Конспект лекцій Укладачі Ульянова Л. П., к е. н., доц. Лакей І. М., ст викладач Дніпропетровськ 2009 Зміст
 Скачать 0.57 Mb.
|
Тема 3. Основні макроекономічні проблеми.
1. Інфляція, її причини й соціально-економічні наслідки. Інфляція – зростання загального рівня цін, яке супроводжується знеціненням грошей. Інфляція це перевищення грошового попиту над пропозицією. Інфляцію вимірюють за допомогою індексів цін. Індекс цін характеризує рівень інфляції. Також розраховують темпи інфляції. Його розраховують як темп зростання індексу цін:  ,де It – індекс цін у поточному періоді; It – 1 - індекс цін у попередньому періоді. Сучасна наука трактує інфляцію як багатофакторне явище, яке породжуються цілим рядом причин. Основні причини інфляції:
Класифікація інфляції. Розрізняють такі види інфляції:
Залежно від причин та механізмів інфляції, її поділяють на такі типи:
Інфляція справляє неоднозначний вплив на економіку. Незначна, помірна інфляція може стимулювати економічний розвиток. В умовах зростання цін, накопичувати доходи в грошовій формі стає невигідним, тому зростають споживчі витрати та інвестиції у виробництво. Відбувається розширення сукупного попиту, що й стимулює зростання виробництва. Тому незначна інфляція розглядається навіть як бажана. Вважається, що при темпах зростання цін до 10% на рік, інфляція не є небезпечною, оскільки залишається під контролем держави. Проте галопуюча інфляція, а тим більше гіперінфляція приносить негативні наслідки, здійснює руйнівний вплив на економіку. Негативні наслідки інфляції:
Головна небезпека інфляції полягає в тому, що вона може вийти з під контролю, оскільки в її механізмі закладено тенденцію до прискорення темпів інфляції. Тому держава повинна здійснювати антиінфляційне регулювання. 2. Безробіття, його причини, форми і соціально-економічні наслідки. Ефективне функціонування економіки неможливе без повної зайнятості економічних ресурсів, в тому числі й трудових. Макроекономічна нестабільність проявляється також в коливанні рівня зайнятості трудових ресурсів, що проявляється в відхиленні рівня безробіття від його природного рівня. Зайнятість - це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій або іншій формі Повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього трудових ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатен працювати. Повна зайнятість є основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Однак для ефективного функціонування економіки потрібно, щоб працівники використовувались в найбільш необхідних виробництвах, з найбільшою віддачею. Тобто необхідна раціональна зайнятість. Якщо на виробництві надмірна кількість працівників, економіка втрачає свою ефективність. Тому сучасна економіка не може забезпечити 100% зайнятість. Під повною зайнятістю розуміється ситуація, коли роботу мають всі хто може і бажає працювати. Вона відповідає природному рівню зайнятості. Якщо економіка має недостатньо робочих місць для бажаючих працювати, то формується неповна зайнятість: певна кількість робочої сили вимушено залишається без роботи. Не всі придатні для зайнятості трудові ресурси мають бажання займатися тим чи іншим родом економічної діяльності, яка приносить дохід. Тому наука виділяє таку категорію, економічно активне населення — це населення, яке протягом певного періоду забезпечує пропонування робочої сили для виробництва товарів і послуг. До економічно активних належать зайняті та безробітні. Зайняті й безробітні утворюють сукупну робочу силу. Безробіття – це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використовувати свою робочу силу. Найчастіше рівень зайнятості в економіці характеризують за допомогою показника рівня безробіття. Рівень безробіття – відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили:  ,де Б – безробітні, З – зайняті, Б′ - рівень безробіття. Рівень зайнятості – відношення зайнятих до дорослого населення, виражене в процентах. Види безробіття. Фрикційне безробіття - пов’язане зі зміною населенням місця роботи або місця проживання. Відповідно, певний час люди знаходяться без роботи й здійснюють її пошук. Таке безробіття існує завжди. Структурне безробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої сили і попит на неї не збігаються. Це є наслідком структурних змін в економіці, внаслідок яких попит на деякі професії зменшується. Це безробіття також неминуче. Циклічне безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка супроводжується падінням попиту на робочу силу. У фазі піднесення воно відсутнє. Природний рівень безробіття – рівень безробіття, при якому чисельність безробітних відповідає кількості вільних робочих місць і існує повна зайнятість. Природний рівень безробіття існує за наявності лише фрикційного і структурного безробіття. У зв’язку з цим, повна зайнятість – це зайнятість за наявності лише природного безробіття та відсутності безробіття циклічного. Природний рівень безробіття відповідає потенційному ВВП. Безробіття пов’язане з економічними втратами, які характеризує закон Оукена: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1%, то втрати ВВП дорівнюють 2,5%. 