судовое право. судове_сем4 (копія). Конституційне закріплення формування та функціонування судової влади в Україні. Джерела судового права

Название	Конституційне закріплення формування та функціонування судової влади в Україні. Джерела судового права
Анкор	судовое право
Дата	14.11.2021
Размер	308.82 Kb.
Формат файла
Имя файла	судове_сем4 (копія).docx
Тип	Закон #272026
страница	1 из 4

1 2 3 4

Семінар № 4 Судова система України

Конституційне закріплення формування та функціонування судової влади в Україні. Джерела судового права.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”. Законодавчою основою функціонування судової влади в Україні є Конституція, закони України “Про судоустрій і статус суддів”, “Про Конституційний Суд України” та ін. В цих нормативних актах встановлюються компетенція, порядок утворення, структура та основні функції судів, а також регулюються питання їхнього матеріально-технічного і організаційного забезпечення. Одні з них детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що пред’являються до них, містять гарантії незалежності суддів. Інші регулюють процедурні аспекти діяльності судів – кримінальні процесуальні, цивільні процесуальні, господарські процесуальні.

Таким чином, єдність судової влади в Україні забезпечується сукупністю актів національного законодавства про судоустрій і судочинство, їхнім однаковим застосуванням судами на всій території України, фінансуванням судів з державного бюджету, єдиним статусом суддів.

Незалежність судової влади – один з головних принципів ефективної діяльності суду. Він має два рівні – зовнішній і внутрішній. Зовнішній рівень, у свою чергу, диференціюється на політичну і соціально-економічну незалежність. Рівень політичної незалежності обумовлений суспільно-політичною обстановкою, в якій здійснюється діяльність суду. При цьому важливо наголосити, що реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів та їх лідерів на судову владу.

Це положення набуває актуальності в умовах багатопартійності, політичного плюралізму. Даний рівень незалежності зафіксований в ст. 126, 127 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 6, та ч. 1 ст. 48 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”. У даних законодавчих актах встановлено, що: «Cуддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої».

Забезпечення прогресивних перетворень потребує й соціально-економічної незалежності судової влади. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя (ст. 130 Конституції України).

Внутрішній рівень незалежності судової влади обумовлює, з одного боку, власне діяльність суду щодо здійснення правосуддя, а з другого – статутні гарантії суддів. Правозабезпечуючими гарантіями режиму незалежного правосуддя є насамперед Закон України “Про судоустрій і статус суддів”, чинне цивільне процесуальне, кримінальне процесуальне та інше законодавство, яке передбачає відповідальність за втручання у діяльність суду, таємницю наради суддів та заборону вимагати її розголошення. Суддя, крім того, не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків установлених законом (ч. 3 ст. 48 Закону). Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 4 від 12 квітня 1996 року вказав на те, що на всі випадки втручання в діяльність суду суддя повинен реагувати окремими ухвалами чи постановами, а якщо в таких діях є ознаки злочину, передбаченого окремими статтями Кримінального кодексу, – вирішувати питання про початок кримінального провадження. В п. 4 постанови роз’яснюється поняття втручання у діяльність по здійсненню правосуддя. Під ним розуміється “будь-який вплив на суддю чи народного засідателя (прохання, вказівку, вимогу, критику судді в засобах масової інформації до вирішення справи тощо) з боку будь-якої особи з метою схилити їх до вчинення чи не вчинення певних процесуальних дій або ухвалення бажаного судового рішення. При цьому не має значення, за допомогою яких засобів (обіцянок різних вигод, погрози тощо), в якій стадії процесу і в діяльності суду якої інстанції здійснюється втручання ”[7].

За ст. 376 Кримінального кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконання ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення. Стаття 377 КК передбачає відповідальність за погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо судді у зв’язку з його діяльністю пов’язаною із здійсненням правосуддя.

Важливою гарантією незалежності суддів є також норми цивільного процесуального, господарського процесуального законодавства. Вони забезпечують рух справи у визначеному порядку, передбачають процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, які дають змогу суддям розглядати і вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази й незалежно від будь-якого впливу.

В Україні судова влада знаходиться в процесі становлення, однак вона вже має достатню самостійність і незалежність в механізмі держави, зайняла міцні позиції серед інших гілок влади. Такому становищу судової влади в Україні на сучасному етапі її розвитку багато в чому сприяло прийняття Верховною Радою України Конституції України (у якій глава VIII закріплює правові основи організації правосуддя, а глава XII — Конституційного Суду України), а також цілого ряду закодавчих актів, що стосуються реорганізації судоустрою, статусу суддів, незалежності судової влади, приведення її у відповідність до європейських стандартів.

