Главная страница
Навигация по странице:

  • Марксистська концепція влади

  • Біхевіористська концепція влади.

  • Системна концепція влади

  • Телеологічна концепція влади

  • Психологічна концепція влади

  • Стабілізаційна функція.

  • 2. Механізми здійсненнята поділ влади в суспільстві

  • 3. Проблеми формуваннята функціонування влади в Україні

  • Теорія держави і права. Політична влада


    Скачать 47.94 Kb.
    НазваниеПолітична влада
    Дата10.05.2022
    Размер47.94 Kb.
    Формат файлаdocx
    Имя файлаТеорія держави і права.docx
    ТипРеферат
    #519750


    Реферат на тему:

    Політична влада

    1.Влада як явище
    суспільно-політичного життя


    Поняття влади є одним із центральних у політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин. Влада — це основний елемент, що зв’язує політичну систему суспільства в одне ціле. Саме влада визначає природу і стійкість політичної системи, виражає волю соціальних суб’єктів. Ця воля здійснюється як обов’язкова, публічна, що підкорює собі всіх членів суспільства. Влада забезпечує порядок, тобто приведення поведінки суб’єктів у відповідність з нормами та цінностями, необхідними для існування системи. Влада виражає й захищає докорінні інтереси й сукупну волю соціальних об’єднань, є засобом реалізації цих інтересів та волі. Вона має глибокий внутрішній зв’язок із таким суспільним явищем, як організація. Це і соціальний інститут, і порядок відносин, і цілеспрямована діяльність зі створення організації, підтримки стабільності й порядку. Влада — це осмислений цілеспрямований процес, що визначає цілі, шляхи й засоби розвитку суспільства, організує відповідну діяльність його членів. Влада необхідна насамперед для організації суспільного виробництва, яке немислиме без підкорення всіх його учасників єдиній волі, необхідна для підтримки цілісності та єдності суспільства [1].

    Політика як суспільно-політичне явище характеризується пря­мим або опосередкованим зв’язком з владою і діяльністю зі здійснення влади. Відносини в суспільстві можуть мати економічний, ідеологічний, соціально-політичний і т. п. характер. Політика — це така сфера взаємовідносин між класами, націями, соціальними групами, окремими індивідами і цілими державами, яка стосується, головне, проблем влади та управління.

    Поняття «влада» в побуті і в науковій літературі розуміють по-різному. Філософи говорять про владу над об’єктивними законами суспільства, соціологи — про владу соціальну, економісти — про владу господарську, юристи — про державну владу, політологи — про політичну владу, природознавці — про владу над природою, психологи — про владу людини над собою, батьки — про сімейну владу, богослови — про владу Бога і т. д. і т. п. Є також поняття законодавчої, виконавчої та судової влад.

    Чи можна за такої різноманітності тлумачень дати наукове визначення влади? Значна частина західних соціологів та політологів твердять про її «таємничість», про те, що у своїй політичній формі «влада є найбільш грізною загадкою», що саме поняття «влада» є туманним, невизначеним і т. п.

    Одні вважають, що влада означає реальну здатність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її межах, і в цьому розумінні влада — це можливість впливу на процеси, що відбуваються всередині системи. Інші вважають владою можливість користуватися результатами цього впливу. Ще інші стверджують, що влада — це відносини між людьми або групами людей, сутність яких полягає в можливості одних впливати на інших, досягаючи суспільної рівноваги.

    Влада іноді ототожнюється з її знаряддями — державою, політичною організацією суспільства, з її засобами — управлінням, а також з методами — примусом, переконанням, насильством. Дехто прирівнює владу до авторитету, котрий має багато спільного з нею, але відрізняється від влади принципово.

    Немає підстав і ототожнювати владу з її методами — примусом та переконанням. Примушувати та переконувати можуть не тільки ті, хто владарює, а й підвладні. Так, наприклад, та чи інша політична організація (партія), що не входить до урядової коаліції, може змусити уряд до деяких поступок на свою користь, але від цього ця організація не стає владною.

    Існують різні концепції влади: марксистська, біхевіористська, реляціоністська, системна, телеологічна, структурно-функціональ­на, психологічна та ін.

    Марксистська концепція влади виходить з того, що природа владних відносин пов’язується з виявленням соціально-політич­ної ролі власності, поділом суспільства на антагоністичні класи з протилежними інтересами. Марксистська теорія вирішального значення в реалізації політичної влади надає народним масам, класам та соціальним групам. Характерною ознакою цієї доктрини є те, що держава розглядається як головний чинник політичної влади, а форми правління — як специфічний спосіб забезпечення класового панування.