3. Економічне зростання, його суть та фактори. Під економічним зростанням розуміють збільшення кількості товарів і послуг, які продукує національна економіка. Економічне зростання вимірюють двома способами. По-перше, темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу; по-друге – темпами зростання реального ВВП на душу населення. Показник темпів економічного зростання:  .Розрізняють чотири групи факторів економічного зростання:
Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання. Їх теж чотири: кількість та якість природних ресурсів; кількість та якість трудових ресурсів; обсяг капіталу країни (засобів виробництва); технологія. Фактор попиту – економіка має забезпечувати такий рівень видатків, за якого повністю використовуються наявні ресурси. Фактор ефективності – країна має використовувати ресурси найекономніше (виробнича ефективність) і виробляти з них найцінніші товари (розподільна ефективність). Соціокультурні фактори – сприятлива соціальна, культурна і політична атмосфера. Економічне зростання розрізняють двох типів. Екстенсивний тип – нарощування виробництва товарів та послуг на основі збільшення кількості факторів за попереднього рівня технології. Інтенсивний тип – збільшення виробництва товарів і послуг на основі підвищення ефективності використання ресурсів. 4. Діловий цикл й макроекономічні проблеми. Національна економіка ніколи не перебуває у стані спокою. На практиці завжди спостерігаються відхилення від стану рівноваги, які зачіпають різні ринки та сектори економіки. Тому для ринкової економіки характерна стихійність, яка проявляється в випадках макроекономічної нестабільності. Макроекономічна нестабільність проявляється в: циклічних коливаннях ВВП, порушенні стабільності рівня цін (інфляції) та відхиленні рівня безробіття від його природного рівня. Під економічним (діловим) циклом розуміють періодичні коливання реального ВВП навколо його природного значення. Природний ВВП – обсяг ВВП, який може бути вироблений у національній економіці при заданому рівні технічного розвитку за умови повної зайнятості. Природному ВВП відповідає природний рівень безробіття. Відхилення фактичного ВВП від його природного значення називають ВВП-розривом. ВВП-розрив = ВВП природний – ВВП фактичний. Якщо ВВП-розрив має позитивне значення, то в економіці спостерігається економічний спад, якщо ж від’ємне – то піднесення. Економічний цикл – це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років. Такі коливання є закономірним явищем для ринкової економіки. В самому циклі закладені механізми відновлення рівноваги, тому він складається з протилежних фаз. Сучасний цикл характеризується в основному як двохфазовий, який складається з фази рецесії (спаду) та фази експансії (піднесення). Рецесія (спад) – це фаза ділового циклу, в якій обсяг національного виробництва скорочується. В цій фазі домашні господарства купують менше споживчих товарів. Як наслідок, зростають товарні запаси, фірми скорочують виробництво, скорочують інвестиції та зменшують попит на робочу силу. В фазі спаду зменшується реальне виробництво, зростає безробіття, падають доходи населення та фірм. Експансія (піднесення) – фаза, на якій зростає реальний ВВП, збільшується обсяг інвестицій, зменшується безробіття, зростають доходи населення та, як наслідок, видатки на купівлю національного продукту, створюється основа для розширення обсягів виробництва. Для цієї фази характерне підвищення рівня цін.  ВВП Експансія Рецесія Час Діловий цикл Циклічність, хоча й відновлює втрачені пропорції та економічну рівновагу, пов’язана з рядом негативних наслідків. Затяжні та глибокі спади гальмують довгострокові тенденції розвитку. А коливання ділової активності збільшують нестабільність економічної системи, що обумовлює прийняття суб’єктами економіки неадекватних рішень та бажання перестрахуватись. В результаті економіка буде відновлювати рівновагу на рівні виробництва нижчому від потенційно можливого та при неповній зайнятості. Тема 4. Виробництво, розподіл і використання національного доходу.
