зар лит. Проблеми вивчення реалізму в сучасному літературознавстві
 Скачать 128.5 Kb.
|
Реалізм (лат. realis - - речовий, дійсний) — напрям у літературі і мистецтві, який полягає у правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення і поведінки (практичний), який відрізняється від типу мрійника, "ідеаліста". Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти. Першими звернулися до теорії реалізму Д. Дідро і Лессінг. Проблеми реалізму упродовж XIX ст. хвилювали О. Бальзака, Г. Флобера, І. Тургенева, Л. Толстого. У працях І. Франка, Е. Золя термін "реалізм" вживався як синонім до терміна "натуралізм". Звідси і назва "натуральна школа".
Черты реализма. Принцип жизненной правды, которым руководствуется художник-реалист в своем творчестве, стремясь дать наиболее полное отражение жизни в ее типических свойствах. Верность изображения действительности, воспроизводимой в формах самой жизни, — основной критерий художественности. Социальный анализ, историзм мышления. Именно реализм объясняет явления жизни, устанавливает их причины и следствия на социально-исторической почве. Иначе говоря, реализм немыслим без историзма, который предполагает понимание данного явления в его обусловленности, в развитии и связи с другими явлениями. Историзм — основа мировоззрения и художественного метода писателя-реалиста, своего рода ключ к познанию действительности, позволяющий соединить прошлое, настоящее и будущее. В прошлом художник ищет ответы на актуальные вопросы современности, а современность осмысливает как результат предшествующего исторического развития. Критическое изображение жизни. Писатели глубоко и правдиво показывают отрицательные явления действительности, сосредоточиваются на обличении существующих порядков. Но при этом реализм не лишен жизнеутверждающего пафоса, ибо в основе его лежат положительные идеалы — патриотизм, сочувствие народным массам, поиски положительного героя в жизни, вера в неисчерпаемые возможности человека
Реалістичні і романтичні тенденції досить тісно сплітаються у німецькій та австрійській літературі. Своєрідне співвідношення реалізму та романтизму у літературах країн, розвиток яких у минулому був через ті чи інші історичні причини затриманий, а тепер стає інтенсивніший. Для них характерний прискорений процес розвитку художньої свідомості, якому, особливо у цей період, більше властива синхронність та взаємопроникність літературних напрямків, аніж їхня послідовність. У Європі подібний тип становлення реалізму проявляється в італійській, іспанській, нідерландській, бельгійській, частково у скандинавських літературах та в регіоні Центральної і Південно-Східної Європи. Елементи цього ж типу розвитку можна віднайти у літературах Латинської Америки, в деяких національних літературах Російської імперії та в ряді східних літератур. Своєрідна видозміна цих тенденцій наявна і в літературі США, де романтичне начало присутнє навіть у творах Марка Твена. У літературах такого типу з'являються значні митці, що внесли оригінальний та значний вклад у світовий літературний процес. Виключно оригінальна видозміна романтичної традиції у поєднанні з сильним реалістичним та фольклорним началом робить Волта Вітмена одним з основоположників новітньої поезії. У прозі таких літератур характерний інтерес до минулого, проявляється строкатий народний епос, забарвлений в романтичні тони
Роман "Червоне і Чорне" ( 1831 ) народився від газетної хроніки про карний злочин. Цікаво, що злочинів, подібних тому, що скоїв Жюльєн Сорель, у Франції періоду Реставрації відбулося декілька. Хлопці ( збереглися імена Берте, Лаффарга ) заради кар'єри і місця у суспільстві йшли на вбивство, на зраду, на обман, і це були не жалюгідні, а досить сильні особистості. Суди на злочинцями широко висвітлювала преса і часто інтепретувала їх як типовий приклад низької моралі плебеїв, які, мовляв, народжуються із прихильністю до злочинної діяльності. Республіканця і наполеонівського солдата, який писав під псевдонімом "барон де Стендаль, кавалерійський офіцер", глибоко обурювали подібні тлумачення, і він створив роман, в центр якого поставив простолюдина із гарячою кров'ю (Червоне), який народився в епоху, коли старі форми життя знову повернулися на арену, в мертвий сезон епохи Реставрації ( Чорне ). Згідно з думкою Горького, Стендаль підняв "досить буденний карний злочин на рівень історико-філософського дослідження суспільного устрою на початку ХІХ ст." Судову хроніку Стендаль перетворив на "хроніку ХІХ ст.", показав провінційні Вер'єр і Безансон, аристократичний Париж через їхніх типових представників, а ланкою, яка пов'язує між собою окремі картини суспільства став Жюл'єн Сорель та його доля. Вся суть Франції епохи Реставрації втілюється в його короткому житті. Трагедія життя Сореля полягає в тому, що він народився не в свій час.
