Сосюр. Курс загальної лінгвістики. Ferdinand
 Скачать 0.68 Mb.
|
|
§ 2. Мйіливгсть знака Забезпечуючи безжрервність розвитку мови, час чинить на неї ще один вплив, який на перший погляд заперечує перший: він з більшою чи меншою швидкістю змінює мовні знаки, тобто до певної міри можна говорити водночас про незмінність та мінливість знака7. Зміна в часі набирає різних форм, кожна з яких могла б стати матеріалом для великого розділу в теорії мовознавства. Не заглиблюючись у подробиці, виділимо такі положення. Перш за все слід правильно розуміти сенс, наданий тут слову зміна. Воно може навести на думку, що йдеться спеціально або про фонетичні зміни, яких зазнає позначення, або ж про зміни змісту позначу- ваного поняття. Такий погляд на зміну був би недостатнім. Якими б не були чинники зміни, діють вони нарізно чи спільно, це завжди призводить до зсуву відношення між позначеним і позначенням. Ось кілька прикладів. Латинське слово песаге “вбити” у французькій мові перейшло в noyer із значенням “топити” (у воді). Змінився і акустичний образ, і саме поняття; але даремно розрізняти обидві частини цього явища; досить констатувати іп globo, що зв’язок між поняттям і знаком^" послабшав, і у відношенні між ними стався зсув. Трохи інший випадок маємо, порівнюючи класичне латинське песаге не з французьким noyer, а з народнолатинським песаге IV—V ст. зі значенням “топити”; однак і тут наявний зсув у відношенні між поняттям і знаком, хоча помітних змін у позначенні ми й не зауважуємо. Старонімецьке dritteil “третина” стало в сучасній німецькій Drittel. У цьому випадку, хоча поняття й не зазнало змін, відношення між ним і позначенням змінилося у два способи: позначення змінилося не лише в матеріальному плані, а й у граматичній формі; воно більше не нагадує поняття Teil “частина”, це вже просте слово. Так чи інакше, тут знову очевидний зсув у відношенні між позначеним і позначенням. В англосаксонській мові дописьмова форма föt “нога” залишилася без змін — föt (суч. анґл. loot), у той час як її форма у множині föti “ноги” перейшла у fet (суч. анґл. feet). Які б не були зміни, що породили ці форми, з певністю можна сказати одне: стався зсув у відношенні; між звуковим матеріалом і поняттям виникли інші відповідності. Мова принципово неспроможна протидіяти чинникам, які повсякчас змінюють відношення між позначеним і позначенням. Це один із наслідків принципу "довільності знака. Усі інші суспільні інституції — звичаї, закони тощо ґрунтуються різною мірою на природних зв’язках речей; вони мають необхідну відповідність між вжитими засобами і поставленою метою. Навіть мода, що визначає наше вбрання, не зовсім довільна: не можна надмірно відхилитися від умов, продиктованих фігурою людини. Мова, навпаки, ні в чому не обмежена у виборі своїх засобів, оскільки не видно, що саме могло б перешкодити об’єднанню будь-якого поняття з будь-якою послідовністю звуків. Бажаючи унаочнити той факт, що мова є суспільною інституцією в чистому вигляді, Витні слушно наполягав на довільному характері знака, тим самим вказуючи мовознавству правильні орієнтири. Але він зупинився на півдорозі, бо не роздивився, що мова докорінно відмінна від усіх інших інституцій саме через свій довільний характер. Це дуже добре помітно на тому, як вона розвивається; нема нічого складнішого за цей розвиток: ніхто нічого не може в мові змінити., оскільки вона існує заразом і в часі, і в суспільстві; з іншого боку, довільність її знаків теоретично дозволяє утворювати які завгодно відношення між звуковим матеріалом і поняттям. Звідси випливає, що обидва ці елементи, поєднані у знаках, живуть кожний своїм власним життям, що не має аналогій поза мовою і що сама мова змінюється або, скоріше, розвивається під впливом усіх чинників, що стосуються або звуків, або значення. Цей розвиток неминучий, і жодна мова не може чинити йому опір. Через певний