1. Виробництво національного доходу. Виробнича функція. Національний дохід являє собою суму усіх зароблених резидентами національної економіки за рік доходів. Кожен з учасників виробництва отримує доходи від використання у виробництві того фактору, яким він володіє. Отже, національний дохід являє собою суму факторних доходів резидентів за рік. У процесі виробництва задіяно чотири групи ресурсів, чотири фактори виробництва, кожен з яких приносить дохід власнику у певному вигляді:
Отже, національний доход можна представити як суму доходів у вигляді оплати праці, рентних доходів, проценту та прибутків суб’єктів підприємництва отриманих за рік. У фізичному вимірі національний дохід відповідає усьому національному продукту створеному за рік, за виключенням тієї частини національного продукту, яка спрямовується на відновлення зношеного капіталу (амортизація). Обсяги виробництва національного продукту визначають обсяги залучених факторів, а, отже, і доходи власників факторів. Таким чином, величина національного доходу безпосередньо залежить від обсягів виробництва національного продукту. Взаємозв’язок між кількістю задіяних факторів виробництва і обсягом національного продукту прийнято описувати за допомогою виробничої функції. Виробнича функція має такі властивості. 1. Усі фактори виробництва взаємодоповнюють один одного. Це означає, що усі фактори поєднуються у певних пропорціях та потребують доповнення один одним. Пропорції та характер взаємодії факторів виробництва визначає технологія. Зміна технології може змінити як пропорції використання факторів так і вихід продукції від одиниці фактору. 2. Збільшити обсяги виробництва національного продукту можна збільшивши кількість задіяних ресурсів. Проте, з огляду на попередню властивість, таке зростання виробництва може наштовхнутись на обмеженість певного ресурсу (наприклад, зменшення чисельності працездатного населення). Зменшення ж використання одного з ресурсів веде до зменшення національного доходу (наприклад, втрати від безробіття, зношеності та вибуття капіталу). 3. Фактори виробництва мають властивість взаємозамінності. Це означає, що в разі обмеженості одного фактора, його можна замінити іншим. Наприклад, нестачу трудових ресурсів можна замінити нарощенням капіталу. Така заміна звісно потребує зміни технологій. 4. З огляду на попередню властивість, збільшити обсяги виробництва національного продукту у певній мірі можна за рахунок збільшення хоча б одного ресурсу. Ця властивість особливо актуальна в умовах вичерпання природних ресурсів. Виходячи з взаємодоповнюваності та взаємозамінності ресурсів, у виробничу функцію національної економіки включають два основних на сьогоднішній час ресурси: капітал та працю. Обсяги природних ресурсів для економіки є заданими і відносно стабільними, а отже, в основному національний продукт змінюється за рахунок цих двох ресурсів. якщо національний продукт (національний дохід) позначити буквою Y, капітал – K, працю - L, то у загальному вигляді виробничу функцію для національної економіки можна записати так: Y= f (K, L). Отже виробнича функція для національної економіки – це функція, яка описує залежність між обсягами задіяних економічних ресурсів – капіталу та праці – і величиною національного продукту (національного доходу). Виробнича функція характеризує ефективність національної економіки. Щоб національна економіка функціонувала ефективно необхідно виконати дві умови:
Фактори, що впливають на величину національного доходу:
2. Розподіл національного доходу. Крива Лоренца. Національний дохід розподіляється між усіма суб’єктами економічної системи. Суть розподілу зводиться до визначення частки кожного суб’єкта у національному доході. Первинний розподілнаціонального доходу здійснюється між власниками факторів виробництва які були задіяні у виробництві. Такий розподіл називають функціональним розподілом доходів. Кожен учасник виробництва отримує доход відповідно до того фактора, який він вклав у формі заробітної плати, проценту, ренти або прибутку. В умовах ринку величина факторного доходу визначається відповідно до ролі фактору у виробництві та його ринкової ціни. Вторинний розподіл національного доходу означає перерозподіл доходів від власників факторів виробництва до суб’єктів, які або позбавлені можливості отримувати факторні доходи, або їх доходи за існуючими у суспільстві критеріями вважаються недостатніми. Цей перерозподіл відбувається через численні канали, насамперед через державний бюджет. Вторинний розподіл називають соціальним. Первинний і вторинний розподіли визначають остаточний розмір доходів домашніх господарств, так званий родинний розподіл національного доходу. Цей розподіл має