06.04 політологія. Глобалізація і сучасний світ План лекційного заняття
 Скачать 61.76 Kb.
|
|
Глобалізація і сучасний світ План лекційного заняття: Глобалізація – це така форма інтернаціоналізації, коли вона набуває рис транснаціоналізації. Глобалізація відрізняється поширенням тісних взаємовідносин і взаємозалежності між країнами практично на всю земну кулю. У сучасній науці глобалізацію розглядають як просунуту стадію розвитку процесу інтернаціоналізації різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних. На цій стадії інтернаціоналізація поступово охоплює усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. І це не просто територіальне поширення інтернаціоналізації. Глобалізація надає взаємозв'язкам різних країн нові властивості, нову силу. Деякі дослідники вважають глобалізацію якісним стрибком, переходом інтернаціоналізації суспільних відносин на більш високий ступінь свого розвитку. Стимулом для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна революція. Початок процесу глобалізації пов'язується в часі з переходом індустріалізації розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе значення має бурхливий розвиток світової системи інформації, який сприяв транснаціоналізації виробництва капіталу. Інформаційно-комунікаційні системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час незалежно від місцезнаходження агентів угод. Виключну роль в цьому процесі відіграє Інтернет. Світова інформаційна мережа забезпечує глобалізацію капіталу і децентралізовану концентрацію виробництва і праці. Утворюється світовий інформаційно-фінансовий простір. Важливою стороною сутності глобалізації є утворення і швидкий розвиток наднаціональних структур у світовій економіці. Наявність транснаціонального капіталу утруднює, а то й робить неможливим автономне регулювання внутрішніх ринків. Це означає, що жодна країна сьогодні не може планувати свою економіку без огляду на світову економічну ситуацію і не може не зважати на стратегічну політику транснаціональних корпорацій. Якщо раніше господарство практично кожної країни становило систему, що самовідтворюється, то тепер такою системою є тільки світове господарство в цілому. Глобалізація має свої характерні риси, що виокремлюють її серед інших світогосподарських процесів, а саме: 1) посилення взаємозв'язку всіх дій країн в соціально-економічній сфері, політиці, культурі. В цьому відношенні значною є стимулююча роль міжнародних організацій, особливо системи ООН і регіональних інтеграційних об'єднань; територіальне поширення інтернаціоналізаційних процесів, які сьогодні охоплюють увесь світ; 2) універсалізація міжнародних економічних відносин; вона має, таке вираження: - втілення єдиних міжнародних стандартів у всі сфери міжнародної економічної діяльності (у торгівлі, у кредитно-валютній діяльності тощо); - використання однакових критеріїв в макроекономічній політиці; - уніфікація вимог до податкової політики (єдиний підхід до встановлення митного законодавства). Глобалізація є об'єктивним і неухильним процесом. Загалом її слід оцінювати позитивно, оскільки вона об'єднує національні економіки в єдине організаційне ціле і тим самим підвищує ефективність світового господарства. Глобалізація сприяє зближенню не тільки економік, а й культур різних народів, полегшує встановлення порозуміння між ними. Проте цей процес супроводжується накопиченням серйозних проблем, які постають не тільки перед окремими країнами, але й перед усім людством. Глобалізація супроводжується розвитком економічної інтеграції на регіональному рівні. Регіональна інтеграція полягає в тісному, органічному сплетінні національних економік країн, що компактно розташовані в певному просторі (регіоні). На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю. Регіональна інтеграція у своєму розвитку проходить п'ять стадій або рівнів: зону преференційної торгівлі; зону вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і валютний союз. Глобалізація економічного розвитку випливає з глибокої взаємозалежності складових частин світового господарства, з його єдності та цілісності, що посилюється в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва й обігу, інтенсифікації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий процес глобального синтезу світового масштабу, який втягує у свій вир практично всі країни світу. Поряд із глобальною інтеграцією проявляються дезінтеграційні тенденції, і не лише у світовому масштабі, а й у межах окремих країн. Процес пов'язаний із збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого - відносного насичення потреб усередині країни на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає постійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній та натурально-речовій формах.