іупд2 (Автосохраненный). Політичні ідеї Павла Русина
 Скачать 53.64 Kb.
|
|
Період від середини XIV століття до Люблінської унії (1569) в історії України був досить рідкісним феноменом, як зазначає вітчизняний учений-політолог Б. Кухта, – «періодом справді литовсько-білорусько-українського співжиття» в межах Великого князівства Литовського, оскільки Литва виступала збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Литовська народність у культурному й суспільному розвитку стояла значно нижче, ніж білоруська й українська, оскільки вона потрапила під вплив слов’янського елементу. Білоруська мова стала мовою діловодства Великого князівства Литовського, а право й увесь суспільно-політичний устрій, вироблений Київською державою, покладено в основу державного права Литви. Великі князі Литви діяли на українських землях за принципом: «Старого не рушити, нового не вводити». Правові відносини регулювалися Литовським статутом, складеним на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Певною мірою пам’ятками політичної думки в Україні можна вважати «Судебник» 1468 pоку (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути – 1529 (за Сигізмунда І Старого), 1566 (за Сигізмунда II Августа) і 1588 років (за Сигізмунда III). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні підходи щодо централізації держави, зміцнення королівської влади тощо. Але практично до середини XVI століття помітних і яскравих виявів пожвавлення політичної думки не простежено. Політичні ідеї Павла Русина Роботи Русина можна умовно розділити на три основні групи: 1. Духовна поезія. До цієї групи слід віднести панегірики релігійного змісту Панегіричні твори, присвячені тодішньої світської і духовної знаті, а також поезія на злобу дня 3. Морально-дидактична поезія, пов'язана з поетичною творчістю і педагогічною діяльністю автора Для Павла Русина з чесність - вища і єдина справжня цінність людського життя: «немає нічого кращого неї, нічого приємнішого». Він говорить про те як важко підніматись на вершину чесноти, до того ж корінь цієї чесності гіркий на смак. «Однак якщо вона проникне тобі глибоко в душу, ніщо її звідти не вирве, вона буде слідувати за тобою через моря і гори». Все в світі тлінне, а чеснота - непідвладна смерті та вона прикрашає обличчя людини. Магістр посилався на авторитет античних філософів і поетів, які були переконані, що тільки чеснота вказує смертним важкий, але істинний шлях до щастя. У християнській релігії Павло Русин також вбачав засіб морального вдосконалення людей. Він намагався затвердити такі християнські чесноти, як скромність та простота. У своїх творах Павло Русин виступав послідовним прихильником миру. Він сам цінує мир, який асоціювався з достатком, і намагається його зберегти. Поет протестував проти кровопролиття і насильства і в війнах бачив головну причини страждань людей. І якщо захищати рідну землю він вважав святим обов'язком кожного, то до загарбницьких воєн відносився негативно, питаючи: «Чи не краще було б жити на землі, де народилися, у власних будинків, ніж спустошувати навколишні землі і часто передчасно гинути? » Миколи Гусовського Найвидатніший твір М. Гусовського — поема «Пісня про зубра». Була написана у часи перебування автора у Римі. Фактично твір був написаний на замовлення Папи Римського, який цікавився в автора Руссю. Автор гостро засуджує місцевих князів, через чвари і боротьбу за владу. Ідеальним правителем він вважає литовського князя Вітовта. Микола Гусовський утвердив головну ідею доби Відродження — гуманізм. Хоч поема і була написана латинською мовою, але сприяла відродженню національних мов — української та білоруської. Дипломатична і літературна діяльність Миколи Гусовського сприяла формуванню середовища національної демократичної інтелігенції. Мислитель чітко усвідомлює коріння власної ідентичності: В хроніках руських читав я про давнє минуле країни, — Руси для себе давно грецькі взяли письмена І, приладнавши до звуків своїх, давньоруських, уміло Стали вживати тоді їх у щоденнім житті. В хроніках тих стародавніх знаходив я опис народів, Також далеких земель... Микола Гусовський прагнення дорівняти свій народ до освічених народів Європи. Заслугою Миколи Гусовського є художньо-політичне обґрунтування й осмислення визначальної теми європейської політики доби Ренесансу — спільної боротьби європейських народів