До них зокрема, відносяться:

1. Законодавство про судову владу і статус суддів. Нормативно-правові акти, які регулюють питання організації й реалізації судової влади в Україні, прийняті відповідно й у розвиток конституційних положень. До них належать закони України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р., «Про Конституційний Суд України» від 17 липня 2017 р.; «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р.; «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 р.; « Про Вищий антикорупційний суд» від 7 червня 2018 р.; «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 р.; «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 5 червня 2012 р.; «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.; «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. та ін.

Важливе значення для регламентації організації судової влади мають акти програмного характеру, які закладають підвалини для реформування органів юстиції. До них належать: Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалена Указом Президента України від 10 травня 2006 р., і Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, затверджена Указом Президента України від 24 травня 2012 р.

2. Законодавство про органи юстиції й органи, що здійснюють виконання судових рішень. До правових основ діяльності Міністерства юстиції України належать такі акти: положення «Про Міністерство юстиції України», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 2 лип. 2014 р. № 228; «Про затвердження Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі»схвалене наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 р. № 1707/5 {Назва в редакції Наказу Міністерства юстиції №3303/5 від 22.11.2016 }.

Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 2 червня 2016 року № 1403-VIII визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус[9]. Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів і осіб, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку[10].

Діяльність органів Державної кримінально-виконавчої служби України визначається Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року N 2713-IV[11], Кримінально-виконавчим кодексом України від 11 липня 2011 р. та Кримінальний процесуальний кодекс України від 12 квітня 2012 р.[12].

Таким чином як підсумок першого питання лекції ще раз зазначимо, що судова влада – це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію щодо розгляду юридично значущих справ, що мають правові наслідки, і реалізується виключно конституційними органами (судами) в межах закону та спеціальних (судових) процедур.

Судова влада, будучи самостійною і незалежною гілкою державної влади, володіє цілим рядом ознак, що розкривають її суть, дозволяють відмежувати її від інших гілок державної влади.

Наведене визначення судової влади не є вичерпним. Сутність феномену судової влади можна повністю зрозуміти лише при дослідженні форм її реалізації, функцій, засад організації та діяльності, що і буде предметом нашої подальшої лекції.

Детальніше про джерела: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/10755/1/Nazarov_53-59.pdf

1. Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцієюта законами України.

3. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

4. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

5. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України.

6. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Основні етапи розвитку судової системи в Україні, від стародавніх часів до сучасної судової системи.

Княжа доба

Від найдавніших часів княжої доби суди мали прилюдний характер. Існувало п'ять родів судів:

княжий суд, на якому князі, інколи ним уповноважені заступники (тивун, метельник тощо), чинили суд над населенням у столиці або поза нею під час роз'їздів; у провінції судили від імені князя його посадники;
вічевий суд вирішував спершу різні, потім найважливіші справи;
громадський або народний суд — найдавніша звичаєва форма (колись єдиний судовий орган, пізніше існував поряд з княжим судом); основою його був вервний суд, судові функції виконували «судні мужі»;
приватні (землевласницькі) суди давали право боярам судити справи своїх невільників, інколи і закупів;
церковні суди мали юрисдикцію над церковними людьми, а в церковних справах (злочини проти віри, подружжя тощо) — і над іншими.

Литовсько-польська доба

На українських землях у складі Польщі судова влада перейшла з кінця 14 ст. до королівських намісників (старостів); у 1435 р. уведено польську систему станово-шляхетських судів: міські суди, практика яких ґрунтувалася (із змінами) на німецькому праві (Маґдебурзьке право); сільські суди вирішували менші справи місцевого населення, а домініальні — важливіші й оскарження ухвал сільських судів.

На українських землях у Великому князівстві Литовському зберігся спершу суд княжої доби з тим, що Великий князь мав право суду над удільними князями. З 1386 р. судоустрій змінився під польським і західно-європейським впливами.

Існували чотири роди судоустрою:

державні суди — провінціальні (для вільного населення) і центральні (гол. як апеляційна інстанція під проводом Великого князя або з його уповноваження);
міські суди, привілейовані містом, зазвичай з виборною лавою присяжних (у деяких містах діяли суди для окремих національностей);
громадські суди, звані також копними, які ґрунтувалися на звичаєвому праві давньої доби;
домініальні суди для справ панів проти невільного і напіввільного населення, а згодом і проти всього, навіть вільного населення, поселеного на панській території.

Деякі зміни уведено до судоустрою другим Литовським Статутом, а від Люблінської унії 1569 р. на землях, приєднаних до Польщі, уведено польський суд. Тоді виникло, вже урядово визнане, автономне станове козацьке судівництво.