Французький письменник Стендаль (Анрі Марі Бейль) увійшов в історію всесвітньої літератури як один із засновників реалістичного роману. Стендаля без перебільшення можна вважати одним із найоригінальніших романістів ХІХ ст.. Бурхливі історичні і соціально-політичні події у Франції довели, що життя і доля людини залежать не тільки від її вдачі, але й, у першу чергу, від умов, в яких людина згідно взаємозв'язку між характером людини і історичними умовами, які його сформували, став роман Стендаля "Червоне і чорне". У своєму творі письменник створив панорамну картину суспільного життя Франції часів Реставрації, зобразив представників різних верств населення, суспільних класів, розкрив основні політичні і моральні конфлікти. Творчі принципи письменника, якими він керувався в роботі над романом "Червоне і чорне", дали можливість вивести яскраві й правдиві характери, розкрити їхню психологію. В центрі уваги Стендаля- письменника - людський характер. Стендаль був певен, що "немає цілком гарних, або цілком поганих людей". Людина, на думку письменника, визначається тим, як вона "розуміє щастя" і "як вона на нього полює" тобто тим, яку життєву мету вона ставить і якими засобами домагається цієї мети. Свій принцип відображення дійсності Стендаль пояснював за допомогою образу дзеркала. У дзеркалі відображається все - і гарне, і погане. Цей принцип Стендаль застосував і для створення характерів своїх героїв. Образ головного героя Жюльєна Сореля - постать не абстрактна, а живий, суперечливий, складний характер, в якому узагальнене поєднується з індивідуальним. Багато в чому цей персонаж, а також інші герої роману (жіночі образи пані де Регаль і Матильди де Ма-Моль) нагадують їхнього автора: у них втілено ті риси чи поривання Стендаля, які за різних обставин він не зміг реалізувати. Трагічний фінал життя головного героя та його коханої жінки пані де Регаль стає моральною перемогою над суспільством і власними вадами. У долях героїв роману відображено конфлікти епохи. Створюючи своє панорамне полотно життя Франції, Стендаль переконливо доводить, що існуючі суспільні закони руйнують душі і долі людей. В романі "Червоне і чорне" органічно поєднані риси психологічного роману (глибина розкриття внутрішнього життя персонажів) і роману філософського, в якому автор порушує найактуальніші й найскладніші проблеми історії, політики й естетики.
"Батько Горіо" (1835 р.) належить до циклу "Етюди про звичаї". Задуманий роман у 1830 р. У ньому йдеться про сімейний пансіон Воке, про те, що старий батько Горіо позбавляє себе всього заради своїх доньок Анастазі де Ресто та Дельфіни Нюсінжен, і врешті помирає в самоті. Ховає його Растіньяк. У романі автор застосовує принцип поліцентричності та "техніку перехідних персонажів". Тематика твору. Провідне місце в романі посідає тема надмірної батьківської любові, яка належить до розряду вічних тем. Невипадково з-поміж імен багатьох персонажів роману Бальзак обрав для його назви саме ім'я Горіо. Тільки перед смертю Горіо зрозумів, що доньки любили не його, а гроші, які отримували від нього. Таким чином, тема батьківської відданості в романі тісно переплітається з іншою – темою грошей. Під впливом багатства руйнуються сімейні зв'язки. Письменник простежує згубну владу золота на прикладі багатьох персонажів і, зокрема, Растіньяка. На початку роману – це чесний юнак, який приїхав у Париж вивчати право. Швидко він зрозумів, що в Парижі високі моральні цінності нічого не варті. Він прагне потрапити у вищі кола. Вотрен переконує його, що своєю чесністю він нічого не досягне, а віконтеса де Босеан радить знайти багату коханку. Поховавши батька Горіо, Растіньяк кидає виклик Парижу. Тепер він за будь-яку ціну прагне досягти своєї мети.
