цив. цив і сім (копия). Питання до іспиту поняття зобовязального права України та його система
 Скачать 393.14 Kb.
|
|
12. Порука. Форма та зміст договору поруки. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг. Після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов’язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов’язку, що виконана ним. Боржник, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя. Поручитель, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, у зв’язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов’язку, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред’явити зворотну вимогу до боржника. Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем. Порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. 13. Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’язання. Загально-правова регламентація гарантії як способу забезпечення виконання зобов’язань здійснюється відповідно до положень параграфа 4 гл. 49 ЦК, а особливості правового статусу гарантії як способу забезпечення виконання саме господарського-правових зобов’язань передбачені в ст. 200 ГК. Гарантія, як і порука, належить до зобов’язально-правових засобів, тобто – передбачає можливість залучення до виконання зобов’язання третіх осіб. Доказом цього є положення ст. 560 ЦК, згідно з яким за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація гарантує перед кредитором виконання боржником свого обов’язку, та ч. 1 ст. 200 ГК в якій зазначено, що гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов’язання або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Ознаки гарантії: ● це угода, що укладається між кредитором за основним зобов’язанням та гарантому письмовій формі, змістом якого є обов'язок гаранта сплатити кредитору грошову суму відповіднодоумов гарантії; ● має особливий суб’єктний склад. Учасниками відносин, пов'язаних з видачею гарантії, є: · бенефіціар – кредитор за основним зобов'язанням; · принципал – боржник за основним зобов'язанням. В якості бенефіціара та принципала можуть виступати як фізичні так і юридичні особи; · гарант– банк, інша фінансова установа, страхова компанія, що добровільно бере на себе зобов’язання сплатити кредиторові(бенефіціарові) за основним зобов’язанням певну грошову суму (передбачену у договорі гарантії) у разі, якщо боржник (принципал) за основним зобов’язанням його не виконає. Тобто коло суб'єктів, які можуть виступати гарантами, законом обмежене. Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»[116] фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, – інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. · діє протягом строку, на який вона видана (ч. 1 ст. 561 ЦК). Фіксація строку дії гарантії регламентує термін можливої подачі вимоги бенефіціара до гаранта у разі невиконання зобов’язання принципалом. Саме в цей строк бенефіціар повинен звернутися до гаранта з письмовою вимогою про сплату гарантованої суми (ч. 4 ст. 563 ЦК); · є чинною від дня її видачі і не може бути відкликана гарантом, якщо самою гарантією не встановлено інше (ч. 2, 3 ст. 561 ЦК). Тобто умова про заборону відкликання гарантії гарантом є диспозитивною і дає змогу сторонам зафіксувати в договорі гарантії умови за яких гарант матиме право відкликати гарантію без будь-яких негативних для себе юридичних наслідків; · має самостійний характер і не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), включаючи і ті випадки, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання (ст. 562 ЦК). Це пояснюється тим, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»[117] надання гарантій є банківською кредитною операцією, тобто формою надання платних послуг, для здійснення якої банк резервує (виводить з обігу) певну грошову суму. Тому незалежно від того, припинене чи не припинене основне зобов’язання, якщо воно не виконане з будь-яких причин принципалом, бенефіціар має право вимагати від гаранта виплати грошової суми, на яку видавалася гарантія (ч. 3 ст. 565 ЦК), а гарант має право, як уже зазначалося, на оплату своїх послуг (ст. 567 ЦК). Проте слід зазначити, незважаючи на відносну незалежність гарантії від основного зобов’язання, забезпечувати гарантією можна лише дійсне на момент її надання основне зобов’язання, тобто спочатку повинне бути зобов’язання боржника, потім порушення боржником цього зобов’язання, а вже потім відповідальність гаранта і сплата суми гарантії. · гарант відповідає перед бенефіціаром (кредитором) за порушення зобов’язання принципалом (боржником) в межах грошової суми, на яку було видано гарантію. Розмір суми, яка підлягає сплаті бенефіціару, згідно зі ст. 563 ЦК встановлюється сторонами в договорі і не обмежується законодавчо. Отже, сума сплати за гарантією може бути як меншою, так і більшою, ніж реально завданні порушенням зобов’язання збитки. 