Главная страница
Навигация по странице:

  • Гірсько-лугові грунти

  • Гірські лугово-степові грунти

  • 18.3. Грунти Українських Карпат

  • Таблиця 35. Основні типи грунтів Карпат

  • 19. ОХОРОНА ГРУНТІВ 19.1. Завдання охорони грунтів

  • 19.2. Патологія грунтового профілю та генетичних горизонтів

  • 19.2.1. Охорона грунтів від ерозії та дефляції Ерозія грунтів

  • Організаційно-господарські

  • Агротехнічні протиерозійні заходи

  • Грунтознавство


    Скачать 3.44 Mb.
    НазваниеГрунтознавство
    АнкорNazarenko_II_Gruntoznavstvo.doc
    Дата22.04.2017
    Размер3.44 Mb.
    Формат файлаdoc
    Имя файлаNazarenko_II_Gruntoznavstvo.doc
    ТипДокументы
    #5390
    страница29 из 39
    1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   39


    18.2. Особливості будови, складу і властивостей гірських грунтів

    Основні типи гірських грунтів: гірсько-тундрові, гірсько-лугові, гірські лугово-степові, гірські підзолисті, гірські мерзлотно-тайгові, гірські дернові, гірські сірі лісові, гірські дерново-карбонатні, гірські бурі лісові, гірські жовтоземи, гірські червоноземи, гірсько-коричневі, гірсько-чорноземні, гірсько-каштанові, гірські сіроземи, високогірські пустельні, гірські фералітні, гірські ферсіалітні, гірські вулканічні, гірські примітивні. Найбільшу площу займають гірсько-тундрові грунти, за ними йдуть бурі лісові, коричневі, мерзлотні, найменше серед гірських сірих лісових грунтів. Майже всі типи гірських грунтів мають свої аналоги на рівнинах. Класифікація так і розглядає гірський аналог рівнинного грунту як єдиний з ним тип. Самостійними гірськими вважаються тільки такі оригінальні грунти, які не зустрічаються на рівнинах: гірсько-лугові, гірсько-лугово-степові.
    Гірсько-лугові грунти – самостійний тип високогірських грунтів, що утворились в умовах великої кількості опадів (1000-1500 мм) на вилугуваних продуктах вивітрювання щільних порід. Займають вершини й верхні частини схилів усіх експозицій. Рослинність – лугова різнотравна альпійського (низькотравного) та субальпійського (високотравного) типу. Тип водного режиму промивний. Головним процесом грунтоутворення виступає дерновий.
    Профіль грунту слабо диференційований, невеликої потужності:

    Нд – слабооторфована підстилка;

    Hqгумусовий, потужністю 10-20 см, темно-бурий або коричнювато-бурий, грудкуватий з елементами порошистої структури, часто містить кам'янисті включення;

    HPqперехідний, потужністю 15-25 см, світліший, з бурими тонами, дрібногрудкувато-зернистий, багато щебеню;

    PQ – грунтотворна порода-елювій, делювій корінних порід або їх сполучення, каменисті відміни різного розміру, жовто-бурого кольору, потужністю 20-30 см;