Щоправда, перші романи Бальзака були аж ніяк не пов'язані між собою. Це були окремі розповіді про окремі події і долі людей, і критики до них серйозно не ставилися. Бальзака це ображало і він вирішив докорінно змінити ставлення до своїх творів. Тоді й народився в уяві письменника план створення цілісної епопеї. "Мало бути просто людиною, — говорив він, — треба бути системою". Ще раніше, читаючи Фенімора Купера, Бальзак захоплювався тим, як Куперові вдалося провести свого головного героя через низку окремих великих романів із життя індіанців Північної Америки. Тож вихід для автора "Людської комедії" було знайдено. Сестра письменника Лора Сюрвіль згадувала, що якось Бальзак прийшов до неї і радісно вигукнув: "Поздоровте мене, я на вірному шляху до того, щоб стати генієм". І справді, французький романіст Оноре де Бальзак став генієм, давши можливість французькому суспільству стати істинним істориком, а собі відвів скромну роль його секретаря.
Історія задуму і створення "Людської комедії" Оноре де Бальзака Оноре де Бальзак відіграв велику роль у розвитку літератури XІX століття, у формуванні нової реалістичної естетики. Сміливість і масштабність задумів - ось що характеризує його творчість. Найвидатнішим його утвердженням стала епопея "Людська комедія" - грандіозний цикл прозових творів. Критичне ставлення до сучасності примусило письменника наполегливо вивчати дійсність, дослідити причини історичних змін, що сталися на його очах. На початку 30-х років у Бальзака виникає задум створити цикл романів, у яких він хотів змалювати сучасну йому Францію, дослідити суспільство, визначити рушійні сили його розвитку, основні типи і характери людей, яких це суспільство сформувало. Остаточно зміст і структуру цього твору Бальзак визначив на початку 40-х років, тоді ж і виникла назва "Людська комедія". У передмові до І видання цього грандіозного твору письменник виклав і обгрунтував ідейний задум своєї епопеї: на нього мали вплив наукові пошуки вчених-природознавців, які намагалися серед різноманітності природного світу відшукати певну єдність. Бальзак порівнює життя суспільства з життям природи, тому ставить собі за мету дослідити його, визначити основні види, типи, на які суспільство поділяється, описавши їх, і в такий спосіб наблизитися до розуміння суспільства. Вміння Бальзака розкривати органічний взаємозв'язок окремого і загального став основою задуманого твору. Автор розумів, що поставив дуже складне завдання, бо взаємини між людьми багатогранні та значно складніші, ніж між тваринами. Бальзак замислив 120 творів, але встиг завершити 96. "Людська комедія" створювалася протягом майже усього творчого життя письменника. Твір складається з трьох частин: "Етюди про звичаї", "Філософські етюди", "Аналітичні етюди". Найбільша частина "Людської комедії" - "Етюди про звичаї" поді-ляється на "Сцени приватного життя", "Сцени воєнного життя", "Сцени сільського життя". Саме у цих етюдах автор подає детальний опис усіх людських типів.
Найвидатніший шедевр Оноре де Бальзака — його епопея " Людська комедія" — велетенський цикл прозових творів. Для цього циклу письменник віднайшов геніально простий спосіб поєднання романів і повістей — "техніку перехідних персонажів". Одні й ті самі герої Бальзака живуть і діють у різних творах часом як головні персонажі, часом як другорядні. Завдяки такому прийому письменник зумів створити художній світ, позначений небаченим розмаїттям життєвого матеріалу та гармонійною єдністю частин. Осягнути грандіозність загального задуму "Людської комедії" Бальзака дає змогу "Передмова", в якій автор зазначає: "Ідея цього твору народилася внаслідок порівняння людства з тваринним світом. Людина розвивається як тварина, а тварина — як рослина. Тож увесь біологічний світ живе за єдиним законом — "кожний для себе..." Адже суспільство створює з людини, відповідно до середовища, де вона діє, стільки різних видів, скільки їх існує у тваринному світі". Отже, завдання Бальзака — описати ті види і таким чином наблизитись до найголовнішого закону світу. Боротьба між людьми набагато складніша, ніж боротьба тварин. Письменник виділяє три форми буття Людини: "чоловіки", "жінки" та "речі". 16 . Способи створення характеру в романі О. де Бальзака «Батько Горіо» Роман «Отец Горио» становится «ключевым» в задуманной «Человеческой комедии»: в нем отчетливо выражены важнейшие темы и проблемы цикла, кроме того, многие из его персонажей уже фигурировали в предыдущих произведениях автора и в будущем появятся в них вновь. Произведение открывает обширная экспозиция, характерная для Бальзака-романиста. В ней подробно описано главное место действия – пансион Воке – его расположение, внутренне устройство. С Горио изначально связаны истории жизни его дочерей – Анастази, ставшей женой дворянина де Ресто, и Дельфины, вышедшей замуж за банкира Нюсинжена. С Растиньяком входят в роман новые сюжетные линии: – виконтессы де Босеан (открывающей перед юным провинциалом двери аристократического предместья Парижа и жестокость законов, по которым оно живет); – «Наполеона каторги» Вотрена (по-своему продолжающего «обучение» Растиньяка, искушающего его перспективой быстрого обогащения за счет преступления, совершенного чужой рукой); – студента медика Бьяншона, отвергающего философию имморализма; – Викторины Тайфер (она принесла бы Растиньяку миллионное приданое, если бы после насильственной смерти ее брата стала единственной наследницей банкира Тайфера). Сюжетная линия, связанная с историей отца Горио – почтенного буржуа, деньги которого помогли его дочерям сделать светскую карьеру и вместе с тем привели к полному отчуждению между ними и отцом – является в романе ведущей.
