модернізм в україні та взагалі. 1. модернізм в україні та взагалі. Практичне n 1 Модернізм як певна мистецька філософія, певна модель літ розв. ХХ ст., естетичний рух
 Скачать 34.75 Kb.
|
|
ПРАКТИЧНЕ N 1 1. Модернізм як певна мистецька філософія, певна модель літ. розв. ХХ ст., естетичний рух. Модернізм (фр. modernisme) - загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки. Модернізм ставить собі за мету бути «мистецтвом для митців, а не для мас людей. Втім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Винятком слугує творчість унанімістів та експресіоністів. Модернізм затверджує приорітет форми над змістом. Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (футуризм, «новий роман»), іноді — підкорена формі категорія змісту є також важливою (екс пресіонізм, екзистенціалізм). Один з теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: «В художньому творі форма повинна сама по собі утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матеріалом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої... Зміст художнього твору є ніщо інше, як саме формоутворення». Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, демі-фологізмом, аметафізичністю. Модернізм був своєрідним протестом проти соціальних процесів (міжкласове протистояння, війни). Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо. Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс. ОСНОВНІ РИСИ МОДЕРНІЗМУ - новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком ); - у творах затверджується перевага форми над змістом; - широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва; 1.Оієнтація на мистецтво Заходу, на вічні закони буття. 2. Індивідуалізм Замість масовізму, - повернення в епіцентр твору “Я” авторового, героєвого, читачевого. 3. Символомислення Модерністи повернулися до символу як основного знаряддя пізнання і відтворення світу. 4. Ідеологічність Для модерніста дуже характерна переконаність, що людина здатна перебудувати, удосконалити дійсність, він зазвичай пропагував власний рецепт перебудови. Не випадково, що саме в цю добу зародилися 2 моделі життєустрою, що силилися перетворити світ. – комунізм та фашизм. 5. Психологізм Вся увага переноситься на особистість, її внутрішній стан. 6. Усюдипроникаючий ліризм. (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці) Настроєність, посилена увага до переливів почуттів, емоційних станів, інтиму. 7. Серцевинний естетизм Якщо реаліст думав, “що сказати”, то для модерніста велике, часто головне значення мало “ як сказати”. Краса для модерніста – не тільки форма, а й зміст. Він вбачає свою місію у творенні і удосконаленні світу за законами краси і мистецтва. 8. Дегуманізація. Модерний митець нехтує реальністю, деформує, знищує її людський аспект, тобто дегуманізує. 9. Волюнтаризм Приніс у модернізм такі риси, як догматизм, інакодумство, а то й епатажність. 10. Схильність до містицизму, підсвідомого. Заперечення реальності, суттєвого, об’єктивного. 2. Шарль Бодлер і Фрідріх Ніцше як теоретики модерності (Стаття "Художник модерного життя") Шарль Бодлер став першим митцем, який привернув увагу до сучасності й визначив її відображення як головну мету мистецтва. У статті «Художник модерного життя» він писав: «Насолода, що ми її отримуємо від репрезентації сучасного, походить не лише з краси, якою його оздоблено, але також із його суттєвої прикмети – бути сучасним». На питання, що робити сучасному митцеві, Бодлер відповідає: зосередитися на модерному, сучасному. Образ сучасного митця включає денді, фланера, людину світу, людину натовпів, дитину, філософа, обсерватора життя. Потяг до Краси й Ідеалу втілився в конструюванні особливої поетичної мови, у надзвичайній інтелектуальній формальній дисципліні, в ефектності рими, ритму, в парадоксальності думок, почуттів. Про це яскраво свідчить його книга «Квіти зла». Фрідріх Ніцше заклав філософський дискурс модерності. Він безжально знищив усі ілюзії попередньої епохи. Його праці знаменували бунт проти ери надії, певності, ентузіазму, віри в прогрес, проти механістичності точних наук – ери, якою було ХІХ століття. «Бог помер», - проголосив Ніцше, залишилася людина, яка має стати тим, ким вона є. Тільки тепер людина себе може повністю зрозуміти і реалізувати. Звідси і постала