час завжди стають помітними відчутні зміни. Це настільки правильно, що даний принцип підтверджується і щодо штучних мов. Доти, доки штучна мова не вживається суспільством, вона цілком підкоряється своєму створювачеві; однак щойно ця мова починає виконувати своє призначення і стає надбанням усіх, вона виходить з-під контролю. Есперанто править тут за зразок; якщо спроба буде вдалою, то чи уникне ця мова неминучої дії закону розвитку мови? По першій фазі свого існування вона, цілком імовірно, почне своє семіологічне життя. Ця мова стане існувати за законами, цілком відмінними від логічних законів, за якими вона була створена, і повернення її до вихідного стану буде неможливим. Людина, що претендувала б на створення незмінної мови, яку нащадки мали б лише відтворювати, нагадувала б курку, що висиджує качаче яйце: створена мова так чи інакше була б підхоплена течією, що несе всі існуючі мови. Безперервність знака в часі, пов’язана з його зміною у часі, і становить принцип загальної семіології; підтвердження цьому можна знайти у системах письма, в мові глухонімих тощо. Однак на чому ж ґрунтується необхідність у зміні? Нам можуть закинути, що цей пункт, на відміну від принципу незмінності, висвітлений тут менш розгорнуто. Річ у тім, що ми не розглядали окремі чинники зміни; треба було б їх дослідити в усій різноманітності, щоб визначити, наскільки вони необхідні. Причини безперервності a priori досяжні для спостереження, чого не можна сказати щодо причин зміни в часі. Краще тимчасово не висловлювати про них якихось конкретних міркувань, а обмежитися за- гальним положенням про зсув відношень; час змінює все, й немає жодних підстав вважати, що на мову це універсальне положення не поширюється. Підсумуємо етапи нашого викладу відповідно до сформульованих у передмові принципів.
 За таких умов мова лише життєздатна, але не жива; ми врахували лише суспільну реальність, але не історичний факт.
оперує самим лише логічним матеріалом. Варто взяти до уваги і все те, перед чим розум відступає у практичних стосунках між людьми. Проте аж ніяк не це заважає розглядати мову як просту угоду, змінювану за бажанням зацікавлених осіб, — а поєднання з дією суспільних сил дії часу. Поза часом мовна реальність неповна й жодні висновки неможливі.  Якщо розглядати мову в часі поза сукупністю мовців (спробуємо уявити собі людину, що живе ізольовано від інших протягом багатьох сторіч), то, можливо, ми й не виявимо у ній жодних змін; час не впливав би на неї. І навпаки, якщо розглядати сукупність мовців поза часом, то ми не побачимо впливу на мову суспільних сил. Аби наблизитися до реальності, слід іще позначити на нашій схемі хід часу: Тепер мова стає залежною, адже час дозволяє суспільним силам впливати на неї; так ми приходимо до принципу безперервності, яка усуває всяку свободу. Проте безперервність неминуче передбачає зміну, тобто більш- менш значний зсув у відношеннях між позначеним і позначенням.Розділ III СТАТИЧНА ЛІНГВІСТИКА ТА ЕВОЛЮЦІЙНА ЛІНГВІСТИКА § 1. Внутрішня двоїстість усіх наук, де є поняття вартості Лише окремі лінґвісти здогадуються, що втручання чинника часу ставить лінгвістику у скрутне становище, залишаючи її на розгалуженні двох шляхів. Більшість наукових дисциплін не знає корінної двоїстості: чинник часу не впливає на них якось особливо. Астрономія встановила, що небесні світила зазнають відчутних змін, але їй не довелося через це поділитися на дві дисципліни. Геологія майже завжди ґрунтує свої висновки на послідовності в часі; проте коли вона цікавиться вже сформованим станом землі, цей стан не розглядається як предмет вивчення докорінно відмінної науки. Існує описова наука права та історія права, проте ніхто не протиставляє їх одна одній. Політична історія держав розгортається повністю в часі, та якщо історик змальовує картину певної епохи, у нас не виникає враження, що ми виходимо