Сосюр. Курс загальної лінгвістики. Ferdinand
 Скачать 0.68 Mb.
|
|
ТОЩО EQU0S Таке розуміння не захищене від критики з багатьох поглядів. Воно передбачає, що словам передують уже готові поняття (див. с. 142 і далі), воно не говорить" нам про те, яку природу має назва — голосову чи психічну, адже слово arbor можна розглядати і в першому, і в другому плані; нарешті, воно дозволяє думати, що зв’язок між назвою і річчю встановлюєть- тощо ся зовсім просто, насправді ж це далеко не так. Проте цей спрощений погляд може наблизити нас до істини, адже показує, що мовна одиниця є чимось подвійним, утвореним внаслідок поєднання двох складників. Розглядаючи мовленнєвий зв’язок (с. 23), ми з’ясували, що обидві сторони лінґвістичноґо знака психічні і з’єднані в нашому мозку асоціативним зв’язком. Ми особливо на цьому наголошуємо.Лінгвістичний знак поєднує не річ і назву, але поняття та акустичний образ . Цей останній є не матеріальним звучанням, чисто фізичною річчю, а психічним відбитком цього звучання, уявленням, яке ми отримуємо про нього від наших органів чуттів, акустичний образ має чуттєву природу, і якщо іноді ми називаємо його “матеріальним”, то лише з цієї причини і для протиставлення його іншому, взагалі абстрактнішому, члену асоціативної пари — поняттю (концепту). Психічний характер акустичних образів добре видно при спостереженні за нашою власного мовною діяльністю. Не ворушачи ні губами, ні язиком, ми можемо розмовляти самі з собою або повторювати по- думки якийсь вірш. Саме через те, що слова мови є для нас акустичними образами, не слід говорити, що їх складають “фонеми”. Цей термін стосується акту фонації і може відповідати лише усному, вимовленому слову як реалізації внутрішнього образу в мовленні. Ми можемо уникнути цього непорозуміння, говорячи про звуки та склади слова, але пам’ятати при цьому, що йдеться про акустичний образ (звука)5. Отже, лінгвістичний знак є двосторонньою психічною сутністю, яку можна зобразити схематично в такому вигляді:   Обидва ці елементи глибоко пов’язані між собою і $ один одного передбачають. / Чи шукаємо ми зміст ла- / тинського слова arbor, чи / слово, якому в латині від- 1 повідає поняття “дерево”, ясно, що лише такі освячені мовою зіставлення, як  видаються нам відповідними дійсності, а будь-які інші, породжені уявою зіставлення, ми відкидаємо. Це визначення порушує важливе питання термінології. Ми називаємо знаком поєднання поняття та акустичного образу, але у загальноприйнятому розумінні цей термін звичайно означає лише акустичний образ, наприклад, слово arbor тощо. Забувають, що коли arbor і називають знаком, то лише тому, що воно містить у собі поняття “дерево”, і, отже, чуттєва частина знака передбачає знак як ціле6. Двозначність зникне, коли назвати всі три наявні тут поняття іменами, що передбачають одне одного і водночас взаємно протиставлені. Ми пропонуємо залишити слово знак для назви цілого, а терміни по- няття та акустичний образ замінити відповідно на позначене (сиґнгфікат) і позначення (сиґнгфгкант); останні два терміни мають ту перевагу, що вказують на протиставлення як між собою, так і щодо цілого, частинами якого вони є. Що стосується слова знате, то ми змушені залишити його без змін, адже не знаємо, чим його замінити, бо повсякденна мова не підказує нічого кращого. Визначений таким чином лінгвістичний знате має дві першорядні властивості. Вказуючи на них, ми тим самим формулюємо принципи досліджуваної тут галузі знань. § 2. Перший принцип: довільність знака Зв’язок між позначеним і позначенням довільний; оскільки під знаком ми розуміємо ціле, що виникає внаслідок поєднання (асоціації) певного позначення (сиґніфіканта) з певним позначенням (сигніфікатом), можна висловитися простіше: лінґвістичний знак довільний. Так, наприклад, поняття sosur “сестра” не пов’язане жодним внутрішнім зв’язком з послідовністю звуків s-ce:r, що є її французьким позначенням; воно могло б виражатися і будь-яким іншим сполученням звуків; відмінність між мовами і сам факт існування різних мов може тут правити за доказ: по один бік мовного кордону позначене “бик” виражене через позначення b-ce-f (фр. bosuf), а по інший — через позначення o-k-s (нім. Ochs). Принцип довільності знака ніким не заперечується, однак часто легше відкрити істину, аніж визначити їй належне місце. Названий принцип домінує в усій лінгвістиці мови; наслідки з нього незліченні. Щоправда, не всі вони помітні з першого погляду з однаковою очевидністю; віднайти їх можна лише після багатьох зусиль, — що, власне, й доводить першорядну важливість цього принципу. Зауваження побіжне: коли семіологія сформується як наукова дисципліна, вона має поставити питання, чи належать до її компетенції способи вираження, побудовані на цілковито “природних” знаках, як-от пантоміма. Навіть коли семіологія і визнає їх за свої, все