Корпоративне поняття. ТЕМА 1 корпоративне!!!. Поняття та характеристика корпоративного права
 Скачать 330.06 Kb.
|
|
4.2. Локальні корпоративні акти: види, правова природа, значення. В сучасній науковій літературі можна зустріти різні дефініції поняття локального корпоративного акту: локальний акт, корпоративний акт, внутрішній акт, внутрішньо організаційний чи внутрішньо фірмовий акт. Така різноманітність підходів зумовлена багатоманітністю думок самих вчених що досліджують дане питання. Проте, попри відмінності у самій дефініції, всі назви мають схожі риси. Головна з них – дані акти є внутрішніми і створюються самими суб’єктами корпоративного права (корпораціями) Для прикладу розглянемо визначення Гарагонича О. В. Корпоративний нормативний акт – це зовнішня форма виразу рішення засновників або органу управління юридичної особи, що містить певне правило поведінки суб’єктів корпоративних відносин Також доцільним на нашу думку є визначення Майданика Р. А. Локальні акти – це юридичні дії, вчинені уповноваженими органами юридичних осіб відповідно до законодавства, які регламентують відносини, що виникають і діють у межах даної юридичної особи, закріплюють індивідуально-правовий статус та обов'язкові для виконання працівниками і учасниками цієї організації На думку А.О. Кирилових, видання локальних актів – це цілеспрямована діяльність з правового регулювання суспільних стосунків, які складаються в рамках конкретної корпарації, здійснювана на основі закону і на його виконання самоврядними організаціями та служить формою їх самоорганізації та саморегулювання З даних визначення можемо вивести ознаки локальних корпоративних актів: Це форма виразу рішення органів корпоративного суб’єкту; Такі акти видаються лише засновниками або органами управління юридичної особи; Акти виступають як регулятор поведінки для суб’єктів корпорації; Такі акти в силу своєї локальності діють лише на підприємстві, де вони видані; Відповідальність за порушення даних актів може бути передбачена законом проте, переважно передбачається теж підприємством. Може мати дисциплінарний чи цивільно-правовий характер; Локальний акт є обов’язковим на території підприємства, яке його видало та щодо всіх його працівників; Передбачає певні правила, що регулюють життєво важливі для підприємства аспекти; Не можуть суперечити чинному законодавству та видаються лише в його межах; Сприяють реалізації законодавства на місцях та його уточненню, кращому пристосуванню до потреб конкретного підприємства. Проаналізувавши праці науковців можна назвати декілька обґрунтувань існування локальних актів корпорацій та їх необхідності. Насамперед, це властивість таких актів робити норми законодавства більш конкретними. На кожному підприємстві закон конкретизується та увідповіднюється потребам даної конкретної корпорації. Так відбувається становлення процесу реалізації законів на внутрішньому рівні суб’єкта. Адже на кожному підприємстві закон реалізується з певними відмінностями, використовують різні підходи. Так проявляється індивідуальність підприємств. Не менш важливим аспектом є і те, що локальними актами створюються нові схеми управління корпоративними відносинами, які переважно не вказані в законодавчих актах. Проте, такі схеми створюються 7 лише до такого ступеня як це допускає сам закон. Найпоширенішим випадком є зазначення в самому законі можливості для кожної корпорації вибирати – користуватися однією з альтернативних схем, які вже передбачені законом. У сучасному суспільстві надважливим аспектом є створення умов для реалізації норм права, якою і є можливість видання локальних актів. Можна сказати, що це втілення на локальному рівні тих приписів, які містяться на законодавчому рівні. Видання локальних актів це активна форма реалізації права. Це правомірна поведінка та практична діяльність суб’єктів корпоративного права. Слід пам’ятати, що норми права набувають реального характеру лише тоді, коли втілюються у життя у зв’язку із свідомою діяльністю суб’єктів. В іншому випадку такі норми недієві та мертві Можна виділити такі принципи, які лежать в основі видання локальних актів – законність, обґрунтованість та доцільність. Рішення мають прийматися у відповідності з дотриманням процедури їх прийняття, у певній формі, органами які мають на це повноваження. Потрібно розуміти, що локальне творення актів хоч і носить додатковий характер, проте є надзвичайно важливим в умовах розвитку сучасної держави, адже здійснюється на місцевому рівні та є формою самоорганізації. Такі акти приймаються в тому ж місці де і проходить їх застосування і втілення в життя. Там само вони проходять перевірку на практиці. Такий процес дуже динамічний. Вони мають здатність до відображення змін на локальних рівнях, тому безперечно є джерелами права. Важливим є те, що локальні акти теж можуть бути предметом спору в судах. Особа, інтереси і права якої порушено прийняттям такого акта, має право звернутися в суд за захистом. Суди перевіряють законність локальних актів та можуть визнати їх недійсними, зобов’язати внести до них певні зміни. Неефективне та некваліфіковане використання норм права при локальному творенні актів може призвести до наявності в створених актах дефектності та їх нежиттєздатності Для того, щоб мета видання локального акта була сповна реалізована, необхідна наявність певних для цього необхідних умов – матеріальних, процесуальних та правових. Під час створення локальних актів нерідко виявляються прогалини в законодавстві, норми що вже віджили та суперечливі приписи Адже суспільні відносини постійно розвиваються та змінюються. Локальні корпоративні норми виконують важливу нормотворчу функцію. Їх створення та різноманіття сприяє зменшенню прогалин у нормативноправових актах та заповненню цих прогалин Щодо питання правової природи локальних корпоративних актів, то однозначної думки на цей рахунок серед науковців немає. Точаться суперечки щодо факту віднесення їх до певної групи. Вони обумовлені тим, що з одного боку вони створюються у чіткій відповідності з законом, а з іншого – локальні акти можна назвати одним з видів правотлумачення та 9 правоконкретизації. Щоправда, таке тлумачення є неофіційним. Більшість вчених доходить висновку про змішану правову природу локальних актів базуючись на тому, що вони містять ознаки нормативних, ненормативних та індивідуальних приписів Деякі з науковців вважають, що локальні акти виступають цивільноправовою угодою на підприємстві. Але більшість з такою думкою не погоджується вказуючи на суттєві відмінності даних понять і вважаючи, що рішення органів управління ні в якому випадку не можна називати угодою. На нашу думку ця позиція вірна, адже поняття локального акту не можна ототожнювати з поняттям угоди. Дійсно, існує таке поняття як корпоративна угода. Такі угоди спрямовані на укладення певного договору між корпоративними суб’єктами. В той час як локальний акт спрямований врегулювати внутрішньокорпоративні стосунки. На думку Майданика Р. А., корпоративні та локальні норми не є тотожними: локальними є ті, що мають обмежену сферу дії за колом осіб, а корпоративними – ті, що регулюють корпоративні відносини (причому на різних рівнях – загальному і локальному). Локальні і корпоративні норми можна розглядати як загальне і частину, оскільки локальні норми поширюються на корпоративні й інші відносини, що виникають і діють у межах певної юридичної особи Важливість та корисність локальних актів полягає і в тому, що найдоцільніше регулювання внутрішніх відносин всередині організації може здійснюватися лише за допомогою таких актів. Сукупність локальних актів для корпорації можна порівняти із сукупністю нормативно-правових актів для держави. Тобто, локальні акти це така сама правова основа діяльності для корпорації як закони для держави. До категорії локальних корпоративних актів науковці здебільшого відносять однакові категорії документів. Більшість погоджується, що основними видами корпоративних нормативних актів є установчі документи, рішення загальних зборів, рішення наглядової (спостережної) ради, накази, рішення та розпорядження виконавчих органів, внутрішні положення. Одним з можливих критеріїв для класифікації локальних актів може виступати наявність правового складника в самому акті. У зв’язку з цим можемо їх розділити на: нормативно-правові – включають в себе приписи законів, мають нормативний характер; неправові – можуть розглядатися як правозастосовчі та не мають нормативного характеру Перші вважаються повноправними джерелами корпоративного права, адже вони місять правові приписи. Другі ж до джерел переважно не відносять, тому що вони носять виробничий характер (правила експлуатації і поводження з обладнанням, доступу до приміщень тощо) Ще одним критерієм поділу локальних актів виступає коло суб’єктів, на яке такий акт поширює свою дію. За цим критерієм поділяємо їх на: локальні акти загального характеру – поширюються на всіх осіб, що працюють в корпорації чи взаємодіють з нею, носять нормативний характер, регулюють в загальному внутрішні відносини та закріплюють корпоративні правила, норми. Прикладом може виступати статут корпорації; локальні акти індивідуального характеру – мають правозастосовчий характер та поширюються на конкретну особу 11 чи конкретний випадок. Переважно спрямований на встановлення конкретних прав та обов’язків для певної особи. Це правореалізаційні акти. Цікавою є класифікація, наведена Тичковою О. Ю. Науковець поділяє локальні акти за критерієм необхідності для корпорації на : життєво важливі для корпорації акти – це локальні акти, без яких існування корпорації та здійснення нею жодної діяльності неможливе та незаконне. Прикладом є установчі документи. локальні акти що приймаються для покращення чи забезпечення діяльності підприємства, є важливими проте не є обов’язковими. На приклад, положення про страхування. внутрішні акти які визначають і окреслюють певну мету, з якою об’єдналися учасники корпорації (рішення про виплату дивідендів) Вважаємо за доцільне розділити локальні акти за критерієм суб’єкта, який їх видає на: Акти зборів акціонерів та інших вищих органів корпорації; Акти що видаються виконавчими органами корпорації; Певні рішення, накази наглядової ради, ревізійної комісії чи інших подібних органів; Акти засновників корпорації; Акти, створені під час взаємодії корпорації з іншими суб’єктами корпоративних правовідносин. Ще одним критерієм поділу може слугувати характер правових наслідків, за яким їх поділяють на: Правоутворюючі (статут, положення про філію) Правореалізуючі (рішення щодо виплати дивідендів) 12 Праворегламентуючі (регламентують відносини в різних юридичних особах) Доцільним є розглянути короткі відомості щодо переліку актів які відносяться до