Міфи Київської землі та події стародавні. Міфи Київськоі землі та події стародавніО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні
 Скачать 1.33 Mb.
|
|
НІЖИН Назва Ніжин належить до числа назв не дуже старих міст, мабуть, VII ст. Ніжин у старовину лежав на судноплавній річці Остер і на славетному Залозному шляху, що сполучав Чернігів з Тмутороканню (колишнє Боспорське царство), Каспійським морем і Кавказом. Цей шлях колись був хребтом сарматської торгівлі з Римом, а пізніше – хозарської торгівлі із Заходом. За усною народною традицією Ніжин – «Нежатина Нива». Під цією назвою місто згадується вперше у Київському літописі 1078 року. У цей рік на місці сучасного Ніжина відбулася битва половців з князями Ярославичами. Під час бою загинув київський князь Ізяслав, і його тіло кияни везли на Старогороду Остерську. Вивчаючи цей шлях, відомий вчений дослідник М.П. Барсов дійшов висновку, що літописна Нежатина Нива є сучасний Ніжин. Споконвіку існує у Ніжині Нежатинська вулиця, а на околиці міста – Нежатине озеро. Незалежно від М.П. Барсова, відомі дослідники історії Ніжина Долгорукий, Гербель, Сребницький, Бережков та інші визнали походження назви Ніжин від Нежатиної Ниви. Такої думки і видатний радянський історик Київської Русі академік Б. Греков. До 1917 року у Ніжинському інституті зберігався гранітний обеліск на відзнаку битви (1078) і загибелі київського князя Ізяслава. [282] Назва Нежатина Нива не була першою назвою міста. За розповідями самовидців, у Ніжині зберігався пергамент з планом міста і невеличким текстом про прихід варягів у Ніжин і перше поселення тут греків за часів князювання Володимира. За текстом пергаменту, що був складений, мабуть, до приходу монголів, варяги пропливли річкою Остер уночі повз місто і не помітили його. Оволодівши Києвом через кілька днів, варяги поверталися назад. Вони знову припливли річкою, але вже вдень, і вийшли на берег. Задоволені перемогою, нікого не вбивали і нічого не брали у людей. Лише запитали, якому князю належить місто, і одержали відповідь. Тоді варяги показали ниву, яку заборонили жати і орати на знак покори, як данину. Далі вони посідали у човни і попливли річкою угору. Нежатина Нива простояла недоторканною багато років, і відтоді пішла нова назва міста. Варяги і по інших місцях визначали «нежаті ниви» (наприклад, біля Чернігова) на знак покори. Далі у ніжинському пергаменті зазначалося, що поступово «місто з малого стало багатим, аж поки не прийшли на Русь печеніги». Коли саме прийшли варяги до Ніжина? Як встановити цю важливу історичну дату? Відомий російський вчений-мовознавець О.О. Шахматов вважав, що слово варяги по-аварськи означає «франки» і від аварів перейшло до греків, а потім уже знову до нас. Глибші дослідження доводять, що на території стародавньої України словом варяги наші предки називали чужоземне (навіть союзницьке) військо, що стояло постоями по містах і селах. Повалили «аварське іго» на Русі (VII ст.) з допомогою військового союзу з франками. Франкська держава весь час воювала з аварами. Мабуть, варяги-франки побували в Ніжині як союзницьке військо. Тоді назва Нежатина Нива, що згодом перейшла у Ніжин, існує з VII ст. н.