    Біхевіористська концепція влади. Англійське слово behavor у перекладі означає «поведінку». Цей термін у політології вперше було застосовано американськими вченими для наукового аналізу емпірично достовірних фактів політичної поведінки індивідів. При цьому поведінці людей надавали суто політичного характеру.

    У реляціоністських концепціях влади (реляція — донесення) остання постає як можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, без огляду на активний чи пасивний опір інших індивідів чи соціальних груп.

    Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є розгляд політичної системи на макро- (як атрибут макросоціальних систем), мезо- (на рівні конкретних систем — сім’ї, організації), мікрорівні (влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи).

    Телеологічна концепція влади розглядає останню як результат здійснення певних цілей та одержання раніше запланованих результатів.

    Структурно-функціональна концепція. Згідно з цією доктриною влада є виявом ієрархічної побудови суспільства та особливим видом відносин між підлеглими й керівниками.

    Психологічна концепція влади виходить з того, що ставлення індивіда до політики зумовлюється психологічним механізмом його особистості. Для прихильників цього напрямку (З. Фрейд та ін.) проблема влади — це проблема панування підсвідомості над люд­ською свідомістю та поведінкою.

    Отже, велика різноманітність підходів до вивчення влади свідчить не тільки про великий інтерес у світі до проблеми влади, а й про надзвичайну складність її.

    На думку російського політолога Ф. Бурлацького, для визначен­ня природи влади необхідно виходити з кількох моментів: 1) кла­сового підходу, 2) конкретно-соціологічного підходу, що враховує плюралістичний характер влади в суспільстві, 3) конструювання не тільки загального поняття влади, а й з’ясування специфічних особливостей певних її видів: економічної, політичної, державної і т. п., 4) диференціації суспільної й особистої влади, котрі переплітаються між собою, але можуть бути і не пов’язані одна з одною (наприклад, сімейна влада не є політичною); 5) ура­хування різних особливостей влади в різних соціально-політич­них структурах, формаціях, цивілізаціях; 6) виокремлення вольових та правових засад, котрі тісно зв’язані між собою, але не завжди є тотожними [2].

    Виходячи з вищезазначеного, можна дати таке визначення влади. Влада в загальному розумінні — це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей з допомогою відповідних засобів — волі, авторитету, права, насильства [3].

    Влада як суспільне явище має структурний зміст, що уможливлює її класифікацію. Аналіз феномену влади дає змогу дійти висновку, що структура влади має типові, родові та видові характеристики.

    Тип влади можна визначити, виходячи з існуючого в державі соціально-політичного устрою, а саме: тоталітарного, авторитарного або демократичного. Кожний із типів влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди влади, у свою чергу, можна класифікувати за видами. Так, у сфері політики існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.

    Політична влада, як один з найважливіших виявів влади, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. Поняття політичної влади ширше за поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в межах держави, а й у інших складових частинах соціально-політичної системи: у межах партій, професійних спілок, громадських, міжнародних організацій і т. п.

    На відміну від політичної влади державна влада не обов’яз­ково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути використані ідеологічні, економічні та інші засоби впливу. Однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її задуми.

    Державна влада — це вид політичної влади, що має монопольне право видавати закони, обов’язкові для всього населення, що спирається на спеціальний апарат примусу як на один із засобів для виконання її законів та розпоряджень. Державна влада озна­чає як певну організацію, так і практичну діяльність для здійснення цілей і завдань цієї організації.

    Аналіз типів, родів та видів влади дає змогу побудувати її наукову класифікацію, яка дуже важлива для оцінки ролі та місця влади в суспільстві, для визначення її функціонування та перспектив.

