Корпоративне поняття. ТЕМА 1 корпоративне!!!. Поняття та характеристика корпоративного права
 Скачать 330.06 Kb.
|
|
3. Поняття, правова природа, ознаки та види корпоративних відносин. Корпоративні відносини в Україні досить швидко розвиваються, тим самим ускладнюються, і відповідно потребують належного врегулювання. При розгляді сутності будь-яких правовідносин є доцільним розгляд його основних елементів, до яких відносять суб'єктів, об'єкт та зміст. Отже, аналіз змісту поняття "корпоративні права" потрібно розпочинати із розгляду елементів правовідношення даної групи суспільних відносин, а саме суб'єктів, об'єкта регулювання, прав та обов'язків учасників корпоративного правовідношення та юридичного факту, на підставі якого воно виникає. Надаючи характеристику суб'єктам корпоративних відносин слід зазначити, що ними є учасники, насамперед цивільних правовідносин як носіїв відповідних прав та обов'язків. Суб'єктами корпоративних відносин можуть бути фізичні особи, юридичні особи, територіальні громади та держава. Проте коло їх прав та обов'язків може бути різним залежно від місця, що займають відповідні суб'єкти. Наприклад, кожен із цих суб'єктів може бути власником корпоративних прав щодо певної корпорації. Зовсім інший правовий статус у вказаних суб'єктів може бути в силу реалізації їх прав та обов'язків, коли вони є учасниками відносин, урегульованих нормами корпоративного права, але їх участь не пов'язується з володінням корпоративними правами. Насамперед це простежується в діяльності акціонерних товариств, зокрема в частині обігу акцій, державного контролю діяльності акціонерних товариств тощо. Визначаючи ступінь участі певних суб'єктів права у корпоративних відносинах маємо вказати, що ч. З ст. 167 ГК України визначає, що під корпоративними відносинами мають на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Відповідно, акцентувати увагу необхідно на колі прав та обов'язків, які реалізуються суб'єктами права в частині виникнення, реалізації та припинення корпоративних прав щодо певної корпорації. Розглядаючи сутність корпоративних відносини слід указати, що потрібно розмежовувати зовнішні корпоративні відносини та внутрішні корпоративні відносини. Внутрішні корпоративні відносини виникають між учасниками (власними корпоративних прав) певної корпорації, між учасниками корпорації і самою корпорацією, відносини між органами корпорації в межах їх компетенції. Зовнішні корпоративні відносини виникають між учасниками або корпорацією та іншими суб'єктами з приводу корпоративних прав або діяльності корпорації. Ступінь участі учасників або корпорації у зовнішньокорпоративних відносинах є різною, залежить від організаційно-правової форми юридичної особи та інших чинників. Найбільш складним є механізм корпоративного управління в акціонерних товариствах, оскільки в процесі діяльності воно вступає у відносини із Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, учасниками фондового ринку (Центральним депозитарієм цінних паперів, депозитарними установами), органами Державної реєстраційної служби України тощо. У приватному підприємстві зовнішньокорпоративні відносини мають значно вужчий обсяг, враховуючи, що у зовнішні відносини з приводу корпоративних прав відповідні суб'єкти вступають з органами державної реєстрації. Початком існування корпорації є її заснування (створення). Якщо проаналізувати сутність відносин в які вступають засновники у відносини між собою через призму норм об'єктивного права, то можна визначити деякі особливості правового статусу "засновника" корпорації. Національне законодавство хоча і не дає визначення поняття засновника, проте встановлює особливу характеристику суб'єкта цивільних правовідносин, його права і обов'язки, які спрямовано на створення юридичної особи. Зокрема, засновники корпорації, в тому числі господарського товариства, укладають між собою договір, що визначає здійснення ними спільної діяльності по створенню товариства, відповідальність перед третіми особами. Засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації певної юридичної особи, зокрема товариства. У даному випадку об'єктом правового регулювання є група суспільних відносин, яка виникає у зв'язку з реалізацією суб'єктивного цивільного права на створення юридичної особи та подальше управління корпорацією. Насамперед учасники (засновники) мають визначити організаційно-правову форму створюваної юридичної особи. У ширшому розумінні організаційно-правова форма – це передбачена законодавством (правом) форма організації певної діяльності. На думку Кучеренко І.