за межі історії. З іншого боку, наука про політичні інституції — переважно описова дисципліна, хоча при нагоді й може розглядати певне історичне питання, зберігаючи при цьому свою єдність. Навпаки, двоїстість, про яку ми говоримо, владно підпорядковує собі, наприклад, економічні науки. На відміну від згаданих наукових дисциплін, політична економія та економічна історія становлять дві чітко взаємно відокремлені дисципліни в межах однієї науки. Ця відмінність особливо підкреслюється в економічних працях останніх років. Відокремлюючи в такий спосіб політекономію від економічної історії, теоретики економічної науки підкоряються внутрішній необхідності, хоч і не зовсім це усвідомлюють; така ж необхідність змушує і нас поділити мовознавство на дві частини, кожна з яких має свої власні підстави. Річ у тім, що в мовознавстві, як і в полі-тичній економії, ми маємо справу з поняттям вартості (valeur). В обох науках ідеться про систему еквівалентностей між речами різної природи: в політичній економії — між працею і заробітною платою, у мовознавстві — між позначеним і позначенням. Безперечно, всі науки були б зацікавлені у чіткішому розмежуванні осей, за якими розташовуються п об’єкти їхнього вивчен  ня; як показано далі на схемі, слід завжди розрізняти: 1) вісь одночасності (АВ), яка стосується відношень між явищами, що співіснують, і де виключене всяке втручання часу; 2) вісь послідовності (CD), на якій ніколи не можна розглядати щоразу більше, аніж одну річ, але де розташовані всі явища першої осі з усіма їхніми змінами. Для наук, які досліджують вартості, це розрізнення стає практично необхідним, а в ряді випадків — категорично необхідним. У цих галузях вчені, на нашу думку, просто не можуть з науковою точністю організувати свої дослідження, не врахувавши обидві осі, не відрізняючи системи вартостей, узятих самих по собі, від цих самих вартостей, розглядуваних як функція часу. Найбільш категорично потреба у такому розрізненні постає саме перед лінгвістом, адже мова — це система чистих вартостей, яка визначається виключно наявним часовим станом своїх членів. Оскільки однією зі своїх сторін мовна вартість тісно переплетена з речами та їх природними відношеннями, як це має місце і в економічній науці (наприклад, вартість ділянки землі пропорційна її прибутковості), то можна до певної міри простежити за нею в часі, Розділ V ВІДНОШЕННЯ СИНТАГМАТИЧНІ ТА АСОЦІАТИВНІ § 1. Визначення Отже, в кожному даному стані мови все ґрунтується на відношеннях. У який спосіб вони функціонують? Відношення й відмінності між елементами мовної системи розгортаються у двох різних сферах, кожна з яких породжує свій клас мовних вартостей; протиставлення цих двох класів дозволяє краще зрозуміти природу кожного з них. Вони відповідають двом формам нашої розумової діяльності, однаково необхідним для життя мови. З одного боку, слова в розмові внаслідок взаємного зчеплення вступають одне з одним у відношення, зумовлені лінійним характером мови, який заперечує можливість одночасної вимови двох елементів (див. с. 92). Ці елементи шикуються один за одним у потоці мовлення. Такі сполучення, які спираються на послідовність, можна назвати синтагмами8. Отже, синтагма завжди складається з двох або кількох послідовних одиниць (наприклад, re-lire “перечитати”, contre tous “проти всіх”; la vie humaine “людське життя”; Dieu est bon “Бог добрий”; s’il fait beau temps, nous sortirons “якщо буде гарна погода, ми підемо на вулицю” тощо). Член синтагми отримує мовну вартість лише внаслідок свого протиставлення до поперед- 'нього члену або наступного, чи до того й іншого ра- [зом. З другого боку, поза процесом мовлення, слова, виявляючи щось спільне для них, сполучаються у пам’яті в групи, всередині яких виявляються досить різні відношення. Так, слово enseignement “викладання” несвідомо викликає в пам’яті безліч інших слів (enseigner “викладати”, renseigner “інформувати, повідомляти” тощо, або armement “озброєння”, changement “зміна” тощо, або ж éducation “освіта”, apprentissage “навчання” тощо); з того чи іншого боку, всі вони мають між собою щось спільне. Очевидно, що ці відношення належать до зовсім іншого типу, ніж описані вище. Вони не спираються на послідовність, локалізуються в мозку і складають частину наявного в пам’яті скарбу, який і становить мову в кожного індивіда. Ми називатимемо їх асоціативними відношеннями. Синтагматичне відношення перебуває іп praesentia: воно ґрунтується на двох чи більше членах, також наявних у фактичній послідовності. Навпаки, асоціативне відношення поєднує члени іп absentia у віртуальну мнемонічну послідовність. З обох поглядів мовну одиницю можна порівняти з частиною будинку, наприклад з колоною: з одного боку, колона перебуває у певному відношенні з підтримуваним нею архітравом, — це розташування двох одиниць, однаково присутніх у просторі, нагадує синтагматичне відношення; з іншого боку, якщо це колона доричного ордера, вона викликає в думці порівняння з іншими ордерами (іонічним, коринфським тощо), які є елементами, відсутніми у даному просторі, — це асоціативне відношення. Кожний з цих двох рядів відношень потребує деяких особливих зауважень. § 2. Синтагматичні відношення Наші приклади на с. 156 вже дають зрозуміти, що поняття синтагми застосовується не лише до слів, а й до сполучень слів, до складних одиниць будь-якого розміру й роду (складні слова, похідні слова, члени речення, цілі речення). Не досить розглянути відношення між окремими частинами синтагми (наприклад, contre “проти” і tous “всіх” у сполученні contre tous “проти всіх” та contre і maître “учитель, хазяїн” у слові contremaître “старший майстер, виконроб”); треба також узяти до уваги те відношення, яке пов’язує ціле з його частинами (наприклад, contre tous, з одного боку, щодо contre, а з іншого боку, щодо tous, або contremaître співвідносимо з contre і з maître). - ’ Тут можна було б заперечити: оскільки досить поширений вид синтагми — речення — належить до мовлення, а не до мови (див. с. 26), то чи не випливає звідси, що й синтагма належить до мовлення? Гадаємо, що ні. Властивістю мовлення є вільне комбінування елементів; отож слід запитати себе, чи всі синтагми однаково вільні? Передусім трапляються численні вирази, які належать до мови: це вже цілком готові речення, у яких звичай забороняє щось змінювати, навіть коли, поміркувавши, ми розрізняємо в них частини зі значеннями (пор. à quoi bon? “навіщо?”, allons doncl “та годі вже!” тощо). Майже те саме, хоч і меншою мірою, стосується таких виразів, як prendre la mouche “гніватися через дрібниці”, forcer la main à quelqu’un “присилувати до чогось”, rompre une lance “ламати списи”, avoir mal à (la tête ...) “відчувати біль (y голові ...)”, a force de (soins) “завдяки (піклуванню)”, que vous en semble? “що ви на це скажете?”, pas n’est besoin de... “немає жодної потреби”. Узуальний характер цих виразів випливає з особливостей їх значення або синтаксису. Такі звороти не можна імпровізувати, вони надаються традицією вже готовими. Можна також послатися на ті слова, які цілком піддаються аналізу, але характеризуються якою-не- будь морфологічною аномалією, збереженою лише за звичаєм (пор. difficulté “складність” при facilité “легкість ”, mourrai “помру” при dormirai “спатиму” тощо). Проте це не все. До мови, а не до мовлення слід віднести і всі типи синтагм, побудованих за певними правилами. А оскільки в мові немає нічого абстрактного, ці типи існують лише, коли мова засвідчує достатню кількість їх зразків. Коли в мовленні з’являється така імпровізація, як indécorable “неприкра- шуваний” (див. с. 210), це означає, що існує певний тип словотворення, уможливлений в пам’яті достатньої кількості схожих слів (impardonnable “непробач- ний”, intolérable “нестерпний”, infatigable “невтомний” тощо). Те саме цілком слушне щодо речень та словосполучень, утворених за певними шаблонами; словосполучення типу la terre tourne “земля крутиться”, que vous dit-il? “що він вам каже?” відповідають загальним типам, які, у свою чергу, знаходять підтримку в мові завдяки конкретній пам’яті мовців' Однак слід визнати, що у сфері синтагм немає чіткої межі між фактом мови, освяченим колективним звичаєм, і фактом мовлення, який залежить від індивідуального вибору. В багатьох випадках досить важко віднести до мови чи до мовлення певну комбінацію елементів, адже вона утворена обома чинниками і в пропорціях, визначити які неможливо. § 3. Асоціативні відношення Утворені асоціативним мисленням лексичні групи об’єднують не просто слова, які мають між собою щось спільне, — розум схоплює також і характер відношень, що їх пов’язують в кожному випадку, і створює тим самим стільки асоціативних рядів, скільки існує різних відношень. Так, у словах enseignement “навчання”, enseigner “навчати”, enseignons “навчаємо” тощо спільним для всіх членів відношення елементом є корінь. Однак слово enseignement можна включити й до ряду, що спирається на інший спільний елемент — суфікс (пор. enseignement “навчання”, armement “озброєння”, changement “зміна” тощо); асоціація може також ґрунтуватися на схожості позначених (enseignement “навчання”, instruction “підготовка”, apprentissage “вчення”, éducation “освіта” тощо) або, навпаки, лише на простій спільності акустичних образів (наприклад, enseignement “навчання” і justement “справедливо”) . 2 « Останній випадок трапляється рідко, і його можна вважати аномальним, оскільки наш розум природно усуває асоціації, здатні порушити розуміння сказаного; проте його існування доводять асоціації нижчого рівня, тобто тут гра слів заснована на випадкових абсурдних збігах; ці останні можуть виникати зі звичайної омонімії, як, наприклад, у парі: Zes musiciens produisent les sons et les Отже, перед нами або спільність і за змістом, і за формою, або спільність лише за формою чи лише за змістом. Будь-яке слово завжди може викликати в пам’яті все, здатне так чи інакше з ним асоціюватися. У той час, коли синтагма відразу ж викликає уявлення про порядок (послідовність) і визначену кількість елементів, члени асоціативної групи не постають перед нами у певній кількості чи в певному порядку. Якщо продовжити асоціативний ряд таких слів, як désir-eux “бажаючий”, chaleur-eux “палкий”, peur - eux “лякливий” тощо, то неможливо заздалегідь сказати, якою буде кількість підказаних пам’яттю слів і в якій послідовності вони з’являться. Будь-який член групи можна розглядати як центр сузір’я, як точку, де сходяться інші сурядні з ним члени групи, кількість яких залишається невизначе- ною (див. схему): ( enseignement J grainetiers les vendent “Музики виробляють звуки/висівки, а торговці насінням їх продають”. Цей випадок треба відрізняти від іншого, де цілком випадкова асоціація може спиратися на зближення понять (пор. франц ergot “шпора у півня”: ergoter “чіплятися до дрібниці”; нім. Ьіаи “синій”: durchblauen “побити”). Тут ідеться про нове тлумачення одного з членів пари, — це випадки народної етимології (див. с. 220). Сам факт цікавий для семантичної еволюції, але з синхронічної точки зору він просто підпадає під згадуваний вище клас асоціацій: enseigner: enseignement. — Прим. вид.