локальних, що зазначався на початку даного підрозділу. Першим і найважливішим локальним актом будь-якої корпорації вважається її установчий документ. Ними виступають статути або засновницькі договори, залежно від типу підприємства. Даний акт володіє на території корпорації найвищою силою та є головним. Усі інші локальні акти приймаються на виконання статуту і увідповіднені з ним. Наступним поширеним локальним актом виступають рішення загальних зборів товариства. Згідно ст. 98 ЦКУ це рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу Наглядова рада як один з основних органів корпорацій теж має повноваження локального нормотворення щодо питань загального керівництва діяльністю корпорації, контролем за діяльністю виконавчого органу, захисту учасників корпорації тощо Ще одним органом що видає локальні акти є виконавчий орган корпорації. Здебільшого виконавчі органи видають акти щодо поточної діяльності товариства та реалізації його мети. Важливими локальними актами є і внутрішні положення корпорацій. Це акти, якими визначається статус наглядової ради, загальних зборів, ревізійної комісії, правління та інших органів товариства. 4.3. Корпоративні звичаї. Форми (джерела) корпоративного права - це спосіб закріплення корпоративних правових норм. Можна виділити наступні основні види форм корпоративного права: I) корпоративні звичаї; 2) корпоративні ділові звичаї; 3) корпоративні прецеденти і 4) корпоративні нормативні акти. Розглянемо їх по порядку. Корпоративний звичай далеко не основний, більш того, рідко зустрічається спосіб закріплення корпоративних норм. Проте його не варто відкидати взагалі. Корпоративний звичай - це звичай, застосування якого забезпечується заходами впливу з боку корпорації (заходами заохочення або санкціями). Його слід відрізняти від звичаю, що представляє собою моральну норму, звичаї працівників колективу, наприклад звичку продавців, тривалий час відпрацьованих на державних підприємствах торгівлі, дивитися на покупця, як на потенційного супротивника. Зміна організаційно-правової форми такого підприємства, припустимо, перетворення його в товариство з обмеженою відповідальністю, мало що змінить. Прикладом же корпоративного звичаю може служити звичай при перезміні чекати свого змінника протягом 15 хвилин і потім, в разі його неявки, доводити до відома адміністрацію. Залишення місця роботи після закінчення зміни при відсутності змінника може бути розцінено як правопорушення. Під звичаєм взагалі розуміється правило, що склалося на основі постійного й однакового повторення будь-яких фактичних відносин. Звичай - це, мабуть, найдавніший джерело права не тільки в історії розвитку людства, а й в історії розвитку виробничої, зокрема корпоративної, діяльності людей. До сих пір він має значного поширення в діяльності невеликих корпорацій, частіше в товариства з обмеженою відповідальністю. Великі корпорації регулюють свою діяльність в більшій мірі корпоративними нормативними актами. Для звичаїв як джерел корпоративного права характерні такі риси. По-перше, звичай пов'язаний з тривалим і одноманітним дотриманням відомих правил, що фактично переростає в звичку. По-друге, звичаєм властива масовість виконання. Його вимоги людина поширює не тільки на інших, але і на себе. По-третє, звичай відрізняється розумністю , тобто в ньому відбивається варіант поведінки, найбільш оптимально відповідає реальній обстановці. По-четверте, звичай майже ніколи не суперечить добрим звичаям (нормам моралі) і державного ладу (нормам закону). Від звичаю як джерела корпоративного права не можна відмовлятися не тільки в невеликих корпораціях, де він використовується в якості ведучого, а й у великих об'єднаннях, хоча там сфера його застосування вже і стосується менш значних питань. Звичай як джерело корпоративного права має чимало переваг. До них належать такі: 1) звичай виникає не «зверху», а «знизу», тому його зміст корениться в виробничих умовах. Він повніше, ніж інші джерела корпоративного права, висловлює волю колективу. Наприклад, в вузах студенти часто самі заповнюють в заліковці графи з найменуванням навчального предмета, прізвищем екзаменатора. Це виявляється в інтересах усіх: викладач економить час, працівники деканату не праця над розбором почерку викладача, студент милується красивою заліковою книжкою; 2) звичай відображає ті чи інші закономірності людського існування, особливості колективу, і тому він більш об'єктивний , ніж корпоративний акт або прецедент, встановлення яких не обходиться без привнесення суб'єктивних моментів. Так, залучення родичів в якості найманих працівників зазвичай не практикується, оскільки тут виникає небезпека втрати майна корпорації за змовою цих осіб. Дане підозра базується на існуючій психологічної закономірності, що стосується ставлення до чужої власності; 3) звичай втілюється в усній формі і, як будь-яка усне мовлення на відміну від мови письмової, виражається простою мовою, маючи нескладне і доступне будова; 4) звичай відрізняє велика ступінь добровільності у виконанні , оскільки він заснований на звичці, тобто як би на автоматичних діях. Крім того, добровільність значною мірою забезпечується масовістю виконання, що не залишає людині місця для критичного осмислення звичаю (треба дочекатися змінника! Адже не дарма так роблять всі!); 5) звичай сприяє накопиченню і передачі цінних крупинок колективного досвіду , попереджає розтрату видобутої багатьма роками колективної мудрості. Справді, хіба поганий звичай, коли керівник підприємства вітає членів свого колективу з днем народження або коли в колективі відзначаються найбільш значні свята, події. Саме цей звичай завжди активно використовувався в японському менеджменті, а тепер в ходу і у німців. І не дарма: він сприяє згуртуванню колективу, а колектив, де немає чвар і сварок, де кожен готовий допомогти іншому, краще впорається з будь-якої виробничої завданням. На жаль, звичай як джерело корпоративного права не позбавлений недоліків. Відзначимо найбільш істотні: 1) відсталість, притаманна звичаєм в силу його повільного розвитку, відносна нерухомість, пов'язана з тим, що він «зберігається» у свідомості людей, яке змінюється дуже плавно. З цього приводу існує цікава загальна закономірність: чим нижче рівень розвитку суспільства, тим люди більш терпимі до відсталості звичаю. Однак з підвищенням цього рівня прискорюється хід суспільного життя, і звичаї відповідно стають все менш і менш придатними. Наприклад, звичай чиношанування, що має абсолютне значення в армії, в господарському житті зараз у багатьох випадках малопридатний. І не тільки тому, що працівники тепер часто самі є учасниками господарського товариства, а й тому, що господарські завдання все ускладнюються, і їх найчастіше вдається вирішувати колективними, причому кваліфікованими зусиллями, а не шляхом беззаперечного виконання наказу начальника; 2) звичай нерідко є знаряддям підтримки старих соціально-побутових явищ і виходить з позиції нерівності. Як оцінити в зв'язку з цим запрошення на роботу, в достатку публікуються в газетах і журналах, в яких міститься фраза: «запрошуємо на роботу чоловіків»? 3) звичай не відрізняється визначеністю, його зміст певною мірою залежить від особистих поглядів суб'єктів, його використовують. Справді, скільки чекати змінника? П'ять, десять, п'ятнадцять хвилин, а може бути, годину? 4) звичай важко розпізнати, оскільки він передається з вуст в уста і не має письмового закріплення. Отже, коли ми ведемо мову про звичай як джерело корпоративного права, то, з одного боку, тим самим вказуємо на матеріал, з якого черпаємо знання про корпоративних нормах, а з іншого - маємо на увазі наявність повноважень у органів управління корпорації відповідним чином відреагувати: заохотивши в випадку виконання звичаю або покаравши при його недотриманні. 4.4. Роль та значення судової практики у механізмі правового регулювання корпоративних відносин. Важливого значення у регулюванні корпоративних відносин набуває і практика діяльності судових органів, яка розглядає корпоративні спори між учасниками корпоративних відносин. Стаття 124 Конституції України визначає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини в державі. Загальні підходи, єдині моделі прийнято називати судовою практикою. Повторність аналогічних рішень судових органів за одними і тими самими категоріями справ породжує визначену стабільну судову та арбітражну практику застосування норм чинного законодавства. Судова практика, яка закріплюється в окремих судових рішеннях, не має обов'язкового значення для інших судів, так як правова система України судового прецеденту не визнає, проте акти Верховного Суду України і Вищого господарського суду України обов'язково враховуються нижчестоящими судами при розгляді конкретних справ. Зокрема, на сьогодні, вищими судовими органами України були затверджені: 1) рекомендації Президії Вищого господарського суду України "Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин" від 28 грудня 2007 р. № 04-5/14; 2) постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" від 24 жовтня 2008 р. № 13. 5. Корпоративні інтереси (загальні, групові, індивідуальні). Поняття конфлікту інтересів та правові механізми їх розв’язання. У доктрині традиційно розрізняють три концепції правової природи «інтересу»: суб'єктивну, об'єктивну та суб'єктивно-об'єктивну (змішану) [3, с. 104]. В основі суб'єктивної концепції - розуміння інтересу як усвідомленої суб'єктом потреби, тобто суб'єктивне уявлення про потребу. За об'єктивною концепцією інтерес формується у зв'язку з об'єктивними умовами, які не залежать від усвідомлення суб'єкта. Натомість, за суб'єктивно-об'єктивною концепцією поняття «інтерес» розглядається комплексно та включає як суб'єктивну (усвідомлення потреб суб'єктом), так і об'єктивну (формування потреб об'єктивними умовами) сторони. Категорія «інтерес» розглядається як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Адже інтерес як об'єктивне явище існує незалежно від волі і свідомості суб'єкта корпоративних відносин, і цим зумовлюється його об'єктивність. Суб'єктивність інтересу полягає в тому, що він усвідомлюється суб'єктом у процесі його реалізації. Інтерес виражає усвідомлення потреби і прагнення до її задоволення, тому реалізація інтересу завжди передбачає діяльність У законодавстві категорія «інтерес» зазначається у ст. 15 Цивільного кодексу України, в якій визначено право на захист цивільних прав та інтересів. Зазначається, що кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Крім того, ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України містить положення про те, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси. У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», яке означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; ґ) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/ або нематеріальним благом; д) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним [4]. Корпоративні інтереси прямо в законі не визначені, однак опосередковано вказуються у деяких нормах Закону України «Про господарські товариства»: позачергові загальні збори учасників скликаються у будь-якому разі, якщо цього потребують інтереси товариства загалом (ч. 2 ст. 61), ревізійна комісія має право ставити питання про скликання позачергових загальних зборів учасників, якщо виникла загроза суттєвим інтересам товариства (ч. 5 ст. 63), обов'язок надання інформації про дії, що виконуються від імені та в інтересах товариства (ч. 4 ст. 68) тощо. Численність учасників (як безпосередніх, так і опосередкованих) корпоративних відносин, наявність у них не лише спільних, а й відмінних інтересів, що взаємодіють, свідчить про певну систему інтересів, яка віддзеркалює зв'язки та залежність між ними. Стрижнем такої системи є корпоративний інтерес (інтереси) [5, с. 408]. Корпоративні інтереси визначають як передумову виникнення, динаміки і припинення корпоративних конфліктів [1, с. 16]. Найчастіше корпоративні інтереси класифікують залежно від суб'єктів корпоративних відносин. У науковій літературі наводиться поділ корпоративних інтересів на загальні та індивідуальні. До індивідуальних корпоративних інтересів належать інтереси учасників, засновників, акціонерів; до загальних - інтереси самого підприємства як самостійного суб'єкта правовідносин. Необхідність розмежування вказаних видів приватних інтересів зумовлена можливістю їх незбігання. Одним з основних загальних інтересів товариства можна вважати його довгостроковий комерційний успіх, заснований на стабільності, прибутковості та рентабельності його діяльності. Інтерес саме такого змісту притаманний будь-яким комерційним підприємствам, тобто є основним загальнокорпоративним інтересом. Складна структура корпоративних правовідносин (учасник-корпорація) передбачає наявність як загального інтересу самої юридичної особи, так й інтересів її учасників. При цьому загальнокорпоративний інтерес є похідним від індивідуальних інтересів, однак існує повністю самостійно. Саме наявність майнового інтересу спонукає особу вступати у корпоративні правовідносини та реалізовувати набуті корпоративні права [2]. Крім того, корпоративні інтереси в науці класифікують на: 1) інтереси, притаманні всім учасникам господарського товариства, або спільний (загальний) інтерес, суть якого зводиться до покращення економічних показників діяльності корпорації; 2) інтереси, характерні для певної групи учасників господарського товариства. Виділяють інтереси таких груп учасників корпоративних відносин: 1) інтереси меншості, що представлені дрібними учасниками і полягають в отриманні частини прибутку товариства; 2) інтереси більшості, які віддзеркалюються, як правило, в інтересах мажоритарних учасників, суть яких зводиться до отримання не лише частини прибутку товариства, а й здійсненні управління товариством; 3) індивідуальні інтереси учасників товариства, основний з яких полягає в отриманні максимального, справедливого розподіленого прибутку товариства [3, с. 106]. Крім того, учасник господарського товариства може мати власний індивідуальний інтерес, що суперечить інтересам, які пов'язуються з участю у господарському товаристві. Наприклад, налагодження контрагентських відносин з іншими господарськими товариствами, учасниками яких вони є паралельно, посилення або послаблення конкуренції між господарськими товариствам внаслідок паралельної участі в них, перехресне володіння акціями тощо Н.Я. Кунтий виділяє ключові інтереси для таких груп учасників корпоративних відносин: 1) для мажоритарних учасників - підвищення контролю за діяльністю топ-менеджерів, визначення стратегії розвитку компанії та управління її фінансовими результатами, а часто також використання ресурсів корпорації у власних цілях, зокрема й для особистого збагачення; 2) для міноритарних учасників - збільшення розміру дивідендів та підвищення вартості частки; 3) для інвесторів (вітчизняних та іноземних) - моніторинг діяльності менеджерів товариства, а також участь у формуванні стратегічних напрямів діяльності корпорації та пріоритетів у використанні прибутку компанії; 4) для квазіінвесторів визначальним є мотив особистого збагачення, завдяки використанню з цією метою своїх владних повноважень та ресурсів товариства; 5) для топ-менеджерів - зниження рівня контролю з боку учасників, підвищення власної ролі у розподілі та управлінні фінансовими доходами корпорації, а також можливість їх використання для задоволення особистих інтересів; 6) для рядового персоналу - підвищення оплати праці та збереження місця роботи; 7) для кредитних та фінансових установ - реалізація інвестиційних проектів завдяки позиченим коштам та контроль за діяльністю та динамікою фінансових показників підприємства (платоспроможність, використання позичених коштів на цілі, передбачені в кредитному договорі тощо); 8) для держави - стабільна прибуткова робота компаній та, як наслідок, підвищення податкових надходжень від підприємства [6, с. 46]. О.Ю. Леось та А.