    D – корінна гірська порода.
    Гірсько-лугові грунти представлені альпійськими та субальпійськими різновидами. Перші в Карпатах мають обмежене розповсюдження, оскільки залягають на висотах вище 1800 м над рівнем моря. Мають малу щільність верхніх горизонтів, велику вологоємність, високу водопроникність. Високий вміст вільних оксидів Fe, інколи навіть утворюються конкреції. За гранскладом ці грунти переважно легкосуглинкові. Всі вони володіють доброю грудкуватою структурою, що забезпечує пухку будову та велику пористість (щільність дрібнозему не перевищує 0,8 г/см куб, а пористість 70-80%). Дуже своєрідні фізико-хімічні властивості гірсько-лугових грунтів: низька насиченість обмінними основами (20-40% від ЄП), у верхніх горизонтах відбувається накопичення рухомого алюмінію, який на 80-96% обумовлює обмінну кислотність, дуже висока в них гідролітична кислотність – 15-20 і більше мг-екв на 100 г грунту. Містять багато "грубого" гумусу (8-20%), в якому Сгк:Сфк<1. Реакція грунтового розчину дуже кисла – рН сольової витяжки гумусового горизонту не перевищує 4,0, інколи знижуючись до 3,2 (Ф.П.Топольний, 1990).
    Гірські лугово-степові грунти розвиваються у засушливішому лугово-степовому поясі гір (наприклад, Кримських, східного Кавказу), на менш вилугуваних породах, в умовах періодично промивного водного режиму. Характеризуються сірими тонами в забарвленні, грудкувато-зернистою структурою, в профілі зустрічаються копроліти, що є ознакою степових грунтів.
    Профіль має таку типову будову:

    Нд – дернина, потужністю 5-10 см;

    Hq – гумусово-акумулятивний, потужністю

    15 см, сірувато-коричневий, грудкувато-зернистий, містить камені;

    HPq – перехідний, потужністю 15-20 см, світліший за попередній, містить багато щебеню;

    PQ – грунтотворна порода, елювій-делювій корінних порід;

    D – корінна гірська порода.
    Грунти містять значну кількість обмінних форм Аl та Н, що викликає іноді високу кислотність, рН = 5,5-7,2, ЄП = 30-35 мг-екв, СНО>70%, вміст гумусу досягає 10%, Сгк:Сфк 1. Підтипи грунтів виділяються за вертикальними зонами, в яких вони розміщені. Окремо виділяються чорноземоподібні лугово-степові грунти, що утворились на карбонатних породах, мають профіль і властивості як чорноземи, містять до 20% гумусу, характеризуються високою ЄП (40-50 мг-екв).

    18.3. Грунти Українських Карпат

    Карпатська гірська система знаходиться в суббореальному грунтово-біокліматичному поясі, помірно-континентальній області. Ця гірська країна (Українська частина) розташована на території широтної лісостепової зони і є вертикальною гірською буроземною зоною. Українські Карпати – частина Східних Карпат, мають протяжність до 200 км і ширину біля 100 км, площа провінції з передгір'ями складає 30 тис. км кв.

    Клімат у цілому надлишково вологий: південно-західні схили та Закарпаття знаходяться під впливом теплих і вологих атлантичних повітряних мас, а північно-східні схили й Передкарпаття – мас повітря, що проникають зі східної Європи та Азії. З висотою клімат стає вологішим і прохолоднішим, за гідротермічними умовами можна виділити декілька вертикальних поясів. ТВР промивний на дренованих ділянках та водозастійний на недренованих.
    На території Карпатської гірської провінції виділяють такі геоморфологічні райони:

    1. Передкарпатське передгір'я – слабко похилена розчленована рівнина;

    2. Карпати, які поділяються на:

    - зовнішні Карпати – крайовий хребет, тобто низькогір'я до 600-800 м а.в. і середньогір'я до 1000 м а.в.;

    - Верховинське плоскогір'я, висотою до 600-800 м а.в. з пологими схилами й плоскими вершинами;

    - Полонинсько-Чорногірська область, до 1200-1300 м а.в. з крутими схилами, високими вершинами, обривами; південно-західна (Рахівська частина) – до 1000 м а.в., гострі вершини, круті схили;

    - західний Ужгород-Хустський вулканічний хребет висотою 600-800 м а.в.

    3. Закарпатське передгір'я – розчленована рівнина висотою 215-400 м а.в.