е. Якою була назва до варягів – невідомо, але місто існувало й раніше. УКРАЇНЦІ –НАРОД ЧЕРКАСИ Стародавнє українське місто Черкаси впродовж віків було значним військовим центром Київської Русі. Воно відоме далеко за межами України. Однак чи задумався хто про походження його назви? Що вона означає? Чому українців у листах мос-[283]ковського царя до Богдана Хмельницького під час переговорів про приєднання України до Москви називали «народ черкаси»? І в царських грамотах XVII ст. до воєвод суміжних з Україною областей наш народ теж називався «народ черкаси» (українець – черкашин, українка – черкашинка). Протягом століть так називали українців і на сході. Про те, що наших предків татари називали черкасами, ми вперше довідалися від італійського посла Плано де Карпіні, який 1245 р. описав свою «подорож у країну монголів» й своє перебування в Києві. Навряд чи хто заперечуватиме, що з-поміж географічних українських назв тюркського походження «черкаси» є найцікавішою таємницею вітчизняної історії. Нині вченим відомо, що в XV ст. ця назва українців – черкаси – перейшла і на наших вірних спільників і побратимів у війні з татарами християнський народ адиге, який зветься відтоді черкесами. Проте й українці, й адиге себе так ніколи не називали. Автор цих нотаток спеціально досліджував походження тюркської назви черкаси. Виявилося, що всі тюркські назви українських міст можна поділити на татарські (Ічня «питво», Бахчисарай «місто-сад» і т. д.) і домонгольські (Канів «кров», Бахмач «баштан») та ін. Назва Черкаси походить від тюркських слів: Чири киши, або Чири кисі, що (залежно від діалекту) означає «люди армії». Ще в XI–XII ст. київські князі селили по річці Росі, лінії стародавніх багатих міст Черкаси – Берендичів, найману тюркську кінноту: тюрків – у Черкасах і берендеїв – у Берендичеві (нині Бердичів). Кращі міста доручалися полкам цієї кінноти для захисту Русі від половців. Це військо й називало себе Черкасами, тобто місцем, де проживали люди армії. Відомий радянський історик академік Б.Д. Греков вважав, що тюркська кіннота в XI–XII ст. значними масами осідала на Вкраїні. Вже за часів київського князя Володимира Мономаха (1116 р.) тюрки й берендеї служили Русі проти половців. З часом вони асимілювалися й були відданою патріотичною гвардією Русі. Коли 1240 р. на Русь прийшли татари, після падіння Києва в Черкасах утворився центр партизанської (козацької) війни. Загони іі з'єднання розбитого княжого війська потяглися до Черкас – на Вкраїну, як тоді називалася південна частина Київської держави. Численні козацькі загони нищили татар по Україні. Плано де Карпіні (1245 р.) описує ці наскоки на татар. Про [284] організацію партизанів свідчить той факт, що двох воїв галицького князя Василька було досить, аби панський посол безпечно доїхав до Києва. Тоді (1245 р.) татар у Києві вже не було. Їхня застава стояла в кількох днях дороги від Києва, за Каневом. Татари ж побоювалися заходити в партизанські райони, населення яких вони називали Чири кисі, тобто «люди армії». Таких партизанських (козацьких) районів ставало все більше. Вся стара княжа Україна палала вогнем визвольної війни. Кілька віків наші предки орали в полі з рушницями за плечима, а жінки й дівчата ходили жати і козацькими шаблями при поясі. Народ черкаси, тобто народ армії – так казали про наших предків сусідні народи, поневолені татарами. Нові покоління забули цю героїчну назву. Та назва міста нагадує нам давнє минуле: як другої половини ХІІІ ст. через покозачення цілого народу збереглися військові традиції княжого війська Русі, успадковані запорожцями, що дивували європейських фахівців військової справи. В історії Назви Черкаси ховається, мабуть, і колиска Запорозької Січі, її військового мистецтва й організації. ЯКБИ МИ ЗНАЛИ ЖИТТЯ СЛІВ... Скільки років нашим іменам? Жива народна мова відображає сліди такої глибокої давнини, яку письмові джерела засвідчити не можуть. Величезну історичну інформацію приховують у cобі також імена. За останні півсторіччя наука зробила спроби дешифрування слів-імен. Але це лише спроби. До цього часу неясні, наприклад, ще такі найменування, як скіфи, фракійці, гети, кіммерійці, алазони, неври, кгуни... Загадку являють собою й імена людей. Скажімо, такі як Володимир, Василій (Василь), Борис, Сидір, Варвара, Пелагея (Палажка), Парасковія (Параска), Уляна (Уля) та ін. На жаль, словники відсилають нас до назв і міфів грецьких та римських, хоча саме давні греки і римляни запозичили їх у наших предків. Адже за часів високої цивілізації трипільської археологічної культури (III тис. до н.