14. Поняття завдатку та його форма. Аванс. Завдаток відповідно до ст. 546 ЦК визнається одним з традиційних видів забезпечення виконання зобов'язань. Із визначення завдатку, закріпленого в статті, що коментується, можна вивести його характерні риси: — по-перше, завдатком можуть забезпечуватися тільки зобов'язання, що виникають із договорів. Відповідно він не може використовуватися для забезпечення деліктних зобов'язань, зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення, та деяких інших; — по-друге, завдатком може бути забезпечене тільки виконання грошового зобов'язання. Цей висновок випливає із положення, що завдаток видається відповідній стороні в договірному зобов'язанні в рахунок належних з неї платежів. Новелою цивілістичної доктрини України є визнання завдатком не тільки грошової суми, але й рухомого майна. Статтею 195 ЦК 1963 р. передбачалось, що завдатком могла бути тільки грошова сума, адже таке положення було традиційним ще з доби дореволюційного права. Залежно від предмета (форми) завдатку нині виділяють два види завдатку: грошовий та майновий. Згідно зі змістом частини першої ст. 570 ЦК нерухоме майно виступати в якості завдатку не може. Цивільний кодекс прямо закріплює три основні функції завдатку, а саме: — платіжна, оскільки видається в рахунок належних платежів. Наприклад, якщо покупець при придбанні телевізора вартістю 500 гривен передав продавцю 100 гривень завдатку, то йому належить доплатити в майбутньому ще 400 гривень; — доказова, оскільки підтверджує факт укладення договору (факт виникнення договірного зобов'язання). Це позначає, що, якщо сторонами не заперечується факт видання (отримання) завдатку, а також якщо це і заперечується, але даний факт підтверджується доказами, договір вважається укладеним. З іншого боку, якщо договором передбачено сплату однією зі сторін завдатку, то він вважається укладеним лише після виконання відповідним контрагентом свого обов'язку; — забезпечувальна. Вона полягає в тому, що сторони додатково пов'язані гарантією. Якщо сторона, яка передає завдаток, ухиляється від виконання договору, вона втрачає завдаток; а при порушенні зобов'язання стороною, яка отримала завдаток, вона зобов'язана повернути його іншій стороні в подвійному розмірі (докладніше щодо цієї функції дивись ст. 571 ЦК та коментар до неї). Угода про завдаток згідно з нормами ст. 547 ЦК повинна вчинятися на письмі під страхом визнання її нікчемною (докладніше дивись коментар до вказаної статті ЦК). Завдаток за своєю суттю є двостороннім у тому розумінні, що він опосередковує відносини тільки боржника та кредитора. Можливість надання завдатку третьою особою, яка не бере участі в основному зобов'язанні, законодавче не передбачена. Такі дії третьої особи слід кваліфікувати як заклад, а саму цю особу — вважати майновим поручителем (ст. 583 ЦК). Новим положенням цивільного законодавства (порівняно із ЦК 1963 р.) є доповнення правового регулювання завдатку положенням, яке визначає долю грошової суми, яка передана боржником кредитору, коли є сумніви відносно того, чи є сплачена сума завдатком (зокрема, внаслідок недотримання правил про просту письмову форму угоди про завдаток). У цьому випадку внесена грошова сума визнається авансом. Аванс — це певна грошова сума або інші цінності, які боржник передає кредитору у рахунок майбутніх платежів. Аванс, як і завдаток, є доказом, який посвідчує факт наявності зобов'язання (доказова функція), а також зараховується в рахунок майбутніх платежів (платіжна функція), але не може бути визнаним одним із способів забезпечення виконання зобов'язання. Сторона, яка видала аванс, має право вимагати його повернення практично в усіх випадках невиконання договору, а сторона, яка отримала аванс, ні за яких умов не може бути зобов'язана до його повернення у більшому розмірі. Для того, щоб сплачена сума визнавалася завдатком, необхідно прямо вказувати про це в договорі. У протилежному випадку отримана кредитором від боржника сума вважається авансом. 15. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язання та її види. Застава, як спосіб забезпечення виконання зобов’язань (Частина V) Застава -це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, при якому кредитор-заставодержатель має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. Застава може виникати на підставі закону, договору та судового рішення(ст. 574 ЦК). До «законної» застави застосовуються положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, коли інше не встановлене законом. Згідно зі ст. З Закону «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. заставою може забезпечуватися будь-яке зобов'язання. Зобов'язання, яке забезпечується заставою, називається основнимзобов'язанням. Заставне зобов'язання є акцесорним (додатковим) до основного. Заставою можуть забезпечуватися і вимоги, які виникнуть у майбутньому (ст. 573 ЦК): 1) забезпечення умовних (з відкладальною умовою) правочинів, у яких права та обов'язки сторін виникають або припиняються залежно від настання певної обставини, стосовно котрої невідомо, настане вона чи ні; 2) забезпечення зобов'язань, які можуть виникнути між заставодержателем і заставодавцем, за умови визначення їх суті, розміру і строку виконання. Згідно з ч. 2 ст. 589 ЦК застава забезпечує вимогу кредитора-заставодержателя у повному обсязі, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Предметом застави може бути будь-яке майно (речі, гроші, цінні папери, майнові права), за винятком тих обмежень, що встановлюються законом. Не може бути заставлене: 1) майно, вилучене з цивільного обороту; 2) національні культурні та історичні цінності, яні є об'єктами державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини; 3) інше майно, застава якого прямо заборонена законом. Крім того, не можуть бути заставлені вимоги, що мають особистий характер (вимоги про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної життю). Сторонами договору застави є заставодержатель - кредитор за основним зобов'язанням та заставодавець - особа, яка надає майно у заставу. Кредитор-заставо-держатель набуває заставне право на заставлене майно. Отже, річ, яка е власністю однієї особи, стає обтяженою на користь іншої. Тому кредитора-заставодержатсля інакше називають обтяжувач, а право застави, яке йому належить, забезпечувальним обтяженням. Укладати договір застави можуть фізичні особи, юридичні особи, держава, інші суб'єкти публічного права. Згідно з ч. 2 ст. 583 ЦК надати майно у заставу може: 1) власник речі або особа, якій належить майнове право; 2) особа, якій власник речі або особа, котрій належить майнове право, передали річ чи майнове право і право заставити майно (зокрема, до категорії невласників, які можуть заставити майно, належать державні та комунальні підприємства, що володіють, користуються і розпоряджаються майном на праві повного господарського відання). Види застави.ЦК визначає лише іпотеку та заклад. Закон «Про заставу»: 1) заклад; 2) застава товарів у обороті та переробці; 3) застава майнових прав; 4) застава цінних паперів. Ці види можуть бути об'єднані під одним терміном «застава рухомого майна». Заклад.У відповідності з ч. 2 ст. 575 ЦК заклад - це застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третьої особи. Закладу притаманні дві ознаки: 1) предметом закладу можуть виступати тільки рухомі речі; 2) заклад передбачає передачу речі у володіння кредитора-заставодержателя (або третьої особи). Заставодержатель як володілець чужої речі зобов'язаний: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави. Якщо виникає загроза загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, він має право вимагати заміни предмета закладу, а у разі відмови заставодавця виконати цю вимогу - достроково звернути стягнення на предмет застави. Застава товарів у обороті та переробці.Така застава не передбачає передачі предмета застави у володіння заставодержателя. Предметом договору застави товарів у обороті та переробці є родові речі (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо). В такому договорі застави зазначаються знаходження товарів у володінні заставодавция чи їх розташування у певному цеху, на складі, у іншому приміщенні або іншим способом. Суттєва відмінність такої застави полягає у тому, що заставодавець може безперешкодно реалізовувати заставлені товари. Продані товари перестають бути предметом застави, а ті, які набуваються заставодавцем (товари того ж роду та якості або інші товари, види яких передбачені договором), навпаки, стають, заставним забезпеченням з моменту виникнення на них права власності. Причому заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими товарами тієї ж або більшої вартості. Зменшення вартості заставлених товарів дозволяється тільки у випадках, якщо це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості. Застава цінних паперів. Застава векселя або іншого цінного папера, що передається шляхом вчинення передаточного надпису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержа-телю індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за договором між за-ставодержателем та особою, на ім'я якої виданий цінний папір. За згодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на зберігання