велике значення, оскільки визначає основні рішення, які приймаються в економіці (адже усі ресурси, а також фірми належать домашнім господарствам) та визначає соціальні результати діяльності національної економіки. З огляду на нерівномірність розподілу факторів виробництва між суб’єктами економіки, різну їх значущість для виробництва та ціну використання, неодмінною рисою ринку є нерівність у розподілі національного доходу, диференціація доходів. Посилення нерівності, породжує низку соціальних проблем. Надмірна рівність у доходах зменшує стимули до підприємництва, інвестицій. Тому важливою проблемою є пошук оптимального системи перерозподілу доходів. Для кількісної оцінки диференціації доходів використовують криву Лоренца. (Макс Лоренц – американський економіст (1876 – 1959 рр.)). По горизонталі тут відкладена кількість населення (сімей) у відсотках, а по вертикалі – розподіл національного доходу між групами населення (сімей) у відсотках. Бісектриса (лінія ОС) відображає абсолютну рівність у доходах усіх сімей, а лінії ОД-ДС – абсолютну нерівність. Абсолютна рівність в доходах веде до повної деградації нації, адже вбиває будь-який стимул до застосування виробничих факторів. Дохід, % 100 С Абсолютна рівність 50 В Крива Лоренца 25 А Д Абсолютна рівність О 25 50 75 100 Населення, %  Крива Лоренца. Форма кривої Лоренца (крива ОАВС) відображає ступінь відхилення розподілу доходів від стану повної рівності. Чим більше її відхилення від прямої ОС – тим більша нерівність у розподілі доходів. Для характеристики диференціації доходів використовують також коефіцієнт Джині (Коррадо Джині – італійський економіст (1884 – 1965 рр.). коефіцієнт Джині (KG) розраховується як відношення площі фігури, утвореної прямою ОС і кривою Лоренца ОАВС (SOABC) до площі трикутника ОСД (S∆ОСД). KG = SOABC / S∆ОСД . Величина коефіцієнта Джині змінюється від 0 до 1. Чим ближче значення коефіцієнта до 1, тим більша нерівність у розподілі доходів. 3. Використання національного доходу. Споживання та заощадження. Розподіл і перерозподіл доходів закінчується їх кінцевим використанням. Частину доходів населення використовує на споживання, а частину - на заощадження. Споживання – головна складова сукупних витрат. Джерелом споживання є дохід. Споживання – це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей. Споживчі видатки здійснюються домогосподарствами на придбання: товарів довгострокового користування; товарів повсякденного вжитку і оплату послуг. Заощадження – це та частина використовуваного доходу, яка не витрачається на споживання. Як споживання (C), так і заощадження (S) знаходяться в безпосередньому зв’язку з величиною національного доходу (Y) й відчувають на собі дію одних і тих же факторів, або: Y = C+S. Розрізняють середню схильність до споживання (APC) та середню схильність до заощадження (APS). Середня схильність до споживання – відношення споживчих видатків до національного доходу: APC = C / Y. Середня схильність до споживання показує, яка частину національного доходу витрачається на споживання. Середня схильність до заощадження – відношення заощаджень до доходу: APS = S / Y. Середня схильність до заощадження показує, яка частину національного доходу відкладається у вигляді заощаджень. Зміна національного доходу викликає зміну величини споживчих витрат та заощаджень. Ця зміна описується показниками граничної схильності до споживання та заощадження. Приріст споживчих витрат, викликаний зростанням національного доходу на одиницю, називають граничною схильністю до споживання (MPC): MPC = ∆C / ∆Y. Гранична схильність до споживання показує на скільки зростуть споживчі витрати при збільшенні національного доходу на одиницю. Гранична схильність до споживання завжди менша одиниці: MPC< 1. Приріст заощаджень, викликаний зростанням національного доходу на одиницю, називають граничною схильністю до заощадження (MPS): MPS= ∆S / ∆Y. Гранична схильність до заощадження показує на скільки зростуть заощадження при збільшенні національного доходу на одиницю. Гранична схильність до заощадження завжди менша одиниці: MPS< 1. MPC+MPS= 1. Отже, величина споживання та заощадження залежать від величини доходу. Чим менші доходи, тим менші заощадження. Бідні сім’ї мають нульові заощадження, а дуже бідні - від’ємні. На відміну від заощаджень, споживання існує в усіх сім’ях. Проте його нижній рівень не може впасти нижче прожиткового. Функція споживання – функція, яка описує залежність між величиною національного доходу і величиною споживчих видатків. Графічно їй відповідає крива споживання. Кут нахилу кривої споживання завжди менше 45° і дорівнює граничній схильності до споживання MPC. Крива зміщена вверх по осі ординат на величину автономного споживання. Автономне споживання – споживчі видатки, які не залежать від величини національного доходу. Наявність автономного споживання пояснюється тим, що навіть за відсутності доходів домашні господарства вимушені здійснювати споживчі видатки. Автономне споживання фінансується за рахунок заощаджень минулих періодів (фактор багатства), або за рахунок майбутніх доходів (використання кредитів).  