    4. Закарпатська низовина.
    У Карпатах панувала лісова рослинність – бук, дуб, в'яз, вільха, сосна, ялина, ялиця, на вершинах – полонини (субальпійське та альпійське різнотрав'я). В історичний період у складі рослинності відбулися зміни: збільшилась площа полонин, серед дерев переважають штучні ялинові насадження. Грунтотворні породи переважно фліші й продукти їх вивітрюання. Це осадові гірські породи, утворені в глибоких геосинклінальних морських басейнах з характерним ритмічним чергуванням шарів піщаників, аргілітів, алевролітів, мергелів, вапняків тощо. Утворювались ці осади біля 111 млн. років, мають потужність 6-7 тис. м. Виділяють три типи флішів: з переважанням піщаників, з переважанням глинистих сланців, породи з їх чергуванням у відношенні 1:1. Рідше в горах зустрічаються продукти вивітрювання ефузивних порід – андезитів та базальтів. У Закарпатті та Передкарпатті переважають алювіально-делювіальні породи в основному важкого гранскладу.

    В описаних умовах головним процесом грунтоутворення є кисле буроземоутворення, а супутніми – дерновий, підзолистий, глейовий, глейово-елювіальний.

    Грунти поділяються за термічним показником (табл. 35), глибиною залягання скельної породи, оглеєності, опідзоленості.
    Таблиця 35. Основні типи грунтів Карпат


    Типи, підтипи

    Термічні пояси

    Буроземи

    Дерново-буроземні

    Підзолисто-буроземні

    Буроземно-підзолисті

    Гірсько-лугові

    Дерново-торф'янисті

    Усі

    Усі

    Теплий, дуже теплий

    Теплий (Передкарпаття)

    Дуже холодний, холодний

    Прохолодний, помірно-холодний, холодний


    За глибиною залягання скельної породи виділяють такі види грунтів:

    а) потужні (85-120 см);

    б) середньопотужні (65-85);

    в) малопотужні (45-65);

    г) короткопрофільні (25-45);

    д) слаборозвинені (<25 см).
    У гірсько-лісовому поясі Карпат переважають бурі лісові кислі грунти: Ho+Hq+HPmq+PQ+D; зустрічаються бурі лісові опідзолені на більш-менш вирівняних елементах рельєфу: Ho+Heq+HPmiq+PQ+D, вони переважно оглеєні; на високих рівнях утворюються дерново-торф'яні: T(HT)+HP(t)q+PQ+D; на терасах рік часто зустрічаються дерново-буроземні грунти: Ho+Hd+HPmq+PQ; на полонинах – гірсько-лугові грунти: Hd+H+HPq+PQ+D.

    У передгірній частині Закарпаття переважно утворюються підзолисто-буроземні поверхнево-оглеєні грунти: Ho+He(gl)+PImgl+Pgl на алювіально-делювіальному суглинку. Крім них зустрічаються буроземи, в тому числі й оглеєні. На Закарпатській низовині на терасах р. Тиса, де переважають давньоалювіальні відклади, розповсюджені лугово-буроземні глейо-елювійовані грунти: Hegl+HEgl+PhGHm+PGlm+PGI(K).

    У Передкарпатті, де випадає багато опадів, панують важкі породи та безстічні або слабостічні форми рельєфу, значні площі займають бурувато-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти: HEgl+E(h)gl+Igl+PIgl+Pgl.

    18.4 Сільськогосподарське використання гірських грунтів

    Багато гірських грунтів відводять під пасовища, на деяких вирощують цінні сільськогосподарські культури – виноград, цитрусові, чай, плодові й технічні культури. Але через складний рельєф, малу потужність профілю, каменястість, вони, загалом, мало освоєні, особливо грунти лісових вертикальних областей. Для захисту цих грунтів необхідно регулювати вирубку лісу. Найбільш інтенсивно використовуються гірські буроземи, коричневі та дерново-чорноземні грунти при обов'язковому застосуванні протиерозійних заходів: терасування схилів, якщо їх крутизна перевищує 12°, залісненні відкритих ділянок.

    Контрольні питання

    1. Вкажіть особливості грунтоутворення на гірських схилах.

    2. Сформулюйте закон вертикальної зональності та винятки з нього.

    3. Охарактеризуйте особливості будови, властивостей, використання гірських грунтів.