    Влада різних типів розрізняється за низкою взаємозв’язаних ознак: 1) за організацією — інституціонально організована, тобто така, що існує у формі різних установ зі своєю структурою та ієрархією відносин (розпорядження, виконання) та інституціонально не організована, тобто така, що існує лише у формі політичних асоціацій, лідерства в неформальних групах і т. п.; 2) за структурою функціонування — політична й неполітична влада (економічна, правова, ідеологічна, сімейна, особиста і т. п.); 3) за сферою та обсягом — влада держави в зовнішньополітичних відносинах, міжнародна влада всесвітніх організацій, союзів, блоків країн та інтегрованих державних співтовариств; 4) за суб’єктом влади — парламентська, урядова, судова, особиста (монархічна, президентська), колективна (партійна, колегіальна, кланова, народна, класова і т. д.); 5) за структурою правлячого суб’єкта — одноосібна (монархічна, самодержавна, диктаторська, директорська та ін.) і поліархічна, що створюється групою людей (тип групового самоврядування); 6) за методами, що застосовуються для ствердження влади, — панування, насильство, інші види примусу, переконання, авторитет, харизматична влада; 7) за соціально-політичною природою та структурною організацією носія влади — монархічна та республіканська; 8) за режимом правління — демократичний, авторитарний, деспотичний, тоталітарний, бюрократичний та ін.; 9) за соціальним типом — рабовласницький, феодальний, буржуазний і т. д.

    Влада створюється й функціонує в суспільстві на кількох взаємозв’язаних та взаємодіючих рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій, керівних органів політичних партій та провідних сус­пільних організацій; середньому, або проміжному, рівні («мезорівні» в західній політичній термінології), тобто в регіональних, обласних та районних масштабах, і на мікрорівні відносин між людьми, малими групами та всередині них, котрі створюють загальну картину політичних відносин, настроїв, рухів у суспільстві і сферах його політичного та суспільного самоврядування. Середній рівень влади зв’язує два інші системою органів управ­ління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них. На цьому рівні концентрується основна кількість політичних посадових осіб та основні кадри політичного управління [4].

    У суспільному житті мають місце такі основні способи завоювання та досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція, мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Як свідчить досвід людства, спосіб здобуття влади зумовлює характер дальшої діяльності політичних сил, які приходять до влади.

    Політична влада відіграє надзвичайно велику роль у житті суспільства і виконує такі головні соціальні функції.

    Інтегративна функція. Одним з основних призначень влади є інтегрування зусиль різноманітних соціально-політичних сил, полі­тичних партій та суспільних об’єднань на платформі загальнонародних інтересів. Саме в такий спосіб владні структури намагаються уникати конфронтаційних проявів, запобігати конфліктам і до­лати їх, спрямовуючи хід політичних подій у конструктивне русло.

    Регулятивна функція. Важливим призначенням влади є регулювання життєдіяльності суспільства. Володіючи такими інструментами, як право та система політичних норм, владні структури здійснюють політико-нормативне регулювання всіх проце­сів суспільного життя.

    Мотиваційна функція. Однією з функцій влади є формування мотивів політичної діяльності, підпорядкування суспільно значущим мотивам усіх інших мотивів політичної діяльності різноманітних політичних сил та політико-організаційних структур.

    Консолідуюча функція. Важливим призначенням влади є консолідація всіх елементів політичної системи. Ураховуючи характер і тенденції розвитку в суспільстві політичних відносин, політичних інститутів, норм політичного життя, а також виходячи з особливостей функціонування політичного режиму та рівня політичної культури, органи влади намагаються не допустити виявів конфронтації та консолідувати суспільство. Якщо влада є нездатною консолідувати різноманітні елементи політичної системи, це може призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз.

    Стабілізаційна функція. Влада є важливою стабілізуючою силою організації суспільного й політичного життя. Стабільність влади виявляється у постійному зміцненні політичної системи, безперервному оновленні та розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та захисті політичних прав та свобод громадян.

    Слід зазначити, що за певних умов розвитку політичного життя суспільства влада може стати й дестабілізуючим чинником. Це буває тоді, коли стара влада виявила повну нездатність управляти державою або тоді, коли нова влада ще перебуває в процесі становлення і не має підтримки більшості народу. За таких умов ситуацією нестабільності в суспільстві може скористатися добре організована політична сила і прийти до влади на хвилі загальнонародного невдоволення тривалим нехтуванням економічними та соціальними проблемами суспільства.

    Отже, функціонування влади є важливим чинником життєдіяльності суспільства та його політичної системи, бо влада пов’язує всі політико-структурні елементи в одне ціле. Поділяючись у демократичному суспільстві на законодавчу, виконавчу та судову гілки, влада стає гарантом політичного розвитку та життєдіяльності всього суспільного життя.

    Стаття 5 Конституції України гласить: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу» [5].