В жанре новеллы Мериме решает весьма сложную задачу: через единичное событие раскрыть характер иных народов, иных эпох. Событие, отмеченное исключительностью, придает произведениям романтическое звучание; выявление характера, типичного для данной нации и данного времени, т. е. характера, конкретно-исторически обусловленного, свидетельствует о переходе от «местного колорита» к реалистическому историзму новелла «Матео Фальконе». Она начинается с описания Корсики, ее диковатой природы и таких же диковатых, но исполненных своеобразно понятого достоинства нравов местных жителей, которых в цивилизованном обществе приняли бы за разбойников. Рассказчик повествует о Матео Фальконе как о человеке, ему знакомом. Избран сюжет вполне руссоистский: в жизнь «естественного человека» проникает разлагающее влияние нравов цивилизованного общества. Десятилетний Фортунато, сын Матео Фальконе, за обещанные часы выдает жандармам местопребывание преследуемого ими человека, которого он до этого спрятал, повинуясь неписаным законам корсиканцев. Этот последний момент показывает, что в основе произведения лежит антируссоистская тенденция: не «естественное чувство», а сложившиеся нравы определяют поведение Фортунато, когда он спасает человека. Точно так же Матео расстреливает собственного сына (за то, что он этого человека выдал жандармам), руководствуясь моральными требованиями, сложившимися исторически, а не исконно присущими людям. Не случайно поэтому новелла завершается репликой Матео, что сын умер христианином. Для него важно заказать заупокойную мессу, чтобы все было в соответствии с установленной традицией. Чувства отца никак не обнаруживаются, читатель может их домыслить только из своего духовного опыта (особенность психологизма Мериме). При сохранении внешних черт романтического «местного колорита» в новелле торжествует реалистическая установка: социально-исторические обстоятельства формируют образ жизни, психологию, характеры типичных представителей своих народов.
"Екзотичні" новели свідчать про прихильність письменника до романтичної естетики: 1) місце дії – периферія Європи; 2) у новелах значущий місцевий колорит, сюжет будується як відтворення драматично наростаючої конфліктної дії – звідси лаконічність цих новел. Вони трагічні за своєю проблематикою, відтвореним конфліктом, засобом його розв'язання. Трагічний зміст новел у значній мірі обумовлений характерами людей – натур цільних, ініціативних, твердих у своїх моральних принципах. Матео вбиває свого єдиного сина Фортунато, який зрадив честь сім’ї, роду ("Матео Фальконе"). Кармен гине від ножа Хосе Наварро, кохання якого вона не прийняла ("Кармен"), свободолюбивий, гордий негритянський ватажок Таманго втрачає свободу, батьківщину, кохану жінку і гине в неволі ("Таманго"). Моральна цільність та безкомпромісність героїв роблять їх романтичними характерами. "Кармен"(1845 р.). Всесвітня слава цього твору почалася в 1875 році, коли Ж. Бізе поставив однойменну оперу, яка з тріумфом продовжує своє життя на всіх оперних сценах світу. Задум. Історія створення. Задум новели виник під час подорожі Меріме до Іспанії в 1830 році. Там він зустрів прототип жіночого образу – циганку Карменсіту. Перш ніж розпочати твір, письменник здійснив велику дослідницьку роботу. Він вивчав наукові праці про циган, мову цього народу. Усі ці зусилля мали на меті забезпечити правдивість "місцевого колориту" та іспанського характеру, який зображений у новелі. У цьому виявляється подвійне ставлення Меріме до романтичних тем – він не відмовляється від них, але критично їх перевіряє. Поблематика: 1) вільне кохання, що підкоряється лише власним законам; 2) руйнівна дія буржуазної цивілізації на людей самобутньої і давньої культури, в душах яких збереглося почуття гордої незалежності і здатність до самовідданої пристрасті. 