Споживання400 300 Функція споживання 200 100 Автономне споживання 45° 100 200 300 400 500 Використовуваний дохід Функція споживання Алгебраїчно функцію споживання можна представити так: C = CА + MPC ·Y, де, C – споживчі витрати; CА – автономне споживання; MPC - гранична схильність до споживання Y - національний дохід. Фактори, що впливають на споживання. Хоча споживання напряму залежить від розміру використовуваного доходу, на нього впливають також і інші чинники, які навіть за незмінного доходу можуть змінити обсяги споживання. Такі чинники викликають зміну положення кривої споживання. До них належать:
Функція заощадження – функція, яка описує залежність між величиною національного доходу і заощадженнями. Графічно їй відповідає крива заощадження.   Заощадження200 100 Функція заощадження 0 Автономне споживання 100 200 300 400 500 - 100 Використовуваний дохід Функція заощадження Кут нахилу кривої заощадження завжди дорівнює граничній схильності до споживання MPS. Крива зміщена вниз по осі ординат на величину автономного споживання. Це означає, що при низьких доходах, недостатніх для забезпечення поточного споживання, воно частково фінансується за рахунок заощаджень. Тобто при низьких доходах заощадження будуть від’ємними. Це може мати наслідком зменшення багатства нації, або збільшення заборгованості, якщо споживання фінансується за рахунок майбутніх заощаджень (кредит). При певному значення національного доходу (на графіку це 200) використовуваний дохід повністю буде спрямовуватись на споживання, а заощадження будуть нульовими. Такий дохід називають пороговим доходом або точкою нульового заощадження. І якщо дохід перевищить 200 – нація почне заощаджувати, накопичувати багатство. Алгебраїчно функцію заощадження можна представити так: S = - CА + MPS ·Y, де, S – заощадження; CА – автономне споживання; MPS - гранична схильність до заощадження. Y - національний дохід. Заощадження відіграють важливу роль в економіці, оскільки саме вони є джерелом коштів для інвестицій. Заощадження здійснюють:
Особисті заощадження разом із заощадженнями підприємств називають валовими приватними заощадженнями. 4. Інвестиції. Економічний розвиток країни, збільшення ї економічного потенціалу, підвищення життєвого рівня населення неможливе без нарощення капіталу. Таке нарощення відбувається через процес інвестування. Інвестиції – це витрати, які спрямовані на збільшення обсягу капіталу в економіці. Інвестиції представляють собою видатки на виробництво і нагромадження капітальних благ. Існує відмінність в розумінні інвестицій на макро- та мікрорівні. З точки зору макроекономіки, інвестиціями вважають не всі вкладення в капітал. А лише ті , які викликають приріст загальної маси капіталу в національній економіці. Тобто, придбання капітальних благ вироблених у минулих періодах, які були у застосуванні з точки зору макроекономіки не вважається інвестиціями, оскільки тут лише відбувається зміна власника, а загальний обсяг капіталу залишається незмінним (на відміну від мікрорівня, де будь яке придбання капітальних благ для фірми є інвестицією). Інвестиції – це один з компонентів сукупних видатків. СУКУПНІ ВИДАТКИ = ВИДАТКИ НА СПОЖИВАННЯ + ІНВЕСТИЦІЇ + ДЕРЖАВНІ ЗАКУПКИ + ЧИСТИЙ ЕКСПОРТ. Розрізняють три види інвестиційних видатків:
Оскільки інвестиції є складовою частиною сукупних видатків, вони суттєво впливають на сукупний попит, обсяг ВВП, зайнятість. Вони сприяють нагромадженню фондів підприємств і створюють основу для економічного зростання в майбутньому. Фірми здійснюють інвестиції для того, щоб наростити обсяги капіталу та замінити діючий капітал, який вибуває внаслідок зношення. Тому розрізняють валові та чисті інвестиції. Валові інвестиції– це весь загальний обсяг інвестицій. Вони розпадаються на дві частини. Одна частина йде заміщення основного капіталу, який вибуває через зношення. Ці інвестиції дорівнюють амортизаційним нарахуванням. Інша частина інвестиційних витрат пов’язана зі збільшенням основного капіталу. Ця частина становить чисті інвестиції. ВАЛОВІ ІНВЕСТИЦІЇ = АМОРТИЗАЦІЯ + ЧИСТІ ІНВЕСТИЦІЇ. Джерелом для інвестицій є заощадження, які здійснюють домашні господарства та фірми. Заощадження визначаються величиною національного доходу, тому й інвестиції в кінцевому рахунку залежать