Широкий вихід на світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці які б забезпечували безперервність і розширення процесу виробництва. У цьому неможливо й економічно недоцільно виробництво в межах окремих країн усієї номенклатурі товарів і послуг. Економічне вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. Елементи глобальної економіки: 1) Міжнародна науково-технічна сфера 2) Сфера (система) міжнародного виробництва 3) Світовий ринок і міжнародна торгівля 4) Міжнародна валютно-фінансова система Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і ліцензій, інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію й нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології. Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій — портфельні і прямі. На авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які поряд із традиційними стають нині головними суб'єктами світогосподарських процесів. Таких нових суб'єктів вісім: · міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, МОП, СОТ); · країни «великої сімки»; · регіональні організації, яких налічується близько 60; · багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.); · інституціональні інвестори (пенсійні фонди, страхові компанії); · неурядові організації; · великі міста; · окремі видатні особистості (науковці — Нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.). Особливості сучасної економічної глобалізації З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого —глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими й інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми доходами. Таким чином, за незаперечних переваг слід ураховувати неоднозначність, різноспрямованість впливу глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного виробництва. Нині позитивним проявом деіндустріалізації можна вважати розвиток сервісної економіки, ноосферизацію виробництва, виникнення космічних технологій, поступовий перехід до неоекономіки, до постекономічних форм суспільства. Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі повернення до застарілих, традиційних, архаїчних структур господарства в ряді країн, що розвиваються, та в перехідних економіках внаслідок їхньої неконкурентоспроможності та слабкості власної ресурсної бази економічного розвитку. G7, або «Вели́ка сі́мка» — міжнародний клуб урядів семи високорозвинених країн світу (США, Японія, Німеччина, Британія, Франція, Італія, Канада). Велика сімка (G7) створювалась як неформальний форум, тому у неї немає адміністративної структури, на відміну від інших міжнародних організацій, таких як ООН чи Світовий Банк. Група G7 не має постійного секретаріату чи кабінетів для учасників.Після саміту на той час Великої вісімки 2008 року, група могла би змінити назву на G9, оскільки президент Єврокомісії брав участь як рівний учасник у всіх заходах саміту.Президентство у групі ротується серед країн-учасниць на річний термін, що починається з 1 січня. Країна-президент групи відповідає за планування та проведення серій зустрічей на міністерському рівні, керує на саміті голів урядів, що проводиться посеред року.Зустрічі міністрів збирають разом міністрів з метою обговорення питань, що складають взаємний або глобальний інтерес. Обговорюються теми: здоров'я, втілення у життя законів, праці, економічного та соціального розвитку, енергетики, навколишнього середовища, зовнішньоекономічних відносин, правосуддя та питань внутрішньої політики, тероризму та торгівлі. Також проводилися окремі серії зустрічей, так звані «8+5» (на той час), започатковані у 2005 році на саміті у Шотландії, які відвідували міністри фінансів та енергетики усіх восьми країн-учасниць групи, а також Бразилії, Китаю, Індії, Мексики та Південної Африки.У червні 2005 міністри юстиції та міністри внутрішніх справ країн групи G8 погодили створення міжнародної бази даних педофілів. Представники G8 також створили спільну базу даних щодо тероризму, який заборонений законодавчо у окремих країнах. Велика двадцятка, або G-20 є групою міністрів фінансів та керівників центральних банків 20 економік: 19 з найбільших економік світу та Європейського Союзу. Загалом, економіки G-20 становлять 90% світового ВНП, 80% світової торгівлі (включаючи внутрішню торгівлю у ЄС) та дві третини населення світу. Ідея створення «Великої двадцятки» обумовлена прийнятим на зустрічі лідерів «Великої сімки» в Кельні в червні 1999 року рішенням встановити «неформальний механізм для діалогу з ключових питань економічної і фінансової політики між системоутворюючими країнами світу з метою досягнення стабільного і стійкого зростання світової економіки на благо всіх країн».