. Не лише елементи мотивованого знака самі по собі довільні (пор. dix “десять” і neuf “дев’ять” у dix-neuf “дев’ятнадцять”), але і мовна вартість повного знака ніколи не дорівнює сумі мовних вартостей його складових частин; рогг х іет не дорівнює рогг + гег (див. с. 162). Щодо самого явища, то воно пояснюється викладеними в попередньому параграфі принципами: поняття відносно мотивованого припускає 1) аналіз даного елемента, отже, синтагматичне відношення; 2) звертання до одного чи кількох інших елементів, отже, асоціативне відношення. Це не що інше, як механізм, завдяки якому будь-який елемент стає придатним для вираження поняття. Досі мовні одиниці поставали перед нами як мовні вартості, тобто як елементи системи, і розглядали ми їх головним чином у протиставленнях; тепер же ми розпізнаємо зв’язки солідарності, що існують між ними; серед цих зв’язків є як асоціативні, так і синтагматичні, і довільність знака обмежується саме завдяки їм. Dix- neuf асоціативно пов’язане з dix-huit, soixante-dix тощо, а синтагматично — зі своїми елементами dix і neuf (див. с. 163). Це подвійне відношення становить певну частину його мовної вартості. Усе причетне до мови як системи повинно розглядатися, і ми в цьому переконані, саме з цього погляду, який майже не цікавить лінгвістів, з погляду обмеження довільності знака. Це найкраща основа для дослідження. Справді, вся система мови ґрунтується на ірраціональному принципі довільності знака, який в разі необмеженого використання міг би призвести до непереборних ускладнень; однак розуму вдається запровадити принципи порядку й ре- ґулярності до деякої частини всієї маси знаків, і саме в цьому виявляється важливість відносно мотивованого. Коли б механізм мови був цілком раціональний, його . можна було б вивчати в самому собі; однак оскільки він становить лише часткове виправлення хаотичної від природи системи, ми приймаємо точку зору, нав’язану самою природою мови, і вивчаємо цей механізм як обмеження довільності знака. Немає такої мови, де не було б нічого мотивованого; але й неможливо уявити, щоб у якійсь мові все було повністю мотивованим. Між двома крайніми точками — найменшою організацією і найменшою довільністю — перебувають усі проміжні випадки. Всі мови завжди містять у собі елементи подвійної природи — докорінно довільні і відносно мотивовані, але у вельми різних пропорціях. Цю важливу особливість мов можна враховувати при їх класифікуванні. У певному сенсі — аж ніяк не абсолютизуючи чіткішого окреслення форм цього протиставлення, можна сказати, що ті мови, в яких немотивованість сягає максимуму, більш лексичні, а ті, де вона знижується до мінімуму, більш граматичні. Але це не означає, що “лексика” і “довільність”, з одного боку, “граматика” і “відносна мотивація”, з іншого, завжди синонімічні; однак у принципі між ними існує щось загальне. Це неначе два .полюси, між якими рухається вся система, дві супротивні течії, що вбирають у себе рух мови: схильність до вживання лексичних засобів, тобто немотивованого знака, і надання переваги граматичним засобам, тобто правилам конструювання. Можна побачити, наприклад, що англійська мова допускає набагато більше немотивованого, ніж німецька; ультралексичним типом можна назвати китайську мову, тоді як індоєвропейська прамова і санскрит являють собою взірці ультраграматичних мов. Всередині самої мови весь її еволюційний рух може позначатися безперервним переходом від мотивованого до довільного і від довільного до мотивованого. Досить часто внаслідок цього відбуваються відчутні зрушення у співвідношенні обох категорій знаків. Так, французька мова порівняно з латинню характеризується, між іншим, величезним зростанням довільного: лат. inimïcus “ворог” відразу викликає у свідомості in- та amicus і ними мотивується, тоді як франц. ennemi не мотивоване нічим; воно належить до сфери цілковито довільного, яке, зрештою, є найважливішою умовою існування лінгвістичного знака. Це зрушення можна констатувати в сотні інших прикладів: пор. лат. сonstare (stare “стояти”): франц. coûter “коштувати”, лат. fàbrica [faber “коваль”): франц. forge “кузня”, лат. magister (magis “більше”): франц. maître “вчитель”, нар. лат. berbicârius (berbix “вівця”): франц. berger “пастух” тощо. Такі зміни надають французькій мові цілком особливого характеру . Objet відповідає |