одно головним її предметом залишиться сукупність систем, побудованих на довільності знака. Справді, всякий прийнятий у певному суспільстві спосіб вираження в принципі ґрунтується на колективній звичці, або, що те саме, на угоді. Так, знаки ввічливості, часто маючи певну природну виразність (згадаймо про те, що китайці вітали свого імператора, падаючи по дев’ять разів йому в ноги), все-таки фіксуються правилом, і вживати ці знаки нас спонукає саме це правило, а не їхня власна цінність. Отже, можна сказати, що цілком довільні знаки краще від усяких інших реалізують ідеал семіологічного підходу; ось чому мова, найскладніша і найпоширеніша з усіх систем вираження, є разом з тим і найбільш характерною з них; у цьому розумінні лінґвістика може правити за взірець для всієї семіології, хоча мова — це лише одна з семіоло- гічних систем. Для позначення лінгвістичного знака, або, точніше, того, що ми називаємо позначенням, часом вживають слово символ. Однак це створює певні незручності, саме внаслідок нашого першого принципу. Символу властиво те, що він ніколи не є цілком довільним; він не “порожній”, в ньому є залишок природного зв’язку між позначеним і позначенням. Символ правосуддя — терези — не можна замінити абичим, наприклад возом. Слово довільний також потребує пояснення. Його не слід розуміти так, що позначення можуть вільно вибирати мовці (нижче ми побачимо, що індивід неспроможний будь-що міняти у знаку, визнаному пев- ною мовною громадою); ми тут маємо на увазі, що позначення немотивоване, тобто довільне щодо свого позначеного, з яким, у нього немає жодного природного зв’язку в дійсності. Відзначимо насамкінець два можливі заперечення проти впровадження цього першого принципу.
Щодо справжніх звуконаслідувань (типу буль- буль, тік-так), то вони не лише нечисленні, а й якоюсь мірою довільні, адже становлять лише приблизну і вже напівумовну імітацію певних звуків (пор. фр. оиа оиа, але нім. wau wau “гав-гав!”). Крім того, увійшовши до мови, звуконаслідування більшою чи меншою мірою зазнають фонетичної, морфологічної та інших видів еволюції, властивих решті слів (пор. фр. pigeon “голуб”, утворене від народнолатинського ргргд, яке у свою чергу походить від звуконаслідування): це очевидний доказ того, що звуконаслідування дещо втратили зі своїх первісних властивостей і набули характеру лінгвістичного знака взагалі, ставши немотивованими.
Про вигук можна говорити те саме, що і про звуконаслідування. Є спокуса вбачати у вигуках безпосереднє вираження реальності, продиктоване, так би мовити, самою природою. Однак стосовно більшості з них можна заперечувати наявність необхідного зв’язку між позначеним і позначенням. Досить порівняти дві перші-ліпші мови, аби побачити, наскільки відмінні в них відповідні вирази (напр. фр. аіе\ і нім. аи\ “ой”!). До того ж відомо, що чимало вигуків були колись повнозначними словами (пор. фр. diablel “чорт забирай!” при diable — “чорт”; mordieu\ “чорт забирай!” при mort — “смерть” і Dieu — “Бог”). Підсумовуючи, слід визнати, що звуконаслідування і вигуки посідають у мові другорядне місце, а їхнє символічне походження з’ясоване не остаточно. § 3. Другий принцип: лінійний характер позначення Слухове за своєю природою, позначення розгортається лише у часі, запозичивши від нього характерні особливості: а) воно наділене тривалістю; б) його тривалість має лише один вимір — це лінія. Цей принцип очевидний, але, здається, про нього ніколи не згадують, бо, мабуть, вважають занадто простим, а, однак, цей принцип також фундаментальний, і наслідки його -теж незліченні. За своєю важливістю він не поступається першому принципові. Від нього залежить увесь механізм мови (див. с. 156). На відміну від візуальних позначень (морські сигнали тощо), які можуть водночас сполучатися в кількох вимірах, акустичні позначення розташовуються лише на лінії часу; їх елементи йдуть один за одним, утворюючи низку. Ця їхня особливість унаочнюється, щойно ми починаємо зображати акустичні елементи на письмі, замінюючи їх послідовність у часі просторовою низкою графічних знаків . В окремих випадках це не так очевидно. Коли, наприклад, я наголошую певний склад, може здатися, що в цій одній точці я нагромаджую різні елементи позначення. Однак це ілюзія, бо склад і його наголос утворюють один акт фонації; всередині цього акту немає двоплановості, існують лише різні опозиції (протиставлення) його і суміжних елементів (див. с. 166). Як видно з тексту, Ф. де Сосюр не ототожнює лінгвістичний знак і графічний знак, як це роблять (посилаючись на нього) деякі сучасні мовознавці. Див. також початок § 2 розділу VI Вступу. — Прим. ред.