Засновницька конференція міністрів фінансів і керівників центральними банками «Великої двадцятки» відбулася 15-16 грудня 1999 року в Берліні. Конференція визначила, що «Група двадцяти» є неформальною організацією, що об'єднує країни з різних регіонів світу і з різним рівнем господарського розвитку, а також провідні міжнародні фінансові організації на основі зацікавленості в колективному вирішенні найважливіших світових економічних і фінансових проблем. Членами «двадцятки» є Австралія, Аргентина, Бразилія, Велика Британія, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Корея, Мексика, Німеччина, ПАР, Росія, Саудівська Аравія, США, Туреччина, Франція, Японія і Європейський Союз. Основна форма діяльності G20 — щорічні зустрічі на рівні міністрів фінансів і голів центробанків. Зустрічі проходять в країні, яка є головою групи. Країна-голова G20 міняється щорічно за принципом ротації. При цьому щороку країни, що головують, повинні бути з різних регіонів. Тимчасовий секретаріат розташовується в країні, що головує. 14-16 листопада 2008 року у Вашингтоні відбувся саміт «великої двадцятки», в рамках якого обговорювалися наслідки світової фінансової кризи і заходи, необхідні для його подолання. Учасники саміту в спільній декларації затвердили п'ять принципів реформ для зміцнення фінансових ринків і режимів регуляцій для запобігання майбутнім кризам, а також домовилися провести наступну зустріч «двадцятки» до 30 квітня 2009 року. У роботі вашингтонського форуму брали участь лідери держав-членів G20, ЄС, ООН, МВФ, Світового банку і Форуму фінансової стабільності. Вестернізація — процес переходу особи, групи осіб чи суспільства в цілому від власної традиційної системи цінностей до системи цінностей Західної цивілізації, які базуються на верховенстві закону, домінуванні індивідуального над колективним, перевага приватної власності над общинною та прав людини над її обов'язками. У 18-20 століттях вестернізація виступала синонімом модернізації і глобалізації. Секуляриза́ція — це вид змін у взаємовідносинах релігії з суспільством у напрямку звільнення від релігійного впливу. Зокрема: Перетворення церковної і монастирської власності (головним чином, земельної) на власність світську, державну. Вилучення чогось із церковного відання й передання його до світського, цивільного. Звільнення від впливу церкви (наприклад шкільної освіти). Існує ще одне визначенняя «секуляризація населення». Під ним, як правило, розуміють спад релігійної практики, зниження кількості членів церкви, а також зменшення християнського впливу, християнських цінностей і певних норм. Сакрализация - получение политикой священного, связанного с религиозным культом, статуса. В традиционном деспотическом обществе сакрализация политики получила свое естественное развитие. В этом обществе все социальные технологии осмысливаются сверхъестественным образом. Политика осуществляется так, а не иначе в соответствии с установлением высших сил. В классическом сакрализованном обществе функцию аппарата управления осуществляют жрецы. Политика выступает в качестве культового процесса, а религия носит политический характер. Политическая организация, характерная для западной культуры, имеет несколько иной характер. В ней происходит дифференциация политического и культового, религиозного. В то же время религия и политика связаны очень тесно. Реальная десакрализация происходит в развитом промышленном обществе западной цивилизации. По форме организации десакрализация совпадает с демократией. Демократическая форма политики высшую сакральную власть заменяет системой права, созданной законодательными органами государства. Высок был уровень сакрализации политики в России до 1917 г. Абсолютная монархия российского царя традиционно являлась воплощением абсолютной божественной воли. Царь, или Император Российской Империи являлся «помазанником» Бога - непосредственным воплощением божественной воли. Советская власть по форме была абсолютно секуляризирована (отделение церкви от государства), но по содержанию сакральность во многом сохранилась - для некоторой части населения место Христа заняла идея