26. «Хроника времен Карла IX» (1829), роман В основе сюжета лежит повествование о религиозной войне между гугенотами и католиками, описаны события Варфоломеевской ночи 24 августа 1572 года. Это история двух братьев – Жоржа и Бернара де Мержи, оказавшихся в разных враждующих лагерях. Финал трагичный6 брат убивает брата. - Бессмысленный, бесперспективный путь, не оставляющий надежды на счастье - Социально-исторический колорит романа, исторические детали и подробности - Исторические справки, колорит места и времени - Четкая разграниченность в жанровом аспекте - Динамика событий (больше действий и диалога, меньше описаний) В предисловии к своему историческому роману Мериме замечает, что «человеку, жившему в 19 веке нельзя критически относится к людям, жившим в 16 веке». Это объясняется спецификой духа эпохи, обществом. Построена специальная форма диалога между автором и читателем. - некая связь с романтическими традициями - автор пытается показать динамику и любовную интригу В своем историческом романе «Хроника времен Карла IX» (1829) Мериме вновь обратился к изображению значительных, переломных по своему характеру общественных сотрясений. Действие романа протекает в годы религиозных и гражданских войн, охвативших Францию во второй половине XVI века. Кульминационный момент в развитии действия – Варфоломеевская ночь, страшная резня протестантов (гугенотов), учиненная католиками в 1572 году в ночь Святого Варфоломея. Как и в более ранних произведениях Мериме, выбор темы был внутренне связан с острыми, волнующими проблемами современности. В «Хронике» Мериме изображает общественную смуту XVI века, повлекшую за собой множество человеческих жертв. Подобная тема звучала не менее злободневно во Франции конца 20-х годов XIX века. Ведь это было время, когда близкие к правительству круги дворянской реакции собирались насильственно изменить конституцию и подготавливали восстановление абсолютистской диктатуры.
Англия. Промышленный переворот. Правит королева Виктория (отсюда и викторианская литература). Это и период правления и духовный период. Англия занимает лидирующие позиции в мире. Очень консервативная страна. Четкое деление на аристократов и на людей с обычным сословием. Притом аристократы не должны даже общаться с низшими слоями общества – это считалось дурным тоном. Брак в Англии – это закрытая территория, дом, куда не пускают чужих. Внешне этот дом должен быть идеальным. Отсюда привычка выдавать желаемое за действительное. Снобизм и фальш – главное приметы викторианства. Для англичанина становится важнее «выглядить», а не «быть». Замкнутость, кастовость, распределение соц ролей, традиционное отношение к семье приводят к излишнему этикету. Развенчивание этого «кажущегося» стало делом Диккенса, Теккерея, Бронте. Типичным для английского викторианского романа становится столкновение бедных и богатых . сатира авторов несколько сдержанна – сказалось все-таки происхождение. Деньги часто в английских романах – спасительная сила. 30 . Творчість Дж. Остен як проміжна ланка між Просвітництвом та реалізмом в Англії Джейн Остін (Jane Austen, 1775-1817) – одна з найвідоміших постатей в англійській романістиці першої половини ХІХ століття. Вальтер Скотт вважав її засновницею жанру сучасного роману. Перу Джейн Остін належать шість значних завершених текстів: «Розум та чутливість» (1811), «Гордість та упередження» (1813), «Менсфілд-парк» (1814), «Емма» (1816), «Докази розуму» (1817), «Нортенгерське абатство» (1818). У наш час твори літераторки користуються величезною популярністю: їх неодноразово перевидавали, перекладали іншими мовами, інсценізували, екранізували. Принципи її творчого методу ґрунтуються на безпосередньому запереченні романтичної естетики на етапі її становлення, письменниця починає свій шлях на літературній ниві з гострої полеміки з представниками сучасних їй літературних шкіл: епістолярним романом, готичною школою, преромантиками і романтиками. Полеміка стосувалась проблем людської природи, людської душі. Романтики підпорядковували все принципу особистості, її індивідуальності, неповторності, невичерпності, неоднозначності. Для творчості романтиків був характерним культ індивідуальності, їх герой «піднімається» над натовпом, бездуховною масою, його навіть неможливо засудити за етичними нормами прийнятими у сучасному авторці суспільстві. Джейн Остін мала власне, цілком відмінне бачення цих проблем. Її не цікавили надмірні пристрасті, абсолютне зло, романтична помста. Письменниця відкриває англійській літературі поезію та правду повсякденності, прототипи для своїх персонажів вона знаходить серед своїх друзів, вона досконало знає їх проблеми, почуття, переживання, вона розуміє і зображає сховане під спокійною, по вікторіанськи стриманою повсякденністю життя людської душі, спокійної і бурхливої, трагічної та меланхолійної, словом такої мінливої жіночої душі. 32 . Особливості реалістичного висвітлення