    2. Механізми здійснення
    та поділ влади в суспільстві


    Для зрозуміння суті влади велике значення має аналіз механізму, способів та форм її організації та практичної реалізації за конкретних умов того чи іншого суспільства або держави. Та політика, яку проводять у суспільстві правлячі класи, групи, визначає характер влади, а водночас і структуру та форми, в яких вона здійснюється.

    Дуже непростим є питання про неподільність та неоднорідність влади. Слід зазначити, що політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Саме її єдність та неподільність стають гарантами стабільності політичного життя. Водночас політична й державна діяльність з реалізації влади не є однорідною, бо вона виявляється в різних формах: законодавчій, виконавчій та судовій. Ось чому існує проблема поділу праці державних органів. Зовсім невипадково, що в боротьбі проти свавілля феодальної монархії представники нового буржуазного класу широко використовували ідею поділу влади як засіб подолання свавілля й беззаконня існуючої тоді політичної влади. У політичній теорії така ідея поділу влади отримала назву системи «стримувань» і «противаг», що ставала гарантом законності та правопорядку в суспільстві. Як свідчить політичний досвід, запровадження в державне управління «стримувань» і «противаг» забезпечує стабільність політичної системи і водночас є гарантією проти свавілля та гіперцентралізації влади в суспільстві.

    Проблема поділу влади стала нині однією з найважливіших проблем удосконалення структури влади в Україні. Поєднання влади є недопустимим. Так, наприклад, поєднання законодавчої та виконавчої влади підриває верховенство закону. Якщо судді не тільки судитимуть, а й займатимуться законотворчістю, то навіть життя людей може за певних умов опинитися під загрозою.

    Певний інтерес становлять міркування американських політологів про механізм організації влади в США після завоювання незалежності. Багато дослідників цього питання зазначають, що основним завданням «отців-засновників» США було впроваджен­ня й зміцнення в суспільстві ідеї свободи. Але вже в процесі побудови демократичної держави виникла серйозна проблема: як створити уряд, котрий був би достатньо сильним, щоб задовольнити вимоги американського народу щодо високого рівня життя, свободи і справедливості, але не настільки сильним, щоб позбавити народ цих цінностей.

    «Отці» американської нації розуміли, що народному уряду мають бути властиві патріотизм, самовідданість, честь, гідність, працьовитість. Проте люди, на жаль, мають і інші риси: зажерливість, неуцтво, продажність, агресивність, нетерпимість тощо. Ось чому, на думку «засновників» США, недостатньо створити представницьку республіку, бо народ може за допомогою голосування прийняти й помилкові рішення, те саме можуть зробити й можновладці за допомогою своєї влади. Для запобігання цьому необхідно було створити такі умови, які могли б сприяти розвитку позитивних прагнень людей і стали б на заваді негативним. Відтак у США і був запроваджений принцип «поділу влади». У чому полягає його суть?

    За конституцією країни законодавча влада належить конгресу, який складається з палати представників та сенату. Виконавча влада — прерогатива президента США. Обирається він не конгресом, не населенням, а виборщиками. Президент США є главою держави та уряду. Він не підзвітний конгресу. Але палата представників може вчинити процес імпічменту (усунення від влади) проти президента в разі допущення ним правопорушень. Однак рішення про притягнення президента до відповідальності може прийняти тільки сенат. Як відомо, колись американський правлячий клас вирішив принести в жертву президента Ніксона, щоб урятувати престиж американської політичної системи в цілому. Конгрес затверджує держбюджет на подання президента. Президент призначає міністрів, але за згодою сенату. Закони, що приймаються конгресом, підписує президент, він може їх повертати (накладати вето). Конгрес може подолати вето, схваливши закон повторно (2/3 голосів у кожній з палат).

    Верховний суд США складається з голови та членів суду, котрі призначаються на все життя. Склад суду погоджується з сенатом. Суд є органом конституційного нагляду.

    Як бачимо, законодавчу, виконавчу та судову владу в США дуже ретельно поділено на окремі сфери, щоб уряд не міг діяти без погодження з усіма «гілками влади». А суть поділу влади як ідеї, що стоїть нарівні з ідеями вічних і невідчужуваних прав людини і громадянина, народного суверенітету, гласності та інших загальнолюдських цінностей, полягає у впровадженні в політичне життя суспільства, його політичну систему таких «стримувань» та «противаг», котрі б надійно забезпечували продуманість, єдність цілей, плодотворний консенсус у діяльності всіх ланок державного апарату, гарантуючи цим належну ефективність його роботи.