коммунизма в образе Ленина. Это обстоятельство ряду исследователей позволяет сделать вывод о высоком уровне сакрализации и коммунистической власти в России. Релігійний ландшафт світу на початку ХХІ ст. виглядає таким чином. Християн майже 2 млрд., мусульман 1,2 млрд., 811,3 млн. індуїстів, 384,8 млн. прибічників китайських народних релігій, 360 млн. буддистів, 228.4 млн. — прибічників різних етнічних язичницьких релігій, 102,4 млн. — азійських неорелігій, 23,3 млн. сикхів, 14 млн. юдеїв, 12,3 африканських, афро-латиноамериканських, афрокарибських тощо анімістів, 7,1 млн. бахаїстів, 6,3 млн. конфуціанців, 4,2 млн. джайністів, 2,8 млн. синтоїстів, 2,6 млн. таоїстів, 2,5 млн. зороастрійців. 918 млн. землян не належали до жодної релігії, 150 млн. були атеїстами. Релігійний ландшафт планети все ще зберігає історико-географічну сегментацію і деякі країни виглядають достатньо гомогенними з огляду на релігійну приналежність своїх громадян. Але гомогенність ця розмивається; релігії зустрічаються одна з одною вже не тільки на „зовнішніх місійних полях”, як це було, з християнством й ісламом свого часу в Африці, а на своїх традиційних теренах. Мечеті вже давно стали звичними атрибутами західноєвропейських міст, ніхто не дивується мормонам – дітям монгольських кочовиків, так само, як і буддійським монахам бельгійського походження. Релігійна картина світу стає дедалі більш різноманітною. Особливо активно цей процес розгортається в християнстві. Але поруч із урізноманітненням бачимо і рух до уніфікації у великих релігійних традиціях – в буддизмі, індуїзмі і, особливо, в ісламі. Дві тенденції є прикметними для усвідомлення процесів, що відбуваються в ісламі ХХІ ст. Перша – це певною мірою деарабізація ісламу, позбавлення його тавра. При цьому, якщо християнство зміщується на Південь, то іслам – на Схід, за межі арабського світу, з Близького Сходу до Східної Азії. Лише менше чверті мусульман світу – араби. Інші ж вважають, що хоча іслам це лише один елемент в історії й культурі 55 націй світу, але елемент ключовий, такий, що з’єднує всі ці нації і надає їм чітке відчуття спільності. Друга тенденція – це стрімке зростання внаслідок міграційних процесів числа мусульман за межами традиційно ісламських країн. Мусульмани у західному світі опинилися у безпрецедентному становищі з точки зору наділення їх громадянськими правами й свободами, але, попри рівність перед законом, європейські, мусульмани не досягли соціального статусу і рівня економічного добробуту середнього британця, німця чи француза. Зрозуміло, що у сучасному світі відбувається безліч явищ, далеко не кожне з яких перетворюється на тенденцію. Тому лише про тенденції, які піддаються верифікації. Це, передовсім, ті, які пов’язані з демографічними тенденціями. Між іншим, саме прогнози 1950-70-х рр., які ґрунтувалися на тенденціях демографічних змін, найбільшою мірою справдилися на початку ХХІ ст. Тому, якщо говорити про тенденції, які ґрунтуються на демографічних змінах, то однією з найбільш помітних є зміщення християнства на південь. Але йдеться не просто про механічне зміщення християн на південь, йдеться про те, що це зміщення великою мірою змінює обличчя послідовників християнства, що християнство стає більш пасіонарним і навіть більш зарядженим конфліктогенним потенціалом. Це примушує тих, хто займається конфліктами чи дуже серйозними проблемами тероризму, говорити про епоху релігійного тероризму. Відомий дослідник релігійних конфліктів Девід Рапопорт доводить, що новочасний тероризм еволюціонує хвилеподібно і кожна хвиля охоплює приблизно покоління. Перша хвиля – анархістський терор 1880-х років, за яким пішла антиколоніальна хвиля 1920-х — вона тривала десь 40 років; третя хвиля – лівацька – почалася у 1960-ті і спала до кінця 2000-х рр. Нарешті 1979 р. почалася релігійна хвиля і вона триватиме десь до середини 20-х рр. цього століття. Релігійний терор вирізняється від терору секулярного і вирізняється істотно. Секуляристи воліють вбивати високо посадовців, релігійні – прагнуть актів з максимальною кількістю жертв, секуляристи схильні зводити число жертв серед мирного населення до мінімуму, що потрібно для збереження власне організації, релігійні воліють максимальної кількості жертв – людське життя для них, включно з життям соратників, — ніщо. Світські атакують символічні об’єкти – для релігійних важлива не лише символіка, але й кількість жертв. Терміном "глобальні проблеми" позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. Серед них: запобігання