характерів в романі Дж. Остен «Гордість та упередження» У романі «Гордість та упередження» майже не зустрінеш опису зелених лісі, блакитних річок, весняного неба чи ще якихось описів природи, якими так грішать романтики. У описі природи, то Остен дуже стримана, лаконічна. Він не приділяє їм багато уваги, в романі вони практично відсутні. Основою поетики романів Остін є монолог і діалог з домінуванням останнього. У діалогах роману Остін характери героїв проявляються більш тонко, не прямо, а побічно. Образи Елізабет і Джейн письменниця розкриває через їх бесіди, образ містера Беннета − через його діалоги з місіс Беннет і молодшими дочками, образ Дарсі − через його розмови з Елізабет. Діалог у Джейн Остін служить для характеристики не тільки розмовляючих, але й тих, про кого вони говорять. У романі «Гордість і упередження» прийом взаємо характеристики проявляється дуже яскраво. Думки читача про персонажів, їх характери і навіть про зовнішність складається виключно з розмов і суджень про них інших героїв, які містяться або безпосередньо в діалозі, або переказуються автором. Наприклад, ось як місіс Беннет характеризує Бінглі: «... я від нього в захваті. Він надзвичайно привабливий собою! »Його сестер:«…сестри його − просто чаруючі! Я в житті не бачила більше елегантних убрань!» І містера Дарсі:«Цьому осоружному чоловікові і подобатися навіть не варто. Такий важливий і надутий, уявляючи про себе бозна-що!». Джейн про Бінглі говорить: «розумний, добрий, веселий. І я ніколи ще не бачила подібних манер − стільки свободи і разом з тим як відчувається гарне виховання!». Розмовляючи з Уікхемом, Елізабет називає Бінглі «чарівним, доброзичливим, привабливим» 37 . Різдвяна філософія» Ч. Діккенса: Саме Ч. Діккенсу випала честь «відкрити» різдвяну тему в англійській літературі — до нього це вже зробили Гофман в німецькій та Андерсен в датській. Але сталося це зовсім випадково — чи не посприяв цьому якийсь особливий ангел, покровитель дитячої літератури? Першу різдвяну повість Діккенс написав 1843 р. у теплій сонячній Італії, де відпочивав і нудився. Тішачись яскравими південними краєвидами та мальовничими історичними руїнами, письменник так засумував за вічно сірим, задимленим і вкритим туманом Лондоном, що сів писати щось про любе серцю місто. На той час він був уже досить знаним літератором, автором кількох романів. Але нічого «реалістичного» придумати чомусь не вдавалося — Лондон із його соціальними проблемами був надто далеко, ніби «за трьома морями», й видавався майже казковим, тож у голову лізли тільки всілякі химери. Отож, Діккенс наважився взятися за твір «із привидами та чудесами». Так була написана славнозвісна «Різдвяна пісня у прозі» (Різдвяне дійство за участю Духів) — повість про скупого багатія Скруджа, якого у Святвечір відвідують три різдвяні духи — Покровитель минулого Різдва, Покровитель теперішнього Різдва та Покровитель майбутнього Різдва. Ці милі посланці небесного світу проводять зі старим жаднюгою виховну роботу в щонайкращих християнсько-просвітницьких традиціях, а саме: перший із них нагадує Скруджу про щасливі дні його невинної юності, другий показує соціальні проблеми сьогодення, що заважають святому дню стати по-справжньому радісним, а третій відносить бідолаху до цвинтаря, куди той обов’язково потрапить, якщо не виправиться. Як і належить, після такої екскурсії, що насправді була лише страшним сном, містер Скрудж перевиховується і стає милосердним християнином та добрим громадянином. Цей простий сюжет, цілком очікуваний для англійської літератури, вкоріненої у християнську традицію, у поєднанні з неперевершеним гумором Діккенса, яскраво виписаними персонажами, несподіваним синтезом казкового та реалістичного шарів викликав неймовірний захват у читачів і породив новий літературний жанр у європейській літературі — «святочне оповідання». Відтоді й аж до самої смерті Ч. Діккенс майже щороку писав по одному різдвяному твору — повість чи оповідання, самостійно чи у співавторстві, деякі з них він друкував під власним ім’ям, деякі анонімно, деякі під псевдо. Усього в його доробку понад десяток таких творів, але найбільшою читацькою увагою й донині користується цикл «Різдвяні повісті», 38 . Естетичні погляди В.