е.) Греції і Риму ще не було і в згадці. Коротко розповім у тій мірі, в якій вдалося це дослідити, про історію виникнення деяких імен. [285] Сидір. Давньогрецьке Ісідор – перекладалося як «дар Ісіди (Ізіди)». Міф, який зберігся, розповідає, що єгипетська богиня материнства, сестра і дружина Осіріса Ісіда пожаліла голодних пастушків і послала їм ситний сніданок. Це й був Ісідор – Ісіди дар. Грецькому походженню імені Сидір суперечать такі обставини. Міф належить до III тис. до н.е. Греки з'явилися на Балканському півострові на тисячу років пізніше, а культуру, міфи і елементи лінгвістики запозичили у своїх попередників, яких називали лелегами. Завдяки дешифруванню трипільської писемності.встановлено, що населення трипільської археологічної культури (III тис. до н. є.) було пеласгами-лелегами, попередниками і предками Русі на Дніпрі і попередниками греків на Балканському півострові. Пеласги-трипільці підтримували безпосередні культурні зв'язки з Єгиптом, мали великі протоміста, розвинені металургію, астрономію і писемність з першим у світі літеро-звуковим алфавітом, який передали фракійцям, а останні – грекам. Міф про ім'я Сидір і саме ім'я також було передано грекам пеласгами. Це підтверджується тим, що сліди міфа, забуті в Греції, добре збереглися у нашому народі. І в наші дні колгоспні пастухи, збираючись на пасовище, кажуть один одному: «А сидора взяв?» Це означає: чи взяв ти сніданок пастуха? Пелагея (Палажка). На початку 60-х років, під час моєї роботи як одного з авторів першого видання «Української радянської енциклопедії», академік І.Г. Підоплічко якось зауважив, що, на його думку, [286] ім'я Палажка означає «пеласгська жінка», тобто «жінка і племені пеласгів». Пізніше, коли завдяки дослідженням київського вченого М.З. Суслопарова стало відомо, що населення трипільської археологічної культури було пеласгами – попередниками і предками русичів, до пеласгів в ученому світі виник особливий інтерес. Палажка – це зменшене від Пелагея. Ім'я складається з двох частин: Пела і Ген. Відомий вітчизняний мовознавець та історик О. Партицький встановив, що перша частина імені Пела – вказує на належність до племені пеласгів. Друга – Гея (Гео) – означає «земля». Як відомо, в культі природи (Всесвіту) у пеласгів символом землі був образ жінки-матері. Отже, ім'я Пелагея означає земля-мати пеласгів (трипільців). Це – Берегиня київських літописів, шанована в народі богиня. Сільські вишивальниці донині зображують її на рушниках у вигляді символу Прадерева Світу – землі і галактики. Варвара. Ім'я Варвара на заході вимовляється як Барвара, що означає «іноземка». Іноземці – грецькою барбари (βαρβαροι), латиною – bаrbаrі. У переносному значенні варвари – це грубі, жорстокі люди. Таке ім'я, а з ним уявлення про чужоземців, виробилося ще у спільних попередників еллінів – пеласгів-лелегів у межиріччі Дніпра – Дунаю і на Балканах. їхні племена заселяли також Кріт й острова Егеїди до появи еллінів. Пеласги були поклонниками астрального культу природи (Всесвіту). їхні головні божества: тріада Лада, Зоря (Венера) і Артеміда (велика богиня Місяця) – управляли космічною водою, генетичними процесами