Розділ II НЕЗМІННІСТЬ ТА МІНЛИВІСТЬ ЗНАКА § 1. Незмінність знака Якщо позначення виступає щодо позначуваного ним поняття як вільно вибране, то щодо мовної громади, яка його використовує, воно, навпаки, не вільне, а накинуте. З цією громадою не радяться, і обране мовою позначення замінити іншим не можна". Цей позірно суперечливий факт можна було б назвати “вимушеним ходом”. Мові немовби кажуть: “Вибирай!”, але до цього додають: “Ось цей знак, а не інший”. Не лише окремий індивід неспроможний, — коли б він і захотів, — ні в чому змінити вже зроблений мовою вибір, а й саме суспільство не має влади над жодним словом. Мовна громада має справу з мовою такою, якою вона є. Отже, мову не можна уподібнювати до простої угоди, і саме з цього погляду лінгвістичний знак становить особливий дослідний інтерес; адже коли ми хочемо показати, що прийнятий у суспільстві закон є щось накинуте, а не вільно обране, то найблискучі- шим доказом тут буде саме мова. Розгляньмо тепер, у який саме спосіб лінгвістичний знак уникає впливу нашої волі, а згодом зупинімося на важливих наслідках, що з цього випливають. За будь-якої доби, — як далеко б ми не заглиблювалися в минуле, — мова завжди виступає як спадщина попередньої епохи. Можна уявити собі в минулому такий акт, коли в певний момент речі отримали свої назви, тобто коли було немовби укладено угоду про розподіл понять за акустичними образами, — хоча насправді про такий акт нам нічого не відомо. Думку про те, що це могло б бути саме так, і підказує нам загострене відчуття довільності знака. Насправді всяке суспільство знає і завжди знало мову лише як успадкований від попередніх поколінь продукт, що має сприйматися лише таким, яким він є. Тому й питання про походження мови не має того важливого значення, якого йому звичайно надають. Таке питання можна навіть і не ставити; єдиний реальний об’єкт лінгвістики — це нормальне і регулярне життя вже сформованої мови. Будь-який даний стан мови завжди є продукт історичних чинників, які й пояснюють, чому знак незмінний, тобто чому він чинить опір усякій спробі довільної заміни. Однак твердження, що мова — це спадщина, геть нічого не пояснює, коли на цьому й зупинитися. Хіба не можна будь-коли змінити успадковані віддавна закони? Таке заперечення змушує нас, врахувавши суспільне середовище мови, ставити питання про неї як про всяку іншу суспільну інституцію. Яким чином передаються ці останні? Ось те загальніше питання, що охоплює і питання про незмінність. Передусім слід з’ясувати ступінь свободи інших інституцій;- ми побачимо, що кожній з них властивий свій баланс між накинутою традицією та вільною від традиції діяльністю суспільства. Потім з’ясуємо, чому в даній суспільній категорії першорядні чинники в цілому потужніші від другорядних. І нарешті, повертаючись знову до мови, маємо запитати себе, чому історичний чинник спадкоємності є в ній панівним і заперечує будь-яку можливість загальної раптової зміни в мові. У відповідь на це запитання можна було б висунути чимало аргументів і сказати, наприклад, що зміни мови не пов’язані з чергуванням поколінь, які зовсім не надбудовані взаємно, наче шухляди в комоді, а змішані й переплетені, охоплюючи людей різного віку. Можна нагадати і про те, скільки зусиль потребує вивчення рідної мови, щоб прийти до висновку про неможливість її загальної зміни. Варто додати, що рефлексія не бере участі у використанні певної мови і що мовці значною мірою не усвідомлюють законів мови. А коли вони їх не усвідомлюють, то яким чиноМ во'ни могли б їх змінити? Хай навіть вони ставилися б до мовних фактів і свідомо, — нагадаймо, що самі ці факти аж ніяк не викликають критики з боку мовців у тому розумінні, що кожний народ у цілому задоволений своєю успадкованою мовою. Це досить важливі міркування, однак справа не в них: ми віддаємо перевагу викладеним далі суттєвішим і безпосереднішим міркуванням, від яких залежать усі інші.
Вже цього найсуттєвішого факту досить, аби показати неможливість мовної революції. З усіх суспільних інституцій мова залишає найменше поле для ініціативи. Мова складає невіддільну частку життя суспільства, яке, інертне за своєю природою, виступає передусім як консервативний чинник. У всякому разі, стверджувати, що мова — це продукт суспільних сил, іще не досить для унаявлення її залежності від них; пам’ятаючи, що мова завжди успадковується від попередньої доби, слід додати, що ці суспільні сили діють залежно від часу. Мова характеризується сталістю не лише тому, що обтяжена консерватизмом суспільства, а й тому, що існує в часі. Ці два факти невіддільні один від одного. Повсякчас вірність минулому унеможливлює свободу вибору. Ми кажемо людина й собака тому, що й до нас казали людина й собака. Це не заважає тому, аби в цілому явищі зберігався зв’язок між двома антиноміями: довільною угодою, що зумовлює вільний вибір, і часом, що цей вибір суворо фіксує. Саме тому, що знак довільний, він не знає іншого закону, крім закону традиції, і, навпаки, знак може бути довільним, лише спираючись на традицію. |