Період Гетьманщини

У Гетьманщині діяли у 1648—1763р р. козацькі державні суди.

Вони поділялися на провінціальні суди та центральні

Провінціальні (сільські, сотенні, полкові), при чому кожний вищий суд був апеляційною інстанцією для нижчого

, та на центральні суди: Генеральний Військовий суд, Генеральна Військова Канцелярія і суд гетьмана. Генеральний Військовий суд, що існував при гетьманській резиденції, був спершу найвищим судом країни, але згодом допускалися апеляції від нього до Генеральної Військової Канцелярії, яка, на додаток до апеляційного суду, була судом першої інстанції для генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів і гетьманських «протекціоністів».

Суд гетьмана виникає з його прероґатив як зверхнього судді держави з правом судити усі справи в першій або апеляційній інстанції. У системі судів того часу діяли також міські, сільські, домініальні і духовні суди.

Велика судова реформа гетьмана К. Розумовського 1760 — 63р р., що спиралася на зразках судової системи Литовського Статуту, замінила козацькі державні суди на земські, городські (полкові) та підкоморські із реформованим Генеральним Військовим судом на чолі.

На Запорізькій Січі судами нижчого порядку були суди курінних отаманів і паланкових полковників, вищого — суди військового судді, кошового отамана і Січової Ради.

Проти вироків військового судді можна було апелювати до кошового отамана або до Січової Ради. Кошовий суддя був зверхнім суддею і тільки в мирний час можна було апелювати проти його вироків до Січової Ради.

Період Російської Імперії

На українських землях під Росією після недовгого перехідного періоду уведено в 1782 р. станові суди: для дворян діяли верхні земські суди; справи міських мешканців розглядали городовий і губернський маґістрати, селян — Нижня і Верхня розправи; кріпаків судили самі поміщики.

У кожній губернії створено ще так звані совісні суди, які розглядали деякі цивільні та карні справи про злочини, вчинені неповнолітніми та божевільними.

Апеляційними і ревізійними інстанціями для всіх судів були губернські палати цивільного та карного суду, вироки яких затверджував губернатор, а у важливіших справах — Сенат.

На Правобережжі до 1830-их pp. діяв польський суд. У результаті судової реформи 1864 р. уведено новий судоустрій, побудований більше за західними зразками. У новій системі виділено з загальних судів волосні суди, тобто нижчі суди для селянства для розгляду цивільних і карних справ, та мирові суди для розгляду незначних цивільних і карних справ з метою спрощення судочинства.

Мирових суддів обирали повітові з'їзди або міські думи. Ці суди діяли в першій інстанції в складі одного судді, а в другій, як повітові з'їзди мирових суддів, колеґіально в складі трьох мирових суддів. Окружні суди охоплювали кілька повітів і були компетентні для більших карних і цивільних справ; вони діяли в складі трьох присяжних суддів.

Судові палати діяли в судових округах (вони охоплювали кілька губерній) в складі трьох суддів як апеляційна інстанція (їхні вироки розглядалися у касаційному порядку Сенатом), а також як суд першої інстанції в справах особливої ваги, зокрема про так звані державні злочини (тоді вони діяли у складі трьох постійних суддів і трьох станових представників). Окружних суддів і членів судових палат призначав цар на пропозицію міністра юстиції.

Найвищою судовою установою в Російській Імперії був Правлячий Сенат, касаційні департаменти якого діяли головним чином як найвищий касаційний суд для вироків окружних судів присяжних та вироків судових палат. Пізніші реформи обмежили діяння суду присяжних, а в 1889 р. скасовано мирові суди з заміною їх міськими судами, а в селах — земськими начальниками.

На українських землях під Австрією діяли спершу суди польської системи, але реформами 1784 — 87р р. уведено два шляхетські суди (у Львові й Станиславові) та ряд міжстанових карних судів з апеляційним судом у Львові і найвищим у Відні. Поступові реформи почалися після революції 1848 р.; у 1867 р. уведено неусуненність суддів і суду присяжних для найважливіших карних, політичних і пресових справ. У судочинстві тоді дозволено вживання української мови (поряд з польською і німецькою). За судовою реформою 1895 — 96р р. утворено повітові суди (діючі одноособово) для дрібних цивільних і карних справ, окружні — для важливіших справ та апеляцій від повітових судів, і апеляційний суд у Львові для апеляції від окружних судів. Найвищою ревізійною інстанцією був Найвищий Суд у Відні. Суддів призначав цісар на пропозицію міністра юстиції довічно, ґарантуючи їх незалежність. При окружних та апеляційних судах урядували прокуратори для обвинувачення у карних справах; у повітових судах ці функції виконував представник адміністративної влади.

1 2 3 4