ідея митця як деміурга ( Всевишнього творця), який наділяє красою камінь, залізо, дерево. Ця краса разом із логікою, структурою, мудрістю приносить у хаотичний світ порядок і гармонію. Митець або ж філософ у пошуку істини набували статусу «надлюдини». Ті, хто не підпадав під цей критерій, зневажалися ( ідея вивищеності над натовпом, масою). Цю ідею в українській літературі сповідували Леся Українка, В. Винниченко і герої твору О. Кобилянської «Він і вона»,. Ще одна ідея Ніцше стосується волюнтаризму ( все існуюче у світі є воля до влади, могутності). Крім того, він закликав забути минуле, пережити життя в неісторичний спосіб, що стало б фундаментом справжнього гуманізму. Заперечення минулого було не стільки актом забуття, скільки критичної оцінки самого себе. 3. Стаття Наливайка Компаративний підхід характерний і для відомої наукової розвідки Д.Наливайка «Про співвідношення «декадансу», «модернізму», «авангардизму». В ній наголошується, що в українському літературознавстві відбулося «переосмислення типології та періодизації літературного процесу кінця XIX – початку XX ст.», у зв’язку з чим озвучено думку про розширення «епохи модернізму». Співвідносячи типологію модернізму з реаліями української літератури, науковець обстоює думку про «декаданс раннього модернізму», вказує на його органічний зв’язок з романтизмом (особливо пізнім, передусім з Ш.Бодлером). Заслуговує на особливу увагу розмірковування Д.Наливайка у зв’язку з осягненням місця декадансу в історії літератури. Науковець вбачає в декадансі скоріше специфічний умонастрій «кінця віку», явлений через «потяг до занепаду», – джерело «витончених переживань». ніж художню систему. Д.Наливайко обстоює думку, навіть дещо парадоксальну: «український модернізм існував як необхідність», а оскільки за його концепцією, декаданс підпорядкований модернізмові, то і на нього поширюється ця сентенція. 4. Специфіка формування укр. модернізму, його хронологічні рамки. Етапи розвитку модернізму У розвитку модернізму можна виділити три етапи: декаданс, власне модернізм і авангардизм. Декаданс Декаданс (від франц. decadence — занепад) з'явився в період занепаду реалістичної доби наприкінці XIX століття у Франції. Його особливості: відчуття зневіри, втоми, відчаю, прагнення втекти від реальної дійсності. Декадентські настрої проявилися у творах таких письменників, як Артюр Рембо, Стефан Малларме, Поль Верлен у Франції, Моріс Метерлінк, Еміль Верхарн в Англії, Микола Вороний, молодомузівці, Григорій Чупринка, Микола Філянський в Україні, Дмитро Мережковський, Федір Сологуб, Зінаїда Гіппіус, Олександр Блок, Андрій Бєлий у Росії. Оскільки декаденство характерне для багатьох модерністських течій, його не варто виділяти в окрему стильову течію. Модернізм Особливості власне модернізму виявилися у творчості таких письменників, як Франц Кафка, Ернест Хемінгуей, Герман Гессе, Вільям Фолкнер, Габріель Гарсія Маркес, Василь Стефаник, Іван Франко, Леся Українка, Микола Хвильовий, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус. Авангардизм Авангардизм (франц.— передня лава) — тип художнього мислення і спосіб зображення дійсності, який виник у перші десятиліття XX століття, підкреслюючи експериментальні, новаторські пошуки у мистецтві. Авангардизм (від франц. сторожа, передовий загін) з'явився в роки Першої світової війни і продовжує розвиватися сьогодні. Це мистецтво є формою заперечення, протесту, бунтарства, стихійної революційності, руйнування банальної офіційної культури. Авангардисти пародіюють усталені мистецькі цінності, традиційні художні засоби, руйнують межі між мистецтвом для еліти і масовою культурою. А. Димшиц відзначав, що «справжні авангардисти — художники дуже різноманітні, від майстрів агітації до найтонших психологів — прагнули і прагнуть до підвищеної активності художньої форми з метою найбільш ефективного, найбільш вражаючого втілення ідейного змісту мистецтва». До авангардизму зверталися Бертольд Брехт, Поль Елюар, Давид Бур-люк, Володимир Маяковський, Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Валер'ян Поліщук. Авангардизм складається з таких літературних течій, як абстракціонізм, кубізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм, експресіонізм. Традиції авангардизму продовжують літературні