і нічним відпочинком. У Вавілоні головним культом був жорстокий культ бога сонця, котрого називали Бар-Баром. Людей, призначених у жертву Бар-Бару, кидали всередину розпеченого мідного бика. Племена, що поклонялися гуманному культу, під загрозою винищення змушені були відходити з міста Ура на північ – у район Харрана (Мала Азія), на Балкани і в межиріччя Дніпра – Дністра – Дунаю. Побували там і вавілоняни. Завдяки цьому і поширилася серед пеласгів назва барбари за іменем культу Бар-Бара. Пізніше вона була передана еллінам і Русі, і вважати її грецькою, як бачимо, нема підстав. Такі історичні картини малюються при вивченні слів варвари і Варвара – «іноземці», «іноземка». [287] Либідь. Усі ми добре знаємо легенду про Кия, Щека й Хорива та сестру їхню Либідь – засновників княжого Києва. Але що означає ім'я Либідь? Зазначимо, що, вивчаючи міфічне ім'я (міфонім), треба знати дані міфології відповідного часу й народу і вміти . користуватися ними. Деякі вчені-мовознавці вважали, що арабська назва Києва – Куяба складається з двох слів: скіфського Кий (Скит) і кіммерійського (іберійського) – ба, що означає дитя. Тому Куяба означає «дітище Кия; будова Кия» і датується VII ст. до н.е. Цей висновок грунтується на морфологічному та лінгвістичному аналізі назви Куйаба. У створенні назви міста, а тому й самого Києва, взяли участь і скіфи, і кіммерійці (зрубна археологічна культура), а значить його заснування треба датувати VII ст. до н.е. Така давність назви міста, названого на честь легендарного Кия, потверджується відомими й авторитетними античними істориками. В античних повідомленнях йдеться про подібну до відомої нам легенди про Кия, що відносять події до VII ст. до н.е. Повідомляється, що Кий, друг Геракла, повернувшись з Колхіди, заснував місто й назвав його своїм ім'ям. Мова йде про місто Кіос, що й нині існує на території Туреччини. Але деякі дослідники (О. Партицький та ін.) вважають, що саме в той час відбулося переселення мешканців Кіоса на чолі з Києм на територію сучасного Києва. Нашу лінгвістично-етнографічну розвідку ми присвячуємо сестрі легендарного Кия – Либеді. Згадки про Кия зроблено, щоб орієнтовно визначити час дії персонажів легенди. Ім'я Либідь можна вважати цілком кіммерійським (VII ст. до н.е.), що складається з двох слів: ала – «жінка» і ба – «дитя». Алаба означає «жінка-дитя», тобто «дівиця». За довгий час, що минув від кіммерійців до княжого Києва, ім'я Алаба на Русі набрало форми Либідь. Ця гіпотеза потверджується народною пам'яттю. У гирлі річки Либеді є Дівич-гора. Вона ж зветься Либідь-гора, або Лиса гора1, бо там за язичництва відбувалися поганські свята – купальські «соботки» на честь Купали (Кубелі; Кибели) та бога неба (Див; Дій). Навпроти Дівич-гори – Бусова гора і Бусове поле, де було розіп'ято готами вождя антів Буса і 70 старій- _______ 1 Про це в 70-х рр. автора одночасно повідомили В. Даниленко та Л. Пономаренко. [288] шин (375 р.). З'ясування стародавньої семантики імені Либідь ще потребуватиме досліджень з історичної етнографії, міфології та етимології. Проте й нині цікаво розглянути деякий фольклорно-лінгвістичний матеріал. Фольклор і лінгвістика свідчать, що в імені Либідь узагальнюються якісь гарні, високі й добрі якості. На Україні збереглося багато слів із стародавнім коренем -либ-. Нагадаємо значення деяких з них. 1. Либати – пастися з насолодою по росяній траві або вибирати трави й рослини, які до смаку. «Свята роса» на Україні означає й богиню Зорю (Венеру), і дівчину, котра, тікаючи від божества Сонця, (гає криницею (найстародавніший міф «Зоря, ключі, роса й мед» датується IV – III тис. до н.