Про теорію компаративістики поле І проблеми термін компаративістика
 Скачать 412.09 Kb.
|
|
Едвард Касперський. Про теорію компаративістики 17 шекспірівсько- го театру, а «Фортепіано Шопена» Норвіда" є, по суті, спробою відтворення (і створення) музики за посередництвом вірша. Такі сполуки неминуче витворюють гібридні комбінації, які виходять за межі літературного поля у вузькому розумінні. Ця ситуація привідкриває риси і спосіб існування текстів та історії культури. У суті своїй вони виявляються композицією асин- хронізмів. Отже, текст культури постає в цьому світлі як складна, багатошарова формація осадів. Такий стан речей частково усвідомлює згадана раніше категорія гетерогенності. Усвідомлення цих властивостей тексту культури — зокрема літературного тексту - виникає, як здається, саме з відкритості «простору порівнянь» і є наслідком появи компаративістики та перспектив і пізнавальних можливостей, які вона відкриває. Поява в компаративістиці категорії асинхронізмів чи осадів породжує потребу облишити багато вигідних інтерпретаційних схем і впоратися з важкими проблемами. Адже ці категорії протистоять роз’єднаному мисленню про культурні та літературні явища за логікою «або одне - або друге». Вони ставлять під сумнів як обмеження їх до якоїсь наперед запрограмованої, абстрактної «єдності» і «самототожності», так і добачання в них неповторних, і тому непорівнюваних, композицій. Культурні й літературні витвори, як учить компаративістика, зазвичай складаються з багатьох різноформних елементів. Вони містять первні різного походження і різних характеристик, нерідко суперечливих. Вони по-різному поводяться залежно від реципієнта, контексту та ситуації. Думки про їхню однорідність, щільність чи органічність виражають часто лише прагнення й постулати творців, критиків та дослідників, а не тверезо проаналізовані реалії. У такому розумінні компаративістика є, здається, «реалістичною» наукою. Описаний тут стан речей вимагає врахування в компаративних дослідженнях двох перспектив. Одну з них визначає питання, що в «наборах відмінностей» є гуртувальним чинником, який уможливлює їхню появу й функціонування, виокремлює та ідентифікує їх. Такими різнорідними з погляду вмісту «наборами» є, наприклад, національні літератури (але не тільки вони!), але саме в них часто вбачають випадки єдності, цілості, органічності. Чи це відбувається обгрунтовано, на підставі фактів, чи на основі сліпої віри, яка не витримує критики? Компаративістика змішує уявлення, які ми успадкували на цю тему після XIX ст. Адже національні літератури - не тільки польська, а й сусідні - українська, чеська, російська, німецька, французька - виявляються змішаними наборами, вільними й відкритими, які нагадують давні сильви чи календарі, а не органічні утворення, якими їх хотіли бачити. їхня «національність», як здається, є ідеологічною категорією, плодом розпалених у минулому столітті націоналістичних пристрастей, а не суто пізнавальною категорією. Навіть побіжний погляд на польськомовну літературу XIX і XX ст. (не кажучи про давню) показує, наскільки потужними й тривалими є в ній «чужі» осади, наскільки істотну вони відігравали в ній ідейну й формотворчу роль. Своєрідним парадоксом є те, що, наприклад, польська романтична поезія, так декларативно «національна», у порівняльних зіставленнях виявляється насправді «мозаїкою чужостей», структурою різного роду осадів. Отож здається, що склади для різнорідних наборів слід шукати зовсім не там, де їх шукали до цього, і - що важливіше - не такі, як перед цим. Компаративістика не обмежується порівнянням культурно різних, але аксіологічно однакових наборів (наприклад, літературно канонізована поезія Байрона у «високих» слов’янських літературах). Вона обіймає також аксіологічно різні площини та обіги. Чи можливим є