М., організаційно-правова форма юридичної особи – це визначена нормами права сукупність, пов'язаних між собою елементів (ознак), яка дає підставу у зовнішньому прояві відрізняти один вид юридичної особи від іншого[1]. Стаття 100 ЦК України визначає, що право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. Таким чином, слід визначити, що право участі у товаристві є особистим немайновим правом, що не має економічного змісту, це лише гарантована законодавцем можливість особи бути учасником того або іншого товариства. Визначаючи статус товариства в ЦК України не конкретизується мета діяльності цього товариства (підприємницьке або непідприємницьке товариство), а також не конкретизується статус таких осіб. Законодавцем акцентується увага, що відповідне особисте немайнове право не може окремо передаватися іншій особі. Це, зокрема, передбачає неможливість обмежити право на участь у товаристві як певний елемент правоздатності особи. Так, ст. 26 ЦК України встановлює рівність фізичних осіб у здатності мати цивільні права та обов'язки. Правоздатність включає майнові та особисті немайнові права, встановлені Конституцією України, ЦК України та іншими законами, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. У ч. 1 ст. 100 ЦК ідеться про абстрактне загальне право фізичної особи брати участь у товариствах, яке може бути реалізоване особою або ні. Відповідні права можуть бути реалізовані іншими юридичними особами, територіальними громадами та державою. Від категорії "права участі у товаристві" слід відрізняти категорії "право участі в управлінні справами товариства". Зокрема Конституційний суд України вказав на відмінності даних понять в Ухвалі про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням гр. Адамчука В.М. щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 100 Цивільного кодексу України у взаємозв'язку з п. 1 ч. 1 ст. 268 цього кодексу від 20 лютого 2013 р. № 6-у/2013 у справі № 2-6/2013. На наш погляд, право в управлінні справами товариства слід розглядати як одну з правомочностей особи, яка набула у встановленому порядку корпоративні права, обсяг яких визначається ЦК України, ГК України та іншими актами законодавства. Набуття корпоративних прав – це реалізація правомочностей, які передбачені як реалізація правоздатності особи, абстрактного права на заснування товариства або набуття корпоративних прав у інший спосіб. Окрім учасників товариства учасниками корпоративних відносин може бути широке коло осіб. На думку Кравчука В.М. до них слід віднести: 1) юридичну особу, щодоякоївиникаютькорпоративні права; 2) органиуправлінняюридичної особи. Вони не маютьвласноїцивільноїправоздатності, але закон надаєїмпевні права та передбачаєобов'язки у сфері корпоративного управління як суб'єктіввнутрішньокорпоративнихвідносин; 3) органи державного управління, які не є безпосереднімиучасникамикорпоративнихвідносин, протеїх участь передбачаєздійсненняпевнихконтрольнихповноваженьаботакіорганиздійснюютьуправліннядержавнимикорпоративними правами (Національнакомісія з ціннихпаперів та фондового ринку, Фонд державного майна України, Державнареєстраційна служба Українитощо)[2]. Визначаючи правову природу корпоративних відносин потрібно указати, що вони охоплюють напрями правового регулювання та складають такі відносини: • відносинищодостворенняюридичнихосіб; • відносиниміжзасновниками (учасниками) з приводу корпорації, наприклад, товариства з обмеженоювідповідальністю; • відносиниміжзасновниками (учасниками) та самоююридичною особою; • відносиниміж органами корпорації; • відносиниміж членами органівуправління і корпорацією; • відносинищодоуправліннякорпорацією, в тому числіуправлінськідіїмайнового характеру; • відносинищодонабуттяабоприпиненнякорпоративних прав щодопевноїкорпорації; • відносинищодоприпиненняюридичнихосіб; • відносини з державними органами в частинілегітимаціїюридичнихосіб, внесеннязмін до установчихдокументів та припиненнякорпорацій. Підсумовуючи вищезазначене, потрібно зробити висновок, що корпоративні відносини – це суспільні відносини, що виникають у зв'язку зі створенням комерційних юридичних осіб (корпорацій) та участю в їх діяльності. Відповідно, корпоративні правовідносини – це корпоративні відносини, врегульовані нормами корпоративного права. 