А. Нікітіна виділяють інтереси між основними суб'єктами взаємовідносин корпоративного управління. Дослідники виділяють інтереси: 1) менеджерів товариства - максимізація інвестицій у розвиток товариства, стабільність роботи товариства, збереження міцного фінансового стану та конкурентних позицій, підвищення іміджу товариства; 2) власників часток у статутному капіталі - максимізація сукупного доходу (дивіденди та приріст ринкової вартості частки), збереження структури власників; 3) інвесторів та кредиторів - максимізація прибутку товариства, стабільність роботи підприємства, кредито- та платоспроможність; 4) товариства загалом - підтримка власної економічної життєдіяльності як виробника товарів і послуг та наймача працівників, участь у вирішенні проблем національного і міжнародного масштабу [7]. О.М. Вінник аналізує категорію «інтерес» залежно від етапів виникнення: 1) на етапі створення товариства - інтереси засновників; 2) у процесі функціонування товариства - інтереси товариства, що діє в особі його органів чи уповноважених на ведення справ товариства учасників та інтересів останніх, інтересів окремих учасників та їх груп; 3) на етапі припинення товариства - інтереси товариства та його учасників [5, с. 407-408]. М. Богуш пропонує класифікувати інтереси учасників господарських товариств залежно від правомочностей корпоративних прав, а саме: 1) інтерес в отриманні певної частки прибутку (дивідендів) господарського товариства; 2) інтерес в управлінні господарським товариством, що зумовлює можливість встановлення контролю над майном господарського товариства; 3) інтерес в отриманні частки активів господарського товариства у випадку її ліквідації; 4) інтерес в отриманні інформації про діяльність господарського товариства; 5) інтерес в отриманні доходу внаслідок відчуження учасниками господарського товариства своїх часток у статутному капіталі Окремо варто виділити інтереси мажоритарних та міноритарних учасників як найбільш суперечливі. Мажоритарні учасники налаштовані на довготривалу перспективу розвитку компанії і мінімальні ризики, пріоритетним для них є капіталізація прибутку, оскільки це сприяє стійкості і стратегічним планам розвитку компанії [8, с. 171]. Інтереси мінори- тарних учасників лежать в іншій площині, для них важлива короткострокова перспектива - отримання доходу від своєї участі в компанії найближчим часом [8, с. 172]. Дослідники вважають, що здебільшого саме через ігнорування зі сторони мажоритарних учасників спільними інтересами та інтересами меншості останні вдаються до зловживання своїми правами, що призводить до негативних наслідків у діяльності самої корпорації [3, с. 105]. У господарських товариствах домінує інтерес, що, з одного боку, є віддзеркаленням інтересів усіх або більшості засновників та учасників товариства (груповим інтересом), а з іншого - інтересів однієї особи (товариства). Однак інтерес товариства не можна беззастережно ототожнювати з інтересами його засновників та учасників. Так, товариство як суб'єкт господарювання зацікавлене не лише у власній майновій стабільності, а й у вдосконаленні виробництва як умови забезпечення конкурентоспроможності на ринку найбільш можливим раціональним шляхом, що зазвичай забезпечується завдяки прибутку товариства. Одночасно учасники товариства можуть бути заінтересовані переважно у спрямуванні прибутку на виплату дивідендів. Зазначена обставина свідчить про необхідність розмежовування інтересів учасників товариства та інтересів товариства як самостійного суб'єкта господарських правовідносин. Інтереси товариства іменують загальнокорпоративними [5, с. 409]. Під час дослідження індивідуальних інтересів можна звернутись до визначення приватного інтересу, яке міститься в Законі України «Про запобігання корупції» та означає будь-який майновий чи немайновий інтерес особи, наприклад, зумовлений особистими, сімейними, дружніми чи іншими позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридичними особами, зокрема ті, що виникають у зв'язку з членством або діяльністю в громадських, політичних, релігійних чи інших організаціях [9]. Наявність неузгодженості, непорозуміння та ігнорування інтересів будь-якої зі сторін є причиною виникнення суперечностей. Зіткнення протилежних інтересів або конкуренція таких інтересів зазвичай викликає так званий конфлікт інтересів [10]. Корпоративний конфлікт і конфлікт інтересів співвідносять як правовідношення та підставу його виникнення (юридичний факт) [11, с. 39]. Причиною множинності форм прояву конфліктів інтересів є багатоманітність інтересів учасників корпоративних відносин та інструментів їх реалізації [12, с. 150]. Необхідним є розроблення ефективних механізмів узгодження різно- спрямованих інтересів численних учасників корпоративних відносин та підпорядкування їх одній спільній меті. Конфлікт інтересів визначають центральною проблемою корпоративного управління [5]. Ефективне корпоративне управління, під яким розуміють систему координації і контролю за діяльністю підприємства, засновану на поділі прав власності та прав керування, що забезпечує баланс інтересів усіх фінансово зацікавлених осіб [7], надасть можливість розвитку господарського товариства. Корпоративне управління визначають одним із ключових елементів зростання товариства та підвищення довіри інвесторів [13].  