Конспект лекцій Укладачі Ульянова Л. П., к е. н., доц. Лакей І. М., ст викладач Дніпропетровськ 2009 Зміст
 Скачать 0.57 Mb.
|
Тема 8. Фіскальна політика.
1. Суть та знаряддя фіскальної політики. Важливим інструментом впливу держави на макроекономічні процеси є державний бюджет. Державний бюджет – головний фінансовий план держави. По своїй суті він є балансом доходів і видатків держави, який приймається на фінансовий рік. Державний бюджет приймається як Закон, тому є обов’язковим для виконання. Основу доходів державного бюджету складають податки. Податки забезпечують до 90% доходів держави. Крім податків, держава отримує доходи від сплати державного мита, митних зборів, плати за ліцензії, рентних платежів, від підприємств державної власності, надходжень від розміщення тимчасово вільних державних коштів. Структура видатків державного бюджету визначається роллю та функціями держави в економіці, поточною економічною ситуацією та завданнями соціально-економічного розвитку. Однак, в цілому виділяють такі основні напрямки видатків державного бюджету: видатки на оборону; на утримання державного апарату; фінансування бюджетного сектору економіки; соціальні видатки; фінансування розвитку економіки; обслуговування державного боргу. Державний бюджет відображає сукупність фінансових відносин, які виникають з приводу перерозподілу національного доходу з метою утворення та використання централізованого фонду грошових засобів призначеного для фінансування економічного розвитку, соціально-культурних заходів, потреб державної оборони і управління. Розвиток економічних функцій держави спричиняє збільшення частки ВВП, яка перерозподіляється через державний бюджет. Тенденція зростання долі державних видатків в ВВП отримала назву закону Вагнера. В сучасних розвинених країнах така доля складає близько 35%, а в деяких європейських країнах сягає 50% і більше. Таким чином, державний бюджет є одним з основних інструментів державного регулювання економки. Сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат, спрямованих на забезпечення повної зайнятості, подолання інфляції, економічного зростання, збалансованості платіжного балансу називають фіскальною політикою. У залежності від цілей, фіскальну політику поділяють на стимулюючу та стримуючу. Стимулююча фіскальна політика (фіскальна експансія) спрямована на розширення зайнятості й збільшення обсягів виробництва. Вона реалізується через зниження податків або збільшення державних видатків. Зменшуючи податки та збільшуючи видатки із бюджету, держава викликає збільшення сукупного попиту і, як наслідок, зростання обсягів виробництва. Стимулююча фіскальна політика проводиться у фазі економічного спаду. Стримуюча фіскальна політика (фіскальна рестрикція) має за мету стримування економіки у фазі циклічного підйому. Вона реалізується через підвищення податків або зменшення державних видатків. Збільшуючи податки та зменшуючи видатки із бюджету, держава викликає скорочення сукупного попиту і, як наслідок, уповільнення економічного зростання. Основними інструментами фіскальної політики є державні видатки (G) і податки (T). Оскільки вони впливають на обсяг сукупних видатків в економіці, для них характерний мультиплікативний ефект. Показник, що показує як зміниться обсяг національного доходу (Y) у результаті зміни обсягу державних видатків (G) називають мультиплікатором державних видатків. Мультиплікатор державних видатків це відношення приросту національного доходу до приросту державних видатків:  .Мультиплікатор державних видатків розраховують за формулою:  .Показник, що показує як зміниться обсяг національного доходу (Y) у результаті зміни податкових надходжень (Т) називають мультиплікатором податків. Мультиплікатор податків це відношення приросту національного доходу до приросту податкових надходжень:  .Мультиплікатор податків розраховують за формулою:  .Знак мінус показує обернену залежність між податковими надходженнями і приростом національного доходу. Збільшення податкових надходжень викликає вкорочення національного доходу і навпаки. Мультиплікатори характеризують ефективність інструментів фіскальної політики. Значення мультиплікатора державних видатків більше ніж значення податкового мультиплікатора. Це означає, що державні видатки справляють більш потужний вплив на обсяги національного доходу ніж податки, тобто є більш ефективним інструментом державного регулювання. Однак збільшення видатків з бюджету потребує збільшення податкових надходжень. Збільшення податкових надходжень можливе або внаслідок збільшення національного доходу, або внаслідок підвищення ставок оподаткування. Залежність між ставкою оподаткування і податковими надходженнями демонструє крива Лаффера (Артур Лаффер (1941-) американський економіст, представник школи економіки пропозиції).  Ставка 100% податку t* 0 Податкові надходження Крива Лаффера З графіка видно, що підвищення ставки оподаткування може збільшити податкові надходження тільки до певної межи. При оптимальній ставці оподаткування t* податкові надходження будуть максимальними. Збільшення ставки оподаткування понад оптимальну приведе до скорочення податкових надходжень. Це пояснюється скороченням виробництва та переходом економіки у тінь. 2. Дискреційна і недискреційна фіскальна політика. За характером заходів фіскальну політику поділяють на активну і пасивну. Активну політику називають дискреційною. Дискреційна фіскальна політика – це система заходів, що передбачає цілеспрямовані зміни в рівні державних видатків та податків.  