4. Соціальні регулятори корпоративних відносин: 4.1. Поняття, ознаки та система корпоративного законодавства. Корпоративне право, як і будь-яка галузь права або відповідний правовий інститут, має свої форми вираження (джерела права). Джерела права певною мірою застосовуються до всіх учасників корпоративних відносин або окремих його учасників і є виразниками нормативного характеру права. Традиційно до джерел права відносять нормативно- правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент та правовий звичай[1]. Джерела права – це акти компетентних державних органів, які встановлюють, санкціонують та охороняють норми права, це зовнішні форми вираження правотворчої діяльності держави, з допомогою якої визначається воля суб'єкта нормотворення. Отже, джерелами корпоративного права, є: 1) нормативно-правові акти (закони та підзаконні нормативні акти, в тому числі локальні нормативно-правові акти), що прийняті державними органами або іншими суб'єктами в межах нормотворчих повноважень; 2) нормативно-правовий договір, що прямо або опосередковано унормовує корпоративні відносини; 3) судова практика (судовий прецедент); 4) корпоративний звичай. Насамперед до джерел корпоративного права слід віднести нормативно-правові акти, сукупність яких становить корпоративне законодавство. Потрібно виходити з того, що. одним із основних пріоритетів державної політики є забезпечення високих та стійких темпів економічного росту. Стимулювання господарської діяльності в усіх її формах і усунення необгрунтованих бар'єрів для здійснення підприємництва є необхідною умовою нормального функціонування економіки, підвищення її конкурентоздатності. Для цього потрібно розвинуте й гнучке корпоративне законодавство, яке чітко визначатиме порядок створення та діяльності юридичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності, захищатиме інтереси учасників корпорацій, їх майнові та немайнові права. За останні роки корпоративне законодавство України набрало розвитку. Багато нових інститутів впроваджуються нині у вітчизняне корпоративне право у зв'язку з необхідністю заповнення прогалин у законодавстві України, а також його адаптації до законодавства Європейського союзу. Сьогодні перед Україною гостро постало завдання подальшого розвитку системи корпоративного управління, враховуючи створення в нашій державі класу власників корпоративних прав. Корпоративне законодавство, переважно, має комплексний характер, адже цього вимагають практичні потреби максимального врахування всіх аспектів зв'язків між учасниками корпоративних відносин при реалізації ними корпоративних прав – цивільних, адміністративних, трудових тощо. Таким чином, корпоративне законодавство охоплює нормативно- правові акти, які містять норми і приватного, і публічного права, тобто різних галузей права, що прямо або опосередковано унормовують поведінку учасників корпоративних відносин. Комплексний характер корпоративного законодавства виражається в тому, що воно охоплює, здебільшого, поведінку суб'єктів як публічного, так і приватного права. Звичайно, слід указати, що основними актами для унормування корпоративних відносин є ЦК України та ГК України, які мають різну правову природу та різний предмет правового регулювання. Також потрібно наголосити, що закони України, які є базовими щодо унормування порядку створення та діяльності комерційних юридичних осіб, є комплексними законодавчими актами, що містять норми різних галузей права. До таких актів слід віднести закони України "Про акціонерні товариства" від 17 вересня 2008 р. № 514-VI, "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП, "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" від 15 травня 2003 р. № 755-IV, "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. № 2121-ПІ та ін. Проте необхідно вказати, що сучасне корпоративне законодавство України являє собою вкрай суперечливий конгломерат правових норм, які безсистемно розкидані по декількох основним джерелам, серед яких, насамперед можна назвати Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України "Про господарські товариства", а також Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців", Закон України "Про акціонерні товариства". Наявність законодавчих актів, які унормовують однорідні відносини породжує необхідність їх узгодження, проте, насамперед це стосується конкуренції правових норм ЦК України та ГК України, що має розглядатися як важливе завдання в удосконаленні корпоративного законодавства. Особливістю корпоративного законодавства є те, що значна частина правових норм закріплюється не тільки на рівні законів та підзаконних нормативно-правових актів (насамперед у нормативно-правових актах Національної комісії з цінних паперів і фондового ринку), а й на локальному рівні. На сьогодні локальне нормотворення набуває вагомого значення, оскільки дозволяє учасникам корпоративних відносин формувати певні локальні правові норми та закріплювати їх у відповідних актах із метою оптимального вибору моделі корпоративного управління. Закони та інші нормативно-правові акти, які приймаються органами державної влади закріплюють загальні вимоги діяльності корпорації (комерційної юридичної особи). Проте суб'єкти локального нормотворення (першочергово учасники корпорації) можуть закріплювати в нормативно-правових актах відповідної корпорації норми права, які діють виключно в межах корпорації та максимально відповідають її інтересам. Також слід указати, що прийняття певних локальних нормативно-правових актів може бути не тільки правом суб'єктів корпоративних відносин, але й обов'язком що закріплюється на рівні закону. Серед локальних нормативно-правових актів вагоме місце посідає статут юридичної особи (корпорації), який має визначальну роль для будь-якої організації. Поряд із цим, відповідно до вимог законів України, а також за власною ініціативою учасників та інших суб'єктів локального нормотворення можуть бути прийняті локальні нормативно- правові акти, що унормовують відносини на рівні кожної окремої юридичної особи – корпорації, а також щодо органів корпорації та відокремлених підрозділів. Насамперед це стосується акціонерних товариств, структура корпоративної власності та корпоративного управління, в яких є складною і потребує додаткових актів локального регулювання. Форми локального корпоративного регулювання досить різноманітні: установчі документи (статут, засновницький договір), господарські договори, різні положення, інструкції, накази з питань організації діяльності корпорації. Локальні корпоративні акти відіграють особливу роль в опосередкуванні корпоративних відносин. Якщо при регламентації питань, що стосуються суті корпоративних відносин, пріоритет повинен бути відданий нормам цивільного законодавства, то конкретні питання внутрішньокорпоративної діяльності повинні регулюватися переважно локальними актами. Визначаючи правову природу статуту як локального нормативно-правового акта, Пленум Верховного Суду України у постанові "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" від 24 жовтня 2008 р. № ІЗ визначив у п. 14, що при вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними, господарським судам необхідно розмежовувати правову природу статуту та установчого (засновницького) договору товариства. Статут юридичної особи за змістом ч. 2 ст. 20 ГК України е актом, який визначає правовий статус юридичної особи, оскільки він містить норми, обов'язкові для учасників товариства, його посадових осіб та інших працівників, а також визначає порядок затвердження та внесення змін до статуту. Таким чином, діяльність юридичної особи регулюється не лише нормами права, що затверджуються державними органами (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку тощо), але й тими правилами поведінки, які встановлює для себе сама організація (юридична особа, корпорація). Таке регулювання здійснюється шляхом установлення, зміни або скасування корпоративних норм, тобто обов'язкових до виконання корпоративних рішень. За колом осіб корпоративні норми поширюються на суб'єктів корпоративних відносин (засновників, учасників-акціонерів, юридичні особи, органи управління юридичної особи). Окремі корпоративні норми поширюються також і на третіх осіб, наприклад, положення про комерційну таємницю. Основними видами корпоративних нормативно-правових актів є установчі документи, положення про певний орган корпорації (юридичної особи), накази посадових осіб та інших органів управління і контролю корпорації (юридичної особи). За останній період