від величини національного доходу. Проте, головним мотивом для інвестицій є отримання прибутку, а це означає, що вони насамперед залежать від очікуваного доходу. Частина ж інвестицій, яка пов’язана з амортизацією, залежить від обсягів функціонуючого капіталу. Тому, в загальному вигляді, функцію інвестицій можна зобразити таким чином: I = E – dr + gY, де I - інвестиційні витрати, E - автономні інвестиції, d - емпіричний коефіцієнт чутливості інвестицій до динаміки процентної ставки, r – реальна банківська процентна ставка, Y – національний дохід, g - гранична схильність до інвестицій, g = DI / DY.  r I Функція інвестицій В основному інвестиційні видатки здійснюють фірми. Власних ресурсів для інвестицій їм не вистачає, тому вони залучають до інвестицій заощадження через фінансовий ринок. Тому ціна інвестицій набуває форми процентної ставки. А графік функції інвестицій має вигляд кривої з від’ємним нахилом. Від’ємний нахил відображає обернену залежність між процентною ставкою (r) і обсягом інвестицій (I). Чим вища процентна ставка, тим дорожче обходиться фірмам залучення ресурсів для інвестицій, тим менше фірми здійснять інвестицій. Основними факторами, що визначають динаміку інвестицій є такі. 1. Очікувана норма чистого прибутку. Вона впливає на бажання інвестувати та готовність залучати заощадження через фінансовий ринок. 2. Реальна процента ставка. Вона визначає вартість інвестицій, а отже й обсяги залучених для них коштів. 3. Податкові ставки. Вони визначають для фірм чисту прибутковість реальних інвестицій. 4. Зміни в технології виробництва. Розвиток технологій приводить до зменшення витрат, а отже збільшує прибутковість інвестицій. 5. Наявний основний капітал. Він визначає обсяги інвестицій, спрямованих на заміщення зношених основних фондів. 6. Економічні очікування. Прогнози щодо попиту на продукцію та обсягів реалізації визначають і очікуваний прибуток на інвестиції. Інвестиції є важливим чинником економічної стабільності. Базовою умовою досягнення макроекономічної рівноваги є рівність заощаджень та інвестицій. S = I. Проте заощадження визначаються обсягом національного доходу, а інвестиції величиною процентної ставки. Тому на практиці ця рівність далеко не завжди виконується. До того ж інвестиції є надзвичайно мінливими. Нестабільність інвестицій вважається одним з основних чинників макроекономічної нестабільності і циклічних коливань. Причини нестабільності інвестицій в умовах ринку такі. 1. Тривалий термін використання капітальних благ. Термін служби обладнання, будівель можна подовжити за рахунок ремонту, а отже, при необхідності, відкласти інвестиції. 2. Нерівномірність науково-технічного прогресу та нерегулярність нововведень. Нові відкриття та нововведення стимулюють інвестиції, проте вони відбуваються нерівномірно, через що інвестування набуває хвилеподібного характеру. 3. Мінливість очікувань. Песимістичні очікування відносно економічної кон’юнктури чи політичної ситуації можуть викликати скорочення інвестицій і навпаки. Тема 5. Сукупні видатки і економічна рівновага.
1. Модель „доходи-видатки”. Базовою моделлю для аналізу макроекономічної рівноваги в рамках кейнсіанської макроекономічної теорії стала модель Хансена – Самуельсона „Доходи-видатки”, запропонована у 1948 році (Елвін Хансен (1887-1975), Пол Самуельсон (1915 - ) – американські економісти). Основна ідея моделі полягає у тому, що національна економіка знаходиться у стані рівноваги за умови рівності національного доходу (Y) і сукупних видатків (АЕ). Така рівність означає, що видатків достатньо для реалізації усього національного продукту, адже за вартістю національний продукт дорівнює реальному національному доходу. У вивченні теорії макроекономічної рівноваги використовується як спрощена модель для закритої економіки без державного сектора, так і модель з урахуванням державного і закордонного секторів. У спрощеній моделі враховується лише два види видатків: видатки домогосподарств на споживання та інвестиції фірм. У повній моделі враховуються чотири групи видатків: споживання (С), інвестиції (І), державні закупки (G) та чистий експорт (NX). Сукупні видатки (АЕ) – загальна сума видатків усіх покупців на кінцеві товари і послуги, вироблені національною економікою. АЕ = С + І +G +NX. В моделі „Доходи-видатки” по осі абсцис відкладають реальний національний дохід (Y), а по осі ординат – сукупні видатки (АЕ). Основу моделі складає крива сукупних видатків, яка демонструє залежність між обсягом видатків та величиною реального національного доходу. Крива сукупних видатків будується шляхом додавання до кривої споживання інвестицій, державних закупок та чистого експорту. Оскільки інвестиції залежать від процентної ставки, державні закупки є заданим ззовні елементом економічної політики, то в даній моделі вони не залежать від національного доходу і є константами. Таким чином, з урахуванням інвестицій і державних видатків крива зміщується вверх на величину цих видатків, не змінюючи кут нахилу.  