світової термоядерної війни; подолання зростаючого розриву в рівні економічного і культурного розвитку між розвинутими індустріальними країнами Заходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, злиднів і неписьменності; забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами; подолання екологічної кризи; припинення "демографічного вибуху" у країнах, що розвиваються, і демографічної кризи в розвинутих країнах через більш раціональне регулювання народжуваності; своєчасне передбачення і запобігання негативних наслідків НТР; стримування міжнародного тероризму й екстремізму, поширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу; вирішення поставлених сучасною епохою проблем освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини й моральних цінностей та ін. Будучи наслідком всього попереднього розвитку людства, глобальні проблеми виступають як специфічне породження саме сучасної епохи, як наслідок неприпустимої нерівномірності соціальне - економічного, політичного, науково-технічного, екологічного і культурного розвитку в умовах якісно нової, своєрідної історичної ситуації. Всі глобальні проблеми сучасності взаємозалежні, взаємозумовлені, й ізольоване їх вирішення неможливе. Забезпечення подальшого економічного розвитку природними ресурсами необхідно передбачає запобігання зростаючого забруднення навколишнього середовища, оскільки це веде до екологічної катастрофи. Тому ці проблеми і називаються екологічними, і часто розглядаються як дві сторони однієї екологічної проблеми. Глобальні проблеми характеризуються певною "ієрархією", тобто пріоритетністю одних з них стосовно інших, їхньою співпідпорядкованістю. Без'ядерний, ненасильницький світ є не тільки вищою соціальною цінністю, але й необхідною попередньою умовою вирішення всіх інших глобальних проблем. Адже приведення в дію всього 5% нині існуючого в світі ядерного потенціалу достатньо, щоб трапилася непоправна екологічна катастрофа. Дати реальне уявлення про майбутнє - найважливіше завдання науки. Реалізувати його можливо, лише виходячи з принципів, на яких взагалі тримається весь фундамент наукового знання.Мова йде про принцип об'єктивності, що передбачає: сувору відповідність висновків вихідним передумовам; доказовий аналіз реальності без яких-небудь суб'єктивних доповнень до неї; знання певних закономірностей, тенденцій історичного розвитку. Потрібно пам'ятати, що кількісне зростання і розвиток у природі і в суспільстві - аж ніяк не тотожні процеси. Удосконалення знарядь праці і методів виробництва постійно розширюють рамки економічного зростання, а технологічні революції створюють цілком нові, невідомі до того сфери економічної діяльності, не тільки примножують уже відомі природні ресурси, роблячи їх доступними для практичного використання, але й перетворюють у ресурс суспільного розвитку те, що колись ним не було.Зміни, що відбуваються сьогодні у світі, - важливий крок на шляху переходу людства до нової цивілізації, що може бути сформована на шляхах вирішення глобальних проблем. Ця нова цивілізація майбутнього, на думку вчених, ліквідує відчуженість людини від людини, суспільства, природи та від продуктів праці, покладе кінець розподілу людства на антагоністичні класи і соціальні групи, створить реальні умови для його самопізнання і вільного самооб'єднання на принципах нового гуманізму.Розмірковуючи над перспективами людства, слід підкреслити, що мова йде про можливість якогось єдиного демократичного і гуманного світового співтовариства, у якому будуть співіснувати різні форми власності - і суспільна, і приватна, різноманітні форми суспільних відносин. Проте за єдиної умови - це повинно бути суспільство демократії, суспільство, де людина буде центром усіх відносин. Європейська інтеграція України. Відповіді на проблемні питання до семінару: Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. У відносинах між Україною та Європейським Союзом діють такі угоди: Угода між Європейськими Співтовариствами та Україною про торгівлю текстильними виробами (підписана 5.05.93) Угода між Урядом України і Комісією Європейських Співтовариств про заснування Представництва Комісії Європейських Співтовариств в Україні та про його привілеї та імунітети (підписана 17.09.93) Угода між Урядом України і Комісією Європейських Співтовариств про створення Контактної групи по вугіллю та сталі (підписана 08.06.94) Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (підписана 14.06.94) Угода між Європейською Спільнотою та Урядом України про торгівлю