    4. Опишіть особливості будови профілю гірсько-лугового грунту.

    5. Проаналізуйте особливості екології, генезису, класифікації, властивостей і використання грунтів Карпат.

    19. ОХОРОНА ГРУНТІВ

    19.1. Завдання охорони грунтів

    Настав час бити в дзвони! Людина забула про своє біологічне коріння, відірвалась від природних законів, що призвело до глобальних біосферних проблем. Ще не пізно всім разом вигукнути "SOS" – save our soils, що в перекладі з англійської значить "врятуйте наші грунти". Вигукнути і самим себе почути. Почути і розпочати діяти, оскільки крім нас самих більше нікому рятувати наше майбутнє.

    Чому так актуально постала проблема охорони грунтів? Будучи компонентами дуже тонко збалансованих природних екосистем і знаходячись у динамічній рівновазі з усіма іншими складовими біосфери, в умовах інтенсивного використання, грунти часто втрачають свою природну родючість, деградують чи навіть цілком руйнуються. Природно, деградація грунтів і грунтового покриву має місце там, де наша діяльність може бути визначена як нераціональна, екологічно необгрунтована, невідповідна природному біосферному потенціалу конкретної території.

    Протягом сторіч, а в деяких районах навіть тисячоліть, людина використовує грунти дуже ефективно, не тільки не руйнуючи їх, але навіть підвищуючи їхню родючість чи перетворюючи в родючі угіддя природно-марні землі. Водночас за історію людської цивілізації було безповоротно зруйновано і загублено більше продуктивних грунтів, ніж зараз розорюється в усьому світі. Дві третини, якщо не три чверті, усіх сучасних орних грунтів піддаються різним деґра-даційним процесам, а щорічні безповоротні втрати орних грунтів світу сягають 6-7 млн. га. З них близько 1 млн. га відчужуються для не-сільськогосподарського використання, а 5-6 млн. га залишаються просто занедбаними внаслідок деградації і з часом перетворюються в пустелю (В.А.Ковда, 1981).

    Серед основних причин втрати грунтової родючості слід відзначити патологію грунтового профілю та генетичних горизонтів (ерозія і дефляція, переущільнення поверхневих горизонтів, відчудження грунту з функціонуючих екосистем), порушення біоенергетичного режиму грунтів та екосистем (девеґетація і дегуміфікація грунтів, грунтовтома та виснаження), порушення водного і хімічного режимів едафотопів (опустелювання, зсуви, селі, вторинне засолення, природна і вторинна кислотність, переосушення), забруднення та хімічне отруєння грунтів.
    Отже, охорона грунтів – це найгостріша глобальна проблема, з якою безпосередньо пов'язане відтворення біорізноманіття та забезпечення продуктами харчування населення планети. Охорона грунтів – не самоціль. Охорона і раціональне використання грунтів – єдине ціле; це система заходів, спрямованих на захист, якісне поліпшення і науково-обгрунтоване використання земельних фондів. Охорона грунтів необхідна для збереження та підвищення їх репродуктивної функції, для підтримки стійкості біосфери.
    Охороні грунтів і грунтового покриву планети присвячена низка міжнародних програм і угод. У 1972 р. у Стокгольмі прийняті Декларація і План дій з охорони навколишнього середовища, включаючи грунт. У 1977 р. у Найробі прийнятий Всесвітній план дій по боротьбі з опустелюванням. У 1981 р. МРОП прийнята Всесвітня конвенція з охорони природи, до якої приєдналася більшість країн світу. У 1982 р. ФАО прийнята Всесвітня грунтова хартія, а в 1983 р. ЮНЕП прийняла Основи світової грунтової політики. Всі ці міжнародні документи підкреслюють роль грунту як незамінного і загального надбання людства і спрямовані на його збереження на благо сучасного і прийдешнього поколінь людей.