АЕ  G Крива споживання І  СА Y Сукупні видатки в закритій економіці з державним сектором Чистий експорт (NX) являє собою різницю між експортом (Х) і імпортом (М). Експорт – це видатки іноземців на купівлю нашого національного продукту, тому вони не залежать від нашого національного доходу, а, отже, є константою в нашій моделі. Імпорт – це видатки резидентів національної економіки на купівлю продукту іноземних економік. Імпорт напряму залежить від нашого національного доходу. Чим більший національний дохід – тим більші видатки на імпорт. Залежність між імпортом і національним доходом визначається граничною схильністю до імпорту. Тому при низьких значеннях національного доходу чистий експорт буде величиною додатною, при зростання національного доходу імпорт буде зростати, а чистий експорт, відповідно, зменшуватись, досягши нуля, а, при подальшому зростанні національного доходу стане величиною від’ємною. Тому урахування чистого експорту змінить кут нахилу кривої сукупних видатків: поки чистий експорт величина додатна (при низьких значеннях національного доходу), він збільшує сукупні видатки на купівлю національного продукту, коли ж він стає від’ємним – зменшує.  АЕКрива видатків без урахування зовнішнього сектору Крива видатків з урахуванням зовнішнього сектору NX Y Сукупні видатки у відкритій економіці з державним сектором Якщо в моделі „Доходи-видатки” з центру координат під кутом 45° провести пряму ОВ, то можна визначити, при якому значення національного доходу економіка досягне рівноваги. Кожна точка прямої ОВ відповідає стану рівноваги, оскільки у будь якій точці прямої видатки дорівнюють національному доходу, а, отже, забезпечують повну реалізацію національного продукту. Національна економіка досягає рівноваги у точці перетину кривої сукупних видатків АЕ з прямою ОВ. Цій точці відповідає рівноважний національний дохід (Yе ). Зліва від точки рівноваги сукупні видатки перевищують величину національного доходу (національного продукту). Існує надлишковий попит, що викликає зростання цін. Зростання цін стимулює фірми збільшувати обсяги виробництва, внаслідок чого національний дохід зростає, аж поки не досягне рівноважного значення. Справа від точки рівноваги сукупних видатків недостатньо для повної реалізації національного продукту. Виникає затоварювання, що стимулює до скорочення виробництва. В результаті національний дохід зменшується аж поки не досягне рівноважного значення.  АЕ В АЕ 45° О Yе Y Макроекономічна рівновага в моделі „Доходи-видатки” 2. Мультиплікатор видатків. Обсяг національного доходу, за якого економіка досягає рівноваги, може змінитися внаслідок зміни у будь-якому з компонентів сукупних видатків. Зростання якогось із компонентів змістить криву сукупних видатків вгору, як наслідок, економіка відновить рівновагу при більшому значенні національного доходу. І, навпаки, зменшення видатків викличе зменшення рівноважного національного доходу. Зміна у розмірі сукупних видатків породжує економічну нестабільність, є причиною циклічних коливань, економічних спадів та депресій. З іншого боку, впливаючи на елементи сукупних видатків, держава може здійснювати антициклічне регулювання економіки, стимулювати економічне зростання. Держава має важелі впливу на усі складові сукупних видатків, й особливо потужним чинником сукупних видатків є державні закупки. Змінюючи їх обсяг, держава може зміщувати криву сукупних видатків досягаючи бажаного значення рівноважного національного доходу. Для здійснення такого регулювання важливим є визначення залежності між зміною сукупних видатків та розміром національного доходу. Особливість цієї залежності полягає у тому, що зміна сукупних видатків викликає дещо більшу зміну рівноважного національного доходу. Таку залежність називають ефектом мультиплікатора. Ефект мультиплікатора – це багаторазовий вплив, який зміна сукупних видатків чинить на рівноважний національний дохід, в результаті чого первісна зміна примножується. (У буквальному перекладі з латини мультиплікатор – це множник). Мультиплікативний ефект властивий всім видаткам – споживчим, інвестиціям, державним закупкам та чистому експорту. Мультиплікативний ефект означає, що якщо хоча б один з елементів сукупних видатків зміниться на одну гривню, то це викличе зміну рівноважного національного доходу більше ніж на одну гривню.  