е.). Цей міф було запозичено й еллінами (згадаймо міф про Дафну й Аполлона). Зміст обох міфів однаковий: Дафна-Зоря обертається в лавровий кущ – символ вічного життя. Тотожність Зорі (Венери) й дівчини, що стає росою, дуже докладно й переконливо потверджують українські колядки та міфологія середземноморських народів. 2. Либати очима – моргати (дівчині). 3. Либавка – коза, яка визбирує й поїдає смачні вершечки улюблейих трав. Деякі етнографи вважали, що коза-тотем і предок українського народу. Водночас вона – атрибут Артеміди, фракійської і слов'янської Мендіді – великої богині Місяця. Коза на Україні – пестливий епітет дівчини. Мати каже гостям: «А от і наша коза з батьком». На санскриті коза – Аjа (Аджа), – як нам відомо, вживається на означення і тварини, і Місяця. Язичництво Київської Русі в основі своїй мало люнарний культ. Головним божеством священної тріади, як уже мовилося, був Місяць. Про нього зокрема казали: «Цап на полі басує з цапенятами». Таким чином, либавка-коза стародавнього фольклору це – не просто коза-тварина, а ще й тотем народу й богиня Місяця – Артеміда – головне астральне божество на Середньому Дніпрі. Свято народження Місяця – Щедрий Вечір донині (впродовж тисячоліть) супроводжується водінням кози з відповідними містеріями й ритуалами. 4. Либці – приманка з м'яса для риболовлі. 5. Либити – брати, збирати щось цінне, краще. 6. Либка – сітка на жердині для збирання яблук. 7. Либак – робітник, що збирає нафту з поверхні води, або людина. що збирає вершки з молока. [289] 8. Либець – старець, що просить (збирає) милостиню – жебракує. Бачимо, що корінь -либ- визначає процес збирання або нагромадження. 9. Либитись – посміхатися без явної причини, від підсвідомого переповнення добрими і приємними почуттями. Слова з коренем -либ- пов'язані з міфологічними уявленнями. Ця коротенька розвідка показує, що семантика імені Либідь – «дівиця» – імовірна. Це потверджує й дослідження назви однойменної річки Либеді у Києві. Відомо, що імена річок не давалися людям чи богам, а навпаки,– імена людей і богів ставали назвами річок. Так виникли назви: Ганг, Марна, Бористенес, Істр, Волхов та ін. Походження слов'янських імен є цікавою й переконливою аргументацією етногенезу й високої культури Стародавньої Русі. Збереглося їх багато. Розуміння язичницьких імен дає змогу правильно читати середньовічні київські літописи, художньо-історичні твори. Ігор-Юрій. Імена ці, як і Всеволод, Володимир, Святослав, мали князі кінця XII ст., що брали участь у поході новгород-сіверського князя Ігоря на половців і стали героями «Слова о полку Ігоревім». Імена Ігор і Юрій пов'язані з сільським господарством та божеством весняного Сонця. Для обох імен було введено грецьке християнське свято Георгія. Ім'я Георгій походить від грецького Георгос – «ратай, орач, хлібороб». Імена Ігор і Юрій символізували Сонце, Дажбога, який, за язичницькими міфами, подарував людям плуга й навчив хліборобства та одруження. На Русь і далі на північ, у Скандінавію, ім'я Ігор потрапило ще за доби тракійців і кіммерійців й походило від назви єгипетського божества Сонця – Гор (з префіксом і). Всеволод. Це ім'я означає «володар Всесвіту». У слов'янських племен за різних епох Всеволод означало і «сонце», і «Перун». Згадаймо зі «Слова о полку Ігоревім» величальне: «Яр Туре Всеволоде!». Це означає: «Сонце (Ярило) сузір'я Тельця (Тура) Всеволоде!» Проте епітет Володар Всесвіту належить і Перунові. У VI ст. н.е. Прокопій Кесарійський писав: «Слов'яни вірують у єдиного бога, творця перунів – Володаря всього світу». Перун, за міфами, – батько Сонця, Місяця й Зорі, символізувався також Сонцем. [290] |