викриття елементів кічу в шедеврах, а в кічеві - проблисків чи елементів шедеврів? Що об’єднує, а що розділяє авангард і масову літературу? Як «масові» мотиви проникають до авангарду, а попкуль- тура опановує авангард? Відповіді на подібні запитання можна дати, використовуючи, власне, порівняльний метод. Природна царина компаративістики - дослідження та інтерпретації культур і літератур різного типу погранич: етнічних, мовних, релігійних, цивілізаційних, соціальних. Виникає питання, як розуміти оті культури Едвард Касперський. Про теорію компаративістики 18 і літератури пограниччя? Чи як суму окремих культур і літератур, складників, які зовнішньо стикаються й переплітаються між собою, але внутрішньо замкнені, непроникні одне щодо одного? Чи, може, як окрему композицію, самостійну, внутрішньо щільну, відмінну від суми складників і від кожного з них зокрема? Історія так званих «Кресів» І та II Речі Посполитої дають тут достатньо причин для роздумів. Важко пристати на підставі аналізу їхнього досвіду тільки до якоїсь однієї з наведених можливостей. Здається, що деякі культури і літератури пограниччя обидві ці можливості реалізують водночас. Звичайними для них є аритмія чи то гармонії, чи ізоляції і симптомів невиліковного роздвоєння. Прикладом може бути літературна біографія Івана Франка, громадянина монархії Габсбурґів, львів’янина, з погляду мови - українсько- польсько-німецького письменника, а певною мірою також російського.До якої літератури його зарахувати? Чи тільки до офіційного канону національної української літератури, як це прийнято в Україні? Чи механічно розділити його спадщину згідно з мовним критерієм? Або визнати його класиком різномовної і поліцентричної літератури по- граниччя? Може, Франко - гетерогенний письменник? Ясної й однозначної відповіді на поставлені запитання не видно. Однак звідси не треба висновувати, наскільки безпорадною є компаративістика. Навпаки, наведені приклади показують, якою вона є необхідною, як багато тут можна зробити. Шлях компаративістики провадить від ідеї Weltliteratur Гете - не в розумінні суми національних літератур, а швидше як понаднаціо- нальної єдності, світової літератури - до викриття в літературі становища пограниччя, яке слід розуміти не локально і періодично, а як універсальну ситуацію. Культура не має огороджених територій - згадаймо тут слова російського компаративіста Михайла Бахтіна - вона вся розміщується на кордонах. Із цим не можна не погодитися. Ці слова можна зробити мотто компаративістики XXI ст. 8. АНТИРЕДУКТИВНИЙ ПРОЕКТ КОМПАРАТИВІСТИКИ Компаративістика вимагає осмислення фундаментів, на яких має стояти. У минулому матеріали для фундаменту шукали у певних філософських, методологічних і теоретико-літературних концепціях, але спроби збудувати компаративістику тільки на якійсь одній з них, наза- гал, провалювались. У такий спосіб не вигорів проект структуралізму, оскільки цей напрям схиляв до іманентних досліджень і надавав перевагу однорідним цілостям, що природно обмежувало зацікавлення й дослідницький потенціал компаративістики і, більше того, суперечило її episteme, самій ідеї порівняння, конфронтації відмінностей. На роль її духовного проводиря претендувала феноменологія. Однак і тут з’явилися сумніви. Феноменологія Едмунда Гуссерля* зводить, по суті, історичну і просторову різнорідність культурних і літературних явищ до однорідної трансцендентальної суб’єктивності, що врешті-решт послаблює і маргіналізує різниці. Гуссерлівський проект стикається також із плюралістичною і гетерогенною уявою компаративістів. Трохи інакше виглядають справи з феноменологією Романа Інґар- дена*. В явищах культури і літератури вона шукає - полемічно щодо Гуссерля - їхній предметний аспект, однак розуміє його не 'цілком у згоді з тим, що передбачає «порівняльний