АЕ В АЕ АЕ2 ∆ АЕ АЕ1 ∆Y 45° О Y1 Y2 Y Ефект мультиплікатора Показником, який характеризує мультиплікативний ефект є мультиплікатор видатків. (вперше механізм мультиплікатора був описаний англійським економістом Р. Каном у 1931 році, а згодом був використаний Дж.М. Кейнсом як один з центральних механізмів його теорії). Мультиплікатор видатків (μ) – це числовий коефіцієнт, який показує, у скільки разів виросте національний дохід при даному збільшенні сукупних видатків:  .Мультиплікатор – це множник, на який потрібно помножити зміну сукупних видатків, щоб взнати на яку величину зміниться рівноважний ВВП. ∆Y = μ ∆AE. Мультиплікатор залежить від факторів, які впливають на сукупні видатки, насамперед від граничної схильності до споживання. Для закритої економіки розраховують простий мультиплікатор:  ,де МРС – гранична схильність до споживання. Для відкритої економіки розраховують повний мультиплікатор, який враховує діяльність держави та зовнішньоекономічну діяльність.  ,де, МТR – граничний податковий коефіцієнт, МРМ – гранична схильність до імпорту. Механізм мультиплікатора використовується у державній економічній політиці. Допустимо що у гіпотетичній економіці МРС = 0,8; МТR= 0,3; МРМ = 0,2. За таких параметрів значення мультиплікатора:  .Це означає, що зміна сукупних видатків на 1 грошову одиницю викличе зміну національного доходу на 1,96 грошових одиниць. Отже, якщо уряд ставить за мету збільшити розмір національного доходу, наприклад, на 1,96 млрд. гр. од. йому необхідно збільшити державні закупки на 1,00 млрд. гр. од. 3. Економічна рівновага в довгостроковому періоді. Рецесійний та інфляційний розриви. У короткостроковому періоді рівноваги національна економіка досягає за умови рівності сукупних видатків обсягу національного продукту. При цьому рівновага може встановитися при значенні ВВП, яке відмінне від природного. Тобто виникне ВВП-розрив, який означатиме або економічний спад з неповною зайнятістю, або економічний бум з надмірним інфляційним перегрівом кон’юнктури. ВВП-розриви породжуються змінами у сукупних видатках, які викликають зміну рівноважного ВВП у короткострокових періодах, його відхилення від природного значення. Графічно це означає зміщення кривої сукупних видатків вниз або вверх. Якщо сукупні видатки зменшуються (крива зміщується вниз) виникає рецесійний розрив у сукупних видатках. Рецесійний розрив виникає тоді, коли фактичні видатки в економіці менші ніж ті, які достатні для купівлі ВВП, виробленого за повної зайнятості. Таким чином, рецесійний розрив – це величина на яку потрібно збільшити сукупні видатки, щоб рівноважний ВВП зріс до природного значення. Навпаки, інфляційний розрив спостерігається тоді, коли фактичні видатки більші, ніж ті, що достатні для купівлі ВВП, виробленого за повної зайнятості. Інфляційний розрив – це величина на яку потрібно зменшити сукупні видатки, щоб рівноважний ВВП зменшився до природного значення. У графічній інтерпретації рецесійний розрив – величина, на яку крива сукупних видатків (АЕ) має переміститися вгору, щоб збільшити реальний ВВП (Y1) до його природного рівня за повної зайнятості (Ye). Інфляційний розрив – величина, на яку крива сукупних видатків (АЕ) має переміститися вниз, щоб зменшити реальний ВВП (Y2) до його природного рівня за повної зайнятості (Ye).  АЕ Інфляційний розрив Рецесійний розрив Y1YeY2 Y Рецесійний та інфляційний розриви У математичній інтерпретації величина рецесійного або інфляційного розриву визначається величиною відхилення ВВП від природного рівня та значенням мультиплікатора сукупних видатків:  ,де ∆АЕ – рецесійний або інфляційний розрив, ∆Y – відхилення ВВП від природного рівня, μ – мультиплікатор сукупних видатків. Рецесійні та інфляційні розриви викликають короткострокові відхилення фактичного ВВП від природного. У довгостроковому ж періоді рівновага в національній економіці встановлюється при природному значенні ВВП. Змінюючи сукупні видатки держава може повертати фактичний ВВП до природного рівня. У цьому й полягає державне регулювання економічної кон’юнктури. При відсутності державного регулювання і тривалому стійкому відхиленню у сукупних видатках ринкові механізми саморегулювання можуть змінити значення природного ВВП. У будь якому разі, у довгостроковому періоді рівновага буде встановлюватися при природному значенні ВВП. Тема 6. Сукупний попит і сукупна пропозиція.
1. Сукупний попит і фактори, що на нього впливають. Сукупний попит – це та кількість реального обсягу продукції (товарів та послуг), що їх покупці бажають придбати за кожного можливого рівня цін. Сукупний попит (AD) – сукупні витрати економіки на закупівлю товарів і послуг, які складаються із споживчих витрат (C), валових інвестицій (I), державних закупок (G) і чистого експорту (NX). |