у депозит нотаріуса або банку. Купонні листки на виплату процентів, дивідендів та інші доходи від права, визначеного у цінному папері, будуть предметом застави тільки у випадках, якщо вони передані кредитору заставного зобов'язання, у разі, коли інше не передбачено договором. Звернення стягнення на заставлене рухоме майно. За загальним правилом заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, коли забезпечене зобов'язання не буде виконано у встановлений строк. Однак законом та договором можуть бути передбачені підстави для дострокового звернення стягнення на предмет застави: у разі ліквідації юридичної особи-заставодавця; у разі порушення заставодавцем правил про розпорядження предметом застави, а якщо його вимога не буде задоволена, - звернути стягнення на предмет застави. 16. Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Суть права притримання полягає в тому, що кредитор, у якого знаходиться річ, призначена для передачі боржнику або особі, вказаній боржником, у випадку невиконання боржником у термін зобов'язання з оплати цієї речі або компенсації кредитору пов'язаних з нею витрат і інших збитків, має право утримувати її у себе доти, доки відповідне зобов'язання не буде виконане. Слід звернути увагу на те, що право притримання виникає на підставі прямої вказівки закону (ст. 594 ЦК) і не потребує, щоб воно було передбачено договором між кредитором та боржником. Оскільки ч. 1 ст. 594 ЦК не має диспозитивного характеру, акцесорне забезпечувальне зобов'язання, яке тут виникає, не залежить від волі боржника та кредитора. Відмовитись від права на притримання не можна, бо така відмова буде вважатися нікчемною. Разом з тим, притримання — це право, а не обов'язок кредитора. Тому скористатися ним він може саме за своїм бажанням. Право притримання виникає з моменту настання строку (терміну) виконання зобов'язання боржником. До цього моменту кредитор не має права залишати в себе річ, яку має передати за договором боржнику (наприклад, продавець зобов'язаний передати річ покупцеві незалежно від сплати її вартості, якшо інше не передбачене договором між ними). Отже, право притриманим виникає лише в разі прострочки платежу. Після передачі речі боржнику на виконання основного зобов'язання кредитор не має права вимагати її повернення для здійснення притримання, або забирати її назад у боржника, навіть якщо у нього існує така можливість. Право на притримання припиняється: 1)у разі припинення основного зобов'язання. Це випливає з акцесорності забезпечувального зобов'язання; 2)задоволенням вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст. 597 ЦК); 3)у разі припинення зобов'язань з підстав, передбачених у главі 50 ЦК. Отже, за загальним правилом, підставою виникнення забезпечувального зобов'язання є закон. Проте, це безумовно стосується лише випадків притримання майна, яке знаходиться у кредитора у зв'язку з існуванням певного зобов'язання, до виконання якого він і притримує майно. Якщо майно знаходиться у кредитора у зв'язку з одним зобов'язанням, а під загрозою невиконання опиняються обов'язки того самого боржника за іншими зобов'язаннями щодо цього кредитора, то притриманням речі вимоги кредитора можуть забезпечуватися лише за умови, що інше не встановлене договором сторін або законом. Вимоги кредитора, що притримує річ, задовольняються з її вартості в обсязі й в порядку, передбачених для задоволення вимог, забезпечених заставою (ст.ст. 591, 597 ЦК). Кредитор має право притримання речі, що знаходиться у нього, незалежно від набуття прав на неї третіми особами, якщо ці права виникли після того, як річ опинилася в притриманні кредитора (ст. 594 ЦК). Проте, оскільки до кредитора, що притримує річ, внаслідок притримання право власності не переходить, він не має права користуватися майном, що притримується. Кредитор зобов'язаний негайно повідомити про притримання боржника. Він відповідає за втрату, пошкодження або псування майна, що притримується, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Крім того, на ньому лежить ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження речі, якщо інше не передбачене законом. Отже, кредитор від відповідальності за втрату, пошкодження або псування майна фактично звільняється лише у випадку, коли це сталося внаслідок дії непереборної сили. Боржник, що є власником речі, яка притримується, зберігає право розпорядження нею. Проте, реалізуючи майно, він зобов'язаний повідомити набувача речі про факт її притримання і права кредитора. Невиконання цієї вимоги може мати для нього істотні негативні наслідки. Наприклад, за договором купівлі-продажу покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не був попереджений (не знав і не міг знати) про права третіх осіб на товар (ст. 659 ЦК). 