Лекція Блок Біостатистика Тема Соціальна медицина та громадське здоровя як наука
 Скачать 3.4 Mb.
|
|
Лекція 1. Блок 1. Біостатистика Тема 1. Соціальна медицина та громадське здоров’я як наука.  Біостатистика як методологічна основа аналізу та оцінки здоров’я населення та системи охорони здоров’я.  Соціальна медицина та громадське здоров’я – наука, яка вивчає закономірності здоров’я населення та систему його охорони. Соціа́льна медици́на — це наука, яка вивчає стан здоров'я населення та чинники, що його формують, а також обґрунтовує медико-соціальні заходи держави, суспільства та системи охорони здоров'я у напрямку збереження, зміцнення і відновлення здоров'я. Соціальна медицина – це наука про закономірності громадського здоров'я, об'єктом дослідження якої є система "людина-суспільство-середовище". Предметом соціальної медицини являється громадське здоров'я. Громадське здоров'я має два смислові аспекти: медичний і моральний. Перший є пріоритетним для соціальної медицини. Суб'єктом соціальної медицини є конкретні живі люди з усіма соціальними атрибутами: становищем в суспільстві, професійною зайнятістю, сімейним станом тощо. Основними завданнями соціальної медицини є вивчення закономірностей впливу соціально-економічних умов, чинників і способу життя людей на здоров'я населення, а також його окремих груп і теоретичне обґрунтування ефективної системи державних і громадських заходів, шляхів і методів, спрямованих на усунення впливу шкідливих чинників довкілля, забезпечення високого рівня здоров'я усіх членів суспільства, збільшення періоду їх активного творчого довголіття. Соціальна медицина та організація охорони здоров'я - це самостійна наука, яка вивчає здоров'я населення, фактори, що впливають на нього, науково обґрунтовує і розробляє заходи по збереженню і поліпшенню суспільного здоров'я, а також розробляє нові форми і методи організації і управління системою охорони здоров'я. Як предмет викладання соціальна медицина і організація охорони здоров'я включає в себе історію виникнення і розвитку соціальної медицини і організації охорони здоров'я, медичну (біологічну) статистику, здоров'я населення, організацію і управління охороною здоров'я. До основних завдань соціальної медицини відносять: - вивчення стану здоров'я населення та процесів його відтворення; - забезпечення всебічної характеристики зрушень (динаміки), які відбуваються в показниках здоров'я населення країни в цілому, а також на регіональних рівнях, в соціально- економічних, еколого-географічних зонах, населених пунктах, окремих колективах; - наукове розкриття умов і чинників, які призводять до позитивних і негативних відхилень у стані здоров'я різних соціальних віково-статевих та інших груп населення; - розробка напрямків оздоровлення населення та визначення принципів системи охорони здоров'я, його теоретичних та організаційних основ; - аналіз діяльності органів та закладів охорони здоров'я, створення їх раціональних структур і наукове обґрунтування найбільш доцільних форм організації роботи, проведення реформування та реструктуризації; - створення різнострокових прогнозів та планів розвитку системи охорони здоров'я з метою проведення цілеспрямованих заходів з підтримання належного рівня здоров'я. Як соціальна, так і клінічна медицина має справу із здоров'ям людей і їх хворобами і вирішують однакові завдання. Методологія аналізу та оцінки популяційного здоров’я.  Оцінка громадського здоров'я населення і аналіз стану здоров'я Громадське здоров'я (ОЗ) - найважливіший соціально-економічний потенціал країни , обумовлений впливом різних факторів навколишнього середовища і способу життя населення, що дозволяє забезпечити оптимальний рівень якості та безпеку життя людей. Наукова основа і методологія їх комплексного вивчення ОЗ закладена в біостатистиці. Вплив факторів ризику на громадське здоров'я і особливості поширення цього впливу вивчає епідеміологія громадського здоров'я - розділ науки «Соціальне охорона здоров'я», який досліджує закономірності поширення показників громадського здоров'я в часі, в просторі, серед різних груп населення в зв'язку з впливом умов праці і способу життя, факторів зовнішнього середовища. Мета епідеміології громадського здоров'я - розробка заходів політичного, економічного, медико-соціального та організаційного характеру, які спрямовані на поліпшення показників ОЗ Для оцінки громадського здоров'я розроблено ряд соціально-економічних показників 1. Демографічні показники 2. Захворюваність 3. Інвалідність 4. Фізичний розвиток ВООЗ розглядає громадське здоров'я як соціальна якість і для його оцінки рекомендує наступні показники: 1.Отчісленіе ВНП на охорону здоров'я 2.Доступность медико-соціальної допомоги 3.Охват населення медичною допомогою 4.Уровень імунізації населення 5.Степень обстеження вагітних кваліфікованим медичним персоналом 6.Состояніе харчування дітей 7.Уровень дитячої смертності 8.Середня тривалість майбутнього життя 9.Гігіеніческая грамотність населення Т.О., громадське здоров'я оцінюється комплексно, з точки зору якісних і кількісних показників.  КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ПРОФІЛАКТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ В ОХОРОНІ ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ: - Відновлення та дотримання принципу Н. А. Семашко: «Профілактика - загальнодержавна турбота, а не відомча». - Раціональність міждисциплінарного підходу до профілактичної медицині в рамках єдиної національної системи профілактики захворювань людини. - Належна організація підготовки та перепідготовки фахівців різних профілів з соціології медицини, з актуальних питань профілактичної медицини та медичної профілактики, з питань економіки, менеджменту і аудиту в медицині. - Етапність у заходах медичної профілактики (відомчої) і спеціалізованих профілактичних служб (профілактичної кардіології, пульмонології, стоматології, репродуктології, артрології та т. д.). - Облік національних особливостей (соціально-економічних, демографічні, культурно-етнічні, географо-кліматичні та інші). - Провідна роль у прогнозних оцінках соціально-гігієнічних показників здоров'я та ресурсного забезпечення служб. - Впровадження в практику оцінки ефективності розрахунків за соціальними, а не економічним витратам. - Подолання склалася «Суджений» функцій у вітчизняній профілактичній медицині до вакцинопрофілактики Методи соціальної медицини: 1. Епідеміологічний метод - це сукупність методичних прийомів, за допомогою яких вивчаються причини, умови (чинники ризику), механізми формування захворюваності серед населення (сукупного, за групами, територіями та у часі) з метою обґрунтування заходів профілактики й оцінювання їх ефективності 2. Статистичний метод – вивчає кількісні характеристики здоров’я населення, розвитку системи охорони здоров’я населення, визначає вплив на них соціально-економічних факторів, а також обґрунтовує використання статистичних методів для обробки та аналізу результатів лабораторних і клінічних досліджень 3. Історичний – дозволяє досліджувати еволюцію явищ, які вивчаються, порівнювати і прогнозувати. 4. Експериментальний – за його допомогою апробуються нові форми медичного обслуговування, нові типи закладів охорони здоров’я. 5. Експертних оцінок – застосовується при вивченні якості та результативності медичної допомоги. 6. Соціологічний – спосіб отримання соціологічної інформації, засобом предметно-практичного перетворення об’єкта згідно з гіпотезою, у контрольованих та керованих умовах. 7. Моделювання – це метод дослідження явищ і процесів, що ґрунтується на заміні конкретного об’єкта досліджень (оригіналу) іншим, подібним до нього (моделлю). 8. Системний аналіз і підхід – методологія комплексного вивчення системи Визначення понять «біостатистика», «доказова медицина», «клінічна епідеміологія». Основні етапи розвитку біостатистики.   Видатні вчені та їх внесок у розвиток біостатистики. Термін "статистика" походить від латинського слова "status" (статус), що в перекладі означає положення, стан явищ. Від кореня цього слова утворилось італійське слово "stato" (стато) - держава. Осіб, що володіли знаннями про устрій і стан справ у різних державах, тобто державних діячів, політиків називали "statista" (статиста). Від цього ж кореня утворився іменник "statistika" (статистика - певна сума знань, відомостей про державу). В науковий ужиток слово "статистика" було введено німецьким вченим професором філософії і права Готфрідом Ахенвалем (1719-1772), який з 1746 року вперше в Марбрузьському, а потім в Геттингенському університеті почав викладати нову дисципліну, яку він назвав статистикою. Основним змістом цього курсу був опис політичного стану, величі та могутності держави. Г.Ахенваль розглядав статистику як галузь державознавства. Зміст, завдання, предмет вивчення статистики в його розумінні були далекі від сучасного погляду на статистику як науку. Нині під терміном "статистика" розуміють такі три пов'язані між собою значення: 1) цифри, які характеризують рівні, розміри та обсяги тих, або інших масових явищ і процесів суспільного життя: населення, виробництва, культури тощо. Статистичні дані, представлені у звітності підприємств, організацій, галузей економіки, а також ті, що публікуються у збірниках, довідниках, періодичній пресі, є результатом роботи статистиків; 2) особливу галузь практичної діяльності ("статистичний облік"), спрямовану на збирання, нагромадження, обробку та аналіз даних, які характеризують соціально-економічний розвиток країни, її регіонів, галузей економіки, окремих господарюючих суб'єктів. Цю діяльність на професійному рівні здійснює державна статистика - Державний комітет статистики України та система його установ, організованих за адміністративно-територіальною ознакою, а також відомча статистика (на підприємствах, установах, об'єднаннях, відомствах, міністерствах). Спеціалісти-статистики розраховують обсяги валового внутрішнього продукту і валового національного доходу; визначають чисельність населення, трудових ресурсів, робочої сили, рівень безробіття; обчислюють індекси фізичного обсягу продукції і споживчих цін; вимірюють інфляцію і т. д.; 3) самостійну суспільну науку, яка займається розробкою теоретичних положень і методів збирання, зведення, обробки, та аналізу цифрових даних про явища суспільного життя. Інколи слово "статистика" вживається в якості більш короткого еквівалента для слів "статистичні методи", які застосовуються при збиранні, обробці, аналізі та інтерпретації даних. У цьому підручнику основну увагу звернено на розгляд принципів і положень статистики як специфічної суспільної науки. Перед тим, як стати наукою у її сучасному розумінні, статистика пройшла багатовікову історію розвитку, яка своїми коріннями сягає в глибоку давнину. її виникнення і розвиток обумовлені практичними потребами суспільства: підрахунок населення, худоби, визначення розмірів територій держав, земельних угідь, природних ресурсів, національного багатства і т.д. Власне як наука статистика виникла тільки в XVII столітті, проте статистичний облік існував вже у глибокій давнині. Так, відомо, що ще за 5 тисяч років до нашої ери проводились переписи населення за статтю і віком у Китаї, вівся облік майна громадян у Стародавньому Римі, потім - земель, населення, і зокрема придатного до військової служби, його майнового положення, господарського життя держави, внутрішньогосподарських доходів і витрат у середньовіччя. Тривалий час загальнодержавна статистика здійснювалась не систематично, а лише час від часу під впливом воєнних або фінансових потреб і зводилась в основному до збирання даних про чисельність населення, майна, доходи, земельні угіддя і т.