М. Теккерея У творчості Теккерея можна виділити три періоди. Перший - кінець 30-х - середина 40-х років, другий - середина 40-х - 1848 р. і третій - після 1848 р. Літературна діяльність Теккерея почалася з публіцистики. Вже в 30-х роках формується світогляд Теккерея, його політичні переконання. На самому початку 30-х років він писав: «Я вважаю нашу систему освіти не відповідною для себе і зроблю, що можу, щоб придбати знання іншим шляхом». Перебуваючи в Парижі під час Липневої революції і уважно стежачи за подіями на батьківщині, Теккерей зауважує: «Я не Чартист, я тільки республіканець. Я хотів би бачити всіх людей рівними, а цю нахабну аристократію розвіяної на всі вітри ». У філософсько-естетичних поглядах письменника на перший план висуваються його непримиренність до всякого украшательству, надмірного перебільшення, помилкової патетики і спотворення істини. Безсумнівно, Теккерей-художник з гострим та спостережною баченням світу допомагає письменникові, тобто допомагає йому увійти в атмосферу зображуваного, побачити головне, характерне, домогтися для своїх героїв самостійності. В естетиці Теккерея вловлюється зв'язок з традицією Просвітництва, причому ця традиція настільки очевидна і яскрава, що часом заступає собою всі інші компоненти його світоглядної та художницької позиції. XVIII століття було століттям улюбленим Теккерея. Він часто повторював, що живе у XVIII ст. 44. Особливості світосприйняття та естетична програма Г. Флобера. С творчеством Флобера был связан новый этап развития реализма XIX века. Отношение Флобера к современности обусловило своеобразие его эстетической позиции. Творчество для Флобера – это высший вид человеческой деятельности, главный смысл и главная цель пребывания человека на земле. Свою главную цель писатель видел в том, чтобы защищать интересы духа, ограждать литературу от тлетворного влияния буржуазии. Флобер однозначен в отношении к реальности. Буржуа изображается им как существо жадное и эгоистичное, жестокое и трусливое, бездарное и бездуховное. При этом Флобер выражает скептическое и презрительное отношение к тем, кто еще тщится быть героем, тянуться к некоему идеалу, подняться над «серой массой», ничем от нее не отличаясь. В эстетике Флобера следует отметить необычайно высокую требовательность к совершенству стиля произведения, которая была «настоящей болезнью» писателя, «истощавшей и останавливающей его работу» (Золя). Критики называли Флобера «фанатиком стиля». При этом его требовательность – не причуда эстета. Рисуя мир «цвета плесени», писатель полагал, что подобное изображение может стать привлекательным для читателя прежде всего благодаря стилю, совершенству формы, неожиданным изобразительным средствам. Наисал – Саламбо, Госпожа Бовари, Воспитание чувств 45. Прийоми психологічного зображення в романі Г. Флобера «Пані Боварі» «Госпожа Бовари» (1856) – первое произведение, отразившее миропонимание и эстетические принципы зрелого Флобера. Над этим произведением писатель работал 5 лет. Работая над «Госпожой Бовари», Флобер стремится создать повествовательную структуру нового типа, в которой течение событий должно быть максимально приближено к реальной жизни. Писатель отказывается от нарочитого выделения той или иной сцены, от расстановки смысловых акцентов. Основной сюжет романа – судьба Эммы Бовари – помещен «внутрь» биографии другого героя, ее мужа Шарля, на фоне спокойной жизни которого разворачивается трагедия его жены. Начиная и завершая повествование рассказом о Шарле, Флобер стремится избежать эффектной мелодраматической концовки. Образ Шарля Бовари играет в произведении отнюдь не вспомогательную роль, он интересует автора и сам по себе и как часть той среды, в которой существует главная героиня. Автор сообщает о родителях Шарля и их (прежде всего – матери) влиянии на сына, о годах его учебы, о начале врачебной практики, о первой женитьбе. Шарль – обычная посредственность, человек в целом неплохой, но совершенно «бескрылый», порождение того мира, в котором он формируется и живет. Шарль не поднимается над общим уровнем: сын отставного ротного фельдшера и дочери владельца шляпного магазина, он с трудом «высидел» свой диплом врача. В сущности, Шарль добряк и работяга, но он удручающе ограничен, его мысли «плоски как панель», а бездарность и невежество проявляются в злополучной истории с «операцией искривленной стопы». Эмма – человек более сложный. Ее история – история неверной жены – обретает в произведении неожиданную на первый взгляд, идейно-философскую глубину.