    19.2. Патологія грунтового профілю та генетичних горизонтів

    За розвитком і співвідношеням гумусо-акумулятивного й інших генетичних горизонтів розрізняють типи і підтипи головних грунтів світу, оцінюють їх природну родючість та особливості раціонального використання. Навіть примітивні грунти мають темнозабарвлений гумусовими речовинами верхній горизонт. У грунтів з тривалішою історією розвитку потужність горизонту накопичення специфічної органічної речовини значно більша. У степових чорноземах, наприклад, гумусо-акумулятивний горизонт може сягати 180 см.

    Педосфера і зокрема гумосфера є носієм родючості екосистем суші, що забезпечує умови життя та фотосинтетичну діяльність первинним продуцентам. На біду людства, саме цей головний апарат біосфери інтенсивно руйнується від помилок господарської діяльності.

    19.2.1. Охорона грунтів від ерозії та дефляції

    Ерозія грунтів – найбільш розповсюджений процес руйнування грунтового покриву, що включає винос, перенос і перевідкладення грунтової маси.
    У залежності від головного фактора руйнування ерозію поділяють на водну і вітрову (дефляцію). До появи людини в древні геологічні періоди інтенсивність ерозійних процесів була низькою. Однак під їх впливом відбувалося нівелювання рельєфу, формування схилів і акумулятивних рівнин. Такого роду ерозію називають геологічною чи нормальною. Сучасну ерозію, пов'язану із землеробством, називають прискореною. Інтенсивність розмиву орних грунтів на два-три порядки вища, ніж цілинних в аналогічних геоморфологічних умовах.

    Ерозія спостерігається в усіх частинах світу. Нею охоплено 70-80% площі сільськогосподарських угідь. Темпи ерозії при нераціональному природокористуванні особливо прискорені в гірських інтенсивно вологих, чи навпаки – аридних районах. У США за останні 150 років більше 100 млн. га ріллі і пасовищ зруйновані чи сильно ушкоджені ерозією, більше 300 млн. га порушені ерозією, 20 млн. га ріллі перетворені в бедленд, до 40 млн. га мають наполовину змитий гумусовий шар. У нашій країні 2/3 орних земель ерозійно небезпечні. Майже 186 млн. тон дрібнозему виноситься з поверхні орних земель внаслідок тільки водної ерозії.

    Водна ерозія, крім втрати найбільш родючої частини грунту, супроводжується іншими несприятливими явищами: втратою талих і дощових вод, зменшенням запасів води в грунті, розчленовуванням полів, замуленням рік, ставків, водойм і водоймищ, зрошувальних і дренажних систем. Розвиток водної ерозії залежить від ряду факторів. Потужність снігового покриву й інтенсивність його танення визначають характер поверхневого стоку. Всі умови (швидке прогрівання, погана водопроникність тощо), що сприяють формуванню великого стоку, стимулюють прояв ерозії. Основною руйнівною силою в нашому ареалі володіють талі води, але і дощові опади ерозійно небезпечні. їхня руйнівна сила визначається кількістю, інтенсивністю, величиною крапель. Зливові дощі з великими краплями викликають більш інтенсивну ерозію, ніж дощі, що мрячать, навіть якщо води в останньому випадку стікає більше.

    На інтенсивність ерозії впливає і характер рельєфу: форма, крутизна і довжина схилів, величина і форма водозборів. Ерозія підсилюється на опуклих, крутих і довгих схилах. Водозбори, що звужуються і витягнуті в довжину, сприяють утворенню ярів. Гранулометричний склад грунтів і їхній структурний стан також позначаються на інтенсивності прояву водної ерозії. У збагаченому органічною речовиною і структурному грунті ерозія менш активна, тому що поверхневий стік переводиться у внутрігрунтовий. Лес, лесовидні суглинки особливо легко розмиваються водою.

    Прояву водної ерозії сприяє відсутність рослинного покриву на орних грунтах навесні при таненні снігу й у період осінніх дощів. До того ж завдяки впливу сільгоспмашин в орних грунтах руйнується структура, ущільнюється поверхня грунту, зменшується кількість органічної речовини.