п. Здійснюваний у ті часи такий примітивний облік переслідував сугубо практичну мету, але саме він визначив наукове майбутнє статистики. З часом мірою зростання обсягів суспільного виробництва, подальшого поглиблення суспільного поділу праці, збільшення її продуктивності, розширення міждержавних зв'язків, внутрішньої і зовнішньої торгівлі збільшувалась потреба в статистичній інформації. Це розширило сферу діяльності статистики, вело до удосконалення її методології. Багатогранна практика обліково-статистичних робіт стала піддаватись теоретичним узагальненням. Статистика стала формуватися як наука. Вважається, що статистика як самостійна наука почала формуватися і розвиватися з середини XVII століття. У її витоків стояли дві школи: німецька описова і англійська школа політичних арифметиків. Засновником описового напрямку розвитку статистики вважається німецький вчений Г.Конринг (1606-1681), який розробив систему опису державного устрою. Подальший розвиток цього напрямку одержав у працях Г.Ахенваля і А.Шліцера (1736-1809). Школа проіснувала понад 150 років, не змінюючи своїх теоретичних поглядів на статистику, як самостійну науку. Представники цього напрямку основним завданням статистики бачили в систематичному описі політичного стану і державного устрою країни: території країни, державного устрою, населення, релігії, зовнішньої політики. У зв'язку з недостатнім використанням статистичних даних і їх узагальненням для виявлення закономірностей і взаємозв'язків між суспільними явищами цей напрямок розвитку статистики став неперспективним. Зміст, завдання та предмет вивчення статистики в розумінні представників описового напрямку були далекими від сучасного погляду на статистику як науку. Значно ближчою до сучасного розуміння статистики була англійська школа політичних арифметиків, яка виникла на 100 років раніше німецької описової школи. Засновниками її були англійські вчені-економісти Джон Граунт (1620-1674), Е.Галлей (1656-1742) і Вільям Петті (1623-1687), особливо наголошуючи на ролі останнього. Політичні арифметики шляхом узагальнення і аналізу масових статистичних даних намагались цифрами охарактеризувати стан і розвиток суспільства, вивести закономірність розвитку суспільних явищ і процесів. Свої висновки вони основували на числових даних. Цілі і завдання, які ставили перед собою вчені, близькі до сучасного розуміння сутності статистики. У своїх наукових працях В. Петті багато уваги приділяв методиці обчислення національного багатства, доходів, показникам, що характеризують стан і розвиток сільського господарства і торгівлі. Створений ним напрямок отримав назву "політична арифметика". Історія показала, що саме англійська школа політичних арифметиків явилась витоком виникнення сучасної статистики як науки. В.Петті по праву вважається творцем економічної статистики. За його наукові праці "Політична арифметика", "Різне про гроші" та інші, а також за вагомий вклад в розробку статистичної методології К.Маркс назвав В.Петті "в деякому роді винахідником статистики". Подальший розвиток статистичної науки і практики здійснювався за допомогою багатьох вчених і практиків статистиків. Серед них слід відмітити бельгійського математика, фізика, астронома і статистика Адольфа Кетле (17961874), з яким пов'язаний якісно новий етап у розвитку статистичної науки. А.Кетле назвав статистику "соціальною фізикою", тобто наукою, яка вивчає закони розвитку суспільства за допомогою кількісних методів. Завдяки йому на перший план замість описового державознавства вийшла теорія статистики, направлена на кількісне вивчення масових суспільних явищ і процесів. А.Кетле вніс значний внесок у розробку теорії середніх величин, стійкості статистичних показників, закономірностей в статистичних рядах розподілу. Йому належить заслуга системного використання математичних методів в обробці статистичних даних, розробці правил переписів населення і регулярності їх проведення в розвинених країнах. За ініціативою А.Кетле проводились статистичні конгреси, на яких розглядались актуальні проблеми статистичної науки. А.Кетле по праву можна назвати справжнім засновником теорії статистики. У другій половині XIX століття і початку XX століття в результаті інтенсивного розвитку статистики виник третій напрямок статистичної науки -статистико-математичний. Цьому сприяло проведення наукових досліджень у природничих науках, різного роду періодичних переписів і обстежень, в результаті яких збирався і оброблявся обширний статистичний матеріал. Формувалась спеціальна наукова дисципліна - математична статистика, яка є частиною математики. Математичний напрямок в статистиці розвивався в працях Ф.Гальтона (1822-1911), К.Пірсона (1857-1936), В.Госсета (1876-1936), більш відомого під псевдонімом Стьюдент, Р.Фішера (1890-1962), М.Мітчела (1874-1948) та інших. Так, Ф.Гальтон застосував статистичні методи в біології в ученні про спадкоємність, К.Пірсон вніс значний внесок у розробку теорії кількісної оцінки зв'язку між явищами, аналіз рядів розподілу, В.Госсет розробив теорію малої вибірки, Р.Фішер розвинув методи кількісного аналізу. Ф.Гальтон і К.Пірсон внесли значний вклад у розвиток теорії кореляції. Представники цього напрямку вважали основою статистики теорію ймовірностей, яка є однією з галузей прикладної математики. Великий вплив на розвиток математичного напрямку в статистиці справили праці видатних російських математиків П.Л. Чебишева (1821-1894), A.A. Маркова (1856-1922), О.М. Ляпунова (1857-1918). Широко відомими були праці Ю.Е. Янсона (1835-1893), присвячені питанням порівняльного аналізу, A.A. Кауфмана (1864-1919) у галузі методології та історії статистичної науки. Світове визнання одержали праці A.A. Чупрова (1874-1926), присвячені методології аналізу зв'язків і залежностей суспільних явищ і проблемі стійкості статистичних рядів. У розвитку вітчизняної статистичної науки і практики значна роль належить російським та українським вченим. Найвідомішими представниками описової школи були І.Кирилов (1689-1737), В.Татищев (1686-1750), М.Ломоносов (1711-1765). Важлива роль у становленні й розвитку статистичної науки належить представникам російської школи політичних арифметиків та їх послідовникам - творцям земської статистики, таким як К.