деякими сталеливарними виробами (підписана 18.06.07) Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським Співтовариством з атомної енергії в галузі керованого термоядерного синтезу (підписана 23.07.99) Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським Співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (підписана 23.07.99) Угода про науково-технічне співробітництво між Україною та ЄС Угода між Україною та ЄС про деякі аспекти повітряного сполучення (підписна 01.12.05) Угода про співробітництво щодо цивільної глобальної навігаційної супутникової системи (ГНСС) між Європейським співтовариством, його державами-членами та Україною(підписна 01.12.05) Меморандум про взаєморозуміння щодо співробітництва в енергетичній галузі між Європейським Союзом та Україною (підписна 01.12.05) Є 7 пріоритетних напрямків імплементації Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС: Енергетика. Цей напрямок охоплюватиме реформу енергетичного сектору, включаючи приватизацію енергогенеруючого та розподільчого сектору та реформу вугільного сектору, продовження співробітництва у сфері відновлювальної енергетики та енергоефективності; інфраструктура транспортування енергоресурсів, особливо транзит газу; ядерна безпека і пов'язані з цим питання, включаючи закриття ЧАЕС та допомогу ЄС та країн Великої сімки у цьому секторі. Торгівля та інвестиції. Сторони концентруватимуть роботу на заходах, метою яких є прискорення переговорного процесу щодо вступу України у СОТ, включаючи прийняття та впровадження міжнародних стандартів і технічного регулювання, посилення захисту прав інтелектуальної власності відповідно до правил УПС та СОТ. Маючи на увазі зазначене та з метою сприяння загальному інвестиційному клімату, сторони продовжуватимуть докладати зусиль задля вирішення проблемних питань у торгівлі та у сфері інвестицій. Юстиція і внутрішні справи. Співробітництво концентруватиметься на впровадженні Плану дій ЄС, прийнятого Радою та затвердженого Україною. Це включатиме підготовку схеми, впровадження моніторингу, оцінки та визначення щорічних пріоритетних напрямків. Пріоритетними напрямками діяльності у сфері юстиції та внутрішніх справ є переговори щодо угоди про реадмісію, посилення менеджменту кордонів, включаючи розвиток прикордонної інфраструктури, питання міграції, судової реформи, верховенства права, боротьби з організованою злочинністю у всіх її формах, а також боротьби з тероризмом. Сторони також обговорюватимуть проблеми розширення ЄС, включаючи питання віз. Охорона навколишнього середовища. На додаток до співробітництва у сфері ядерної безпеки сторони мають намір концентрувати роботу насамперед на впровадженні Кіотського протоколу. Співробітництво також включатиме проблеми, пов'язані з погіршенням екологічної ситуації на Дунаї та на Чорному морі, у тому числі очищення стічних вод. Співробітництво у транспортній сфері включатиме подальшу інтеграцію української транспортної інфраструктури, зокрема портів, до європейської транспортної мережі в рамках пан'європейських транспортних коридорів, Чорноморського Пан'європейського транспортного простору ПЕТРА та ТРАСЕКА. Енергетична хартія йде корінням в політичну ініціативу, що виникла на початку 1990-х років в Європі, в той час, коли кінець холодної війни надав безпрецедентну можливість подолати колишнє економічне розділення європейського континенту. У світі глобалізації, що росте, і взаємозалежності між експортерами і імпортерами енергії загальновизнано, що багатобічні правила можуть забезпечити збалансованіші і ефективніші рамки для міжнародної співпраці, ніж ті, які передбачені лише в двосторонніх угодах або документах, що не мають законодавчої сили. Завданнями процесу Енергетичної Хартії є: намагання до відкритих, ефективних і надійних енергетичних ринків; сприяння забезпеченню клімату, який сприяє взаємозалежності в галузі енергетики, та базується на основі довіри між країнами. Ці завдання виконуються за допомогою: розширення і зміцнення "верховенства права" для сприяння розвитку ринку в енергетичному секторі; встановленняправил поведінки, принципів і рекомендацій стосовно відкритих та ефективних енергетичних ринків; розробка чітких загальноприйнятих правил по транзиту енергоносіїв; допомога країнам щодо розробки національної політики в галузі енергетичної ефективності; розширення географічного охоплення процесу Енергетичної Хартії; розвиток ролі Конференції з Енергетичної Хартії як найважливішого міжурядового форуму для політичних дискусій між Сходом і Заходом. Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, яка набула чинності 01.09.2017 р., детально регулює різноманітні аспекти політичної асоціації та економічної інтеграції. Аналізуючи положення Угоди, можна визначити такі позитивні положення для України: валютна лібералізація, тарифні квоти на експорт до ЄС, захист довкілля та ін. Тарифні квоти на експорт до ЄС Для будь-якої країни експорт є важливим інструментом на шляху розвитку економіки, тому це питання знайшло своє відображення в Угоді. В Додатку І-А Угоди встановлена система кількісних обмежень експорту визначених груп українських товарів до ЄС. Обмеження експорту продукції українського агропромислового комплексу, з одного боку. є закономірним у контексті захисту сільського господарства держав-членів ЄС, але з іншого боку, є гальмівним чинником для збільшення обсягів зовнішньої торгівлі України. Енергетичний ринок В межах виконання Угоди Україна взяла на себе низку зобов’язань щодо імплементації вимог певних директив, які регулюють також екологічні питання. Серед найважливіших можна виділити Директиву 2011/92/ЄС про оцінку впливу окремих державних і приватних проектів на навколишнє середовище, Директиву 2008/98/ЄС про відходи, Директиву 2003/87/ЄС про встановлення схеми торгівлі викидами парникових газів у межах ЄС та ін. Виконання Україною своїх зобов’язань у цій частині Угоди потребує вирішення багатьох проблем, а також залучення грошових та часових ресурсів. Однак простежується також позитивна тенденція. Зокрема, в деяких напрямках захисту довкілля.Варто зазначити, що Угодою передбачається співпраця в багатьох напрямах: модернізація та посилення наявної енергетичної інфраструктури, яка становить спільний інтерес , цілісність, надійність та безпека енергетичних мереж, поступова інтеграція електроенергетичної системи України до європейської електроенергетичної мережі; співпраця в межах Договору про заснування Енергетичного Співтовариства 2005 р.; розвиток конкурентоспроможних, прозорих і недискримінаційних енергетичних ринків на основі правил та стандартів ЄС шляхом проведення регуляторних реформ; ефективна співпраця з ЄІБ, ЄБРР та іншими міжнародними фінансовими організаціями й інструментами для підтримки співпраці у сфері енергетики. Валютна лібералізація Відповідно до ст. 145-146 розд. IV Угоди, сторони зобов’язані протягом 4-х років вжити заходів для забезпечення вільного руху капіталу, пов’язаного з надходженням прямих і портфельних інвестицій, наданням кредитів, що стосуються торговельних операцій або наданням послуг, фінансових позик та кредитів. Прийняття цього закону дозволить спростити механізм залучення іноземних інвестицій до України.Імплементація нормативно-правових актів ЄС до правової системи України – це крок уперед для правового регулювання цілої низки правовідносин. Однак українське бізнес-середовище зможе по-справжньому відчути результати європейської інтеграції лише через деякий час після набуття чинності законодавством та аналізу відповідної судової практики, які й будуть свідчити про реальну інтеграцію України до системи стандартів ЄС. Європейський Союз на сьогодні є головним торговельним партнером України, до нього спрямовується 32,1 % українського експорту. Послідовна імплементація положень Угоди має суттєво спростити налагодження ділових контактів як у торговельній, так і в інвестиційній сфері, надати можливість ефективного захисту інтересів українських експортерів на європейському ринку й водночас суттєво обмежити можливості захисту внутрішнього ринку України. Саме в цьому вбачаються основні потенційні можливості та ризики реалізації Угоди для України.У 2014–2015 рр. українські експортери мали змогу практично безмитно продавати свої товари на європейському ринку. Європейські ж компанії завозили в Україну товари, оплачуючи ввізне мито. За оцінками експертів, ці преференції мали приносити Україні до 500 млн євро доходу в рік і зберігали для вітчизняних виробників більш вигідні умови конкуренції на внутрішньому ринку . Зміцненню конкурентоспроможності національної економіки має сприяти розвиток вітчизняного підприємництва. Статтею 379 Угоди передбачено співробітництво сторін для впровадження стратегій розвитку малих і середніх підприємств (МСП) на принципах Європейської хартії малих підприємств, удосконалення нормативно-правового регулювання діяльності МСП, впровадження досвіду інноваційного підприємництва . Положення Угоди можуть бути використані для отримання фінансової та методичної допомоги щодо