    У колишньому СРСР склалася така система, що в ній було важко виділити не тільки компоненти законодавчої, виконавчої та судової влади, а й самі ці гілки влади, оскільки вони, як такі, фактично не існували окремо. Найбільша концентрація влади була у виконавчій гілці. Законодавча жодної влади не мала. Виконавчо-управлінський апарат на свій розсуд бюрократично перекручував закони, видавав численні протиправні підзаконні акти. У зв’язку з великою залежністю судів від «телефонного права» та невисокої якості їх роботи судова влада не була авторитетною.

    Крім того, структура влади, що склалася в колишньому СРСР, мала ще й таку особливість, що всі гілки державної влади «замикалися» на апараті ЦК КПРС [6]. А підміна державної законотворчості партійною призводила до серйозних деформацій усієї правової системи. Основне місце в системі законодавчих актів замість законів займали спільні постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР. Це призвело до розмивання нормативності актів, що ухвалювалися, до підміни чітких законодавчих формул деклараціями, закликами, гаслами, до правового нігілізму [7]. Ця структура поступово стала настільки неефективною, що спричинила кризу системи, а потім і розпад СРСР.

    Нині в Україні, як і в інших державах СНД, відбувається радикальне реформування всіх сторін суспільного життя, у тому числі й політичного. У межах державної влади як цілісного організму відбувається внутрішній поділ влади з тим, щоб кожна з гілок була відносно незалежною від інших, а всі вони разом створювали систему «стримувань» та «противаг», яка гарантувала б від зловживання владою. Ось чому не випадково у статті 6 Конституції України підкреслюється: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійсню­ють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» [8].

    Коли йдеться про поділ влади, то слід мати на увазі ту обставину, що державна влада єдина і водночас вона складається з різних гілок влади, з різними напрямками державної діяльності. Ось чому влада в суспільстві повинна: 1) забезпечувати законні права громадян, їхні конституційні свободи завжди й у всьому; 2) утверджувати право як непорушну основу суспільних відносин і підкорятися цьому праву; 3) здійснювати економічну, соціальну, ідеологічну та інші функції.

    3. Проблеми формування
    та функціонування влади в Україні


    Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною розв’я­зати низку проблем, що з них центральне місце належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.

    З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демократичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського суспільства та правової держави, формування багатопартійної політичної системи.

    Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни. Для цього конче потрібно, щоб самі ці інтереси об’єктивно могли бути погоджені. За раннього капіталізму, наприклад, таких передумов не існувало. Суспільство роздиралося антагоністичними суперечностями, у ньому домінувала конфронтаційна політична культура. Навіть демократія тоді характеризувалася як демократія для сильних.

    У суспільствах пізнього капіталізму та посткапіталізму після тривалої історичної еволюції виникли об’єктивні передумови для погодження раніше непримиренних інтересів, для появи демократичної культури консенсусу. У цій якісно новій соціально-політичній ситуації з’явилася можливість переходу від тоталітарних режимів до демократії через досягнення соціальної згоди за умов мирного політичного процесу.

    В Україні щодо цього становище є надзвичайно складним. Протягом значного періоду історичного розвитку під впливом внутрішніх та зовнішніх умов тут склалася конфронтаційна політична культура, яка й нині значною мірою притаманна українському суспільству. Конфронтація та нетерпимість постійно від­творюються в різних гілках і рівнях влади та суспільства. Як свідчить досвід останніх років, така практика не створює перспектив для функціонування демократії, а проте, поки що в нашому суспільстві бракує очевидних ознак переходу від логіки конфронтаційного протистояння до логіки погодження, компромісу між полярними інтересами.

    Складність ситуації полягає в тому, що в посттоталітарному суспільстві, яке тільки-но створилося в Україні, нові політичні сили, що прийшли до влади, мають справу з поділеним суспільством. За різних умов співвідношення між частиною населення, що підтримує нову систему, і тією частиною, що тяжіє до минулого, може бути різним. Відтак існує дуже серйозна небезпека для демократичних сил, бо є лише два способи подолати існуючі суперечності: або стати на шлях насильницького придушення тієї частини населення, що не згодна зі змінами, або знайти способи співіснування за умов «системної згоди» — добровільно погодитися на функціонування в суспільстві демократичних правил і процедур суперництва різних інтересів у галузі політики.

    Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві «системну згоду». А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Наявні нині в нашій країні суперечності перехідного періоду та пов’язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері й діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різними політичними силами й рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи і навпаки, уміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли у свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.