Завдання 1. Охарактеризуйте правову природу корпоративних відносин на підставі аналізу актів корпоративного законодавства та наукової літератури. ЦК України не містить легального визначення корпоративних правовідносин та відповідних прав. Така дефініція наведена у ст. 167 ГК України, згідно із якою корпоративні права є правами особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Разом із тим під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав (ч. 3 ст. 167 ГК України) Аналіз процитованої норми ГК України дає підстави стверджувати про значну кількість її недоліків. Так, вказівка у ч. 1 ст. 167 ГК України на поняття господарської організації призводить до виникнення нечіткості щодо розуміння суб’єктного складу корпоративних прав. Це насамперед пов’язано з тим, що зміст поняття господарської організації не є чітко визначеним навіть у межах ГК України. Наприклад, відповідно до ст. 56 ГК України йдеться про суб’єкта господарювання, що певною мірою є логічним, а у ст. 118 ГК до господарських організацій законодавець вже відносить і об’єднання підприємств. Враховуючи, що поняття господарської організації є родовим для ГК України, видається незрозумілим, у яких саме видах господарських організацій (якщо не у всіх) виникають корпоративні права та відповідні правовідносини. Якщо ж припустити, що йдеться про усі види господарських організацій (що випливає з буквального тлумачення норми, закріпленої у ч. 1 ст. 167 ГК України), то має місце безпідставне розширення суб’єктного складу корпоративних прав Отже, легальне визначення корпоративних прав та відповідних правовідносин, закріплене у ст. 167 ГК України, не лише не сприяє однозначності у розумінні правової природи відповідних понять, а й спричиняє окремі проблеми для правозастосовної практики Родоначальником теорії корпоративних відносин вважається німецький правник О. ф. Гірке, який першим звернув увагу на особливості правовідносин, одним із суб’єктів яких була німецька корпорація. Зокрема, автор запропонував поділ корпоративних правовідносин на дві групи. У рамках першої – корпорація, наділена якостями реально існуючого суб’єкта права, здійснювала належні їй права та виконувала юридичні обов’язки. Друга група – охоплювала врегульовані нормами права суспільні відносини, що виникали між корпорацією та її учасниками (членами), у рамках яких не мало місця здійснення корпорацією владних функцій щодо своїх учасників (членів). Основна розбіжність у наукових підходах, що існують в юридичній літературі, криється в наявності широкого та вузького розуміння корпоративних правовідносин. Пропонуючи їх широке розуміння, фахівці виходять з розуміння корпорації як юридичної особи та за основу дослідження беруть не лише внутрішні відносини, але й так звані «зовнішні» відносини корпорації як юридичної особи2 . Основою такого підходу є вказівка на те, що в широкому розумінні корпоративними правовідносинами вважаються будь-які правовідносини, де учасником виступає корпорація як організаційно-правова форма юридичної особи, що здійснює підприємницьку діяльність3 , тобто якправовідносини, що виникають усередині корпорації, так і поза нею, пов’язані з участю (діяльністю) корпорації1 (податкові, трудові, житлові, земельні, підприємницькі тощо). Цей аспект пов’язаний з державним регулюванням створення та діяльності корпорацій (наприклад, регулюванням емісії цінних паперів, афілійованості господарських товариств тощо). Корпоративні ж правовідносини у вузькому розумінні – це правовідносини, що виникають у зв’язку з діяльністю учасників (акціонерів, членів) корпорації в управлінні шляхом участі у загальних зборах, контролю учасників діяльності корпорації й одержання інформації про її діяльність2 . Якщо взяти до уваги наведене визначення, виникає питання щодо віднесення самої корпоративної організації до складу учасників корпоративних відносин, оскільки про неї взагалі не згадується. У контексті такого розуміння досліджуваних правовідносин не все так однозначно у правовій літературі. Зокрема, є думка, що всі внутрішні відносини у корпоративній організації не зводяться до корпоративних відносин Аналіз широкого та вузького розуміння корпоративних правовідносин свідчить про те, що за основу їх розуміння береться суб’єктний склад та коло відносин, в яких беруть участь такі особи. При цьому варто розуміти, що без існування корпорації не можна взагалі вести мову про корпоративні правові зв’язки. Отже, наочно бачимо значний недолік вузького розуміння досліджуваних відносин – відсутність мови про корпорацію як учасника корпоративних відносин. Проте, й дещо варто звузити надто «всеосяжний» підхід широкого розуміння корпоративних правовідносин, учасниками якого слід визначати корпорацію та її учасників, але брати до уваги не всі правові зв’язки корпорації як юридичної особи, а виключно ті, які стосуються організації її функціонування як основи забезпечення здійснення її учасниками корпоративних прав та виконання ними корпоративних обов’язків Існують три основні підходи до визначення місця корпоративних правовідносин, за якими вони є: 1) господарськими; 2) комплексними та 3) цивільними Представники науки господарського права обстоюють позицію про домінування у корпоративних відносинах господарського елементу з таких міркувань: поєднання в таких відносинах елементів майнового та організаційного характеру; виникнення корпоративних відносин не лише між самостійними суб’єктами права, а й між органами товариства (якщо йдеться про холдингову компанію – між органом управління холдингової компанії та дочірнього підприємства); побудова корпоративних