За своє життя Шарлотта Бронте написала декілька десятків віршів і чотири романи — «Вчитель» (1847), «Джен Ейр» (1847), «Шерлі» (1849) і «Містечко»(1853). У романах порушуються проблеми жіночої рівноправності соціальної нерівності, відображені робітничі заворушення, обговорюються питання освіти. Твори Шарлотти Бронте багато в чому автобіографічні, у них відобразилися враження та події її особистого життя. Декілька разів за своє життя Шарлотта покидала рідний дім. Шарлотта разом з Емілі навчалась у пансіоні Егера, а наступного року, отримавши місце вчительки, викладала у тому ж пансіоні англійську мову. Після успіху «Джен Ейр», ставши відомою в літературних колах, вона декілька разів вивідувала Лондон, зустрічалася з письменниками та видавцями своїх творів. Вона познайомся з В. Теккереєм, якого вважала найкращим тогочасним романістом (йому Шарлотта Бронте присвятила «Джен Ейр'). Автора «Джен Ейр» Теккерей назвав «суворою маленькою Жанною Д'Арк». Життя в домі батька було нелегким для його мешканців. Рання смерть обірвала вдало розпочатий шлях у мистецтві сестер Бронте. Одна за одною померли Емілі та Енн. Не збулися надії, пов'язані з талантом брата, який так само рано пішов з життя. У спорожнілому домі у 1849 р. Шарлотта залишилась наодинці з батьком. Виконуючи домашню роботу, наглядаючи за батьком, котрий почав сліпнути, Бронте продовжувала писати. З'явилася надія створити свою сім'ю. У червні 1854 р. всупереч волі батька Шарлотта Бронте вийшла заміж за священика Артура Ніколса, залишаючись жити у батьківському домі. Вона сподівалася дитини, але доля не була до неї прихильною: у березні 1855 р. Шарлотта Бронте померла. Романи Шарлотти Бронте привернули увагу значимістю проблематики, майстерністю захоплюючої оповіді, образами героїнь, наділених сильними почуттями, сміливістю, непохитними моральними принципами, здатними самостійно приймати рішення. її книга здійснили переворот в уявленнях про мораль. Своєрідним маніфестом боротьби за жіночі права став роман «Джен Ейр», а «Шерлі» та «Містечко» зміцнили цю думку.
Особливої уваги заслуговує школа «сенсаційного роману» (Ч. Рід, У. Коллінз), письменників якої вважають нащадками Діккенса. Хоча ними, скоріш, мали вплив романтичні школи, і навіть традиція «готичного роману», що була поширеної в Англії ще наприкінці ХVIII ст. Великий майстер детективу Уилки Коллінз наповнював свої романи таємничими фігурами і неймовірними пригодами. Але з недостатнім розвитком дії таємничі події виявляють реалістичну підґрунтя. У вашому романі „Жінка на білому» (1860) містичний привід, який з'являється вночі біля сільської маєтку, не химерою, а психічнохворих людиною, истязаемым насильством помещика-соседа. Неймовірні пригоди, які у домі близько моря у романі «Місячний камінь» (1868), викривають жадібність англійських колонізаторів, одна з яких викрав камінь із індуїстського храму й постраждав від цього від віруючих індусів. |