17. Інші види засобів забезпечення зобов’язань. Серед інших видів забезпечення виконання зобов'язання називають "фідуціарну заставу", "умовну продажу", "відмовно товарні види забезпечення виконання зобов'язання", під якими розуміють відмову від наданого товару при невиконанні продавцем своїх обов'язків, тощо. Спільною метою видів забезпечення виконання зобов'язань є надання кредитору додаткової можливості отримати належне йому за зобов'язанням. Таким чином, виявляється, що додатковим зобов'язанням можна забезпечувати лише дійсні вимоги, тобто такі, які реально існують на момент укладання правочину. Якщо недійсним буде основне зобов'язання, то, відповідно, недійсними стають і будь-які способи забезпечення його виконання. Оскільки види забезпечення виконання зобов'язань встановлюються в інтересах кредитора, то при уступці вимоги до нового кредитора переходять усі права, які забезпечують виконання зобов'язання. Водночас у разі переводу боргу зберігають свою чинність лише ті способи забезпечення зобов'язань, які стосуються зобов'язань між кредитором і боржником (неустойка, завдаток), а не між ними і третіми особами (порука, гарантія). Характерними ознаками засобів забезпечення виконання зобов'язань є: - їх майновий зміст; - націленість не тільки на покарання боржника як правопорушника, а і на спонукання боржника до виконання свого боргу; - додатковий (акцесорний) характер (крім гарантії); - забезпечення лише дійсних зобов'язань. Встановлені ст. 548 ЦК України загальні умови забезпечення виконання зобов'язання є такими: 1) виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується додатковим (акцесорним) зобов'язанням, якщо це передбачено договором або законом; 2) недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню; 3) недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено ЦК України; 4) недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання. Водночас необхідно мати на увазі, що глава 49 ЦК України називається "Забезпечення виконання зобов'язань", однак передбачені у ній засоби розраховані головним чином на забезпечення виконання договорів. Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (акцесорний) характер і залежать від основного зобов'язання: при недійсності або припиненні основного зобов'язання вони також припиняють свою дію. Спеціальний спосіб забезпечення виконання зобов'язань, який обирається сторонами, має бути письмово зафіксований або у самому зобов'язанні, на забезпечення якого він спрямований, або додатковою угодою між ними. Відповідно до ст. 547 ЦК України, правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Деякі зі способів мають бути не лише оформлені письмово, але й потребують нотаріального посвідчення, а в окремих випадках - також державної реєстрації. 18. Поняття, види та форми цивільно-правової відповідальності. Під цивільно-правовою відповідальність розуміють невигідні наслідки майнового характеру, які настають для осіб, допустили цивільні правопорушення. Цивільно-правова відповідальність завжди має майновий характер. Вона може виступати у формі відшкодування збитків, сплати штрафу, пені, неустойки, втрати завдатку. Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму вираження додаткових обтяжень, що покладаються на правопорушника. Відповідальність може настати у таких формах: відшкодування збитків; сплати неустойки; втрати завдатку; конфіскації майна; примусового виконання обов'язку; втрати суб'єктивного цивільного права тощо. Найпоширенішою формою відповідальності є відшкодування збитків. Під збитками розуміють ті негативні наслідки, що настали в майновій сфері потерпілого внаслідок здійснення проти нього цивільного правопорушення. Ці негативні наслідки складаються з двох частин: реальних збитків та упущеної вигоди. зновиди цивільно-правової відповідальності, які розрізняються залежно від підстав її виникнення. Цивільно-правова відповідальність поділяється на договірну та недоговірну. Договірною є відповідальність за невиконання чи неналежне виконання умов договору. Недоговірна цивільно-правова відповідальність - це відповідальність за заподіяння шкоди внаслідок цивільного правопорушення, у випадку відсутності договірних відносин між порушником і потерпілим. Певну специфіку має цивільно-правова відповідальність у випадках, якщо є кілька боржників (правопорушників). У такому разі може наставати дольова, солідарна або субсидіарна відповідальність. Дольова відповідальність означає, що кожен з боржників відповідає у певній частині (долі). У солідарній відповідальності кредитор має право вимагати виконання обов'язку (відшкодування шкоди) частково