відносин за вертикаллю2 , тобто, за принципом влади та підпорядкування; їх правове регулювання має здійснюватися нормами господарського права3 . Наведені аргументи підтримують В. А. Гурєєв, І. В. Лукач, Д. І. Погрібний Основними аргументами представників науки господарського права щодо визнання господарсько-правової природи корпоративних відносин є: 1) їх врегулювання нормами господарського права; 2) поєднання в таких відносинах елементів майнового, організаційного та управлінського характеру; 3) виникнення корпоративних відносин не лише між самостійними суб’єктами права, а й між органами товариства; 4) побудова корпоративних відносин за вертикаллю; 5) застосування методу юридичної рівності є не зовсім вдалим для корпоративних відносин, де інтереси меншості підпадають під контроль більшості; 6) належністю корпоративних підприємств до суб’єктів господарювання та відповідно – складових елементів господарської системи країни тощо Водночас деякі представники науки цивільного права вважають корпоративні відносини комплексними. Зокрема, В. М. Кравчук зазначає, що корпоративні відносини не є ні зобов’язальними, ні речовими. Спроби «втиснути» їх в один з відомих видів цивільних відносин – речових або зобов’язальних – є неправильними у своїй основі3 . Правова природа корпоративних відносин, продовжує автор, не може і не має пояснюватися лише з позиції теорії цивільного права. Окремі відносини, що входять до структури корпоративних, є зобов’язальними (наприклад, відносини по сплаті внесків до статутного фонду), а тому і цивільними, окремі – управлінськими (наприклад, відносини по скликанню і проведенню загальних зборівучасників), окремі – трудовими (наприклад, відносини між головою виконавчого органу і товариством), окремі – фінансовими (наприклад, відносини з емісії цінних паперів). Виходячи з викладеного, автор робить висновок, що правова природа корпоративних відносин не може бути визначена з огляду на їх комплексний зміст. На думку вченого, правова природа окремих видів корпоративних відносин може мати зобов’язальний, управлінський, трудовий, фінансовий та інший характер1 Третім підходом у поясненні правової природи корпоративних відносин є визнання їх різновидом цивільних правовідносин2 . Зауважимо, що в цивільно-правовій природі корпоративних відносин навряд чи можна серйозно сумніватись. Їх суб’єктами є виключно суб’єкти цивільного права, а самі відносини, що виникають між учасниками корпорацій, а також між ними та корпораціями, безумовно відповідають всім ознакам відносин, що складають предмет цивільного права ЦК України не містить вичерпного переліку суспільних відносин, що регулюються нормами цивільного права, тому за будь-якими правовідносинами, які мають ознаки цивільних, варто визнавати цивільно-правову природу. Вважаємо, що корпоративні правовідносини як правові відносини мають цивільно-правову природу. В юридичнійлітературі зазначено, що цивільні правовідносини мають низку особливостей, які сукупно дають можливість відокремити їх від інших видів правовідносин1 . Визнання корпоративних правовідносин цивільними ґрунтується на тому, що вони як правовідносини є конкретним суспільним зв’язком, оскільки виникають між їх учасниками, які мають суб’єктивні права та обов’язки, здійснення яких забезпечується можливістю застосування державного примусу. +++http://molodyvcheny.in.ua/files/journal/2015/5/99.pdf Завдання 2. Охарактеризуйте за юридичною силою, співідношенням (загальна – спеціальна норма): ЦК України, ГК України, Закон «Про господарські товариства», Закон «Про акціонерні товариства», Закон «Про цінні папери та фондовий ринок», Рішення НКЦПФР, яким затверджено Порядок здійснення емісії та реєстрації випуску акцій акціонерних товариств, які створюються шляхом злиття, поділу, виділу чи перетворення або до яких здійснюється приєднання. В залежності від юридичної сили необхідно виокремити Конституцію України, закони, підзаконні нормативно-правові акти, акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти. В залежності від окремих сфер господарської діяльності слід виокремити загальні і спеціальніджерела корпоративного права. Застосування норм загальних законів пояснюється тим, що господарські товариства розглядаються національним законодавством як суб’єкти господарської (підприємницької) діяльності і, відповідно, підпадають під стандартні норми в галузі господарської (підприємницької) діяльності. До загальних джерел треба відносити нормативні акти, які регулюють порядок здійснення господарської (підприємницької) діяльності в Україні: ЦКУ від 16 січня 2003 р., ГКУ від 16 січня 2003 р., Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р.; Закон України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства», Закон України від 17 вересня 2008 р. «Про акціонерні товариства», Закон України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», Закон України вiд 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», Закон України від 30 червня 1999 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та ін. До спеціальних джерел корпоративного права відносяться нормативно-правові акти про господарські товариства у сфері приватизації, регулювання фондового ринку, інвестиційної діяльності тощо. Завдання 3. Проаналізуйте визначення корпоративних прав за ст. 167 ГК України та п. 8 ст. 2 Закону «Про акціонерні товариства». |