досить значного поширення набувають кодекси корпоративного управління. Кодекс корпоративного управління можна визначити як сукупність принципів, стандартів або правил найкращої поведінки, які стосуються питань управління товариствами та здійснення контролю. Практика запровадження кодексів корпоративного управління була започаткована Великою Британією на початку 1990 р. і протягом наступних десятиріч активно підтримана іншими країнами[2]. Зокрема прийняття (затвердження) принципів (кодексу) корпоративного управління товариством передбачено ст. 33 Закону України "Про акціонерні товариства". Отже, корпоративний нормативно-правовий акт – це виражена назовні форма рішення засновників або органу управління юридичної особи, що містить певне правило поведінки суб'єктів корпоративних відносин. А корпоративні норми – це вид соціальних норм, які встановлюються органами юридичної особи і поширюються на суб'єктів корпоративних відносин. Окрім вітчизняних нормативно-правових актів та локальних актів корпорацій, джерелом корпоративного права є міжнародні акти і договори за участю України. Суб'єкти корпоративних відносин можуть здійснювати належні їм права не тільки на території України, але й за її межами. Важливого значення у регулюванні корпоративних відносин набуває і практика діяльності судових органів, яка розглядає корпоративні спори між учасниками корпоративних відносин. Стаття 124 Конституції України визначає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини в державі. Загальні підходи, єдині моделі прийнято називати судовою практикою. Повторність аналогічних рішень судових органів за одними і тими самими категоріями справ породжує визначену стабільну судову та арбітражну практику застосування норм чинного законодавства. Судова практика, яка закріплюється в окремих судових рішеннях, не має обов'язкового значення для інших судів, так як правова система України судового прецеденту не визнає, проте акти Верховного Суду України і Вищого господарського суду України обов'язково враховуються нижчестоящими судами при розгляді конкретних справ. Зокрема, на сьогодні, вищими судовими органами України були затверджені: 1) рекомендації Президії Вищого господарського суду України "Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин" від 28 грудня 2007 р. № 04-5/14; 2) постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" від 24 жовтня 2008 р. № 13. Поряд із нормативним регулюванням корпоративних відносин останнім часом усе більшого значення набувають звичаї. Зокрема ст. 7 ЦК України вказує, що звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 7 квітня 2008 р. № 01-8/211 указав, що якщо звичай визнаний господарським судом загальновідомим на підставі ч. 1 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України він не потребує доказування[3]. В іншому випадку наявність звичаю, його застосування у певній сфері цивільних відносин, на певній території тощо, згідно зі ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, повинна довести сторона, яка посилається на звичай як на підставу своїх вимог і заперечень. Проте слід указати, що звичаї (неписані правила) в корпоративному праві України є малопоширеним явищем, тому відповідні ділові звичаї може бути запроваджено в межах певної професійної групи або виду професійної діяльності. У разі формування певного звичаю ділового обороту (ділової практики) учасники корпоративних відносин намагаються закріпити їх у відповідних документах, таким чином запроваджуючи їх в практику діяльності організації. Наприклад, Принципи корпоративного управління, затверджені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку від 1 грудня 2003 р. № 571 не мають сили нормативно-правового акта і є як рекомендаційний акт, який містить рекомендації щодо управління акціонерним товариством відповідно до міжнародних стандартів. Зокрема в них закріплено рекомендації щодо здійснення корпоративного управління, які довели свою ефективність на практиці корпоративного управління в інших країнах. Указані Принципи розкривають сутність щодо порядку здійснення органами управління акціонерних товариств своїх повноважень, системи контролю за їх фінансово-господарською діяльністю, розкриттям інформації, додержанням прав акціонерів, реалізацію ними своїх прав у відносинах з відповідними органами акціонерних товариств тощо. |