або в повному обсязі як від усіх солідарних боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. При субсидіарній (додатковій) відповідальності - існує основний боржник, який несе відповідальність за виконання договору (заподіяння шкоди), а якщо він не виконує зобов'язання або його майна не вистачає для відшкодування шкоди у повному обсязі, то до відповідальності залучається додатковий (субсидіарний) боржник. За обсягом цивільно-правова відповідальність може бути повною (загальне правило): шкода погашається у повному обсязі - відшкодовуються реальні збитки, тобто фактичні витрати, втрата чи пошкодження майна, а також неодержані доходи (упущена вигода); обмеженою: погашається тільки реальна шкода, а неодержані доходи не відшкодовуються; підвищеною: розмір відшкодування перевищує розмір завданих збитків. 19. Підстави виникнення цивільно-правової відповідальності. Загальною юридичною підставою всіх видів юридичної відповідальності вважається порушення норми права. Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення як юридичний факт[344]. Цивільне правопорушення - це протиправна дія або бездіяльність особи, що порушує норми актів цивільного законодавства або умови договору, і з якою договір або закон пов'язують виникнення цивільно-правової відповідальності. Умови цивільно-правової відповідальності поділяються на загальні та спеціальні. Загальні умови є типовими для більшості цивільних правопорушень. Їх наявність, як правило, є достатньою для виникнення цивільно-правової відповідальності. Різноманітність цивільних правовідносин призводить до різного характеру їх порушення. Така неоднорідність правопорушень обумовлює існування і можливість застосування у певних випадках спеціальних (не типових) умов цивільно-правової відповідальності. Вони, як правило, є додатковими до загальних. У свою чергу, загальні умови цивільно-правової відповідальності поділяють на позитивні та негативні. Цей поділ має умовний характер, а його критерієм є значення окремих умов для настання цивільно-правової відповідальності. Позитивними умовами є ті, наявність яких доводиться заінтересованою особою (потерпілим- позивачем). До них належать шкода та причинний зв'язок між поведінкою правопорушника та шкодою. Негативними вважаються умови, відсутність яких доводиться заінтересованою особою (правопорушником - відповідачем) для запобігання настання цивільно- правової відповідальності. Такими умовами є протиправність діяння та вина. Протиправність діяння. Поведінка особи визнається протиправною, якщо вона не відповідає вимогам права, вираженим в актах цивільного законодавства або договорі. Особа, яка не виконала договірне зобов'язання, звільняється від відповідальності, якщо таке невиконання не має протиправного характеру, зокрема, у разі неможливості виконання зобов'язання, якщо воно викликане обставинами, за які боржник не відповідає (ст. 607 ЦК). Недоговірна відповідальність також виникає лише у разі завдання шкоди неправомірними діями правопорушника (ч. 1 ст. 1166 ЦК). У разі ж завдання шкоди правомірними діями, зокрема, при здійсненні особою права на самозахист, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, цивільна відповідальність не настає (ст. 1169 ЦК). Таким чином, протиправний характер діяння є універсальною типовою умовою цивільно-правової відповідальності. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у виняткових випадках, встановлених ЦК та іншими законами (ч. 4 ст. 1166 ЦК), зокрема, підлягає відшкодуванню шкода, завдана у стані крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК). Протиправність як умова цивільно-правової відповідальності визначається як порушення актів цивільного законодавства, договору та інших актів саморегулювання (наприклад, установчих документів юридичних осіб). Протиправність у цивільному праві визначається диференційовано залежно від виду правовідносин, що порушуються, та відповідного виду відповідальності. Вплив правових норм на поведінку учасників правовідносин здійснюється у формах заборони, припису і дозволу[345]. Якщо порушуються цивільні відносини, які виникають на підставі будь-яких юридичних фактів, крім договору (відповідно при недого- вірній відповідальності), протиправним визнається діяння особи, що порушує заборони, а також прямі приписи певної поведінки учасників правовідносин, встановлені в нормах права. 20. Правові наслідки порушення зобов’язань. Одностороння відмова від зобов’язання. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК України), зокрема: припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди є мірами відповідальності і застосовуються, за загальним правилом, при наявності вини порушника.