адаптації української системи звітності до європейських стандартів, уніфікації податкової та статистичної звітностей із міжнародними стандартами бухгалтерського обліку, що значно покращить умови взаємної торгівлі між Україною та ЄС. Угода має сприяти розвитку інноваційного підприємництва, яке є однією з важливих конкурентних переваг країн ЄС. Конкурентоспроможність МСП може бути покращена за рахунок поширення їх кластерної організації, оскільки кластери традиційно розглядаються у практиці ЄС як інструмент підвищення конкурентоспроможності. З огляду на двосторонній напрям дії Угоди про зону вільної торгівлі існує загроза конкуренції на внутрішньому ринку товарів і послуг, оскільки ціни на імпортовані в Україну з ЄС товари, послуги, сировину зменшаться внаслідок скасування ввізних мит. Звісно, конкурентнопроможність країн ЄС є значно вищою, тому можна очікувати наплив європейських товарів і послуг на український ринок. Для пересічних громадян ця ситуація має бути виграшною, оскільки продукти й послуги мають бути якіснішими та дешевшими. Для держави й українським підприємствам ця ситуація буде загрозливою, оскільки наші товари та послуги через низьку конкурентоспроможність не будуть реалізована ні на європейському ринку ні на внутрішньому. Для українських виробників Угода дає змогу зробити торгівлю на європейському ринку простішою та дешевшою. Після імплементації Угоди в Україні мають покращитися правила конкуренції, спростяться умови руху капіталів. Незважаючи на тарифну лібералізацію, перешкодою для виходу українських товарів на ринок ЄС залишаються саме нетарифні бар’єри. Мається на увазі різниця у технічних регламентах, стандартах, системах оцінки відповідності, системах контролю якості та безпеки продукції, а також у підходах до функціонування ринку як такого. «Східне партнерство» — політика Європейського Союзу (ЄС), що має на меті зміцнення стосунків зі східними сусідами ЄС і є продовженням східного напрямку існуючої Європейської політики сусідства. «Східне партнерство» було урочисто відкрито Європейським Союзом у Празі 7 травня 2009 року. Ініціатива Східного партнерства була представлена Польщею за підтримки Швеції у травні 2008 року на Раді ЄС. Ця ініціатива передбачала участь 6 країн Східної Європи — України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану. «Східне партнерство» передбачає: подальше спрощення візового режиму та поступовий рух до його лібералізації, укладення поглиблених зон вільної торгівлі, підтримку процесу адаптації законодавства та зміцнення інституційної здатності країн-партнерів, сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вимірювання ЄС, створення інтегрованої системи управління кордонами, співпрацю у сфері енергетичної безпеки. Чорноморська синергія — ініціатива Європейського Союзу, що має на меті головно двосторонні відносини ЄС з країнами Чорноморського регіону. Пропозиція Чорноморської взаємодії була ухвалена 11 квітня 2007 року. Фактична реалізація ініціативи почалась із зустрічі міністрів закордонних справ країн ОЧЕС та Трійки ЄС у Києві 14 лютого 2008 року. Пріоритетними напрямками програми є енергетика,транспорт, екологія, міграція та боротьба з транскордонною злочинністю. Партнерами ініціативи «Чорноморська синергія» є Болгарія, Румунія, Греція, Туреччина, Росія, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова та Україна. Ініціатива реалізується за рахунок спільного фінансування. Чотири пріоритети діяльності української влади, які забезпечать ефективність руху України до ЄС: 1)боротьба з корупцією; 2)здійснення економічних реформ; 3)вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ); 4)створення після цього зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Європейська інтеграція для України: це шлях модернізації економіки; подолання технічної відсталості; залучення іноземних інвестицій; залучення новітніх технологій; створення нових робочих місць; вихід на світові ринки. Очікувані результати від курсу України на евроінтеграцію: демократизація суспільства, захист прав і свобод людини та дитини; — розбудова сучасної високотехнологічної та високоприбуткової економіки; публічність влади, її відповідальність за свої дії; введення європейських стандартів якості життя населення та його соціальної захищеності; можливість реально вивчати та використовувати досвід європейських країн; розширення можливостей стажувань та навчання в державах Європейського Союзу; ліквідація тіньової та кланової економіки; новий імпульс для розвитку регіонів. |