    За сучасних умов постає надзвичайно складне в теоретичному та практичному відношенні питання: який тип політичної влади необхідний Україні, щоб вивести її з глибокої суспільної кризи? З одного боку, здавалося б, для цього конче потрібна мобілізаційна система влади, бо для виходу з гострої кризової ситуації необхідна цілеспрямована концентрація зусиль усього суспільства. З іншого — у суспільній свідомості склалося стійке уявлення про неефективність мобілізаційної системи тоталітарного характеру, що раніше існувала. Її повний крах, як довів розвиток подій у колишньому СРСР та інших так званих соціалістичних країнах, глибоко скомпрометував у народних масах саму ідею суспільної мобілізації. Отже, складність проблеми полягає в тому, щоб знайти необхідне для конкретної політичної ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демократичних форм організації суспільства та органічного зв’язку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів, що в їхніх руках зосереджено владу. Саме такий шлях вибрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль усіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій.

    Конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знайшов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції України. Як зазначив у своїй доповіді Президент України Л. Кучма на урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України 23 серпня 1996 р., прийняття нової Конституції має надзвичайно велике значення: «По-перше, як гарантії незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. По-друге, як суспільного договору, що створює принципово нові засади для утвердження стабільності в країні, морально-психологічної єдності народу, піднесення його духовності. По-третє, як механізму кон­структивної взаємодії усіх гілок влади в інтересах всебічного розвитку і зміцнення України. По-четверте, як фундаментального правового регулятора, завдячуючи якому держава та суспільство перестають бути залежними від світогляду політичних діячів. По-п’яте, як засобу утвердження України у світі, створення сприятливого інвестиційного клімату для всього нашого господарського комплексу» [9].

    Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудови державності і пов’язаного з цим ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць. деякі з них помітні вже сьогодні.

    Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення владних структур здається, на перший погляд, що під­няти рівень ефективності влади можна, зосередивши її в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повноваженнями. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від тривалих та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних погоджень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність реформаторського курсу. Суспільна практика й справді свідчить, що демократичний процес пов’язаний з деякими втратами ефективності управління, бо потребує зусиль і часу для виявлення та обліку різних інтересів і думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває в початковому періоді формування демократії. Але розвиток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах переконливо свідчить також, що для демократичного розвитку необхідна не кон­центрація влади, а її чіткий розподіл та сумлінне відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість віднов­лення недемократичних, авторитарних та реставраційних процесів.

    Інша небезпека — елітарний авангардизм. До його поширення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, «що треба робити», повинна «ощасливити» народ, узявши на себе всю повноту влади та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповідає досить поширеній у колах радикальної інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої меншості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична практика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від «великої політики», а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно поверне від демократичної риторики до авторитаризму.

    Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є досить поширена нині ідея бажаного виходу демократів із владних структур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанта розвитку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освіченням населення. Такий заклик є переконливим свідченням слабкості деяких верств української демократії, — розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством. Цілком зрозуміло, що заклик до виходу в опозицію — це не що інше, як спроба знайти ідеологічне виправдання для тих, кого хвиля демократії випадково винесла нагору і хто тепер злякався труднощів. Слід мати на увазі, що не лише народ, а й авангардна еліта ніколи не буде готова до демократії, якщо в неї не вистачить терпіння й волі пройти сувору школу практичної участі в політичному житті суспільства.

    Ще одна небезпека для ефективного функціонування влади — це антидержавний анархо-лібералізм. За умов розпаду тоталітарної державності досить поширеними в суспільстві стають намагання виправдати та прискорити цей процес під прапором ліберального реформізму. Прибічники цієї політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функції регулювання суспільного життя. А представники найбільш радикального напряму ліберального реформізму навіть пропонують цілком відмовитися від державного регулювання і стати на шлях ринкових механізмів саморегулювання. Для «солідності» ліберально-анархістські ідеї підкріплюються посиланнями на авторитет ліберальної традиції. Посилання ці безпідставні, бо ліберальна традиція, починаючи від Т. Гоббса, Д. Локка та Монтеск’є, ніколи не була антидержавницькою. Більше того, держава розглядалася цими та іншими представниками класичного лібералізму як необхідний інструмент реалізації ліберальних цінностей та ідеалів.