Рівень цін AS P2 AD2 P1 AD1 ВВП1 ВВП2 ВВП Стимулююча фіскальна політика Наприклад, держава вирішила проводити стимулюючу дискреційну фіскальну політику. Для цього приймається рішення збільшити видатки з державного бюджету. Внаслідок цього рішення сукупний попит збільшується, крива AD1 переміщується вправо доAD2. Це викликає підвищення рівня цін від Р1 до Р2. обсяги виробництва зростають від ВВП1 до ВВП2. Дискреційна фіскальна політика здійснює потужний вплив на економіку, що іноді може мати й негативні наслідки. Більш м’який регулюючий вплив спричиняє недискреційна фіскальна політика. Не дискреційна фіскальна політика – це політика основана на використанні вмонтованих в бюджетну систему автоматичних стабілізаторів. Ця політика на потребує прийняття окремих рішень й активної зміни державних видатків чи податків. Сама бюджетна система влаштована таким чином, що автоматично змінює обсяги державних видатків та податків при циклічних коливаннях ВВП. У випадку економічного спаду через падіння доходів домогосподарств і фірм податкові вилучення зменшуються, натомість кількість суб’єктів, які за законодавством отримують соціальні виплати, збільшується. Тобто податковий тягар зменшується, а державні видатки збільшуються, що відповідає стимулюючій політиці. У випадку економічного підйому усе відбувається навпаки. Таким чином, недискреційна фіскальна політика автоматично гасить циклічні коливання. 3. Дефіцит державного бюджету і державний борг. Джерелом державних видатків є доходи бюджету. Тому доходи і видатки державного бюджету повинні бути збалансованими. Проте на практиці така рівність існує не завжди. Перевищення доходів над видатками означає профіцит бюджету. Перевищення видатків над доходами означає дефіцит державного бюджету. Розрізняють циклічний та структурний дефіцит бюджету. Дефіцит може виникати як наслідок економічного спаду. В цьому випадку надходження від податків зменшуються й автоматично доходна частина бюджету. Такий дефіцит називають циклічним. Він може виникати, навіть якщо держава запланувала збалансований бюджет. Іноді держава свідомо планує дефіцит бюджету. Дефіцит означає, що держава вкладає в розвиток економіки коштів більше ніж отримує. Тому дефіцит бюджету використовують як метод стимулювання економіки. Дефіцит бюджету, який заплановано в структурі бюджету, називають структурним. Циклічний дефіцит = фактичний дефіцит – структурний дефіцит. Дефіцит бюджету справляє стимулюючий вплив на економіку оскільки розширює сукупні видатки. Проте, в залежності від джерел покриття, дефіцит може вести до збільшення державного боргу або прискорення інфляції. Тому встановлюються обмеження розміру дефіциту бюджету. Відношення суми дефіциту до ВВП називають рівнем дефіцитності бюджету. Допустимим рівнем дефіцитності бюджету вважають до 3% від обсягу ВВП. Існує три основних способи подолання дефіциту бюджету: Підвищення податків. Це може збільшити надходження до бюджету. Однак, зростання податків гальмує економічний розвиток, тому не завжди прийнятне. Крім того цей спосіб може викликати перехід економіки у „тінь”. Державні позики. Державні позики не викликають інфляції, але приводять до виникнення державного боргу. Крім того внутрішні позики скорочують приватні інвестиції. Фірми замість того, щоб інвестувати у виробництво купують облігації державної внутрішньої позики. Скорочення приватних інвестицій внаслідок фінансування дефіциту державного бюджету через внутрішню позику називають ефектом витіснення або ж ефектом евікції. (вперше дане явище почав досліджувати американський економіст Роберт Барро (1944-), який назвав його ефектом витіснення). Зовнішні запозичення несуть загрозу виникнення економічної і політичної залежності держави від кредиторів. Тому витрати бюджету повинні бути інвестиційними, тобто такими, що викличуть зростання виробництва й національного доходу та дозволять повернути борги, які виникають у держави як наслідок дефіциту. Додаткова емісія грошей. Держава може профінансувати свої видатки здійснивши емісію грошей. Емісія для держави рівносильна отриманню додаткового доходу. Такий дохід, отриманий завдяки емісії називають сеньйоражем. Емісія не викликає скорочення приватних інвестицій, а навпаки посилює стимулюючий вплив фіскальної політики. Тому, за відсутності загрози неконтрольованої інфляції, такий спосіб покриття дефіциту бюджету розглядається як найбільш ефективний. Проте можливість використання цього методу обмежена, оскільки він напряму викликає інфляцію. Фінансування дефіциту бюджету через запозичення веде до утворення державного боргу. Державний борг – це накопичений дефіцит державного бюджету. Державний борг – це загальна сума нагромадженої заборгованості уряду перед власниками державних цінних паперів. Державний борг не несе загрози національній економіці, якщо його відношення до ВВП складає менш ніж 60%. Якщо ж державний борг знаходиться у межах 60 – 80 % ВВП, вважається, що країна має проблеми з заборгованістю. Якщо ж понад 80% - то уже серйозні проблеми. Тема 9. Взаємодія національної економіки з світовою.