21. Поняття збитків, їх склад. Відшкодування збитків. В ЦК України є легальне визначення поняття збитків, яке і має бути покладене в основу дослідження його змісту. Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права {реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене {упущена вигода). Дещо по-іншому визначався зміст поняття збитків у ЦК УРСР 1963 р., в ч. 2 ст. 203 якого було записано, що під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата чи пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які б він одержав, якби зобов'язання було виконане боржником. Порівняльний аналіз наведених двох законодавчих конструкцій визначення змісту збитків дає підстави вважати наявність у них як спільних ознак, так і істотних розбіжностей, встановлення яких може сприяти більш ефективному і всебічному виявленню поняття збитків та їх правової природи. Відповідно в цивілістичній літературі радянського періоду Сформувалися певні погляди щодо збитків як юридичної категорії. По-перше, панівною стала думка про поділ усіх збитків на позитивну шкоду (понесені витрати та втрату чи пошкодження майна) та неодержані доходи, які інколи називали і називають упущеною вигодою1. Різниця між цими двома видами вбачалася насамперед у тому, що витрати, втрати чи пошкодження майна відображають факт зменшення майнового активу потерпілої особи (кредитора), а неодержані доходи відображають той факт, що наявне майно не збільшилося, хоча могло б збільшитися у разі відсутності правопорушення. Власне, окремі елементи збитків, перераховані в ст. 203 ЦК УРСР, можна виявити у тій чи іншій інтерпретації та з застосуванням дещо іншої юридичної термінології у вищенаведеній ст. 22 ЦК України. Дійсно, в цій статті також визначені відповідні складові елементи, які у своїй сукупності, на наш погляд, становлять зміст збитків за новим законодавством. Це, зокрема: 1) втрати, викликані знищенням або пошкодженням речі; 2) витрати, понесені особою для відновлення порушеного права; 3) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин у разі відсутності факту порушення її права. Таким чином, існують і певні розбіжності, які полягають у наступному. По-перше, у новому ЦК більш повно визначено ознаки збитків у формі "втрат" та "витрат", які одержали законодавчу назву реальних збитків. Думається, що юридично обґрунтованою є відмова розробників нового ЦК від введення в нормативний обіг такого поняття як "позитивна шкода" ("позитивні збитки"), широко використовуваного в цивілістичній літературі радянського періоду, адже будь-яка шкода, заподіяна особі, аж ніяк не може розглядатися позитивним явищем, а швидше всього це є негативним явищем у цивільних правовідносинах. Новелою ст. 22 ЦК України, порівняно зі ст. 203 ЦК УРСР, щодо змісту витрат потерпілої особи є те, що у першому випадку витратами мають вважатися як ті витрати, які вже фактично такою особою понесені, так і ті, які мають бути нею понесені у майбутньому для відновлення порушеного майнового права. По-друге, в ст. 22 ЦК України неодержані особою доходи названі упущеною вигодою, яка як різновид збитків може застосовуватися не лише в зобов'язальних (так було за ст. 203 ЦК УРСР), айв інших правовідносинах. 22. Вина як умова відповідальності. Значення вини у договірній відповідальності.
Вина є одним з елементів суб'єктивної сторони будь-якого правопорушення, а тому юридична відповідальність за загальним правилом можлива лише при винному вчиненні забороненого діяння. Відповідальність без вини можлива тільки в окремих, передбачених законом випадках в цивільному праві (наприклад, при заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки). У кримінальному праві відповідальність без вини неможлива[1]. 23. Підстави звільнення від відповідальності. |