групи Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Віктор Недоступ), ЛУГОСАД (Іван Лучук, Роман Садловський, Назар Гончар). Неоавангардизм є завершальним етапом розвитку модерністської доби. •Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі. 5. Напрями укр. модернізму. Декаданс в українській літературі – явище багатопланове і суперечливе. Протягом довгого часу відчувалася пряма залежність від змісту його назви – decadеnсе, занепад. Водночас декаданс як синонім занепаду символізував початок нового мистецтва, епохи вишуканої культури як в Україні, так і загалом у Європі. І саме це пом’якшувало дефініцію декадансу як «кризового» явища культури. • Імпресіонізм У літературі імпресіонізм не склався як окремий напрямок, але його риси знайшли відображення в натуралізмі і символізм. Перш за все характеризується вираженням приватного враження автора, відмови від об'єктивної картини реальності, зображенням кожної миті, що повинно було спричинити за собою відсутність сюжету, історії та заміною думки сприйняттям, а розум - інстинктом. В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін. • експресіонізм Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. З усіх напрямків нового мистецтва 20 ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною дійсністю. В українській літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки. Визначальні риси експресіонізму. ¦зацікавленість глибинними психічними процесами; ¦заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; ¦оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; ¦суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою; ¦бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів (портрет, батальний жанр, побутова картина, міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт). •Неоромантизм (новоромантизм) в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші. Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Визначальні риси неоромантизму: - неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна; - герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів; - головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; - зовнішні події (також і соціальні) у творах відступають на задній план; - неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; - відмова від типізації, натомість застосування символізму. •символізм Український символізм сформувався організаційно вже після того, як з кінця 1910-х pp. закінчився період активізації російського символізму. Початки українського символізму пов'язані з ранньою творчістю Павла Тичини (1914–1917), Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка, Клима Поліщука та ін. Першим організаційним осередком українського символізму було створене в Києві 1918 р. з участю цих поетів угруповання «Біла Студія». Друге відгалуження символізму репрезентує Львівське угруповання "Молода муза". До нього належали поети В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, С. Чарнецький, М. Яцків. Третє — "Українська хата", яка в 1909—1914 pp. виходила в Києві. У ній друкувалися символісти М. Філянський, Г. Чупринка, В. Пачовський, П. Карманський, П. Тичина, М. Євшаи, М. Сріблянський. а на початку 1919 р. постало нове угруповання український символістів «Музаґет». Виразно символістичною мотивами й засобами була творчість Якова Савченка («Поезії», 1918), Володимира Ярошенка («Світотінь», 1918; «Луни», 1919), Дмитра Загула («На грані», 1919), Олекси Слісаренка («На березі Кастальському», 1919), Клима Поліщука («Поезії»), Антіна Павлюка («Сумна радість», 1919), Миколи Терещенка (вірші в «ЛНВ» й «Музаґеті»), Володимира Кобилянського (посмертна збірка «Мій дар», 1920). Вершинним виявом українського символізму стала збірка Павла Тичини, «Сонячні кларнети» (1918), як своєрідна й унікальна подекуди в европейському симфолізмі «музична симфонія» (Агапій Шамрай). • Футуризм Футуристи не мали такої видатної позиції в українській літературі своєї доби, як символісти чи неокласики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. Перші спроби футуристичної поезії українською мовою зробив Василіск Гнєдов. Але вже 1913 лідер українського футуризму Михайль Семенко видав збірку поезій «Prelude», a 1914 — «Дерзання» і «Кверофутуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок. Активний організатор, він був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «Флямінґо» (1919 — 21), «Аспанфут» (1921 — 24) у Києві, а після переїзду до Харкова журнал «Нова генерація» (1928 — 30). «Нова Генерація» пропаґувала модерні західно-європейські напрями. В розвиткові футуризму в Україні можна виділити такі стадії: 1.