Ф. Герман (1767-1838), К.А. Арсеньєв (1789-1865), Д.П. Журавський (1810-1856). К.Ф. Германом були сформульовані ідеї щодо взаємовідносин політичної економії і статистики, постановки статистичного спостереження, аналізу статистичних даних. Значну частину своїх наукових праць К.Ф. Герман присвятив проблемам теорії статистики. Свої теоретичні погляди він виклав спочатку у великій статті "Теорія статистики" у заснованому ним "Статистичному журналі", а потім розвинув їх у книзі "Загальна теорія статистики", виданої в 1809 р. К.І. Арсеньєв у своїх працях стверджував, що статистика у змозі дати цілком адекватну характеристику життя держави. Значною подією в теорії вітчизняної статистики було поява в 1846 р. роботи видатного вченого-статистика Д.П. Журавського "Про джерела і вживання статистичних відомостей", в якій сформульовані специфічні особливості статистики як науки "категоричного обчислення", де масове спостереження - основа статистичного дослідження, а групування - основний метод статистичного аналізу. Д.П. Журавський дав системне викладення теоретичних основ статистики як науки, приділив велику увагу питанню достовірності статистичних даних, методології статистичних групувань, розкрив принцип єдності кількісного та якісного аналізу. За вагомий вклад в розвиток статистичної науки Д.П. Журавського називали "українським Кетле". У розвитку української статистичної науки значна роль належить таким вченим: Ю.В. Янсону, який у своєму підручнику "Теорія статистики" узагальнив результати вітчизняної та зарубіжної статистичної практики; О.Русову (18471915), якого називали "батьком української земської статистики"; Ф. Щербині (1849-1936) - засновнику бюджетної статистики; О.Шликевичу (1849-1906) - розробнику комбінаційних статистичних таблиць за сполученням чотирьох ознак; В.Варзару (1851-1940) - основоположнику промислової статистики; М.Птухі (1884-1954), який вивчав питання теоретичної та прикладної демографії, теорії статистики, історії вітчизняної та світової статистики та ін. Прогресу статистичної методології у XX столітті сприяли роботи радянських статистиків B.C. Немчінова (1894-1964), СГ. Струмиліна (1877-1974), В.І. Хотинського (1892-1937), В.Н. Старовського (1905-1975), А.Я. Боярського (1906-1985), Б.С. Ястремського (1877-1962), Л.В. Некраща (1886-1949), Сергєєва (1910-1999) та ін. Значним кроком у розвитку статистичної науки послужило застосування економіко-математичних методів і широке використання комп'ютерної техніки в аналізі соціально-економічних явищ і процесів. В даний час проводиться робота по удосконаленню статистичної методології і завершенню переходу національної статистики на прийняту у міжнародній практиці систему обліку і статистики відповідно до вимог ринкової економіки. Специфіка статистики як особливої галузі знань полягає в тому, що вона в змозі виміряти рівень і обсяг суспільних явищ, визначити їх структуру, тенденцію та інтенсивність тих або інших процесів. Справді, тільки статистика дає нам можливість визначити вартість валового внутрішнього продукту і валового національного доходу, створених у країні за рік, оцінити ефективність суспільного виробництва, економічних реформ тощо. Мова статистики - мова цифр. Статистика за допомогою цифр характеризує фактичний стан (рівень) досліджуваного суспільного явища на певному ступені його розвитку в конкретних умовах місця і часу. Будь-яка наука являє собою систематизоване знання. Це стосується й статистики. Статистика ніколи не змогла б піднятись до рівня науки, якби вона тільки тим і займалась, що реєструвала явища, нехай навіть і масових процесів без їх систематизації, наукових узагальнень і висновків, аналізу і синтезу. Кожна наука володіє рядом специфічних властивостей, що відрізняють її від інших наук і що дають їй право на самостійне існування як особливої галузі знань. Головна особливість будь-якої науки полягає у: а) предметі пізнання; б) у принципах і методах його дослідження, які в сукупності визначають її метод і методологію. Як вже зазначалось, статистика вивчає явища суспільного життя і тому відноситься до суспільних наук. Однак суспільство є об'єктом вивчення не тільки статистики, але й багатьох інших суспільних наук. При цьому кожна з них вивчаючи одну з граней суспільного життя відрізняється своїми предметами, під якими розуміють ті особливі сторони і властивості об'єкта, що підлягають дослідженню певною наукою. У чому ж відміна статистики від інших суспільних наук про суспільство? Що вона вивчає, тобто що є предметом її пізнання? Численні визначення статистики як науки зводяться здебільшого до такого. Статистика як суспільна наука вивчає кількісну сторону масових суспільних явищ у нерозривному зв'язку з їх якісною стороною, досліджує кількісний вираз закономірностей суспільного розвитку у конкретних умовах місця і часу. Вона вивчає також вплив природних, технічних, економічних і соціальних факторів на умови і результати виробництва, зворотний вплив розвитку суспільного виробництва на умови життя людей. Отже, об'єктом статистики є суспільство, явища й процеси суспільного життя в багатогранності їх форм і проявів. З наведеного визначення предмету статистики випливає дві особливості статистики як суспільної науки. Перша відмінна особливість статистики як суспільної науки полягає в тому, що предметом її вивчення є кількісна сторона масових суспільних явищ. При цьому статистика вивчає кількість не саму по собі, а у зв'язку з її якісним змістом у конкретних умовах місця і часу. Між кількістю та якістю як філософськими категоріями існує нерозривний зв'язок: у єдності вони складають міру явища. У мірі якісна визначеність - кількісна, а кількісна - якісна. Будь-яке суспільне явище являє собою цілісність якісної і кількісної визначеності. Дуже важливо те, що саме міра знаходить вираження в статистичних показниках. Статистичний показник - завжди певна