проти агресії турків і татар. Він прагне прославити Україну в Європі, показати важливість русько-українського народу в боротьбі європейських народів проти Османської імперії. Загалом творчість українського поета і мислителя Миколи Гусовського — одна з перших європейських спроб творити поезію ренесансного реалізму, основану на фактах національної історії. Своєю творчістю Микола Гусовський засвідчив повагу до історії, бо вона вчить і дає уроки майбутньому. Він визначив місце українців у світовому історичному процесі, сповідуючи ідею єдності. Отже саме українська історія і сучасність були основним об’єктом художньо-політичних роздумів Миколи Гусовського. Себастьяна Кленовича Основними мотивами творчості О Кленовича були прославляння української землі, її народу, почуття глибокого патріотизму та громадянського служіння рідному краю. Так, в "Роксоланії" він оспівує рідну землю, пишаючись не тільки минулим України, а й її сучасним, присвячує цілі сторінки опису її флори і фауни. Характерно, що, будучи католиком, Кленович не робить ніяких закидів на православ'я. Більше того, він вихваляє русинів за те, що, хоча проти їх звичаїв виступає весь католицький світ, вони живуть за законами батьків, вірно їх виконують і дотримуються. В поемі "Роксоланія" оспівується більше десяти українських міст — Київ, Львів, Кам'янець, Луцьк, Замостя, Перемишль та ін., дається досить виразна поетична характеристика кожного з них. Кам'янець — слава, мури, скеля міцна; та ін. Підкреслюючи необхідність розвитку в Україні культури, освіти, Кленович мріяв про створення провідного центру латиномовної поезії. Досить часто це пов'язувалося з вимогами творення національної держави, формування нації, національної самосвідомості і культури, піднесення людського розуму і морального самовдосконалення людини. Станіслав Оріховський-Роксолан – визначний політичний мислитель доби Відродження Представником українського гуманізму ХVІ століття був Станіслав Оріховський-Роксолан – польський релігійний та освітній діяч українського походження доби Відродження, відомий також як Перемишльський канонік, письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст. Праці писав латиною та польською мовами, отримав освіту в кращих європейських університетах, співпрацював із діячами європейської реформації та гуманізму. Основні праці: промова «Про турецьку загрозу» (1543,1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду ІІ Августу» (1543, 1548), «Промова на похоронах Сигізмунда Ягелона» (1548). Станіслав Оріховський Роксоланин народився 1513 року в селі Оріховці Перемишлянської округи. Дата народження – день святого Мартина, року Божого 1513". Початкову освіту здобув у Перемишлі. Потім навчався в університетах Європи (Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському). Повернувшись додому, С. Оріховський став римо-католицьким священиком. І незважаючи на закони конфесії, одружився. Він пише: „Сказав, що як священик піду слідом за родом матері своєї і колись одружуся” Одружився С. Оріховський з дівчиною Магдалиною, за що єпископ оголосив його „бунтівником, виключеним із суспільства.., після чого прокляв” Цей вчинок Оріховського дуже описує його натуру. С. Оріховський творить концепцію самодостатньої людини, від якої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на „огидну й нікчемну тварину”. Така людина не може існувати без свободи волі. Йдеться про свободу людини в її діях і вчинках право вибору між добром і злом. У добу Відродження проблема свободи волі осмислюється на новому рівні. Одні мислителі наголошують на праві людини добровільно обирати правильний шлях, необхідності усвідомлення нею відповідальності за свої вчинки. Інші дослідники формують концепцію згідно з якою людська воля не відіграє жодної ролі і значення, розвивають теорію несвободи волі та спасіння через віру. На думку С. Оріховського, людина наділена свободою волі й розумом. Свобода волі потрібна їй, аби творити добро чи зло. Вона має відповідати за своє майбутнє через здійснені нею вчинки, тому майбутнє визначається людиною, а не Богом. Сенс життя людини, за С. Оріховським, – у досягненні щастя та особистої свободи. Найбільша вартість людського життя – залишитися в пам’яті нащадків після смерті. Головною ідеєю у працях політичних мислителів доби Відродження є звеличення видатної особистості, її ролі в історичному