Втім, з двох особливостей асоціативного ряду — невизначеності порядку і невизначеності кількості — лише перша наявна завжди; другої може не бути, наприклад, у такому характерному для цього ряду типі, як парадигми словозмін. У такому ряді, як лат. dominus, dominï, domino тощо, ми маємо асоціативну групу, утворену спільним елементом — іменною основою domin-, але цей ряд не безмежний, як ряд enseignement, changement тощо; адже кількість відмінків визначена; і навпаки, порядок їх послідовності просторово не фіксується, і їх упорядкування у граматичному описі залежить виключно від довільних дій автора граматики. Для свідомості мовців називний відмінок — це ніяк не перший відмінок відмінювання, і члени парадигми можуть виникати в тому чи іншому порядку за обставинами. Розділ VI МЕХАНІЗМ МОВИ § 1. Синтагматичні єдності Отже, сукупність звукових і значеннєвих відмінностей, з яких складається мова, є наслідком двох видів зближень — асоціативних і синтагматичних. Угруповання тих та інших значною мірою визначається мовою, власне, ця сукупність відношень і становить мову, вона ж спрямовує її функціонування. Перше, що нас вражає в цій організації, — це синтагматичні єдності: майже всі одиниці мови залежать або від того, що їх оточує у мовленнєвому ланцюжку, або від частин, з яких вони складаються самі. Це можна показати на прикладі словотворення. Такий елемент, як désireux “бажаючий”, розкладається на два елементи нижчого порядку (désir-eutс), але це не два самостійні елементи, механічно поєднані разом (désir + eux). Це сполучення двох солідарних (взаємозалежних) елементів, які набувають вартості лише завдяки взаємодії в одиниці вищого порядку (désir х eux). Суфікс -eux, взятий окремо, не існує; своє місце у мові він отримує завдяки низці таких загальновживаних слів, як chaleur-eux “палкий”, chanc-eux “щасливий” тощо. Корінь, у свою чергу, також не автономний — він існує лише у сполученні з суфіксом: у слові roul-is “хитавиця” елемент roui — нічого не означає без суфікса -is. Отже, вартість цілого визначається його частинами, а вартість частин — їхнім місцем у цілому; ось чому синтагматичне відношення частини до цілого настільки ж важливе, як і відношення між самими частинами. Це і є той загальний принцип, який випливає з усіх перелічених вище синтагм (див. с. 157); тут завжди йдеться про більші одиниці, утворені меншими, причому як ті, так і інші перебувають у відношенні солідарності (взаємозалежності). Щоправда, мова містить і самостійні одиниці, які не мають синтагматичних відношень ані зі своїми частинами, ані з іншими одиницями. Такі еквівалент иречень, як oui “так”, non “ні”, merci “дякую” тощо, можуть правити за добрі приклади. Однак цього факту, поготів виняткового, ще не досить, аби поставити під сумнів загальний принцип. Як правило, ми говоримо не окремими знаками, а групами знаків, організованими множинами, які самі становлять знаки. У мові все зводиться до відмінностей, але так само все зводиться і до угруповань. Цей механізм полягає у функціонуванні послідовних членів відношення і нагадує роботу машини, деталі якої взаємодіють, хоча й розташовані в одному вимірі. § 2. Одночасне функціонування синтагматичних і асоціативних угруповань Між утвореними таким чином синтагматичними (й асоціативними) угрупованнями існує зв’язок взаємозалежності; вони взаємозумовлені. Справді, координація у просторі сприяє утворенню асоціативних координацій, які, у свою чергу, необхідні для поділу синтагми на складники. Розгляньмо складне слово dé-faire “руйнувати”, “відділяти”. Ми можемо зобразити його на горизонтальній осі, яка відповідає мовленнєвому ланцюжку. Але водночас і вже на іншій осі у підсвідо- мості мовців зберігаєть- dc-fâilG В ► ся один або кілька асо- ціативних рядів. Кожен з їхніх членів має якийсь спільний з синтагмою елемент. Так само лат. quadruplex “четвертий” є синтагмою лише завдяки тому, що спирається на два асоціативні ряди. Défaire і quadruplex можуть розкладатися на елементи нижчого порядку, інакше кажучи, становлять синтагми саме завдяки тому, що їх оточують всі інші перелічені форми. Якби всі форми з елементами dé- або faire зникли з мови, défaire стало б нерозкладним; воно перетворилося б на простий елемент, а обидві його частини стали б непротиставні одна одній .dé-fake / décoller / déplacer / découdre / тощо / \ faire \ refaire \ contrefaire |