єдність якості і кількості. У зв'язку з цим перед статистикою постає важливе завдання - встановити на певному етапі дослідження за якісними змінами ознак переходи, зародження нових класів, типів і одноякісних сукупностей. Це завдання статистика вирішує за допомогою своїх спеціальних методів дослідження, розрахунку і аналізу відповідних показників. Другою особливістю статистики, як науки, є те, що вона вивчає масові суспільні явища. Це означає, що статистичні показники завжди є результатом узагальнення деякої сукупності фактів. Пізнання закономірностей можливе лише тоді, коли вивчаються не окремі явища, а їх сукупності, тому що закономірності суспільного життя проявляються повною мірою саме у масі явищ. У ряді випадків статистика може і повинна вивчати явища, які ще не стали масовими, але яким належить майбутнє, які стануть масовими. Так, статистика розглядає окремі підприємства з точки зору підсумків їх роботи і виконання плану, тобто розробляє і досліджує статистичні дані по окремих підприємствах. Вона може вивчати окремі підприємства з метою узагальнення їх передового досвіду або виявлення типових недоліків. Але у кожному разі те або інше підприємство розглядається як частина національної економіки. Теоретичною основою статистики є економічна теорія (політична економія, макро- і мікроекономіка), яка формує і досліджує закони розвитку соціально-економічних явищ, з'ясовує їх природу і значення у житті суспільства. Ґрунтуючись на знаннях і принципах економічної теорії, статистика формує статистичні сукупності, встановлює суттєві ознаки для виділення соціально-економічних типів, виявляє кількісні зміни масових суспільних явищ, вивчає конкретні явища і процеси суспільного життя. Наприклад, без наукового розуміння суті таких економічних категорій як валовий внутрішній продукт, валовий національний доход, продуктивність праці, собівартість, прибуток та інших статистика не може правильно визначити їх обсяг і рівень. Водночас керуючись законами і категоріями економічної теорії, статистика збагачує економічні науки фактами, одержаними в статистичному дослідженні, підтверджує або заперечує їх теоретичні положення. Економічна теорія спираючись на статистику формує закони суспільного розвитку. Статистика, характеризуючи кількісну сторону суспільних явищ у конкретних історичних умовах, створює фундамент з точних і беззаперечних фактів. Економічні науки використовують статистичну інформацію для перевірки, обґрунтування або ілюстрації своїх теоретичних положень і висновків. Статистика як самостійна наука пройшла складний шлях свого становлення. Це багатогалузева наука, яка складається з окремих розділів або частин, які, будучи самостійними, тісно пов'язані між собою. Нині закінчене оформлення одержало п'ять розділів (частин) статистики: математична, теорія статистики, соціальна, економічна і галузеві статистики. Розглянемо коротко зміст і специфіку кожного розділу статистики. Математична статистика - це розділ математики, присвячений вивченню закономірностей, що мають місце в масових явищах і математичних сукупностях. Зміст математичної статистики складають математичні методи систематизації, обробки і аналізу масових статистичних даних незалежно від їхнього якісного змісту. Методи математичної статистики можуть бути застосовані для обробки і аналізу будь-яких статистичних даних. Математичні методи безпосередньо пов'язані з імовірнісною оцінкою результатів спостереження і визначенням математичної ймовірності. У зв'язку з цим висновки математичної статистики відносно масових явищ і процесів носять імовірнісний характер і спираються на апарат теорії ймовірностей. Специфіка математичної статистики як особливої наукової дисципліни полягає в тому, що вона розглядає сукупності незалежно від їх конкретної природи і змісту, в яких варіація визначається випадковими причинами, розглядає їх як абстрактно-математичні сукупності. Абстрактні сукупності і є предметом вивчення математичної статистики. Теоретичною основою математичної статистики є теорія ймовірностей (як складова частина вищої математики), яка розглядає закономірності випадкових явищ. Найважливішими розділами математичної статистики є статистичні ряди розподілу та їх характеристики, оцінка параметрів розподілу, перевірка статистичних гіпотез, дисперсійний і кореляційний аналіз. У цьому навчальному посібнику ці розділи математичної статистики розглядаються у прикладному аспекті до аналізу масових соціально-економічних явищ. Останнім часом одержують широке застосування методи багатовимірного статистичного аналізу - факторний і кластерний аналіз, метод головних компонент та ін. Теорія статистики розглядає категорії статистичної науки (наприклад, сукупність, ознака, варіація, показник, закономірність і т.д.), а також принципи, правила і методи, які є загальними для вивчення кількісної сторони будь-яких масових суспільних явищ Поняття, категорії, показники і методи загальної теорії статистики є методологічною основою всіх галузевих статистик. Саме тому вивчення будь-якої галузевої статистики починається із з'ясування загальнотеоретичних положень статистичної науки, які розробляє загальна теорія статистики. Теорія статистики є наукою про найбільш загальні принципи і методи статистичного дослідження соціально-економічних явищ. Вона розробляє понятійний апарат і систему категорій статистичної науки, розглядає методи збирання, зведення, обробки, узагальнення і аналізу статистичних даних, тобто загальну методологію статистичного дослідження масових суспільних процесів. До завдань теорії статистики входять розробка методів збирання, зведення, групування, узагальнення і аналізу статистичних даних, вивчення закономірностей і тенденцій розвитку суспільних явищ і процесів, структури явищ, причинно-наслідкових зв'язків між ними, а також принципів і методів, статистичного моделювання і прогнозування. У курсі теорії статистики вивчаються такі найважливіші розділи статистичної