    Слід особливо наголосити, що ніде у світі немає саморегулювання без взаємодії з державним регулюванням. А тому для україн­ського суспільства, де тільки робляться перші кроки з формування ринкових відносин, такі рецепти просто згубні. Як свідчить наш особистий державницький досвід, спроби деяких представників влади відмовитися від державного регулювання остаточно могли б утягнути наше суспільство в анархію та хаос.

    Є ще одна небезпека для розбудови держави та функціонування влади в Україні, про яку сьогодні майже ніхто не говорить. Колись М. Драгоманов підкреслював, що багато політиків, які починали свою кар’єру з радикального напряму і навіть з барикад, ставали, зрештою, деспотами під приводом порятунку «єдиної держави», яка була необхідна, на їхню думку, для забезпечення «свободи і прогресу від замахів сепаратизму» [10]. Це зву­чить особливо актуально сьогодні, коли після серпневих (1991 р.) та жовтневих (1993 р.) подій у Росії на політичній арені в країнах СНД, включаючи й Україну, з’явилося чимало «рятівників Вітчизни».

    Рух до сучасної демократії, її принципів і форм в Україні відбувається через боротьбу як у теорії, так і на практиці. Суперечність тут полягає, головним чином, у тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а еконо­мічної бази для функціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтримує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв’язує актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати як «сильної особистості», так і «винуватців» економічних негараздів і політичних невдач. Відтак виникає політич­на демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об’єктив­них причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-еконо­мічного дива, зростають можливості для політичного авантюризму.

    Перехід від тоталітарного режиму до демократичного завжди пов’язаний з несподіванками — це конфронтація між партіями, боротьба інтересів і потреб різних верств населення. Кризу нашого суспільства можна було б подолати швидше й легше, якщо б реально функціонувала правова держава, виконувалися закони на всіх рівнях влади. Але досвід переконує, що ні влада, ні саме право не можуть бути гарантом виконання законів, коли закони не відповідають потребам та інтересам усього народу.

    І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній перебуває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще натраплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демократичної України — це реальний процес. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглося багато країн. Так, успішно вийшли з кризи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та багато інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення.

    По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були радикальними, але вже відіграли та продовжують відігравати позитивну роль. Головний результат реформування нашого суспільства полягає в тому, що більшість уже усвідомила, що повернення назад неможливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації. Треба сказати, що ліквідація владних структур компартії України після 1991 року значно утруднює повернення до старих часів партійного керівництва, хоча та багатопартійна система, яка нині створюється в Україні, перебуває лише на початку свого розвитку.

    По-третє, відтворення й поява перших елементів громадянського суспільства починають позитивно впливати на зміни в соціально-класовій структурі, а останні, у свою чергу, ведуть до змін у формуванні та функціонуванні владних структур і розвитку політичної системи в цілому. Як свідчить історичний розвиток цивілізованих країн, становлення громадянського суспільства відбувається складно, через подолання багатьох суперечностей сус­пільного розвитку. Не все в становленні громадянського суспільства буде до вподоби урядові, але й переваги такого суспільства незаперечні — різнодумність, відкритість, свобода.

    Є всі підстави стверджувати, що успіхи в розбудові державності та розвитку демократії в Україні багато в чому залежатимуть від таких чинників, як формування та співвідношення різноманітних форм власності, взаємозв’язок етнічного та соціального складу населення, характер відносин між політичними партіями та рухами, форми правління, історичні та культурні традиції, рівень політичної активності та політичної культури населення тощо.

    Україні ще треба пройти тривалий та тяжкий шлях до демократичного устрою, до демократичних засад функціонування владних структур. На цьому шляху не може бути жорстко детермінованого просування до демократії. Не обов’язково, щоб кожний наступний етап розвитку був більш демократичним, ніж попередній. Розбалансованість економічних, соціальних, громадянських та політичних зв’язків в українському суспільстві може призвести до непередбаченого кінцевого результату, протиборства соціальних сил на кожному з етапів. Так триватиме доти, доки цей складний процес не сформує нормальне громадянське суспільство, а на його фундаменті не постане демократична політична система з чітким розподілом гілок влади і співвідношенням владних функцій між центром та регіонами.

    Література


    1. Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

    2. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

    3. Там само. — С. 325—333.

    4. Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

    5. Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — с. 88.

    6. Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992.с. 7.

    7. Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с. 6.

    8. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

    9. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

    10. Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кири­люка. — К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

    11. Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюб­ка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

    12. Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —
      с. 256.

    13. Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

    14. Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.




    написать администратору сайта