    Водна ерозія викликає зміну не тільки фізичних властивостей (погіршення структури, ущільнення орного шару), але й скорочує чи знищує гумусовий горизонт. Внаслідок цього помітно зменшуються запаси гумусу, азоту, фосфору, калію й інших поживних елементів. Грунт втрачає свою родючість.

    Вітрова ерозія (дефляція) поширена переважно в районах недостатнього зволоження і низької відносної вологості повітря. Дефляції особливо піддані грунти степів, саван, напівпустель і пустель. Посиленню руйнівної дії вітрів сприяє рельєф із древніми балками стоку вздовж напрямку пануючих вітрів, малогумусність і легкий гранулометричний склад грунтів, широке поширення ярих зернових і просапних культур, коли грунт значну частину року не прикритий рослинністю. Дефляцію грунтів легкого гранулометричного складу може викликати вітер зі швидкістю 3-4 м/с. Структурні грунти більш стійкі до вітрової ерозії, ніж розпилені. Вітрова ерозія виявляється у вигляді курних бур і повсякденної дефляції. Курні бурі повторюються раз у 3-5-10-20 років. Вони наносять велику шкоду господарству, руйнуючи грунт, виносячи до 15-20 см поверхневого шару. Повсякденна ерозія повільно, але постійно руйнує грунт. Ерозійно-небезпечні землі в окремих областях складають до 40%. Видування верхнього шару грунту, як і у випадку з водною ерозією, веде до скорочення потужності гумусового профілю, зменшення запасів гумусу, азоту й інших елементів живлення в ньому.

    Нераціональна експлуатація землі, гонитва за максимальними прибутками, колоніальна система господарства в багатьох країнах призвели до катастрофічного розвитку ерозії, до втрати більшої частини родючого шару грунтів. Боротьба з ерозією вимагає планомірної комплексної роботи, капітальних вкладень і державного контролю. Природно, що далеко не всі держави можуть здійснити ці заходи. У нашій країні протиерозійні заходи мала б планувати, фінансувати і здійснювати держава.
    Комплекс протиерозійних заходів включає організаційно-господарські, агротехнічні і лісомеліоративні заходи.
    Організаційно-господарські заходи припускають раціональний розподіл земельних угідь. Протиерозійній організації території передує вивчення типів місцевості, інтенсивності ерозійних процесів, складання картограм категорій земель за інтенсивністю ерозії. Комплексні протиерозійні заходи проводять з урахуванням характеру ландшафту, з охопленням водозбірних басейнів. На рівнинних територіях схили крутістю до 9° використовують під звичайні польові культури, на схилах 9-15° розміщають грунтозахисні сівозміни. Більш круті схили вилучають з інтенсивного землеробства, використовуючи їх під посіви багаторічних трав на сіно і випас. У структурі посівів горбистих районів рекомендують збільшити площі багаторічних трав до 50% і скоротити площі просапних культур.

    На довгих схилах, де зростають маса, швидкість і несуча сила води, рекомендують землеробство смугами. Тут застосовуються сівозміни з приблизно рівними площами зернових, кормових культур і трав. Просапні культури чергують з грунтозахисними. Там, де ерозія особливо небезпечна, використовують постійні смуги з багаторічних трав, чагарників і дерев. Еродовані ділянки відводять під грунтозахисні лучно-пасовищні сівозміни, а сильно еродовані – для постійного залуження чи залісення.
    Агротехнічні протиерозійні заходи спрямовані на ослаблення поверхневого стоку і переводу його у внутрігрунтовий. Обробіток грунтів по горизонталі, "контурне" землеробство зменшують змив грунту на 50% і поверхневий стік на 12-99%. На схилах крутизною понад 2° контурну оранку зябу і пар сполучають з обвалуванням, створюючи валики висотою 15-25 см. Обвалування з перемичками створює на поверхні мережу мікроводойм, що затримують талу воду. Для створення рівномірного сніжного покриву застосовують снігозатримання, снігозахисні заходи: оранку снігу, прикочування, щити та ін. Лісосмуги і куліси розміщають уздовж загального напрямку горизонталей, не допускаючи локальних концентрацій снігу. Кротування грунту сприяє регулюванню стоку, переходу поверхневого стоку у внутрігрунтовий, запобіганню змиву грунту, поліпшенню повітряного режиму.