процесі. У творчості С. Оріховського ідея видатної особистості, котра є учасником історії, найбільш зреалізована в „Промові на похороні польського короля Сигізмунда Ягелона”. Він підносить постать короля: „Сигізмунд жив краще, ніж ті говорили, й краще правив, ніж вони навчали. Таким чином, наш король був не вигаданим і не мальованим, але живим, вів справи так, що Бог зробив його прикладом для інших королів”. Відповідно до світогляду Відродження, С. Оріховський бачить свого героя у контексті історії. У своїх працях Оріховський розкривав розуміння сутності держави, форми управління нею, проблеми політичної влади. Ще в молодості він виступив проти думки про походження держави й влади від Бога проти підпорядкування світської влади духовній, виступав за невтручання церкви в державні справи. Тим самим Оріховський робить вагомий крок до визволення політичної науки від теології. Верховним суб’єктом влади в державі повинен бути король, який виступає інтегратором законодавчої судової влади, церковна влада повинна вирішувати лише свої теологічні питання. Тим самим Оріховський робить вагомий крок до визволення політичної науки від теології. Верховним суб’єктом влади в державі повинен бути король, який виступає інтегратором законодавчої судової влади, церковна влада повинна вирішувати лише свої теологічні питання. Оріховський висловлював ідею «європейського дому» – згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. Праця «Про турецьку загрозу» багаторазово перевидавалася в європейських країнах і порушувала питання створення коаліції європейських держав для стримування турецької експансії. Мислитель називає два найбільші блага, що забезпечують могутність держави. Одне – щастя, яке дається божественною долею, інше – розсудливість, яка дарується природою. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої, завдяки чіткому розподілу обов’язків між різними станами, забезпечується гармонія в суспільстві. Заслугою Оріховського було й те, що він чи не одним із перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права . Справедливість мислитель розглядає як душу держави; вона полягає в тому, щоб кожному віддано те, що йому належить, насамперед, спокій і свободу. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права. Оріховський був одним із перших теоретиків освіченої монархії у Європі, прагнув бачити в особі короля «філософа на троні». У працях ученого йдеться про ті вимоги, яким повинна відповідати особа короля: прагнення до правди та справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головне завдання короля – захист Вітчизни, тому більшість часу він повинен проводити не в столиці, а разом із військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них і піклуванню про державну власність. Працю написано у формі звернення підданого до правителя. Вона складається з двох книг («Напучення польському королеві Сигізмунду ІІ Августу» та «Промова на похоронах Сигізмунда Ягелона»). У першій ідеться про вимоги, яким повинна відповідати особа короля. Це – прагнення до правди та справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Король повинен обирати собі в спільники найкращих із громадян, а за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу в мирний і воєнний час. Добирати цих Якщо сам будеш піклуватися про все у державі, будеш не королем, а дуже нещасним підданим. С. Оріховський, «Напучення польському королеві Сигізмунду ІІ Августу» «По-перше, якщо нічого не називатимеш у державі своїм, а лиш одній республіці все приналежним вважатимеш і покажеш, що ти, король, є ніби сторожем держави. Бо сторож жодну річ із тих, які стереже, не може назвати своєю… Друга ж річ, яка викликає велику доброзичливість у підданих, коли тих, яких ті правителі зараховують до свого почету, ласкавістю своєю оточиш. С. Оріховський, «Напучення польському королеві Сигізмунду ІІ Августу» Водночас королю слід пам’ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу й доблесть. У другій книзі подано низку конкретних порад щодо тих дій, які забезпечуватимуть міцність держави та добробут підданих. Король повинен дбати про власний авторитет, переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них. «Найсправедливіше, – радив Оріховський королю, – щоб ти перебував у межах свого обов’язку»; «...король вибирається задля держави, а не держава задля короля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та більшим за короля»; «...