1. Міжнародна торгівля. Зовнішньоторговельна політика. В сучасних умовах жодна національна економіка не може функціонувати як замкнена система й повністю забезпечувати себе усіма необхідними товарами та послугами. Тому виникає об’єктивна необхідність у встановленні та розширенні взаємозв’язків між національними економіками. Окремі країни вплітаються в систему міжнародних економічних відносин. В їх основі лежить міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації національних економік на виготовленні певних видів продукції. Така спеціалізація обумовлена як природними (недостатня забезпеченість або відсутність певних природних ресурсів), так і економічними причинами (зростання продуктивності та здешевлення продукції внаслідок спеціалізації). Спеціалізація передбачає кооперацію, співробітництво між країнами. Міжнародна спеціалізація та кооперація являють собою дві сторони міжнародного поділу праці. Основною формою міжнародного співробітництва є міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля – це обмін товарами та послугами між державами. Вона передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. В якості покупців та продавців виступають окремі особи, приватні, акціонерні підприємства та державні структури. Масштаби та форми участі країни в міжнародній торгівлі, вплив останньої на національну економіку залежать від рівня економічного розвитку та глибини інтеграції країни в систему міжнародного поділу праці. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку і підвищення ефективності виробництва кожної країни. З її допомогою можна поглиблювати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів й таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Причини міжнародної торгівлі. Міжнародна торгівля обумовлена:
Завдяки цим відмінностям стає вигідною спеціалізація країн на виробництві певних товарів. Обґрунтування принципів спеціалізації та вигідності міжнародної торгівлі знайшли розвиток у теоріях міжнародної торгівлі. Теорія абсолютних переваг. Дану концепцію сформулював ще А.Сміт. згідно з нею вільна міжнародна торгівля є взаємовигідною для країн й сприяє їх економічному розвитку. При цьому необхідно спеціалізуватись на виготовленні продукції, у виробництві якої країна має абсолютні переваги, тобто виробництво якої дешевше ніж у закордонних партнерів. Товари, які в інших країн можна купити дешевше ніж обійдеться власне виробництво необхідно імпортувати Теорія порівняльних переваг. Дана концепція була сформульована Д.Рікардо у 1817 році. В ній Рікардо довів, що спеціалізація й міжнародна торгівля вигідні навіть якщо країна немає абсолютних переваг у виробництві жодного товару. Країна повинна спеціалізуватись на тих товарах, у виробництві яких вона має порівняльні переваги, а інші повинна закуповувати за кордоном.. Порівняльні переваги вона має у тих товарах, виробництво яких має найнижчу альтернативну вартість. тобто виробництво їх стосовно інших товарів всередині країни відносно дешевше. В результаті такої спеціалізації стає ефективнішим як національне, так і світове виробництво. Теорія Гекшера-Оліна. В даній концепції шведські економісти Елі Гекшер (1879 – 1952) та Селігмен Б. Бертиль Олін (1899 – 1979) в 20 – 30 – х рр. ХХ ст. намагались пояснити причини відмінностей між країнами у відносних перевагах. Відповідно до цієї теорії країни експортують товари, у виробництві яких переважно використовуються відносно надлишкові фактори, й імпортують товари, виробництво яких потребувало б значного використання відносно дефіцитних факторів виробництва. Теорія конкурентних переваг. Дану концепцію обґрунтував американський економіст Майкл Портер. На його думку в сучасних умовах конкурентна позиція галузей все менше залежить від наявності в країні основних факторів виробництва. Тому в основі міжнародної торгівлі лежать конкурентні переваги. Вони визначаються чотирма чинниками, що утворюють так званий національний ромб. До них належать: кількість та якість факторів виробництва; кількісні та якісні параметри внутрішнього попиту; наявність в галузевій структурі економіки близьких та суміжних галузей; рівень та характер конкуренції на внутрішньому ринку. Зміни у цих чинниках може створювати сприятливі або несприятливі умови для реалізації конкурентних переваг на зовнішньому ринку. Державна через інструменти політики може також впливати на ці чинники. Міжнародна торгівля хоча є вигідною, може справляти й негативний вплив на національну економіку. Тому держава здійснює регулювання зовнішньої торгівлі. Існує два режими зовнішньоторгової політики: протекціонізм та фрітредерство. Протекціонізм – політика обмеження імпорту з метою захисту національної економіки. Методи протекціонізму поділяють на:
Фрітредерство (вільна торгівля) – зовнішньоторговельна політика, яка не обмежується жодними протекціоністськими бар’єрами. Міжнародна торгівля породжує основні товарні і фінансові потоки через кордон країни. Потоки, пов’язані з рухом капіталу мають похідну від торгівлі природу. |