науки: статистичне спостереження, зведення і групування даних, середні величини і показники варіації, ряди динаміки, індекси, вибірковий, табличний і графічний методи та ін. Розгляду цих розділів статистики присвячений цей підручник. Соціальна статистика - як галузь єдиної статистичної науки вивчає кількісну сторону масових явищ і процесів, що відбуваються у соціальному житті суспільства, у нерозривному зв'язку з їх якісною стороною. Вона розробляє комплексну систему взаємопов'язаних показників, які дають змогу одержати всебічну характеристику стану і розвитку умов життя людей, виявити в ньому тенденції і закономірності, що складаються, розкрити існуючи тенденції і закономірності розвитку соціальних процесів, створити повну картину суспільного устрою і способу життя людини у конкретних історичних умовах розвитку суспільства. Соціальна статистика охоплює політичну, ідеологічну і правову сторони життя людей, вивчає методами статистики державний устрій, політичну систему, соціальну структуру суспільства, соціальні умови і характер праці, питання формування особистості, сім'ї, трудового колективу, підвищення добробуту народу. Економічна статистика - галузь статистики, яка вивчає кількісну сторону масових суспільних явищ і процесів, що відбуваються в економічному житті суспільства, з метою виявлення пропорцій, тенденцій і закономірностей. Вона розглядає систему об'єктивних статистичних показників, що характеризують стан і розвиток національної економіки як єдиного цілого. Економічна статистика вивчає загальні переважно комплексні і синтетичні показники розміру, структури і динаміки економіки включаючи такі макроекономічні показники, як валове національне багатство, валовий національний доход, валовий внутрішній продукт та інші; розкриває його соціальну, галузеву і регіональну структуру, його міжгалузеві, міжрайонні і соціальні взаємозв'язки, його найважливіші рівні, пропорції, співвідношення, наявність матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, досягнутий рівень їх використання і насамкінець здійснює побудову і аналіз загальної макростатистичної моделі ринкової економіки у вигляді системи національних рахунків (СНР). Об'єктом вивчення економічної статистики є процеси розширеного відтворення, умови його здійснення і кінцеві результати у національній економіці. Вона розглядає суспільне виробництво у єдності двох його сторін (продуктивні сили і виробничі відносини) і в неперервному потоці його відновлення (виробництво, розподіл, обмін, споживання, знову виробництво і т.д.). Галузеві статистики розробляють систему статистичних показників, які характеризують стан і розвиток відповідних галузей (промисловості, сільського господарства, будівництва, торгівлі та ін.). Вони розглядають також зміст, специфіку і методику їх обчислення. Так, промислова статистика розробляє систему показників, які характеризують стан і розвиток промисловості. Об'єктом вивчення галузевих статистик є відповідні галузі економіки. Статистика розробляється як єдина наука і розвиток кожної галузі сприяє її удосконаленню в цілому. Отже, статистика - комплекс навчальних дисциплін, які забезпечують оволодіння статистичною методологією дослідника масових соціально-економічних явищ і процесів з метою виявлення закономірностей їх розвитку в конкретних умовах місця і часу. Основні принципи доказової медицини. Тріада доказової медицини. Теорія і практика доказової медицини. Доказова медицина тя якість проведення клінічних досліджень. Поняття про кінцеві результати. Доказова медицина та якість надання медичної допомоги. Принципи доказової медицини: - Принцип використання науково-медичної інформації лише найвищого рівня доказовості. - Принцип оптимальної діагностичної доцільності. - Принцип раціональної фармакотерапії - Принцип науково обґрунтованого прогнозу захворювання. Методологічною основою доказової медицини є системні дослідження. Системні дослідження – це науково обґрунтовані, добре організовані клінічні дослідження з визначенням кінцевих «точок» – смерті, розвитку ускладнень. Стандартом якості наукових досліджень по ефективності лікування є рандомізовані контрольовані клінічні випробування. Усі рандомізовані клінічні випробування (РКВ) базуються на сучасному рівні: клінічних уявлень з діагностики захворювань і фундаментальних досліджень з їхнього патогенезу; експериментальних досліджень з вивчення фармакологічних властивостей і механізмів дії препаратів. Контрольоване дослідження передбачає строгий добір хворих за критеріями “включення / не включення” відповідно до протоколу дослідження. Рандомізація (англ. random – випадково, навмання) – випадковий, тобто незалежний від бажання лікаря-дослідника і хворого поділ пацієнтів на експериментальну і контрольну групи. Ціль рандомізації – уникнути селекції хворих і створити умови для порівняння ефекту лікарського препарату з плацебо або іншим лікарським препаратом. Подвійний сліпий метод – дослідження, коли ні лікар, ні хворий не знають, який препарат приймає пацієнт згідно рандомізації. Простий (одиночний) сліпий метод – лише хворий не інформований про препарат, а лікар знає, які ліки приймає його пацієнт. Відкрите дослідження – і лікареві, і хворому відомо, яким препаратом здійснюється лікування. Клінічні дослідження повинні бути контрольованими, рандомізованими і найчастіше подвійними сліпими, оскільки вони є найбільш надійними. Ці масштабні, нерідко міжнародні, дослідження побудовані на певних жорстких принципах, послідовність яких відслідковується на протязі всього дослідження. 