король є вустами, очима й вухами закону». Слід також звернути увагу на головні аспекти світогляду Оріховського. По перше це його антропоцентризм. Роксолан мав вселюдський маштаб мислення, гуманістичний вишкіл, життєстверджуючі риси, що складають ідеальний образ жителя доби Ренесансу в Європі. Ці риси забезпечили Оріховському славу блискучого та темпераментного публіциста. Другою рисою Оріховсього був його ідеалізм мислителя. Життя Оріховського припало на революційні часи, часи значних змін та перетворень. Оріховський не оминув жодного з тодішніх рухів, додаючи свій тон у оркестр Відродження. Третьою рисою був прагматизм. Він сказався на тяжіння автора до традиційних цінностей, плеканні історичної спадщини та любові до праць старих майстрів. Теорія досконалої держави С. Оріховського. Викликає інтерес праця Оріховського «Політія королівства польського на взірець арістотелівських політик». Тут він пише, що королівство Польське складається з простонароддя, Ради й Короля, вони між собою рівні свободами, але не шляхетністю, однак усі вони складають разом суспільство польське, «коронне тіло», що пов’язане двома речами – правом і привілеями. Управління повинно здійснюватися за принципом «простонароддя є мертве без Ради, Рада без Короля не діє, а Король без Ради не спроможний управляти». Оріховський розрізняв чотири форми державного правління: монархія – устрій, де править одна людина; олігархія – влада групи могутніх громадян; демократія – правлять усі, а політія – приклад ідеального державного організму. Це фактично форма змішаного правління. Саме політія найбільше приваблювала Оріховського. Ідея антропоцентризму в С. Оріховського логічно вливається в його концепцію держави. Для нього людина – важливий чинник творення державного організму. А серед внутрішніх чинників походження держави він вбачає розум і мову. Головним героєм творів Оріховського виступає не влада, а громадяни країни. Взагалі то Оріховський був першим дослідником який переніс свою увагу з уряду країни та його діяльності, на внутршні справи країни, на народ та громадянство. Наприкінці ХVІ століття починає формуватися українське козацтво. То ж гуманісти висловлюють думку, що українська держава виникла не лише з волі Бога, а й завдяки старанням давніх русичів українців. Відповідно і в С. Оріховського бачимо дві теорії для виникнення держави – залежна від умов життя, це воля індивіда і вроджений інстинкт індивіда. Українські гуманісти усвідомлюють необхідність творення національної держави, „яка б політичними, дипломатичними, культурними, врешті військовими засобами захищала життя і свободу українського народу” [10, с. 102]. Саме в добу Відродження народжується ідея національної держави, чітко обмеженої територіально. В концепції держави С. Оріховського спостерігаються запозичення з античних політичних теорій. С. Оріховський запозичив ряд положень з концепції держави Ціцерона. Він уявляв державний організм таким чином: „Держава є об’єднанням багатьох домів, поселень, міст, повітів, земель, вільних людей, які одному, родом найславнішому, волею найяснішому, справедливістю найпохвальнішому і мужністю найславнішому зверхникові, обраному вільним голосом вільних людей, для спільного добра добровільно піддані” [11, с. 240]; „держава є зібранням громадян, об’єднаних спільним правом і спільною користю” [12, с. 240]. Власну концепцію держави С. Оріховський виклав у трактаті „Політія”. Виникнення польської політії, на його думку, – вершина на шляху політичного розвитку суспільства. Мета держави – гарантувати права і свободи кожній людині. Він описує систему взаємних обов’язків громадянина перед державою і держави перед громадянином. В ідеальному суспільстві всі коряться праву, а право не може коритися нікому – ні королю, ні сейму, ні шляхті, ні народу. Право – це визначальна ознака ідеальної держави. Його велика сила дає силу державі. Воно гарантує розвиток держави. Оріховський не раз наголошував, що хотів би бачити на троні короля як „філософа”, себто король має бути мудрим, щоб держава була щасливою. У „Напученні”, звертаючись до Сигізмунда, мислитель пише: „Ти правитель, а я – підлеглий, а тому й мудріший за мене. Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець. Отже, я нещасний від твого прогріху”. Фактично від мудрості короля, того, наскільки він є філософом, мислитель виводить можливість щастя кожного громадянина. Дуже цікавим, особливо у наш час, буде окремо звернути увагу на думки Роксолана щодо національної принадлежності за мовним принципом. На думку Роксолана не має бути з поміж народу нічого такого вкоріненого, як мовна сутність і спільність. Роксолан говорить про спільну мову, як найсильніший спосіб консолідації суспільства. Важливого значення у концепції держави С. Оріховський надає роздумам про сенат як про керівний орган, без якого держава теж не може існувати. Він закликає короля: „Найбільше потурбуйся про підбір сенату, – щоб з обраного тобою сенату всі люди зрозуміли, що ти справжній король, а не тиран” 4. Проблема співвідношення світської та церковної влади у поглядах С. Оріховського. Стосовно проблеми співвідношення церкви й держави мислитель виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб’єктом влади в державі мусить бути король, церква ж повинна опікуватися лише духовними питаннями. . У структурі справедливого суспільства С. Оріховський виокремлює дві постаті, – король і священик. Баланс цих двох гілок – держави і церкви – забезпечує справедливі відносини в суспільстві. Саме „для справедливості дав Бог людям священиків і королів” [23, с. 389]. Крім того, справа священика є вічною, а король є тимчасовим правителем. Але спочатку верховним суб’єктом влади він вважав короля. Пізніше визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою. Потім – зверхність церковної влади над світською. Є думка про поворот Оріховського до теократичних традицій, таке собі зрадництво. Але часто забувається про особистий фактор. Протягом короткого часу померли дружина і п’ятеро дітей С. Оріховського. Мислитель сприйняв це як кару Божу. Тому написав серію „покаянних” трактатів. Тож у житті Оріховсього йдеться не про зраду ідеалам та перехід до теократичної традиції, а про вплив особистісних чинників на позиції мислителя. Тобто на завершальному етапі життя він притримується думки‒ «усяка влада є від Бога». С. Оріховський свою самоідентифікацію визначав так: від народу українського, держави польської Отже, на зміну бурхливому розквіту Київської Русі з її величезними досягненнями в усіх галузях суспільного життя приходить складний і тяжкий період розпаду Слід наголосити, що ідеї громадянського гуманізму, котрі є домінуючими у творах українських гуманістів, сприяли формуванню національної самосвідомості, почуття патріотизму. Саме ці ідеї стали визначальними в Оріховського. Твори українських мислителів доби Відродження стали базою, котра сприяла гуртуванню українського народу. Вони стали ідеологічною підготовкою до національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Безперечно, вирішальну роль у цьому процесі відіграв С. Оріховський. Література: Кленович С. Роксоланія [Електронний ресурс] / С. Кленович // Ізборник. Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus10.htm. Копистенський З. Палінодія, іли «Книга оборони» Кафоличеської святої апостольської Всходньої церкви… [Електронний ресурс] / З. Копистенський // Ізборник. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/old17/old17_03.htm. Магістр Юрій Дрогобич. Прогностичний погляд на 1483 рік / Ю. Дрогобич // Ізборник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/human/hum48.htm. Оріховський-Роксолан Ст. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу// Українська література XIV–ХVІ ст. – К. 1988. – C. 113–152. Оріховський-Роксолан Ст. Про турецьку загрозу слово друге // Українська література XIV –XVI ст. – К.1988. – С.88 –113. Сліпушко О. «В хроніках тих стародавніх...». Микола Гусовський: поет, дипломат, політик. https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/v-hronikah-tyh-starodavnih Рогатинець Ю. (? Й. Борецький). Пересторога, вельми потрібна на потомні часи православним християнам, 1605–1606 року [Електронний ресурс] / Ю. Рогатинець // Ізборник. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus34.htm. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. Філарет Х. Апокрисис, або відповідь на книжки про Берестейський собор, від імені старожитньої релігії грецької, через Христофора Філарета нашвидку подана / Х. Філарет // Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. Т. 2. Кн. 1 : XVI ст. / упоряд., передм., прим. В. Шевчука. – К. : Дніпро, 2001. – С. 439–454. |