    Для скорочення поверхневого стоку в ряді південних районів рекомендують безполицеву оранку зі збереженням стерні чи пожнивних залишків. У інших регіонах доцільна глибока зяблева оранка раз у 3-5 років. Вона збільшує запаси вологи і зменшує змив. У гірських умовах для запобігання й ослаблення водної ерозії проводять терасування схилів. Розмір і ухил терас регулюють так, щоб поверхневий стік можна було затримати в каналі чи скинути.

    Особливих заходів вимагає боротьба з ярами. За допомогою бульдозера яр виположують, попередньо знімаючи і селективно складуючи гумусовий шар. Переміщають грунт із прибровочної частини в яр. На сплановану поверхню повертають гумусовий шар. У вершині яру споруджують систему канава – вал для відводу поверхневого стоку. Одночасно з регулюванням стоку на водозборах проводять закріплення схилів яру і залуження балок стоку. Якщо яри розвинуті настільки, що загрожують шляхам сполучення чи населеним пунктам, то створюють спеціальні протиерозійні гідротехнічні споруди.

    Крім зміцнення вершин і схилів ярів та балок, для боротьби з водною ерозією використовують лісопосадки на прилеглих площах. Весь комплекс протиерозійних заходів приводить до регулювання снігового покриву, стоку талих і зливових вод, до переходу поверхневого стоку у внутрігрунтовий, до скорочення водної ерозії.
    Комплекс заходів щодо запобігання й ослаблення дефляції грунтів включає також організаційно-господарські, агротехнічні і лісомеліоративні прийоми боротьби. Організаційно-господарські включають раціональний розподіл земельних угідь. У результаті детального обстеження виділяють площі пісків, що розвіваються, вітроударні схили і підвищені ділянки місцевості, де сильно розвинуті процеси дефляції. Такі території доцільно засіяти багаторічними травами чи відвести під посадку лісових і садово-ягідних насаджень. Запобіганню вітрової ерозії сприяють грунтозахисні сівозміни і смугове землеробство. При нарізці полів сівозміни довгі сторони варто орієнтувати поперек активних ерозійних вітрів. Це особливо важливо, якщо надалі по межах полів планують посадку лісосмуг. Агротехнічні заходи щодо боротьби з дефляцією грунтів передбачають безполицевий обробіток грунту, що дозволяє зберегти на поверхні полів до 85% стерні й інших рослинних залишків. У зимовий час стерня захищає поле від дефляції і сприяє рівномірному розподілу снігу, більш швидкому розвитку сходів і їхній стійкості до впливу вітру.

    На землях, підданих вітровій ерозії, чисті пари заміняють зайнятими, сидеральними і кулісними. Куліси з високостебельних рослин охороняють грунт від видування навесні і влітку, а взимку сприяють снігозатриманню. Для степових районів Казахстану і Сибіру рекомендують смугове розміщення парів, де чергуються пар і посів зернових. Силу вітру послабляє смугове розміщення культур, коли чергуються однолітні культури зі смугами багаторічних трав. Смуги розташовують перпендикулярно до активних вітрів. Ширина смуг залежить від ступеня схильності грунтів до ерозії та конкретних природних умов даної місцевості.

    Важлива роль у підвищенні протиерозійної стійкості належить структуроутворенню. Поряд зі своєчасним обробітком, яка щадить грунт, посівами багаторічних трав, для оструктурювання грунтів у останні роки стали застосовувати полімери-структуроутворювачі. Особливо ефективні вони на легких грунтах.
    1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   39


    написать администратору сайта