1. На етапі планування дослідження: формулюються чіткі наукові питання, наприклад: Чи відрізняється ефективність методу лікування, що вивчається, від плацебо або пустишки (плацебо-контрольовані дослідження). Чи відрізняється ефективність методу лікування, що вивчається від раніше існуючого (порівняльні дослідження). Наскільки безпечний метод діагностики або лікування. Наскільки метод діагностики ефективний і точний у визначенні ознаки, що вивчається. чітко прописується план майбутнього дослідження. «Золотий стандарт» для дослідження нового методу лікування, без чого в розвинених країнах (США та Західної Європи) ні один препарат не потрапляє на ринок, є подвійне сліпе плацебо-контрольоване клінічне дослідження. Таке дослідження дозволяє отримати результати, котрі можуть трактуватися тільки в одному напрямі, без «розходжень», тобто трактування результатів не залежить від переваг (або користі) дослідження. дослідники отримують згоду етичного комітету. Суть цього полягає в тому, щоб наукові дослідження ні в якому разі не порушували інтереси людей, які в них приймають участь. Пацієнти не повинні бути залишені без найбільш ефективних із відомих засобів. Засіб, що випробовується не повинен бути токсичним, канцерогенним, викликати небажані реакції та ефекти, котрі погіршують здоров’я пацієнта і т.д. 2. Після того, як дослідження сплановано і ухвалено, починається його безпосереднє проведення. В проведенні таких досліджень, як правило, беруть участь десятки медичних центрів з різних країн, діяльність яких чітко контролюється незалежними комісіями. Порушення правил, встановлених на етапі планування, може сильно дискредитувати лікувальний заклад, тому працівники закладу дотримуються цих правил. Кількість пацієнтів, що беруть участь у дослідженні, може становити від декількох десятків до мільйона. 3. Отримані результати піддаються ретельній математико-статистичній обробці та аналізу, що дозволяє виявити та оцінити достовірність отриманих розбіжностей. 4. Висновки та рекомендації для лікарів та пацієнтів, а також впровадження в стандарти надання медичної допомоги відбувається лише на основі достовірних і перевірених результатів дослідження. Стандарти надання медичної допомоги створюються погоджувальними комісіями ті комітетами експертів на основі цих достовірних досліджень Таким чином, сучасні дослідження найвищого рівня доказовості здатні продукувати надійні факти, котрі вкладаються в основу клінічної практики. Вони створюють фундамент доказової медицини, котра на відміну від емпіричної, дозволяє здійснювати діагностику та лікування з найвищою ефективністю та безпечністю і найменшими витратами. Стандартизація медичної допомоги: клінічні протоколи, стандарти та рекомендації. Поняття «стандарт у сфері охорони здоров’я» вперше на законодавчому рівні закріплено 7 липня 2011 р. в Законі України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» № 3611-VI. Цим законом Основи доповнено новою статтею 14-1 «Система стандартів у сфері охорони здоров’я», в якій окреслено систему відповідних стандартів і закріплено дефініції основних понять. Так, згідно з нормативними приписами ст. 14-1 Основ, до системи стандартів у сфері охорони здоров'я належать: 1) державні соціальні нормативи і 2) галузеві стандарти. Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров'я встановлюються відповідно до Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії". Своєю чергою, галузевими стандартами у сфері охорони здоров’я є: 1) стандарт медичної допомоги (медичні стандарти); 2) клінічний протокол; 3) табель матеріально-технічного оснащення; 4) лікарський формуляр; 5) інші норми, правила та нормативи, передбачені законами, що регулюють діяльність у сфері охорони здоров'я. У цьому контексті важливо наголосити на ч. 6 ст. 14-1, яка передбачає, що додержання стандартів медичної допомоги (медичних стандартів), клінічних протоколів, табелів матеріально-технічного оснащення є обов'язковим для всіх закладів охорони здоров'я, а також для фізичних осіб ― підприємців, що провадять господарську діяльність з медичної практики. Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 р. №285, також зобов’язують ліцензіата дотримуватися стандартів медичної допомоги (медичних стандартів), уніфікованих клінічних протоколів, затверджених МОЗ (пп. 14 п. 13). Враховуючи визначення загального поняття «стандарт» як єдиної типової форми організації, проведення, здійснення чого-небудь [4] і дефініцію терміносполучення «охорона здоров’я», маємо підстави твердити, що поняття «медико-технологічний документ» охоплюється більш ширшим за обсягом терміном «стандарт у сфері охорони здоров’я». Під поняттям стандарт у сфері охорони здоров’я пропонуємо розуміти нормативно-правовий акт, який містить регламенти здійснення медичного обслуговування, зокрема організації надання і надання медичної допомоги, затверджений в установленому порядку центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я. Для з’ясування правової природи стандартів у сфері охорони здоров’я проаналізуємо ознаки, притаманні цьому джерелу правового регулювання відносин у сфері надання медичної допомоги, та розкриємо їх зміст. Наукова обґрунтованість. Стандарти у сфері охорони здоров’я ґрунтуються на принципах доказової медицини і враховують світовий досвід. У Методиці розробки та впровадження медичних стандартів медичної допомоги на засадах доказової медицини, затвердженій Наказом МОЗ № 751, міститься таке формулювання: «Ця Методика визначає механізм розробки та впровадження науково-обґрунтованих медичних стандартів та уніфікованих клінічних протоколів надання медичної допомоги на засадах доказової медицини». Також у преамбулі до Клінічних протоколів з акушерської та гінекологічної допомоги, затверджених Наказом МОЗ України від 29.12.2005 р. № 782, передбачено: «Використання клінічних протоколів в практичній діяльності лікаря дозволить стандартизувати та уніфікувати діагностику і лікування, застосовувати методики лікування з доведеною ефективністю, що знижують захворюваність і смертність пацієнта. Це дасть можливість пацієнтам отримувати обґрунтовані діагностику та лікування, а лікарям застосовувати сучасні методики, засновані на науково-доказових засадах. Клінічні протоколи розроблені на основі науково-доказової медицини». Спеціальний суб’єкт поширення. Стандарти у сфері охорони