метод». Фактичну різнорідність культурних і літературних «предметів» Інґарден зводить до притаманної їм «сутності», якій приписує загальну, понадчасову й позапросторову важливість. Отож наслідком цього проекту, зрештою, подібно, як на іншій площині у Гуссерля, є редукція різнорідності до єдності й самототожності, яка зсередини зв’язує її й керує нею. Таким чином, феноменологічна компаративістика провадить до ідеї Weltkultur та Weltliteratur у розумінні апріорної загальності, яка підпорядковує культурні і літературні відмінності та позбавляє їх самостійних значень, а внаслідок цього - важливості. Основою компаративістики, як здається, мусить бути антиредук- тивний проект, хоча в ньому треба бачити завдання, telos, а не готову формулу, яка звільняє від пошуків і критичного мислення. Він має оберігати як від спокуси апріорних конструкцій, так і від абсолютизації відмінностей. Його осердя повинні формувати одночасно історична і плюралістична уява. Компаративіст також має бачити себе в ньому історичною істотою, Едвард Касперський. Про теорію компаративістики 19 часткою множини, а компаративістика - історичним утворенням (і витвором). Безсумнівно, ці принципи не є остаточною метою компаративістики, але мають сприйматися як точка відліку. Подібно як це трапляється з дослідниками інших явищ, компаративіст, як показав тут згаданий вище приклад Веллека, підлягає спокусі трактування культури і літератури як чогось такого, що перебуває назовні від нього, що функціонує і змінюється без його участі. Тим самим він уважає себе виключно інструментом реєстрації й опису явища. Він ставить себе ніби в становище позачасової і позапро- сторової істоти. Однак ця позиція не здається слушною. Адже вона діє в певному моменті часу і пункті простору. Становить фактично частину досліджуваної компаративістом культурної і літературної дійсності. Вже сам акт дослідження розміщує його не «поза предметом», а всередині нього. Здійснювана ним інтерпретація явищ стосується його якоюсь мірою особисто, стає - хоче він цього чи ні - різновидом інтерпретації. Ці зауваги стосуються дослідницької програми компаративістики. Вона не може оминути проблеми стосунків, які виникають між власного культурою і культурами чужими. Істинним здається спостереження, що опозиція «власне - чуже» втрачає гостроту в ситуації, коли чужа культура стає часткою власної. Це стосується, наприклад, опанування і свого роду «поглинання» античної культури окремими європейськими культурами. Але така ситуація не є правилом. Вона не стосується кожного відношення типу «своє — чуже». Бувало й надалі буває так, що чужа культура вважається «варварською», «нижчою», не визнаються не тільки її значення й цінності, а й право на існування. Прикладів цього безліч. Свідчать вони про те, що компаративістика повинна досліджувати не тільки близькі між собою, дружні культури, а й враховувати ситуації анімозії, взаємовід- штовхування й взаємовиключення, конфлікту, ворожості. Адже істина є справжньою, коли є цілою. Слова поета про потребу говорити «всю правду» стосуються, без сумніву, також і компаративістів. Таким чином, можна сказати, що сутністю компаративістики є зустріч з іншістю. Однак цю зустріч слід розуміти не як пасивний, байдужий «огляд» іншості, а як активні відносини. Вони мають спонукати до зрозуміння як точки зору, культурного коду і внутрішніх законів аксіо- логічної іншості, так і, можливо, до відкриття її частинки в самому дослідникові, в його найближчому, «рідному» оточенні. З цього погляду компаративістика виходить за межі науки «в собі і для себе». Вона проектує також аксіологічні, екзистенційні і міжлюдські ситуації. На компаративістику варто поглянути не тільки «зверху», з вершин метанауки, методології, культурної чи філософської антропології, а й «знизу», з боку окремих