Кверофутуризм — пошуковий футуризм, коли обожнювалися рух, шукання, динаміка. Мистецтво йшло «по колу» — всі рівні, все однаково цінне. 2.Панфутуризм — смерть «старого» мистецтва, якому протиставлялося метамистецтво. У цей час Семенко практикує метод поезомалярства: єдність художнього слова й споглядального мистецтва. Найголовніше — бути сучасними. Поезію треба розкласти до букви, а образотворче мистецтво —до складників фарби. • Імажинізм (англ. imagism, від франц. image — образ) — школа в англійській та американській поезіях 1910-х років. Ще 1909 року англійський поет і філософ (учень А. Берг сона) ?. ?. Г'юм засновує «Школу імажизму». Паунд, пояснюючи мету імажизму, вказує на такі його принципи: 1) принцип прямого відношення до «речі»; 2) принцип економії слів, спрямований проти вживання слів зайвих; 3) принцип узгодження композиції вірша з його «музикою». Імажинізм, який не мав організаційного оформлення в Україні, вплинув на розвиток української поезії 20— 30-х років XX століття. Так, принципи імажинізму позна чилися на ліриці Володимира Сосюри (збірки «Сьогодні», «Золоті шуліки») та Богдана-Ігоря Антонича (збірка «Перстені молодості»). • неокласицизм Як опозиція до неоромантизму й романтизму виник неокласицизм. До основних рис цього стилю можна віднести: споглядання краси витворів мистецтва, гармонії природи; використання образів, сюжетів, тем, мотивів міфології, класицизму, ренесансу, античності; культ чітко унормованої форми (рондель, тріолет, сонет); прозорість і стрункість синтаксису, конкретність, предметність образів, розміреність інтонацій; відстороненість від проблем реальності. Започаткувала неокласицизм в українській літературі Леся Українка. Цю традицію продовжили й розвинули М. Рильський, О. Теліга, М. Зеров, Б. І. Антонич, П. Филипович, Ю. Клен, М. Драй-Хмара та інші. В 1920-х роках була створена окрема група в межах неокласичної течії, в яку входили п'ять київських науковців і поетів - Юрій Клен, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, а очолював їх Микола Зеров, якого відносять до київської школи неокласиків або до "п'ятірного грона". Неокласики сприяли змінам у самому типі української поезії. Починаючи від віршів Тараса Шевченка й інших романтиків, поезія підпорядковувалася звуку, музичності, мелодійності, а неокласики використовували кольористичні, зорові, живописні типи, тобто відсунули панівну фольклорну традицію на другий план і звернулися до книжної. На думку М. Рильського, естетичною основою цих митців "була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури". • Авангардизм Авангардизм (франц.— передня лава) — тип художнього мислення і спосіб зображення дійсності, який виник у перші десятиліття XX століття, підкреслюючи експериментальні, новаторські пошуки у мистецтві. Головні ознаки авангардизму: Відмова від реалістичного змалювання світу, заперечення традиційних форм художнього зображення, суб’єктивізм, прагнення до застосування незвичайних, навіть антиестетичних виражальних засобів. Мав різні напрями: Футуризм Акцентував увагу на мовотворенні, Експресіонізм — на емоційності, безпосередності сприйняття, Сюрреалізм — на підсвідомості, Кубізм — на геометричних формах. До авангардистів належали французи Гійом Аполлінер, Луї Арагон, Поль Елюар, Росіяни Володимир Маяковський, Велі-мир Хлєбніков, Ігор Северянін, Українці Михайль Семенко, Валер’ян Поліщук Та інші. Серед художників авангардистами були Пабло Пікассо, Джакомо Балла Та інші. Найвидатнішим різьбярем-кубістом був українець Олександр Архипенко, Про якого видано монографії всіма мовами світу. Помітним явищем в Україні була літературно-мистецька група «Авангард» (1926—1930), яку очолив поет Валер’ян Поліщук. До неї увійшли Гео Коляда, Раїса Троянкер, Леонід Чернов Та інші. Поліщук назвав авангардизм ^конструктивним динамізмом, або спіралізмом*, Оскільки, на його погляд, нове мистецтво розвивається ніби по спіралі. |