здоров’я поширюють свою дію на надавачів медичної допомоги (заклади охорони здоров’я, фізичні особи ― підприємці, які провадять господарську діяльність з медичної практики, медичних і фармацевтичних працівників). Відомчий характер. Стандарти у сфері охорони здоров’я затверджуються у встановленому порядку центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я (пп. 8 п. 4 Положення про Міністерство охорони здоров’я України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 р. № 267). Відтак, видається некоректним нормативне формулювання, наведене в ч. 5 ст. 14-1 Основ, яке визначає один з елементів галузевого стандарту у сфері охорони здоров’я ― інші норми, правила та нормативи, передбачені законами, що регулюють діяльність у сфері охорони здоров'я. Варто підкреслити чітку вказівку на джерело їх нормативного закріплення – закон, який ухвалює виключно Верховна Рада України (ст. 91 Конституції України). А єдиним нормотворчим органом для стандартів у сфері охорони здоров’я є МОЗ України. Отож, щоб усунути цей законодавчий недолік, треба змінити позначення джерела, в якому закріплюватимуться правила. Особлива сфера застосування. Стандарти у сфері охорони здоров’я покликані регламентувати правовідносини, які виникають з приводу організації надання і надання медичної допомоги, медичних послуг пацієнтам, здійснення медичного обслуговування. Крім того, закріплено алгоритм клініко-експертної оцінки якості надання медичної допомоги пацієнтам, що передбачає визначення відповідності наданої медичної допомоги встановленим стандартам у сфері охорони здоров’я. Процедурний характер. Клінічні протоколи визначають алгоритм дій медичного працівника при наданні медичної допомоги за конкретної нозології. Наприклад, у п. 4 «Ведення пологів» Клінічного протоколу з акушерської допомоги «Тазове передлежання плода», затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 27.12.2006 р. № 899, передбачено такий алгоритм дій лікаря: оцінити показання, упевнитися у тому, що є всі необхідні умови для безпечного проведення пологів через природні пологові шляхи і відсутні показання до кесаревого розтину; слідкувати за перебігом I періоду пологів шляхом ведення партограми, реєстрації КТГ протягом 15 хвилин кожні 2 години; у разі розриву плодових оболонок негайно провести внутрішнє акушерське дослідження для виключення випадіння пуповини тощо. Техніко-юридичний характер. Норми стандартів у сфері охорони здоров’я, зокрема клінічних протоколів, можуть мати, крім процедурного характеру, також техніко-юридичний характер. У теорії права під технічними нормами розуміють правила, що вказують на найбільш економічно доцільні й екологічно нешкідливі методи, прийоми і способи впливу людей на матеріальний світ, їх взаємодію з технічними і природними об'єктами. Отож, це правила доцільного поводження з предметами природи, знаряддями праці і різними технічними засобами [5]. М.М. Коркунов, аналізуючи визначення поняття права, виокремив норми технічні та етичні. Технічні норми він характеризував як правила, що вказують, як потрібно діяти для досягнення потрібної мети. Ці норми, на його думку, є факультативними, на відміну від етичних чи правових, які є обов’язковими [6, с. 31]. О.Ф. Шебанов поділяв норми, якими люди послуговуються у своїй трудовій діяльності, на дві групи: технічні та соціальні [7, с. 120]. Техніко-юридичні норми мають яскраво виражений публічний характер і стосуються невизначеного кола осіб. Регулюючи конкретні операції з матеріальними об’єктами, вони формують правовідносини з одним «зобов’язаним» суб’єктом і розглядають крізь призму операцій та індикаторів їх соціальні наслідки – позитивні або негативні. Ці норми різняться за своїм змістом: одні з них – технологічні – адресовані конкретним особам у межах їхній посадових обов’язків; другі – виробничі і будівельні; треті встановлюють кількісні показники операцій – квоти, статті, звітність, об’єми; четверті містять нормативи (орієнтири і межі дій) [8, с. 294 Проведений аналіз законодавчих і доктринальних джерел дає підстави для таких висновків: 1) стандарти у сфері охорони здоров’я є нормативно-правовими актами, обов’язковими для виконання; 2) стандарти у сфері охорони здоров’я мають характерні ознаки, які вирізняють їх з-поміж інших джерел правового регулювання відносин у сфері надання медичної допомоги, а саме: наукову обґрунтованість, спеціальний суб’єкт поширення, відомчий характер, особливу сфера застосування, процедурний і техніко-юридичний характер; 3) новий клінічний протокол, затверджений МОЗ України як текст нового клінічного протоколу, відповідатиме ознакам нормативно-правового акта загального характеру та належатиме до системи стандартів у сфері охорони здоров’я; 4) новий клінічний протокол, сформований у вигляді тексту нового клінічного протоколу, затвердженого закладом охорони здоров’я, буде локальним правовим актом нормативного характеру; 5) з метою удосконалення законодавчого регулювання стандартів у сфері охорони здоров’я пропонуємо внести до тексту Основ низку змін: а) абз. 6 ч. 1 ст. 4 викласти в такій редакції: «орієнтація на сучасні стандарти у сфері охорони здоров’я, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у сфері охорони здоров'я»; б) ч. 4 ст. 14-1 викласти в такій редакції: «Галузеві стандарти у сфері охорони здоров'я затверджує центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я». в) абз. 2 ч. 3 ст. 14-1 викласти в такій редакції: «клінічний протокол - документ, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних і реабілітаційних методів надання медичної допомоги та їх послідовність». г) ч. 5 ст. 14-1 викласти в такій редакції: «Галузевими стандартами у сфері охорони здоров'я є також інші норми, правила та нормативи, передбачені законодавством, яке регулює діяльність у сфері охорони здоров'я». ґ) у ст. 22 внести зміни: словосполучення «стандарти медичного обслуговування» замінити на «стандарти у сфері охорони здоров’я». |