дисциплін. Тож чи можлива компаративістика в поетиці, семантиці, стилістиці? Чи дає вона хоч щось цим дисциплінам? І чи, своєю чергою, вони самі можуть у чомусь доповнити компаративістику й допомогти їй? У цьому зв’язку варто згадати, що термін та ідея «порівняльної поетики» з’явилися вже в XIX ст. у Моріца Гаупта, а практикували її на ґрунті «морфології поетичних форм» Вільгельм Шерер, а у сфері історичної поетики - Олександр Веселовський*. Отже, ідея про перенесення компаративістики до спеціальних досліджень зовсім не нова. Однак виникає запитання, як це виглядає сьогодні, на що в цій сфері можна було б звернути увагу. Назустріч компаративістиці виходить тут - особливо - сучасна концепція інтертекстуальності. Вона відходить від ідеї тексту як однорідної і щільної цілості, замкненої в мікрокосмосі «внутрішньої організації». Його буттєвим принципом є відносини з іншими («чужими») текстами. Здається, що таке розуміння тексту - найважливішої реальності в культурі й літературі - збігається з компаративістською уявою, адже відкриває для досліджуваних текстів широкі «терени порівняння». Жартома можна сказати, що інтертекстуальність для компаративіста є тим, чим був степ для козака. Ці зауваги підтверджують погляд, що компаративістикою можна займатися як у макромасштабі, у площині великих процесів і формацій літератури й культури, так і в мікромасштабі, всередині конкретних текстів. Компаративістам часом закидають, що вони відриваються від тексту і ширяють у хмарах «загальноісторичних Едвард Касперський. Про теорію компаративістики 20 процесів» та «світової літератури», яка займається накопичуванням луше «безсмертних шедеврів». Однак таке звинувачення важко узагальнювати. Французький компаративіст Рене Етьємбль* у «компаративістській ситуації» виділив ролі надавача, реципієнта і посередника. Однак ці ролі щодо тексту є не тільки зовнішніми. Вони окреслюють також комунікативні й діалогічні аспекти самого тексту, перебувають у ньому, а не десь у хмарах загальноісторичності й загальнокультур- ності. Поле компаративістики, повторимо ще раз, не має кордонів, але це означає тільки те, що простягається воно як на загал літературних явищ, так і на конкретику, в них закладену. 1. Thiegem P. van. Synteza w historii literatury. Literatura porownawcza і literature ogolna // Teoria badan literackich za granic^. Antologia / Red. S. Skwarczyriska, 2. - Cz. 1. - Krakow, 1974. - S. 57, 170. 2. Wellek R. Kryzys literatury porownawczej // Poj?cia і problemy nauki o literaturze. - Warszawa, 1979. - S. 71. 3. Пор.: Culler ). The Modern Lyric: Generic Continuity and Critical Practice // The Comparative Perspective on Literature. Approaches to Theory and Practice / Eds. C. Koleb, S. Noakes. - Ithaca, 1988. 4. Wellek R. Op. cit. - S. 303. Переклад з польської Сергія Яковенка Примітки До с. 131. Карре Жан-Марі - див. примітки до статті Г. Ремака. До с. 133. Міцкевич Адам Бернард (1798-1855) - польський поет, визначний представник романтизму. До с. 141. Словацький Юліуш (1809-1849) - польський поет, драматург, визначний представник романтизму. Написав низку творів на українську тематику. Норвід Ципріян Каміль (1821-1883) - польський письменник. Його поезії властиві філософський зміст і майстерність вірша. До с. 143. Гуссерль Едмунд (1859-1938) - німецький філософ, засновник феноменологічної школи. Інґарден Роман (1893-1970) - польський філософ, представник феноменологічного напряму в естетиці. До с. 145. Веселовський Олександр Миколайович (1838-1906) - російський історик і теоретик літератури, фольклорист, етнограф. Представник порівняль- но-історичного методу, засновник історичної поетики. Часто звертався до пам’яток українського письменства і фольклору. До с. 146. Етьємбль Рене - див. примітки до статті Ф. Жоста. Примітки Олександра Брайка |